скачать книгу бесплатно
Райт виконував слухняно все те, що приписувала йому жiнка. Оминав робiтню i байдужим оком споглядав на поштовi пакети, що приходили вiд Кернервона. Вiн складав iх на рiжнi купки i бiльшi надавав зараз на пошту. Вiн майже перестав працювати над своею книжкою. Часом перечитував уже готовий текст, але i ця робота не займала його на довший час. Вiн робив вражiння звичайного туриста i то зовсiм незацiкавленого старовиною. Здавалося, вiн iз приемнiстю слухае оповiдань Бособра, в чие вузьке обличчя вiн вдивлявся, як загiпнотизований. Мерi пiшла за прикладом чоловiка i похилилася у фотелi, вся заслухана у поетичнi фантазii сухiтного француза. Поет, захоплений парою таких пильних слухачiв, зовсiм забував про кiлька своiх поезiй, якi справдi написав i волiв iмпровiзувати. У недужiй уявi поета оживав давнiй Єгипет чудесними барвами – неймовiрний i застрашливий.
Його уява впливала, як кокаiна або опiй, чи затроення якимсь iншим наркотиком. Посеред тих вiзiй життя ставало дивно привабливе. Можливо, що талановитий француз умiв трохи несвiдомо засвоiти чимало з того, про що знав Райт i що мало деякi науковi пiдстави. Його iмпровiзацii прибирали форму iмовiрних гiпотез – була це мiшанина дiйсних фактiв iз зовсiм неймовiрними вигадками, i, може, саме тому мали таку п’янливу силу.
Дивним дивом одного вечора Райт мовби прокинувся з глибокого сну. Вiн устав рiзко напроти гострого профiлю Бособра i поглянув з усмiшкою на Мерi.
– Мiй дорогий, – сказав вiн до француза, – в Єгиптi жили не тiльки фараони i не тiльки воля була головним рушiем египетського життя. Найважнiшим було само бажання жити. Чи е другий iще нарiд, де покiйник ставав би подекуди живiший за живого i де вiн ставав би не тiльки богом, але навiть переможцем богiв?
Бособр, якому так несподiвано перервали його розгiн красномовства, дивився здивований.
А Мерi, що давно вже не бачила чоловiка в такому настрою, трохи затривожилась.
– Я дякую вам за приемнiсть, яку ви нам зробили своiми оповiданнями, – говорив Райт, що хотiв загладити свiй нечемний тон, але мимоволi здригнувся, коли стиснув охлялу i спiтнiлу руку француза, – дякую вам, але навiть ваш блискучий талант не може вiдтворити чогось, що в такiй формi нiколи не iснувало…
– Ти образив його, – сказала Мерi, коли поет вiдiйшов.
Вона спитала, коли вiн мае намiр вiд’iхати, але дiстала ухильну вiдповiдь. Показала йому газету зi звiсткою, що здоров’я Стакена погiршилося. Райт спитав, яку дату мае газета, почав рахувати в думцi i всмiхався.
– Чому ти всмiхаешся? – пiдскочила Мерi.
– Я думав про Стакена.
– Осоружний тип!
Райт вiдчував, що Стакен не мае намiру перестати його переслiдувати. Навiть до Єгипту доходили часописи зi звiстками про Стакена. За якийсь час прийшов навiть лист з його тремким письмом. Тепер уже було ясно, що вiн недужий. Лист нагадував маячню у пропасницi: там повторялись старi благання, щоб вiрний учень не сходив з дороги правди. Були там речення гiероглiфами, слова сильно пiдкресленi, позакручуванi знаки. Старий таки поважно занедужав. У Райта заворушилось легке спiвчування. Але сильнiше промовив дух протесту, який прокидався в нього завсiди при розмовi з учителем. Як вiн вiчно влiзав у його думки i почування!…
Коли Райт зустрiв директора, цей висловив йому свое спочування: «Чую, що ваш професор – Стакен – поважно хворий…» З тону видко було ясно, що директор уже забув гостру вимiну думок щодо розкопування гробiв. Вiн почав розмовляти про новi знахiдки лорда Кернервона i, не вдаючися в iх оцiнку, зазначив, що Райт може дiстати свою частину. Був там грiб якоiсь царiвни, це не мае великого значiння. Інша рiч порушити грiб самого фараона. Вiн як директор ужие всiх своiх впливiв, щоб не дозволити на дальшу працю. Частинно вже йому це вдалося, бо лорд був приневолений перервати своi розкопи. Інша справа, що можна уже сумнiватися, чи йому вдасться багато з того, що знайшов, щасливо зберегти.
– Здаеться, ви не маете навiть окремого дозволу на розкопи? – спитав директор Райта, глянувши скоса.
Але Райт саме мав дозвiл: ще напередоднi Кернервон видав йому вiдповiдне письмо. Тепер, переконавшись, що директор стоiть таки на своему i не гадае вiдступити, вiн виiхав iще того самого дня на поле з розкопами, не рахуючись нi трохи з бажаннями своеi жiнки.
Над вечiр приiхав до Люксору i попрямував просто до гробiв. Вартiвники сидiли при ватрi, спокiйно розмовляючи. Райт подався у пiдземелля, освiчуючи дорогу кишеньковою лямпочкою. Довкола вiдкопаних плит лежали, як i ранiше, джагани, лопати та iнше знаряддя. Вiн зупинився перед одною записаною стiною i читав:
«О, друже раз у раз пий iз чашi радощiв, не покидай бенкету кохання. Не сходи iз дороги своеi туги, раз у раз проганяй смуток iз порогу свого серця, як довго ти ще на землi мандрiвником мандруеш. Захiд – це ж вимрiяна краiна тiней, захист смутку для ii мешканцiв. Вони сплять там, як безтiлеснi обриси, непробудно, не бачачи братiв, не зустрiчаючи батька i матерi своеi. Кожний на землi втiшае смагу пливкою водою, тiльки мене мучить вiчна смага. Вода близька мешканцям землi, тiльки там, де я пробуваю – вона сама розбуджуе спрагу. Вiдколи моя нога торкнулась оцiеi левади, я втратила пам’ять, де я тепер. Я плачу за водою, що дзюрчить надi мною, тужу за вiтром, що дише над берегом рiки. Якби я могла повернутися обличчям до пiвночi, я мала б бодай воду, щоб охолодити знесилене серце. Бо тут – хороми Бога, що зветься «Все-Смерть-Іде».
Читаючи це, Райт нагадав власнi слова, якi сказав французовi про перемогу покiйникiв над життям. Серед вiчноi темряви царiвна загибала в тузi. Сама не мала змоги випити чашi насолод у вдовiлля i тепер закликала дiтей землi, щоб тримали високо дар життя. Нещасливу царiвну мучили докори, що вона не використала свого короткого життя для кохання i зiйшла до краiни Аментi з невтишною спрагою…
Тiльки той, хто домагаеться вiд життя – всього, тiльки той, хто вмiе ним заволодiти, вийшов переможцем iз боротьби з ним. Гордо i погрозливо встають тiнi, мовби прокиненi вiд написiв на пiрамiдах. Фараони, завойовники i пiвбоги, про якi залюбки оповiдав фантазii Бособр, – здобули небо, розвалили крицеве склепiння i знищили самих богiв. Вони збирали сили до боротьби вже за життя i перейшли з ними через порiг смерти. Царiвна розпрощалася зi свiтом у тузi за коханням. «Не сходи з дороги своеi туги», – такий був заповiт Нефрети. А тепер я хочу ii, ту, що спить тут вiчним сном, вернути знову до життя, наповнити ii сумне i безвольне серце радощами i повними бажаннями, померлу перемiнити в живу i щасливу. Коли могутнiсть фараонiв могла iм надавати пiсля смерти безмежну силу, то чи мiць кохання безмiрно вища у своiй силi вiд них – не може струснути небесами i довести до ще бiльших чудес?
«Я мушу все про неi знати, я мушу ii пiзнати… як сестру, дружину, як… мою Нефрету…»
Але Райт мав бiльше сили, як зручности. Одна плита розкололась i таки не можна було ii вiдсунути вiд стiни. Йому вдалося пiсля трудiв трохи пересунути, причому один ii рiг надломився. Повстала щiлина, крiзь яку треба було протискатися дуже обережно. Райт був високий i не мiг легко пролiзти вузьким отвором. Наомацьки просунувся на кiлька крокiв уперед, поки щось його не зупинило. Зрозумiв, що це камiнний бльок, в якому можна було доглянути вузеньку жолобину, завузьку для його особи. Райт вiдсунув вiдлам скали i почав, як вуж, повзти, зовсiм забуваючи за небезпеку на випадок, якби цiла скала рушилась iз мiсця. Вiн сам собi дивувався, як це йому вдалося обминути перепону, що виглядала на непролазну стiну.
Черевиком зачепив за щось, iнстинктивно сховав ногу. Почув за собою тихий шелест, а не голосний удар. Потиснув лiхтарку i побачив, що кам’яна скала, пiд якою вiн саме пролiз, зсунулася легенько на землю. Вихiд загородила йому каменюка, яка мабуть зовсiм випадково зiйшла зi свого мiсця. Райт зрозумiв, що не мае поворотноi дороги. Все ж його смiливiсть була бiльша, нiж хист зрозумiти свое дiйсне становище. Його бiльше цiкавило те, що е перед ним, нiж те, що вiн залишив за собою.
Посунувся вперед. Тепер вiн опинився у малiй коморi, вимальованiй так само, як iншi. По обидвох боках низьких i вузьких дверей стояли двi однаковi статуi. Вони зображували Нефрету, яка сидить у бiлому, вузькому одягу. У лiвiй руцi, яку мiцно притискала до тiла, вона тримала квiтку лотосу. Велика чорна перука прикрашувала ii голову. На запорошенiй долiвцi видко було слiди голих нiг. На пiдставi статуi зiв’ялi квiти – останнiй привiт вiд живих.
Крiзь щiлину дверей заблищала золота огорожа саркофагу. На ньому чергувалося iмення Нефрети у туркусово-синьому кольорi з символом життя – на доказ, що час не може порушити непроминальности ii iснування.
Минала година за годиною, i Райт вiдчував тiльки ii прияву, насолоджувався свiдомiстю, що осягнув бажану цiль. Здавалося, що ввесь змiст його життя лежить там за бандажами, що оперезували висушене, бездушне тiло царiвни Нефрети, сховане у помальованiй домовинi десь там за тою кам’яною статуею, за близькою стiною. Чи тепер не було йому вже все байдуже? Вернутись назад i так уже не мiг – не бачив виходу. Нiхто не бачив, як вiн входив до цього гробу. Лорд був занадто зайнятий власними роботами. А Мерi? Вона розсталась iз ним у не дуже приязному настрою. Коли вона гнiвалася, тодi вмiла три днi зазначувати демонстративно свое невдоволення.
Райт пригадав свою кар’еру – вузьку стежку, якою почав iти, своi сподiванi успiхи, своi розмови зi Стакеном. Тепер бути тут, у гробi Нефрети, виглядало на перемогу. Саме до нього не хотiв його допустити «старий» i таки не мiг добитись свого. Якийсь час Мерi служила йому за щит перед ударами Стакена… Але чи Мерi могла йому заступити цiль? Чи подружжя з нею можна вважати за помилку? Нi, тiльки за епiзод – нiчого бiльше.
Райт забув накрутити свiй годинник. Тим краще: вiчнiсть не знае хвилин, нi годин. Тепер вiн може жити посеред вiчности. Коли нема годин – не буде i днiв, нi мiсяцiв, i тисячолiття минае так само нечутно. Так само не iснувало три тисячi рокiв… до цiеi хвилини.
Що вiн залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своiми ногами? Якiсь неймовiрнi залiзницi, що щезали у пащах тунелiв i зупинялися нервово на стадiях, що випльовували зi себе задиханих людей i знов iх втягали у себе i знову, поблискуючи, мчали з шумом залiзними поясами, що оперезували землю… Якiсь невиднi радiохвилi, що розбiгалися i затрачувалися в безмежах на те тiльки, щоб люди напружували своi вуха, намагаючися вловити iх звуки? Бiржi, валютова панiка, засiдання репарацiйних чи якихсь iнших комiсiй, вибори, кабiнетовi кризи…
«S. O. S. S. О. S.!» пробиваеться серед цього гомону i бiжить аж на Море, на Мiсяць, добiгае до Венери – кудись, де iншi створiння теж пiд впливом омани змислiв обманюють однi одних, воюють, скручуються i повзають, як черв`яки, i звiдки теж якийсь нещасливий добувае iз себе безнадiйний поклик S. О. S.! Фокстрот, полiтичнi вбивства, торгiвля кокаiною, махiнацii большевикiв, щоденнi сенсацii великих газет i винаходи, що перекидають тисячолiтнiми гiпотезами…
Усе байдуже. Видаеться, немовби все те потонуло i не залишився навiть сам доктор Роберт Райт, а тiльки едине створiння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останнiй вiдблиск лямпи, що падав на мури, згас.
Безупинно повторюване те саме iмення начеб зачарувало його i ввело його у стан мрiйливоi дрiмоти, що межуе з неiснуванням: «Нефрета, Нефрета, Нефрета»…
* * *
Це iмення вимовляв, засинаючи, молодий священик Сатмi, що лежав онде на нижчому ложi з пiдпорою пiд оголеною головою. Хоч вiн мав уже титул другого пророка i йшов безпосередньо за найвищим пророком Іненi, своiм учителем.
Без огляду на свое високе становище i мудрiсть, вiн не переставав думати про жiнку, як звичайний смертник, якому змагання до найвищоi цiлi не перешкоджае задовольняти звичайнi життевi потреби. Нефрета – молодша королiвська донька i сестра королеви, що мала нагоду часто бачити Сатмiя при рiжних церемонiях, видавалась йому чомусь саме сьогоднi вийнятково приваблива. Чи, може, тому, що мала таку дивно синю зачiску, чи, може, той дiядем, який надавав iй особливого чару? Чому? – невiдомо… а все ж Сатмi довше, як звичайно, зупинявся зором на молодiй царiвнi, що у гуртi найближчоi двiрськоi дружини при сестрi йшла до Іненiя, який з нагоди свята роздiлював квiти лотосу. У ногах Сатмi стояв великий кiш iз квiтами. Поволi, святошно передавав вiн звислi жовтi гiлки першому пророковi. Зовсiм знiяковiла святошною хвилиною, Нефрета вся схвильована, замiсть узяти лотос з руки Іненiя, взяла його поквапно вiд Сатмiя. Довге бильце оповило руки молодоi пари i зв’язало iх на кiлька секунд зеленою стяжкою. Їх погляди зустрiлися. Те, про що Сатмi нiколи досi i не подумав, стало для нього дорогим предметом бажання. Досi вiн з повною свiдомiстю i себелюбним запалом присвятив усi своi сили тiльки чистiй науцi, маючи над собою такого строгого опiкуна як Іненi, що не без пристрасти стояв на сторожi мудрости.
Для Іненiя святиня була цiлим свiтом. Вiн рiдко i нерадо покидав святу монастирську келiю, навiть тодi, коли мусив згiдно з приписами йти з вiдвiдинами до фараона. Іненi нагадував статую – так, начеб постiйно перебуваючи мiж непорушними статуями, запозичив iх риси. Рухи його худорлявого тiла були вимiренi, його обличчя мовби вирiзане з каменя. Тiльки в його чорних очах жеврiв надприродний огонь життя. Це було те саме надземне полум’я, завдяки якому птахи можуть дивитися в сонце.
Холодне серце Іненiя не розумiло, як можна прив’язатись до чогось людського. Сатмi був единим винятком.
Першi спомини Сатмiя були зв’язанi з обходами довкола святинi. Тiльки як слабi натяки жили в його пам’ятi риси одноi жiнки – його матерi. Вiд перших починiв його свiдомого життя спочивали на ньому суворо-пронизливi очi Іненiя.
З iменням Нефрети на устах задрiмав Сатмi. Вiн потонув в осяйному поглядi очей Нефрети, як у свiтi, що палав обiтницею безмежного щастя.
Іненi переловив погляд цих очей. Сатмi вiдчув крiзь дрiмоту остережливий погляд вчителя, мовби вiдчував на собi тягар. Вiн мав дивний сон…
Вiн стояв над берегом рiки при розсвiтку. Сонце виринало, позолочуючи небо. На другому березi загорявся вогонь другого сонця. Тим сонцем був погляд дiвочих очей. Нефрета одягнена у прозiрчасту сукню, що тiльки наполовину закривала лiнii ii молодечого тiла, вся аж яснiла. Сатмi не знав, звiдки пливе справжне джерело життя: чи вiд небесних свiтил чи вiд царiвни? Сумнiви були мукою, рiшення – насолодою. Сатмi кинувся до води i допливав до другого берега. Вiн вiдсував вiд свого тiла синi чашi лотосових квiтiв, що своiми стеблинами щораз тiснiше оточували його. Вiн був уже недалеко мети – ввесь у сяйвi, що плило вiд Нефрети, яка сама розплилася в ясности. Вiн чув звук ii голосу.
У тiй самiй хвилинi, коли його нога торкнулася намулистого дна, вiн побачив крокодила, що скрився в очеретi. Потвора розкрила пащу i вдивилася у смiливця. Сатмi ввесь задубiв i не мiг вiдвести очей вiд неi. Тим часом свiтло, що спливало на Нефрету, починало гаснути. Велике сяево заступила смертельна темрява. У нiй блищали фосфоричнi очi потвори. Вiд iх погляду Сатмi болiсно прокинувся.
Перед ним стояв Іненi. Крiзь вiкно видко було небо, що золотилося вiд ранкового сонця. Іненi сiв на крiсло.
Такi вiдвiдини не дивували Сатмiя: вони повторялись не раз. За кожним разом пророк починав нове навчання або вiдкривав якусь нову таемницю. Все це траплялось тодi, коли учень почав хитатися у своiй вiрi i коли земнi радощi могли спокусами вiдвернути його вiд шляху мудрости.
Не раз з’являвся Іненi, щоб остерегти Сатмiя перед еретичними промовами, якi до нього доходили. Так, наприклад, було тодi, коли сам фараон пiднiс руку проти бога Амона. Але ересь не похитнула душею Сатмiя.
Як тiльки Іненi помiчав, що деякi неяснi мiсця у Святому Письмi розбуджують сумнiви в серцю його учня, вiн поквапно заводив iз ним розмову вiч-на-вiч, щоб виполоти нездорове зерно. Іненi з’являвся завсiди перед прокидом Сатмiя, начеб хотiв з обличчя заснулого вiдчитати всi потайнi думки, якi вiн пробував скрити.
– Чи ти знаеш, чого вчать святi книги? Покажи щиро напрям своiх думок.
– Я свiдомий цього.
– А чи ти слухаеш святих наказiв?
І на це питання хотiв Сатмi вiдповiсти притакливо, але завагався.
Вiн так звик вiд довгих рокiв казати правду i беззастережно слухати наказiв учителя, пiддаватися його думкам i волi, що не мiг тепер знайти негайноi вiдповiдi. Вiн не мiг заявити: «Так, я слухаю вас…», бо скривав у собi тремтiння з думками про Нефрету.
Сатмi замовк i оминув допитливого погляду Іненiя.
– Не спiшися до лябiринту. Нема доброi ворожби. Над твоею поворотною дорогою налягла темрява. Чи ти свiдомий цього?
– Свiдомий.
– Роби те, що тобi наказуе твiй учитель. Чи ти про це теж знаеш?
– Знаю.
– Люди наближаються до божества, коли сповняють його волю. Чи я не вчив тебе чинити богоугоднi вчинки, чи ти йшов за моею наукою настороживши свiй слух, чи я не помагав тобi сприймати мудрiсть в ii найчистiшому виливi? Пригадай теж i те, що написане у святих книгах: «Коли ти послухаеш того, чого вчить тебе твiй учитель, то мудрiсть твоя побiльшиться». Хто слухав святоi мудрости i йшов за нею, той ставав мистцем. Хто зберiг знання цих справ, знатиме куди йти i зазнае щастя на землi. Хто знае – того годуе мудрiсть, i вiн стае великим завдяки своiй добротi. Коли його уста промовляють, тодi мозок та язик згоджуються, коли його очi дивляться i вуха слухають, тодi пануе згода мiж розумом i змислами.
Спочатку серце Сатмiя сприймало з радiстю добрi поуки, але тепер тi слова правди, якi вiн чув так часто i на якi чекав, увесь тремтячи вiд нетерплячки, часто видавались йому пустими, беззмiстовними. І навiть слова самого вчителя, що ранiше були для нього джерелом мудрости, стали тепер звичайною балаканиною.
Іненi помiтив це. Вiн доглянув у поглядi Сатмiя сумнiв i спротив, чого i не мiг допустити у свого учня.
– Прокинься, як довго маеш день для себе. Зроби бiльше, нiж написане. Хто не використовуе своеi години – заслуговуе на догану. Чи вiльно знати, для якоi речi ти розтрачуеш своi години?
Палець Іненiя спрямувався суворо проти грудей Сатмiя:
– Чи ти маеш добру волю присвятити себе дослiдам мудрости, чи хочеш затратити себе у порожнечi земного iснування? Що солодше для тебе: ясний погляд на суть божества чи тимчасовi насолоди тiлесного животiння, що рiвняються однiй хвилинi серед безмежноi вiчности? Коли ти звертатимеш своi очi на мале, нiколи не схопиш великого. Коли зверхнi форми життя захоплять тебе, ти не зможеш нiколи зрозумiти змiсту буття.
І наблизивши свое обличчя до Сатмiя так, що учень вiдчув вiддих учителя, говорив Іненi далi:
– Я бачив, як сестра королеви глянула на тебе, а ти на неi. Я знаю, що до скарбницi твого серця вдерся злодiй, щоб ограбити i розтратити все те, що ти там призбирав. Вiн розтопить золото твого серця i оберне твою мудрiсть у жарт i смiх. Сатмi, бережися перед грабiжником! До твого саду, де ти виплекав цвiти, що оп’янили тебе своiм запахом i захопили своiми кольорами твоi очi, вдерся божевiльний. Вiн зривае пелюстки квiття, що ним ти так пiклувався. Вiн скидае iх на купу i буде лежати на них, поки вони не розсиплються у порох. Сатмi, бережися перед грабiжником! Ти оскверниш бiлу шату, що своею чистотою так сподобалася божеству, коли пiдеш за тим, що кличе тебе в нiчнiй годинi. На твою шату впаде роса i пилюка! Не слухай, Сатмi, голосу темряви!!
Сатмi, слухаючи цих слiв, не чув захриплого старечого голосу, а молодий, дзвiнкий смiх Нефрети. Вiн глянув на Іненiя, але не бачив поморщеного обличчя, нi лисоi голови, якоi не треба було вже стригти. Все ж та чужа голова перешкоджала йому, бо закривала хитро сховане, всмiхнене молодече личко Нефрети.
«Грiшить той, хто не використовуе години…»
І все дотеперiшне життя видалось нараз Сатмiевi як безмежно довгий ланцюг таких невикористаних годин, якi його тепер обвинувачують. Нi, нi. Вiн робив добре, чекаючи своеi години. Ось вона прийшла. Тепер треба ii використати.
Увiйшов прислужник святинi. Пора йти до святинi. Сатмi вийшов зi своiм учителем виконати своi обов’язки.
Нiколи ранiше не бачив Сатмi iнших священикiв у такому свiтлi, як сьогоднi. Сьогоднi вiн почав iх оцiнювати на пiдставi iх особистого життя. Вiн помiтив, що для одних iх обов’язки були тягарем, що обличчя iнших висловлювали непритаену нудьгу. Налите тiло не одного з-помiж них вказувало на сильне прив’язання до житейських радощiв. Єдиний Іненi немов зовсiм не мав нiчого спiльного з життям, що клекотiло поза мурами святинi. Коли всi iншi нагадували свiт, що бодай на часинку проникав до тоi святинi, то Іненi нагадував камiння, з якого були зробленi колюмни: вiн i святиня творили одну цiлiсть.
Уперше вiдчув Сатмi посвоячення з тими, що не належали до святинi, спочував радощам i смуткам дiтей зi свiтського свiту. Вiн уважно приглядався тим свiтським обличчям, в яких були прожолобленi риси життя. Широкий простiр святинi видавався йому за вузький i вiн був прив’язаний до мудрости тiльки единим, незначним тоном пiснi, яку спiвали оцi порожнi люди.
Сатмi почав часто пропускати своi вiдвiдини святинi. Проти цього Іненi був безсильний, але за кожним разом, коли його учень вертався, мовби оживлений новим почуванням, вiн дивився йому гостро в очi.
Сатмi та його вчитель були единими священиками, що не знали родинного життя. Вже той один факт визначав iх виняткове становище. Іншi священики або бодай багатьох з-помiж них признавали iх перевагу у царинi знання, але в iх вiдчуженнi вiд свiта не добачували нiякоi заслуги.
Про старого Іненiя оповiдали, що через його сувору вдачу його жiнка зiйшла передчасно зi свiту. Були навiть такi, якi твердили рiшуче, що жiнку Івенiя схопив вартовий з палати фараона, i що вона сама волiла гарного, мiцного, хоч завсiди трохи пiдпитого, безглуздого чужинця, нiж мовчазного чоловiка, що цiкавився тiльки власними думками. Говорили теж про те, як то вона вернулася до чоловiка i як iй уродився син, який пiзнiше щез безслiдно. Деякi впевняли, що батьком дитини був чужинець i що Іненi домагався, щоб стерти зi свiту слiд невiрности його жiнки. Дитину передали якомусь пастуховi. Були знову i такi, якi впевняли, що ця дитина була сином Іненiя, i то нiким iншим, а саме Сатмiм, що з’явився раз у святинi як сумирний, боязкий хлопчик невдовзi пiсля смерти Іненiевоi жiнки.
Незрозумiле прив’язання старця, який на нiкого не звертав уваги, можна було пояснити тiльки такими родинними почуваннями.
Велике знання Іненiя понад усякi сумнiви – чисте, признавали всi. Але i всi заздрi мусили погодитись, що единий, який мiг з ним рiвнятись, був Сатмi. Причиною невдоволення з нього була його молодiсть: старi, що цiлими роками вели дискусii над сумнiвними мiсцями святих книг, споглядали криво на молодця, що легковажив неяснi тексти i називав iх без значiння. Іненi не скривав того, що вiн вибрав Сатмiя на свого нащадка. Тиранiя Іненiя вбивала у зароднях зерна всякого невдоволення. Збентежений усмiх появлявся на голених устах священикiв, коли пiд час дискусiй з Сатмiм появлявся мiж ними Іненi. І поволi вони почали поводитись зi своiм майбутнiм зверхником з такою самою пiдлесною пошаною, з якою ставились до теперiшнього найвищого Голови.
Без якоiсь зрозумiлоi причини блукав Сатмi по вулицях i прислухувався людським балачкам. Сама його поява часто бентежила громадян. Зверхнi ознаки його високого становища не заохочували до щирости. Жiнки були смiливiшi, коли часто вихвалювали голосно красу пророка. Легкi танцюристки не вагались зачiпати його розмовою – безуспiшно. Найбiльше уваги звертав Сатмi на чужинцiв, головно на таких мужчин з бiлявими бородами, що спроваджували бурштин – той дивний камiнь, товстий i теплий, що у доторку нагадував живе створiння. Тi теплi куснi чомусь сподобались Сатмiю найбiльше: бiльше, нiж вавилонськi ляпiслязулi, нiж египетський смарагд, яспiс, гранати, рубiни або карнеоли. Усi тi коштовностi не притягали його уваги бiльш, як дешевi склянi вироби.
Сатмi залюбки придивлявся працi ювелiрiв, якi з золотого дроту або цизельованоi бляхи виробляли нараменники, ковтки i дiядеми – предмети, призначенi не тiльки для прикраси живих, але i покiйникiв. Жертви, якi приносили вiрнi до святинi, вражали кiлькiстю спорiдненого матерiялу. Це було для священикiв пiдставою оцiнки, що жертва припала до вподоби богам. Але легкi, хоч може i не такi тривкi, ручнi роботи, що залишались поза мурами святинi, теж повставали у честь Творця, що надав зручнiсть рукам, якi його славили. Так думав Сатмi.
Багато днiв минуло вiд зустрiчi з Нефретою у святинi. Сатмi знову побачив царiвну, i знову у святинi. Коли вона побачила молодого священика – всмiхнулася i перешкоджала йому виконувати обов’язок з потрiбною увагою. Вiн знову почав вагатися i майже перервав приписаний хiд ритуалу.
Вiн не помiтив чи не хотiв помiтити сторожкого погляду Іненiя. Щасливим знаком було для нього те, що Нефрета зустрiла його усмiшкою.
Тутмоса – писаря святинi, що займав становище молодого духiвника, цiнили високо за його поетичний хист. Цей хист давав йому змогу при переписi святих текстiв прикрашувати iх квiтами красномовства. Цей писар подав до вiдома Сатмiя, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку вiн знав змалку i яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищуе своiм поетичним талантом його – Тутмоса.
Тутмос висловив цю похвалу без якоiсь притаеноi думки. Вiн попросту дав вiдповiдь Сатмiевi, коли цей похвалив його за гарно складенi тексти для його вжитку. Тутмос – людина у поважному вiцi, а проте горда на свiй хист, читав день ранiше те, що написав його товариш – надвiрний писар, пiд диктатом царiвни. Вiршi царiвни, правда, не були дуже патетичнi, але вони нагадали писаревi молодечi любовнi пригоди, аж сльоза звогчила його очi.
Тутмос показав те, що сам дбайливо вiдписав з його папiрусу:
Я свiт забула ввесь у мрiях,
Там мрiяв тiльки образ твiй,
З’явився ти – я вся мерщiй -
Волосся подув геть розвiяв,
Та заки впав твiй гострий зiр,
Я кучерi звила, повiр!
– І це написала дiвчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тiльки чекае на нього i тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачiску. Але стократно щасливiший той, кого вона прагне i для кого вона розпустить свое волосся.
Тутмос блиснув засльозеними очима i глянув зворушливо на високу постать Сатмiя, що задивився в далечiнь.
– Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи нiжно папiрусовий звиток. – Любов це також великий дарунок богiв. Людина народилася iз слiз Бога, любов з Його усмiшки.
Коли Сатмi раз проходив мимо високих мурiв, довкола королiвського саду, вiн почув таку пiсню:
Як тобi, ще того мало,
Що вiд п’яного знесилля
Сонце рвалося, палало,
Стережись!
Бо колись
Пошукаю собi зiлля,
Квiтку дику,
Дику рожу -
Заворожу
І вже будеш мiй довiку!
За спiвом прийшов короткий смiх, i перед ногами Сатмiя впала одна квiтка. Вiн пiднiс голову – у маленькому вiконцi у вежi промайнула мала рука. Йому здалось, що там блимнула теж пара оченят. Ясна завiсочка закривала вiкно, а внизу крiзь подовгастий ii вирiз справдi блищали очi, як зiрки. Сатмi пiднiс квiтку.
Іненi з’явився знову. Знову на розсвiтi. Сатмi боровся цiлу нiч з якимись рослинами, що наче полiпи сповивали його. Його вабила грайливо i хитро Нефрета. «Ти не покинеш мене нiколи, правда?»
Пiсля цього вiн мусив знову слухати слiв мудрости:
– Коли ти стоiш на вартi – стiй або сиди, але не пiддавайся. Вiд першоi хвилини нехай буде з тобою закон: «Не похитнися, хоч би нудьга знайшла на тебе». Ти призначений на вартiвника, Сатмi, i твiй обов’язок не датися опутати безвартними дрiбницями. Ворог – хитрий i хоче ограбити те, чого ми погано стережемо. Твiй скарб у небезпецi. Гать вибудована тобою, щоб зiбрати воду з гiр на час посухи – пропускае воду. Направ ii, поки ще час…Не змiшуйся з юрбою, щоб не забруднити свого iмення. Ти залишаеш святиню – джерело чистоти i шукаеш спiлки з тими, що нiколи не пiдiймаються з бруду…Оминай сусiдства жiнки. Вона небезпечна, i тисячi людей псують собi життя за хвилину, рiвну тiльки сновi, i свiдомiсть якоi е тiльки свiдомiстю смерти.
Сатмi звик довгими роками мовчати перед старцем i тепер теж стримався вiд вiдповiдi. Але з заглибини у стiнi вiн витягнув звиток i, знайшовши бажане мiсце, читав святошно звучним голосом:
