banner banner banner
Царівна Нефрета
Царівна Нефрета
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Царівна Нефрета

скачать книгу бесплатно

Царiвна Нефрета
Василь Миколайович Масютин

Юрiй Винничук рекомендуе
Василя Масютина (1884-1955) вважають своiм украiнцi й росiяни. І як художник вiн справдi прислужився i тим, i тим. Але обидвi своi фантазiйнi повiстi написав украiнською.

«Два з одного» була написана ще до Першоi свiтовоi вiйни, випередивши повiсть М. Булгакова на схожу тему «Собаче серце», але видана у Львовi в 1936-му, «Царiвна Нефрета» була написана в 1919-му, а видана у Львовi 1938 року.

Повiстi збурили тодiшню пресу, клерикальнi часописи побачили там розпусту i гостро заатакували автора й видавництво, називаючи iх «бруковими», тобто бульварними.

В «Два з одного» професор вирощуе з двох половин одного тiла двi рiзнi особи, якi не схожi одна на одну. А в «Царiвнi Нефретi» учений египтолог закохуеться в мумiю египетськоi принцеси й намагаеться ii оживити.

«Царiвна Нефрета» була неодноразово видана в Росii, де «руського художника и писателя» переклали… з украiнськоi.

Василь Миколайович Масютин

Царiвна Нефрета

Художник i письменник, що сидiв на двох крiслах

Украiнський графiк, скульптор, мистецтвознавець i письменник Василь Масютин (справжне прiзвище – Масюта-Сорока) згiдно «Енциклопедii сучасноi Украiни» народився 29. 01. 1884 р. у Ризi. А тим часом Павло Ковжун, який був з В. Масютиним знайомий i не раз про нього писав, стверджуе, що художник народився у 1887 роцi в Луцьку, «де й пройшло його дитинство, згодом перебував у Черкасах та Киевi» («Назустрiч», 1934, № 4).

Батько його був iнспектором Московськоi семiнарii i походив iз давнього козацького роду з Чернiгiвщини. Недарма В. Масютин пише в одному з листiв з Берлiна: «В моем латвийском теле кроме немецких костей хорошая доза украинской крови, упрямой». В. Масютин закiнчив Киiвський кадетський корпус (1898), Московське училище живопису, скульптури та архiтектури (1914). Ілюстрував у 1906 р. московський журнал «Золотое руно». З 1907-го був учасником виставок украiнського мистецтва у Львовi, Празi, Берлiнi, Нью-Йорку. Персональнi виставки також вiдбулися у Москвi (1920, посмертна – 2012).

Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в росiйськiй армii. В 1918-1920 роках керував графiчною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потiм емiгрував i в 1920-1921-х жив у Ризi, а вiдтак виiхав до Берлiна, де працював iлюстратором у видавництвах. Росiйською та нiмецькою мовою видав кiлька мистецьких пiдручникiв та монографiй, опублiкував чимало популярних нарисiв про европейських графiкiв, низку статей з проблем мистецтва.

У 1935-1944 рр. вiдвiдував Львiв, до якого мав сентимент, i казав: «Львiв менi незвичайно подобаеться, ризикну гiпотезою: Львiв з вигляду – це маленький Париж. Львiвськi панi менi подобалися куди бiльше вiд парижанок». У Львовi вiн спiвпрацював iз журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоцiяцii незалежних украiнських мистцiв. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гiпсових медальйонiв украiнських iсторичних постатей, якi Святослав Гординський пiсля смертi Масютина перевiв у бронзу й подiлив на серii «Княжа доба» i «Козацькi часи».

У Нiмеччинi змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлiнських купцiв, а також продавав вирiзьбленi статуетки украiнських гетьманiв.

Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, iлюстрував багато росiйських та украiнських книжок, творив сценографiю до кiнофiльмiв компанii «УФА» (1930-1940), листiвки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Украiнi, рекламнi плакати, олiйнi портрети, пейзажi, натюрморти.

2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Дiлi» статтю про художника, який звiрився йому про свое навернення до украiнства: «Життя вiдвело мене в iнший бiк, поки я не усвiдомив собi тягу, що едино могла привести мене до свого народу. Моi безпосереднi предки, а в тому й батько, походять з Чернiгiвщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькi оповiдання, пiснi, там я пiзнав свiй старинний украiнський рiд, що з нього вийшли й вiйськовi козацькi старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрiвся з питанням украiнськоi культури, передi мною вiдкрився новий, а разом з тим i старий свiй властивий свiт».

«Масютин у своiй працi вглибився в форму i змiст украiнськоi мистецькоi культури, – продовжив П. Ковжун. – Увiйшов до неi з розмахом, з новими силами, в саму ii гущавину, у все те, що хвилюе нашi передовi мистецькi кола. Маючи величезний досвiд, ставить вiн питання стилевоi самобутности, опановуе прояви мистецькоi украiнськоi культури, аби пiдсилити ii цiлою силою свого мистецького знання i хисту».

«З нагоди побуту В. Масютина у Львовi, – читаемо в газетi «Назустрiч» (1935, № 8), – кiлька багатших осiб замовило собi в нього портрети. Деякi установи, що мають звичай вiшати у своiх бюрах портрети своiх довголiтнiх голов (чи пак, «директорiв», або, як звуть iх у нас з китайською чемнiстю, «президентiв»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такоi нагоди. Дирекцiю одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопiт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великiй стiнi i боронилась перед такою пропозицiею всякими аргументами. Боронилась ця достойна особа мiж iншим так:

– Нащо кому мого портрету? Я собi звичайний…

Присутнiй при цiй розмовi журналiст переконуе:

– Але ж, пане директор, хто там буде знати пiсля вашоi смерти, що це ви? Зате всi будуть знати, що це портрет Масютина!

У лютому 1944 р. художник живе у Львовi, мае свою майстерню, зокрема 13 лютого «Украiнський вiсник» публiкуе з ним iнтерв’ю. У червнi 1945-го його заарештували в Берлiнi за зв’язки з украiнськими нацiоналiстичними колами, й вiн 15 мiсяцiв перебував у концтаборi Заксенгаузен. Опiсля, коли його звiльнили, то доручили виготовити скульптурнi декорацii для нового советського посольства в Берлiнi та пам’ятник М. Глинцi на Берлiнському кладовищi.

25 листопада 1955 р. в Берлiнi Василь Масютин покiнчив самогубством. «Сохранился клочок бумажки с начертанной карандашом надписью в старорусской орфографии: “Кончаю с собой по своей доброй воле. В. Масютин”», – стверджуе один з росiйських дослiдникiв.

В листi до Д. Бурлюка, батька росiйського футуризму i теж украiнця, В. Масютин пише: «Немного обидно, конечно, что, в силу обстоятельств, оказался между двух стульев: здесь я – иностранец, для соотечественников я все-таки на положении эмигранта, не прошедшего их школу, не напитавшегося их духом. Претендуют на меня как на своего кое-какие украинцы, но и те с оговорками. Так я и состою в «ничьих», и особенного интереса ко мне никто не проявляет. Это меня в сущности и не печалит, но все же немного грустно становится, что после меня еще некоторое время будет беречь мои вещи Марина (донька художника. – Ю. В.), а после нее все оставшееся после меня станет ненужным хламом. Думая так, не себя становится жаль, а жаль вещей, к которым у меня отношение как к живым существам».

Донька художника Марина Масютин (1908-1998) теж захоплювалася графiкою i зробила iлюстрацii до окремих украiнських видань (Олександр Олесь. «Мисливець Хрiн та його пси», 1944). По смертi батька вона передала украiнськiй громадi медальйони з зображенням украiнських iсторичних дiячiв, однак картини й графiку пiсля ii смертi у 1999 р. вiддав у Москву ii чоловiк Судлецький, росiянин, хоча художник заповiдав iх Украiнi.

Писати В. Масютин почав замолоду, писав украiнською, росiйською та нiмецькою мовами, окрiм названих повiстей створив цикл легенд «Днi творiння» (1918), повiстi «Небезпека зеленого острова» (1925), «Der Doppelmensch» («Подвiйна людина» – нiмецький варiант повiстi «Два з одного», 1925).

В часопису «Назустрiч» (1935, № 8) В. Масютин зiзнаеться: «З друкованоi белетристики маю ще багато новель, розкинених по рiжних нiмецьких лiтературних журналах, а у тецi ще два фантастичнi романи, пiдготованi до друку. Тепер пишу новий роман, в якому зображую нацiональну метаморфозу росiйського старшини Дембовицького, якого батько вважав себе за поляка, а в сутi рiчи був нащадком козацького роду Дубовiiв. Через полонiзм i русицизм молодий Дембовицький стае свiдомим украiнцем Дубовiем».

В 1925-му вiн повiдомляе росiйському мистецтвознавцевi П. Еттiнгеру: «Последнее время увлекся писанием небольших рассказов в библейском стиле и на библейские темы. Начал печатать их (в немецком переводе) в газете. Меня занимает форма. Конечно, это меньше всего «божественные» легенды. Собираюсь рано или поздно сделать иллюстрации. Пока написал 15 коротких рассказов о сотворении Адама и Евы, слона, муравья, крота, черепахи и пр. и пр. Если смилостивится надо мной судьба, даст мне возможность на два – на три месяца забраться куда-нибудь в глушь и спокойно поработать, тогда я к осени произведу на свет роман сверхсенсационнейший. Озабочен пристройством залежавшихся «Дней творения» и «Нефрет». Что-то будет? Это все равно как дочери, засидевшиеся в девках». Некоторые рассказы «библейского» цикла были напечатаны в берлинских газетах: «Так вышло, что на поприще беллетристики я выхожу в немецком одеянии. Русские открещивались от меня».

До цiеi книжки увiйшло двi фантастичнi повiстi Василя Масютина. «Два з одного» була написана ще до Першоi свiтовоi вiйни, випередивши повiсть М. Булгакова на схожу тему – «Собаче серце», але видана у Львовi в 1936 р., «Царiвна Нефрета» була написана в 1919-му, але видана теж у Львовi в 1938-му.

Обидвi повiстi збурили тодiшню пресу, клерикальнi часописи побачили в повiстi «Два з одного» розпусту i гостро заатакували автора й видавництво, називаючи повiсть «бруковою», тобто найнижчого гатунку. На захист письменника виступив Михайло Рудницький. З цiею цiкавою полемiкою читач може ознайомитися наприкiнцi книжки.

А минулого року «Царiвна Нефрета» була видана в Росii – «русского художника и писателя» переклали… з украiнськоi.

    Юрiй Винничук

Царiвна Нефрета

Перша частина

Боротьба

– Тепер я остаточно переконаний, дорогий Райте, що ви на фальшивiй дорозi. Ви залишаете на боцi поважнi дослiди, а захоплюетесь оманною пишнотою зверхнiх форм…

Райт слабо оборонявся перед нагальними аргументами Стакена.

«Дорогий Райте» – такого звороту досi не чув д-р Роберт Райт, молодий египтольог, автор кiлькох книжок. Професор Готгард Стакен – мiжнародна величина i неохибний авторитет в царинi египтольогii, зводив пiдсумки з останньоi книжки Райта. У останньому часi говорили про нього винятково багато: Єгипет, його останнi розкопи i все зв’язане з ними стало улюбленою темою розмов навiть ляiкiв [1 - [1] (#_ftnref1)Ляiк – свiтська людина.].

Стакен – худорлявий i випростований, стояв за столом. покритим книжками i рукописами. Вiн доторкався настiльноi плити своiми твердими, наче алябастровими нiгтями i вибивав глухо такт до своiх слiв. Його плоский череп покривало рiдке дбайливо пригладжене волосся тiльки ззаду та по боках. Його закарлючений нiс нагадував пташиний дзьоб. Чорнi, блискучi очi. Зовсiм як той славний суп [2 - [2] (#_ftnref2)Суп – яструб.] у музею в Каiро. Такий глибокий був погляд його незглибних – наче знання вiчности – очей.

Перед ним стояв Райт з пошаною, але з упертою мiною, i проти вiку вчителя виглядав iще молодший, нiж ним був справдi. Його подовгасте обличчя – що вказувало на його походження – було англiйське. Завзяте пiдборiддя i трохи гостра лiнiя уст не зовсiм згоджувалися з м’якiстю вищоi частини його обличчя. У його очах можна було вiдчитати супротивнiсть людини не так може, впертоi, як химерноi. Напiв жiночi i напiв мужеськi риси його вдачi, помiтнi у зверхньому виглядi, надавали його працям своерiдний чар.

«Дорогий Райте…». У цiй апострофi пробивалася нотка самовладноi протекцiйности. Така фраза лестила Райтовi, а водночас i насторожувала його.

«Дорогий Райте!» – у тих словах критики на його книжку вiн вiдчував, як хочуть знищити його iндивiдуальнiсть, але разом з тим вiн вiднаходив у критицi якусь болiсну насолоду, якби жертвував собою для якоiсь вищоi мети. «Дорогий Райте» – звучало як обеззброене великосердя батька i володаря, що наказуе.

Райт уявляв зовсiм iнакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зi золотим шулiкою на обгортцi. Кiлько незабутнiх хвилин внутрiшнього напруження! Кiлько годин щасливоi подорожi у пiдземелля египетського генiя, якого твори призбиранi у мовчазних салях египетськоi галерii!

У кiлькох метрах вiд нього гудуть авта та електрична залiзниця, пливе течiя людей зовсiм байдужих до величноi минувшини. Йому не повиннi були докоряти, а хвалити його за те, що вiн дав цiй тупiй масi свою книжку. Стакен признавав совiснi пiдстави його працi, але не вмiв вiдчути теплого вiддиху тих картин минулого, якi Райт оживив разом з терпiннями, любов’ю та думками египтян. Стакен не хотiв признати вартости його книжцi, дарма, що Райт вложив у неi так багато працi: кiлька мiсяцiв треба було з напругою всiх сил визбирувати з надписiв матерiали про буденне життя египтян i з окрушкiв складати повну його картину.

За це все – тiльки докори…

Нiгтi Стакена барабанили глухо по столу, його очi дивилися непорушно i непризно.

«Орел повинен дивитися в сонце. Очi Стакена не повиннi ослiпнути вiд того, що вони ввесь час задивленi у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт вiдчував, що його думки розсiваються у тому поглядi, який повертае унiвець його думки. Вiн мусив зробити бiльше зусилля, щоб вернутись до рiвноваги.

– Дуже менi прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всiх ваших доказiв, мушу признатись, що не можу вiдректись вiд нiчого з того, що я написав. Я знаю, що правда на моему боцi i це для мене полекша пiд тягарем ваших закидiв.

Стакен стягнув уста, якби хотiв усмiхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен нiколи не смiявся.

– Ви впертi, пане докторе, i я поважно боюсь, щоб ви не ввiйшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсiм змiненому, офiцiйному тонi додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Вiдчитайте тексти, заки я прийду вполудне.

Знову стук нiгтiв по столу – на знак, що цим разом востанне. Легко кивнув головою i Райт мусив вiдiйти. Учень, вiдходячи до дверей, нагадав шкiльнi роки i той настрiй полекшi, яку вiдчував, коли мiг вiдповiсти задовiльно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель i вiдразу втратив сувору поставу. Вiн пожовк, мовби старiвся на очах – подобав на чоловiка, що вiдчував приемнiсть, коли його знесилене тiло може спокiйно та вигiдно знайти собi мiсце.

Працю, яку перервав Райт, щоб побачитися зi Стакеном, вiн не мiг уже продовжувати пiсля повороту. Тепер якось дуже поволi вiдчитував напис на п’едесталi статуетки. Несподiванi проблиски, що звичайно находили на нього пiд час такоi працi, тепер не з’являлися. Щойно дзвiнок, що сповiщав годину, коли зачиняли музей, звiльнив Райта.

Вiн зiбрав своi записки i поквапнiше, нiж звичайно, подався до виходу.

При воротах музею побачив Райт знайоме авто i за спущеним вiкном обличчя нареченоi. Рукавичка переслала йому живий привiт. Сьогоднi Райт мало тiшився цiею зустрiчею. Марiя, чи як вiн звав ii – Мерi теж заявляла права до його свободи. Вiн знав ii лише рiк, – вiд мiсяця був ii нареченим. Райт не мiг вiднайти у своiй пам’ятi зв’язку мiж своiм станом нареченства i теперiшнiм настроем. Якесь зовсiм чуже йому почування порушувало його рiвновагу.

Та тiльки на мить тривало це невдоволення. Вiн збiг сходами i всiв у авто, що пахтiло парфумами. Вже сидiв, коли побачив у дверях музею Стакена. Цей тримав пiд пахвою палицю, натягав рукавички i дивився тупо з-пiд старомодного капелюха з широкими крисами. Райт вiдхилився, щоб пiрнути у глибину авта, викладеного подушками.

Мерi притулилася до нареченого. Вiд цiеi щирости його поганий гумор щез миттю. Вiн уже дивився з задоволенням на свою наречену: на ii природно свiже личко, коротке волосся i кiнчик нахабного носика. Усе iнше щезало пiд ii капелюхом. Мерi мовби вiдчула його погляд – вiдвернула голову.

«Яке це дивне… – думав Райт, – коли вона дивиться на мене ось так, як тепер, маю вражiння, мовби вона прийшла з якоiсь далекоi далечiнi i приносила «зi собою щось давно забуте i загублене». Але перед ним свiтило ясне та безсумнiвне личко гарноi дiвчини. На устах Мерi заграла усмiшка. Райт нахилився над ними i поцiлував iх.

– Стакен хотiв нинi дати менi лекцiю, йому не подобаеться моя книжка. Вiн уже зовсiм припав порохом i цвiллю, нагадуе мумiю. Анi менi в головi слухати його! Нехай вiн собi воскрешае египетську iсторiю, а я оживляю египетських людей. Але це тебе нудить? Це нецiкаве… Зате по шлюбi поiдемо до Каiро. Побачиш Єгипет, тодi зрозумiеш, чому я так полюбив той край.

Правду кажучи, Мерi мала iншi пляни. Єгипет не приваблював ii: вона ж знала, що ii заберуть туди не для приемности. Вона волiла б французьку Рiв’еру або Італiю. Навiть не було б погано залишитись у Нiмеччинi i поiхати над море… Як наречена вона мусила спрямовувати своi думки на спiльне життя з Райтом i вона пробувала знайти гармонiю мiж звичками i бажаннями чоловiка i власними.

– Я радо поiду з тобою…

Їi очi дивилися нiжно i покiрливо. Райт побачив ii закоханий погляд… Що пiсля цього значить Стакен! Якi смiшнi тi атентати на його свободу! Райт вiдчув з такою самовпевненiстю свое право i свою силу, що його недавнi сумнiви видалися йому дитячим настроем.

Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензii на його книжку. Сам автор не сподiвався такого успiху. Мiж вирiзками англiйський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приемно. Якийсь великий англiйський журнал. У ньому звiт з одного наукового засiдання. Книжку Райта вважають подiею. Такий осуд видав не хто iнший, а сам славний Пiкок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пiкок це единий египтольог, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнiм. Боротьба видавалась йому неминуча.

Райт мав рiшучiсть молодих, яка дозволяе нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованоi певности, подиктованоi внутрiшнiм переконанням. Стакен був дослiдником. Те, що свiт учених уважае за плiд його генiя, е по правдi тiльки екстрактом його дослiдiв. Нема там нiчого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевiрити iх достовiрнiсть. Того, що давав Райт, не можна було завсiди перевiрити, але тiльки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – вiн знав з якнайлiпшого джерела i цим джерелом був його власний дух, що жив скрiзь i що не признавав перепон мiж минулим i теперiшнiм. У своiй книжцi вiн змальовував египтянина на тлi його способу життя, того египтянина, що був у силi творити такi чуда, як голову богинi Мут у Каiро, незрiвнянний малий торс в Лондонському унiверситетi, фльорентiйську голову, що не уступае нiчим головi Монни Лiзи, i всi тi подиву гiднi твори вiчного мистецтва, якi ще й досi дають спонуку до творчоi працi, хоч би як сучаснi хотiли оминути iх впливiв. Пояснення тих чудес треба шукали не в магiчних i обрядових текстах, але в самому життевому ритмi того незвичайного мистецького народу.

Тарабанячи своiми твердими нiгтями по столу, Стакен докоряв Райтовi, що вiн висунув один загальний закон для любовних пiсень i сакральних рiзьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгiсть рiзьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку рiзьбу, як малий торс, що стоiть в унiверситетi, це щось iнше, як скласти молитву? Чи саме тiло Мерi теж не можна вважати поклоном перед великим Невiдомим, а хiба ii очi, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?

Перед ним вирiзки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тiльки моя, але що теж iншi вiрять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Нашi правди рiжнi i нашi дороги розходяться».

Коли Райт заснув пiсля дня, проведеного над листами i книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Вiн пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами вимiреними, немилосерними словами. Кожне з тих слiв западало у глибину Райтовоi душi. Вiн мав тодi таке вражiння, мовби Стакен наповнював душу найлiпшого учня частиною своеi душi, мовби своiми словами накреслював довкола нього магiчне коло, щоб забезпечити Райта вiд усяких спокус, що могли прийти до нього i охоронити його перед його власною правдою.

Тепер очi Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звiдки до Райта дiйшла свiдомiсть двоiстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашнiй день вилiкував його остаточно з небезпеки пiддатися впливам Стакена. Його збентеженiсть розсiялася, коли вiн уявив тiло Мерi – тiло статуетки з унiверситету.

Вранцi о дев’ятiй Райт сидiв уже за столиком бiблiотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гiмни – на один бiк. На другий – усяке барахло, що не приносило нiчого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.

Коротке оповiдання, запашна любовна iсторiя. Райт почав заглиблюватись. Вiн не мiг перервати лектури i забув про iншi ще невпорядкованi намiри з багатоi присланоi збiрки, до якоi Стакен прив’язував велике значiння.

Нефрета. Хто вона така? Невiдома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретаревi фрагменти оповiдання про тужливi зустрiчi, хвилювання, надii. Короткi речення падають, як зiрванi пелюстки квiтки, з якоi рука тремтячи хоче вiдчитати свою долю, дiстати вiдповiдь на питання розгубленого серед сподiвань серця.

«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мiй коханий! Мое серце стежить за тобою.

Я кличу тебе… глянь – я тут.

Мiй коханий покидае свiй дiм i йде своею дорогою, не вважаючи на мое кохання. Мое серце затихло у грудях. Навiщо менi солодощiв i пахощiв! Те, що було солодке для моiх змислiв, тепер для мене гiрке, як жовч птахiв.

Зате вiд вiддиху твоiх уст починае битися мое серце, з них пливе до нього вiчне життя, наче таемний дар Бога…

О, мiй любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твоi груди, я довiряю своему серцю. Я буду подiбна до мерцiв, коли мiй любий друг не прийде до мене вночi.

Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвiтню зiрку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, i мое серце зрадiло; стало радiше, як серце всiх iнших.

А! Я виглянула з-поза дверей, бо мiй милий наближаеться до мене. Заки вiн надiйде, мiй зiр не може вiдiрватись вiд землi, мое вухо заслухалось у його кроки. Бо мое кохання для нього – едине щастя мого серця…

Мое серце б’еться так живо назустрiч твоему коханню, що кучерi над моiм чолом падуть, мое волосся розкуйовджуеться, коли бiжу тобi назустрiч. Та я присягаю тобi, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».

Це навiть не оповiдання, а низка натякiв, вiд яких починае бурлити кров. Фрагментарнi записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичiкування. Обiцянки перед зустрiччю. Гiмни кохання, що ще не заволодiло предметом, за яким тужить, кохання ще не заквiтчаного насолодою своею жертви.

Ім’я Нефрети – однозвучне з египетським означенням звукiв. У коханнi звучить душа, у пiснi тремтять струни. Оце iм’я солодке, безмежно близьке. Райтовi здавалося, що воно йшло за його душею вiд хвилини, коли звук «Нефрета» виринув iз темряви неiснування пiсля довгоi i таемничоi блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним i надало йому змiст.

Дванадцять ударiв. Округлi, повнi удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висiв у кутку, випускав iх вагаючись. З останнiм ударом Стакен увiйшов до бiблiотеки.

Вчорашня свiжiсть Райта, його самовпевнена вiра у перемогу десь пропали. Пронизливий i непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клiтцi його душа билася на всi боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мiй шлях, Мерi… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папiрусами».

У ньому виринув один спомин зi шкiльних часiв: саме так, а не iнакше пропазить [3 - [3] (#_ftnref3)Пропазити – помiтити.] учитель «вiслячий мiст» [4 - [4] (#_ftnref3) «Вiслячий мiст» – шпаргалка.], який перед ним незручно заховали.

На папiрусi спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених [5 - [5] (#_ftnref5)Зшилений – мiцно стулений.] уст тремтiли, коли вiн усмiхнувся: «Пане доктор! Будьте такi добрi i занесiть це до мене».

Його пожовкла рука зробила над столом i над рукописами наказовий рух.

Райт чув на спинi погляд Стакена, коли йшов до його робiтнi, де висiла скромна мiдяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб вiдчинити дверi: «Прошу, пане докторе».

Як i вчора, Райт знову стоiть перед столом директора. Стакен уже сiв на своему фотелю. Цим разом вiн не страшний. Просить Райта сiсти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:

– Менi здаеться, що я вiдорвав вас вiд працi, дорогий Райте.

(«Дорогий? Тепер я не пiддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись iз почуванням спротиву.)

– Цей уступ зацiкавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотiв виставити вас на пробу?

Саме в тiй хвилинi Райт подумав про цю можливiсть.

– Пiкок хвалить вас. Ви повиннi тiшитися, що маете такого оборонця.

Райт вiдчув, що почервонiв з радости i як щось свiже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звiт з засiдань товариства…

– Пiкок пише менi, – при цьому вийняв поручений лист з грудноi кишенi, – складае менi побажання… – у цих словах звучала явна iронiя, – називаючи ваше пояснення египетського свiтогляду смiливим, але вiн i виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечноi фантазii, ви мрiете, ви пiддаетесь спокусам вiдтворювати людей, при цьому нехтуючи единий певний шлях суворо наукового дослiду…

Райт не мав сили опанувати нетерпеливого вiдруху.

– Ви занадто смiливi, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушнiсть, а нинi остерiгаю вас перед нею з подвiйною силою.

Пальцi Стакена ворухнулися, уста стягнулись.

– Чи ви упорядкували до кiнця всi надписи, пане доктор, чи нi? Прошу вас зайнятися ними сьогоднi, бо завтра я попрошу вас переглянути в моiй робiтнi папiруси.

Обличчя Стакена задоволене, на його очi падають вii.