скачать книгу бесплатно
Мерi була дуже схвильована i перетомлена пiдготовою до подорожi невпинними пробами суконь. Навiть говорила менше, нiж звичайно.
Коли питали Ляндсберга про весiлля його доньки, вiн вiдповiдав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрi вiн приймав якихось таемничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволi, мовчки випивав лiкери i просиджував цiлi години похнюплений у задумi. Можливе, що вiн оминав зустрiчi з Мерi. Утiкав перед знайомими, мовби йому надоiли, i люди, помiтивши це, глумливо усмiхались. Ляндсберг був чимось дуже зажурений i його очi непевно бiгали.
Мерi виглядала у своiй весiльнiй сукнi незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала бiльше свободи в рухах i щось зворушливого у своiй м’якiй несмiливости. Хвилинами здавалось Райтовi, що вiн наблизився до розв’язки загадки, що цiкавила його кiлька мiсяцiв. Зовсiм так само, як при тiй дитячiй забавi, коли хтось шукае за захованим предметом, i йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз пiдходить ближче до холодноi, то знов гарячоi хвилi, що зростае та опадае. Коли вiн зустрiчався з поглядом Мерi, вiднаходив у ньому щось повне довiр’я, за чим тужив, але нiколи щось ясне. Вiн вiдчував бажання вiдхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само iм’я «Мерi» розбурхувало його кров. Коли вiн вимовляв його, то мимохiть вкладав у нього той змiст, яке воно мало у мертвiй мовi: «Мерi – нери» – було однозначне з египетським «кохати». А проте тодi, коли Райтовi здавалось, що вiн станув на порозi загадки, щось нашiптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…
* * *
Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своiм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражiння, що хоч до мети ще далеко, то вiн увiйшов вже на перший щабель у напрямi до щастя. Його поцiлунок для Мерi був поцiлунком вдячности.
Ляндсберг нервово вештався, гостi були святошнi i зайвi. Так само святошний i зайвий був обiд.
Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зiгрiтих гостей i сидiла вже в автi, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своеi дружини i товаришки життя.
– Я хотiв би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав вiн, обнявши Мерi.
Вона глянула на нього знизу, i в ii обличчi було щось благальне: наблизила своi очi для цiлунку. Мерi теж вiдчувала, що вiдтепер починаеться ii нове життя i все iнше поза нею западаеться, а те нове, що жде ii, виринае у безмежно далекiй привабливiй далинi. Але той, що навчив ii пестощiв, пропадав у забуттi, як тiнь.
Їi батько не тiльки щораз бiльше просиджував у каварнi, але мав щораз бiльше конференцiй i щораз частiше виiздив. Виглядало так, начеб його молодiсть вернулась. Нiхто вiддавна не бачив Ляндсберга таким метким – його черево зовсiм щезло, а очi блищали iнтелiгенцiею. Рiжнi поважнi добродii з напханими течками приiжджали до його бюра i наповнювали кiмнати димом вiд дорогих цигар. Небавком почали у товариствi повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберг…».Так, вiн мав намiр оженитися i робив вражiння спортовця, що призбируе сили до вирiшального змагу, щоб першим прибiгти до мети. Тим часом вiн за останнiй час подвоiв чи потроiв для себе той капiтал, який вiдступив Мерi.
* * *
У голi залiзничого двiрця посеред юрби Райтовi здавалось, що бачить Стакена, як похилений iде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре вiдомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказiвки носiевi.
Перед спальним вагоном помiтив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палицi так сильно, мовби хотiв втиснути ii в кам’яну долiвку i сам закам’янiв у своему грубому, старомодному пальтi i шалi довкола шиi. Стакен дивився пильно та суворо; пiднiс капелюх i розкрив уста як для привiту:
– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховiсно, i навiть глумливо. – Я прийшов побажати вам i попрощатись з вами…
– Це моя жiнка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мерi наблизилася до них.
Довкола старечих уст з’явилася усмiшка:
– Артистка? Поетка? – i тримав ii руку у своiй. – Ваш чоловiк так дуже любить жiночi поезii…
Мерi звiльнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловiка.
– Не забудьте випитати чоловiка про египетську любовну поезiю, головно про один рукопис.
Це вже був без сумнiву глум, до того злобний глум.
– Професор мае на думцi один чудовий мистецький твiр, який вiн уважав за вказане знищити, – вiдповiв Райт, ухопивши Мерi за руку так, мовби хотiв ii боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – i звернувся до дверцят вагону.
Стакен витягнув iз кишенi лист, передаючи його Райтовi.
– Будь ласка, передайте цей лист директоровi музею в Каiро, – i вiдступив вiд вагону, нiби не хотiв подати Райтовi руки на прощання.
Кондуктор крикнув: «Прошу сiдати!» Райт показався у вiкнi вагону.
Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другiй тримав палицю по самiй ii серединi, притиснувши ii до себе. Кiлька дуже вичепурених дам i модних панкiв супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руiна стояв, не помiчаючи нiчого довкола. Його зiр зупинився на Райтi, що стояв поза шибою з притисненими до неi долонями, мов зачарований, i потонув у безоднi очей свого вчителя. Вагон рушив з мiсця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вiкнi Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пiшов до передiлу, холiтаючись на ногах, i впав безсило на свое мiсце.
– Що за дивний чоловiк отой Стакен… Як ти гадаеш? – спитала Мерi.
Друга частина
Розшуки
Одного дня Ляндсберг дiстав лист з египетською маркою. Вiд Мерi з Каiро. Вiн зупинився головно на однiй частинi листа:
«…Якби я не мала при собi Роббi, я була б у розпуцi. Єгипет – найнуднiше i найсiрiше мiсце у свiтi. Вiн гарний тiльки на iлюстрацiях, але не тут на мiсцi. Араби неможливий нарiд: крикливi, влiзливi i вонющi. Пiрамiди – великi купи камiння; менi вистачають фотографii. Не розумiю Роббi. Цiлий день пересиджуе в музею, iде часто зi знайомим англiйцем на розкопи i каже, що мусить знайти якусь гробницю. Вiн понакуповував тут багато всячини; наша кiмната повна старовинних пам’яток. Добре, що я казала iх тепер перенести до робiтнi Роббi. Але i так невдовзi обi кiмнати будуть повнi ними. Ти пригадуеш, як вiн мучився, коли мусив помагати менi при орудках? Все ж не гнiваюсь на нього – вiн дуже милий. Я мрiю про Берлiн i стараюся намовити Роббi, щоб якнайскорiше вертався».
Пiсля цього Мерi згадувала про тi мiсця, якi вони ходили оглядати разом або поодиноко.
* * *
Райт, приiхавши до Єгипту, ввесь пiддався новим вражiнням. Можливе, що все те, що вiн у такому надмiрi втягнув у себе, тепер мало вплив на напрямок його думок або що картини життя iз стародавнього Єгипту врiзалися в його вражливу пам’ять дуже сильно. Тiльки тi iсторичнi мiсця, якi з такою цiкавiстю оглядають подорожнi, були Райтовi занадто добре вiдомi, щоб марнувати час на iх оглядини.
Вже при першiй зустрiчi з директором музею вiн проявив таке знання старовини i мiсцевих умов, що вчений зачудувався. Директор, дiставши лист вiд Стакена, прийняв Райта незвичайно щиро i розмовляв з ним так одверто, як iз втаемниченими у велику таемницю. Вiн показав йому одну ще незакiнчену працю – вiдбудову малоi святинi, яку недавно вiдкопали.
Райт схопив за олiвець i почав на листку паперу накреслювати плян будинку. Вiн задумався на одну хвилину, мовби хотiв пригадати щось призабуте. Його нарис рiжнився у дуже сутнiх мiсцях вiд нарису директора, який був здивований самопевнiстю молодого дослiдника. Коротка суперечка, в якiй Райт дуже спокiйно давав переконливi докази, розсiяла аргументи директора. Райт говорив iз спокоем очевидця.
Цiлу низку фотографiй, якими директор покористувався для своiх доказiв, вiн зумiв зложити в таку гармонiйну цiлiсть, що його противник не мiг йому перечити.
«Той молодець заiде далеко», – подумав директор на самотi.
Райт був справдi молодий, а коли оживлявся, тодi виглядав ще молодшим. Їхнi дальшi розмови були зовсiм дружнi. Директор вибрав тепер обережнiшу тактику. На зручно поставленi питання вiн дiставав вiд Райта подрiбнi iнформацii, а коли вiн цi iнформацii сам собi доповнив, то було таке вражiння, немовби вiн говорив про речi вже давно йому вiдомi. Райт не помiтив цих бiчних ходiв i пояснював охоче директоровi сумнiвнi мiсця, навiть не маючи претензiй до авторських прав.
Одна з таких розмов iз директором була б ось-ось прибрала неприемну форму, тим бiльше, що в нiй брав теж участь хтось третiй – лорд Кернервон, що саме вернувся до Каiра. Лорд оповiдав про своi розкопи, що стали такою сенсацiею. Зовсiм не скриваючи свого вдоволення колекцiонера, вiн показував своi фотографii. Знайденi ним предмети були безперечно верхом того, що можна було знайти, i мiж ними були вибагливi твори великих невiдомих мистцiв. Директор стримувався в обережних словах вiд осуду. Накiнець, почервонiвши, сказав вiн трохи схвильований:
– Я не розумiю цiеi пристрасти зневажування гробiв. Цiле життя египтян так добре нам знане, що на його пiдставi можемо вiдтворити iх духове життя. Навiщо ж руйнувати ще гроби? Ви були б першi, – вiн звернувся до лорда, – якi протестували б, якби хто порушив шанованi вами найсвятiшi гроби у Вестмiнстерi або якби хто хотiв вiдчинити домовини ваших поважаних предкiв, як ви це робите тепер з египетськими. Я не сумнiваюся в тому, що колекцiонер або звичайний смертник може знайти там чимало цiкавого для себе. В iсторii Англii можна надибати ваше прiзвище i в не одного великого письменника теж. Але чи ви дозволили б, якби хто хотiв бодай зробити знимку з тлiнних останкiв одного iз ваших славних предкiв i цi знимки пустив до iлюстрованих журналiв у свiт? А все це робиться тiльки тому, що прiзвище покiйника перейшло до iсторii. Я не хочу залишити вам вражiння, буцiмто я iнтригував проти вас поза вашими плечима. Я кажу вам одверто: я вжию всiх потрiбних заходiв, щоб перешкодити вам порушувати спокiй умерлих.
– Дякую вам за щирiсть. Я завсiди волiю знати, хто мiй ворог. Я не перестану дослiджувати тi предмети, якi залишити невiдкритими було б на мою думку грiхом. Перед нами вiдкриваеться новий свiт. Старi забутi нами традицii мусять знову вiдродитись. Наша мистецька культура занечищена останками намулу з висохлого геленського джерела – загибае! На тисячi рокiв забуту красу скривае у собi Єгипет. Єгипет зробив спробу призбирати в собi стiльки сил, щоб вони могли вистачити на багато поколiнь. У нашiй купецько-практичнiй добi повинна прийти змiна. Тi духовi багатства лежать, як капiтал, що невпинно зростае, призбируючи проценти, i не диво, що тепер те, що вiдкриваеться нараз перед нами – приголомшуе нас. Я вважаю це за завдання мого життя видобути якомога велику частину цього багатства. Тiльки незначна його частина виповнюе нашi музеi. Не статуi, не рукописи, але саме тi дрiбницi, в яких проявляеться прив’язання до життя, розумiння краси i той своерiдний iм дух, такий близький i зрозумiлий нашому, бо ми вже перетомленi геленiзмом i вiдходимо вiд нього!
– Грабiжники гробiв, – прошепотiв ледве чутно директор крiзь зуби.
Про Кернервона оповiдали, що, при всiх зверхнiх ознаках спортсмена, вiн еднае у собi незвичайно витончену вражливiсть i що пiд час гри у гольфа компонуе сонети. Одного дня вiн продав за безцiнь збiрку прарафаелiтiв i гобелени з робiтнi Вiльяма Моррiса, щоб стiни своеi кiмнати покрити звичайним сiрим полотном без нiяких окрас.
Три роки вiн присвятив студiям музеiв у Каiро, Берлiнi i Парижi. Коли вернувся, розвiсив на стiнi великоi салi рисунок багатораменного сонця, що його намалював, як вiн упевняв, один вiдомий мистець. Пiсля цього лорд продав половину маетку, щоб виiхати до Єгипту, i тут, за висловом директора, «почав руйнувати гроби». До Англii висилав скринi, вписуючи на фрахтi «без вартости». Ідучи за своiм смаком, вiн придбав твори, що захоплюють мистцiв з витонченим смаком, розбуджують подив серед аматорiв мистецтва i навiть ширшу публiку приваблюють своiм чаром.
– Я приеднуюсь до поглядiв лорда, – завважив Райт, бажаючи перервати прикру мовчанку. – Але для мене тi дрiбницi, що так захоплюють лорда, е не цiллю, а тiльки засобами. Моiм бажанням було б – якщо це взагалi можливе – оживити наново тi вражiння, якi найшли вплив у подивугiдних, хоч i не дуже численних лiтературних пам’ятках.
– І для цього треба порушувати спокiй мерцiв? – просичав директор.
– Цим, може, знову нам удасться впровадити мерцiв до життя, – вiдповiв Райт.
Лорд стиснув Райтовi руку i вийшов.
Ця зустрiч наблизила Райта i лорда Кернервона. Лист Пiкока вже не був потрiбний: вони мали той самий погляд на розкопи. Лорд зробив на Мерi дуже симпатичне вражiння, яке пiсля перших вiдвiдин в його домi ще змiцнилось. Його дiм, майже музей, розбудив цiкавiсть Мерi. Все те, що лорд залишив зi збiрки в себе, визначалося неабиякою досконалiстю. Вiн уважав за доказ поганого смаку складати такi скарби рядом на полицях або ховати у скляних шафах. Усi предмети були так розставленi, що музейна саля робила вражiння кiмнати, де живуть люди i де цими предметами користуються. Видавалось, що сучасник доби, коли цi предмети повстали, зберiг якимсь чудом свою молодiсть i недавно вийшов з кiмнати, куди знову вернеться.
Дiм лорда мав iще особливу привабу завдяки порядковi, запозиченому з англiйського життя. Традицiйнi години, коли треба було сiдати за стiл, щоб iсти, були так само святi, як у Лондонi. Лорд не дозволив собi на нiякi змiни в одягу з огляду на пiвденний клiмат. Коли вiн iшов на мiсце розкопiв, брав зi собою шатро i з лондонського вибагливого одягненого джентльмена перемiнювався у мисливця або шукача золота, приказуючи вагу до найбiльшоi вигоди в одягу, щоб мiг свобiдно пнутися по скелях, повзати i порпатися в землi.
Мерi рiшила, що як тiльки вернеться до Берлiна, то переробить свiй дiм на англiйський штиб. У той спосiб вона спробуе закрити факт, що не мае родини. Англiйське прiзвище ii чоловiка, за англiйським зразком ведений дiм це майже рiвнялось шляхетському гербовi, якого iй, на жаль, бракувало. Родина Райтiв мала колись герб, але забула за нього. Приемно було б помiстити аристократичну емблему вгорi листового паперу i на дверцях авта. Райт дiстав виразний наказ, що, як тiльки вернеться у Берлiн, мусить зараз зробити розшуки за своiм генеальогiчним деревом. На початок Мерi задовольнилась сукнями за англiйською модою, наслiдувала ходу та рухи англiйок i почала брати лекцii англiйськоi мови.
Поки що не думала про скорий поворот. За кожним разом ii аргументи щодо повороту були в розмовi з Райтом слабшi. Досi вона робила частi прогульки, але короткi; тепер, коли Райт заявив, що мае виiхати до працi, Мерi стягнула нещиро уста, надувши iх, як дитина, вхопила чоловiка за краватку i сказала плаксиво:
– А я ввесь час сама, страшенне сама… Чи ти не волiв би лишитись?
– Нi, це вже порiшена справа, я мушу iхати.
Мерi глибоко вiдiтхнула.
* * *
Розкопи Кернервона у прослiдженiй ним «Долинi Королiв» посувались уперед. Вiн завзято йшов до мети, яку вiн тiльки знав i про яку вiн нiчого не згадував Райтовi. Райт зi свого боку мовчав про завдання, яке поставив: вiднайти грiб Нефрети. Це стало йому життевим завданням i за цим вiн сюди приiхав. Але вiн здавав собi теж справу, що його намiр такий смiливий, мовби хтось хотiв вiднайти загублену в морi перлу.
У приступi щирости, йому самому незрозумiлому, вiн оповiв Кернервоновi про рукопис, що його спалив Стакен.
– Сучаснi священики зовсiм так само, як у давнiх часах, шукають за розв’язкою проблем у хмарах. Я познайомився у Берлiнi з професором Стакеном. Бiльше неприемного чоловiка ледве чи знав коли.
Райт так само, як Кернервон, що зрiкся готелевого життя в Люксорi, мешкав тепер у шатрi, яке дiстав вiд лорда. Вiн оглядав вiдкритi гроби i стежив за роботами Кернервона, що зiбрав цiлу громаду бездiльних арабiв, щоб вiдкидали землю i непотрiбнi румовища.
Час до часу iздив Кернервон до Каiро, але Райт, що ввесь час за чимось нипав, навiть не покидав поля з розкопами. Вiн нагадував тих шукачiв з магнетичною паличкою, що ходять з лiщиною у руках i чекають, поки не вибухне з-пiд неi джерело. Вiн хвилювався. Вiдпочинок, якого вiн сподiвався вiд цiеi подорожi, полягав на тому, що вiн писав. Безпосередньо перед вiд’iздом вiн саме почав нову працю.
Коли Кернервон був раз неприсутнiй, Райт блукав недалеко мiсця останнiх розкопiв лорда. Паличкою в руках, яку взяв на прохiд, розкидав на боки вiдламки камiння. Вiн думав невпинно тiльки про одне: про Нефрету – таемничу, таку йому близьку, а тiльки вимрiяну.
Маленька ящiрка зашелестiла в якiйсь щiлинi. Райт нахилився, щоб поглянути, куди це в’юнке створiння щезло. Щiлинка перерiзувала замазаний, ледве помiтний напис. Йому здавалось, що у знаках було щось з iменi Нефрети. Нахилився i поволi вiдчитував:
«Ви, що приходите до мене, ви, що блукаете по землi, де живете вiками i проходите крiзь вiчнiсть, ви – жерцi та слуги Озiрiса, ви, що знаете божу мову, ви, що входите в тiнь моеi смерти або проходите мимо неi, прочитайте надпис на цьому каменi i вимовляйте без остраху мое iмення. Ви – смертнi i вiчно безсмертнi, ким ви не були б, пам’ятайте за мене перед володарями правди, бо над вами нависла ласка божа. Згадайте теж мене».
Райт очистив камiнну плиту спершу палицею, потiм руками. Поламав нiгтi i поздирав шкiру до крови.
«Вона як пальма – пальма мiж мужчинами, як любов мiж жiнками, як володарка кохання, струнка, як пальма кохання серед жiнок, – нiколи не бачили люди ще такоi жiнки нi дiвчинки. Хвилi ii волосся чорнi, чорнiшi за нiч, чорнiшi за овочi тернини. Рожеве ii личко, червонiше за яспис, червонiше за укус дактиля. Гарнi ii груди…»
Тепер бачив Райт Нефрету з яснiстю, що п’янила його змисли. Загорiло-рожеве обличчя обрамоване чорною нiччю ii волосся. Їi уста тремтять вiд шепоту, ii очi горять.
У головi Райта крутилося, щось, як оливо, натискало ii. Вiн ледве добрався до шатра i ледве розумiв слова, з якими звернувся до нього лорд. Мовби кудись iз вiддалi дiйшли до нього звуки:
– Стакен занедужав… Прийшов лист вiд вашоi жiнки… Чи ви не почуваетесь добре, Райте.
– Нi, я здоровий. Тiльки мушу вiдпочити сам.
Райт провiв нiч неспокiйно. Був утомлений, як пiсля довгоi подорожi, i тiльки хвилинами старався забути про проведений день. Але поодинокi картини з того дня верталися невiдхильно. Ще раз i ще раз вертався тою самою дорогою, що зарисовувалася перед ним незатертими лiнiями. Бачив ящiрку з цiкавим поглядом, як ховаеться у щiлинi, далi замазаний напис, що виринае щораз виразнiшими знаками, i врештi обличчя Нефрети.
Над ранком пригадав слова Кернервона про Стакена i про лист вiд жiнки. Лист лежав перед ним з розмашистим письмом, поквапний, без одного роздiлового знаку, як телеграма.
«Не можу бiльше негайно приiжджай пощо ми сюди приiжджали Стакен взивае тебе хорий я читала про це в газетi».
Згадка про Стакена додала йому сили. Вiн передчував небезпеку i пiдготовлявся до оборони.
«Стакен взивае мене… Отже до роботи!»
Лордовi подобався запал, з яким Райт брався до розкопiв. Досi вiн бачив у ньому тiльки мрiйника. Записану брудну плиту, очищену наоспiх, Райт вiдчитував тепер основно. Вiн знайшов ii на просторi поза межами робiт Кернервона. Лорд заявив про щиру охоту допомогти Райтовi тим бiльше, що сам тепер не мав важноi працi. Але знайденою плитою поцiкавився менше, нiж Райт сподiвався.
Мерi дiстала вiд Райта коротку вiдповiдь:
«Усе на найкращiй дорозi вияснюеться. Потерпи ще трохи».
Мерi нудьгувала. Вона накуповувала всякi дрiбницi в Каiро так само запопадливо, як у Берлiнi. Може, навiть iз бiльшим запалом. Щоб зробити приемнiсть своему чоловiковi, вишукувала старовину по крамницях – очевидячки фальшовану. Тужила за Берлiном, але не могла зважитися на поворот сама. Вона не вмiла здати справи зi своiх почувань до Райта. Вiн був ii чоловiк, подобався iй, був iнший, як решта мужчин, i вона прагнула його якось iнакше, нiж iнших. На неi знаходили спокуси з iншого боку, але остаточно думки про обов’язок перемагали.
Мерi мала приваби, що вiдрiжняли ii вiд iнших жiнок, нервове хвилювання ще пiдвищувало ii красу. Непевний погляд ii розсiяних очей вказував, що ii почування розбурханi, бодай подразненi. Вона так мало звертала увагу на своiх знайомих i так байдуже вислухувала iх клопотiв, що робила вражiння, мовби свiдомо хотiла зазначити свiй холод. Особливу увагу звернув на неi француз-сухiтник Аристид Де Бособр, що саме проводив другу зиму в Каiро i ввесь час був занятий поемою з египетського життя. Худорлявий, блiдий, iз ямками на витягнутих лицiвках, вiн часто присiдався в готелi до столика Мерi. Його товариство не докучало iй i вiн звiльнював ii своею приявою вiд iншого прикрiшого товариства. Мерi знала вже напам’ять деякi частини його поеми, i коли вiн виголошував своi гарячковi фантазii та вiзii, його голос i слова нагадували шум якоiсь далекоi оркестри.
…Вони йшли мiж мармуровими колюмнами
тримаючи в руках святошнi одяги
Їхнi чола вповитi золотими гадюками
нiколи ще не торкнулися землi
Вони були мовчазнi – знак заступав iм накази
На порфiрових столах чекали на них страви
з райських птахiв i пiдморських потвор.
Їхнi жiнки в сукнях яснiших вiд молока i богинь
чекали на них на багрi
Приборканi леви ласилися при них i лизали iм руки
Вони виiжджали на вiйну на колiсницях запряжених у однороги
Вони жили тисячу рокiв i не всмiхнулися нi разу…
Де Бособр показав iй раз акварелю Густава Моро, яка його надихнула. Мерi глянула на жовте, землисте обличчя тисячолiтнього фараона, що не знав усмiшки, почула кашель француза, побачила, як вiн гарячково мне хустину, i замрiялася. Як можна було витримати так самiй?
* * *
За кам’яною охоронною стiною, що закривала вхiд до гробницi, Райт знайшов щось, що оживило йому минуле. Давня мрiя чи неймовiрний сон ставали реальним свiтом. Неспокiйнi вiзii перемiнювалися в образи, на якi можна було дивитись обабiч вузького нижчого входу. Вражливого i побожного Райта вразив похоронний похiд. Невiльники несли жертовнi дари, страви, напоi, квiти. Багато квiтiв. Кадило. Кiлька з них тримали в руках помальованi скриньки, два несли обережно стiл, навантажений овочами.
Домашня обстанова – вибагливi твори мистецьких рук i витонченого смаку. Крiсла, фотелi, лiжка – внизу з ногами, наверху з головами рiжних тварин. Скриньки з дорогоцiнними цяцьками, предмети, призначенi для збереження краси. Дзеркала, намиста, вiяльця. Освоена газеля незрiвнянноi краси у скоку зi стрункими ногами. Знову якiсь жертовнi дарунки i громада голосiльниць, що передавали свiй смуток самою своею поставою. Вони тягнуть барку, невiльники пiдганяють худобу. Позолоченi стiни саркофагу закривають мумiю. Поруч iде родина. Голосiльницi пробують висловити свiй непомiрний бiль. Переправа через Нiл. Яскраво помальованi човни iдуть у похороннiй процесii. Металевi квiти лотосу, що прикрашують дзьоб i верх барки, яка везе покiйника, нахиляються так важко, начеб угиналися пiд тягарем жалоби.
Вiд гробiвця, викованого у скелi, йде назустрiч процесii священик. У його постатi Райт пiзнае – не так очима, як чуттям – себе самого. Робiтники, що йдуть за ним, звертають один одному увагу вигуками на цю незвичайну схожiсть i показують на Райта пальцями.
Перший крок до гробу був для Райта кроком у минуле. Тепер вiн зустрiвся тут зi своiм двiйником, тим Райтом, що жив тут уже три тисячi рокiв тому. Вiч-у-вiч iз двiйником Райт загубив себе, але в тiй самiй хвилинi вiднайшов себе у тому, що чекав терпеливо на нього – у духовних ризах.
Нема сумнiву, що мистець, зображуючи похоронний похiд, мусив мати своi окремi мотиви, щоб надати рисам священика портретову вiрнiсть. Оця вiрнiсть виступала ще сильнiше поруч: мало характерних i шабльонових облич iнших осiб. Уперта лiнiя пiдборiддя, гостро зарисованi уста такi суперечнi з молодечим обличчям, мелянхолiйний i легко здивований погляд великих очей – все це начеб було вiдмальоване з живого Райта. Тiльки зовсiм оголеною головою вiн рiжнився вiд сучасного Райта.
Таке вiдкриття спонукало Райта змiнити свiй первiсний плян. Вiн вiдчував, що у станi такого неспокою вiн не зможе далi йти i навiть не повинен цього пробувати. Щойно тодi, коли зовсiм успокоiться i освоiться з новим настроем, вiн зможе продиратися до мiсця вiчного спочинку тих, що його звали до себе.
Його внутрiшне схвилювання було вiдповiддю на цей поклик.
Небуденна поведiнка Райта звернула увагу Кернервона. На запити про те, як iде його розкопна праця, вiн вiдповiдав коротко i байдуже, так наче те все, що вiн знайшов, знав уже вiддавна. Виглядало так, що вiн тiльки з великим зусиллям може вiдiрватись вiд своiх думок, вiдповiдаючи:
– Прошу вас не йти далi, як до пункту, де я нинi зупинився. Я зазначив це мiсце дерев’яною табличкою.
Кернервон кивнув згiдливо головою.
Але коли вернувся з поля, застав Райта на тому самому мiсцi: зiгненого, з лiктями на колiнах i зi схрещеними руками. Широко розплющенi очi дивилися переляканi i непорушнi. Довкола уст зарисувалися гострi лiнii, наче старечi зморшки, Райт не помiтив Кернервона. Кернервон поглянув на нього уважно, зробив рух рукою, мовби мав намiр прокинути його зi сну, i врештi попрямував до виходу. При виходi ще раз оглянувся, знизав плечима i сказав «дивне».
Коли Кернервон дiйшов до мiсця з рисунком священика, вiдразу звернув увагу на схожiсть. Вiн не розставався нiколи зi своiм фотографiчним апаратом i магнезiею. Не мiг стриматись, щоб не зробити зараз знимки з дивоглядного рисунку, маючи намiр прирiвняти його пiзнiше з фотографiею Райта. Райта вразила iмовiрно оця схожiсть. Кернервон мав таке вражiння, мовби вкрав чужу рiч.
