скачать книгу бесплатно
Нiч провiв Райт спокiйно. Вiн освоiвся з тим, що побачив. Хвилювання ослабло. Вiн був уже рiшений копати далi. На другий день зранку ввiйшов у заглибину, не глянувши навiть на стiннi рисунки i на свого двiйника i посунувся до пригробноi комори, що була виповнена домашнiми статками; вони вистачили б на обстанову малоi кiмнати. Не було сумнiву, що вiд часу походу нiчого тут нiхто не рушив. До того злодii не могли лакомитися на такi звичайнi предмети, шукаючи за коштовностями. Вартiсть лежала тут не у матерiалi, а в його виконаннi.
Не було нiяких слiдiв, щоб хтось порушив тi предмети, складенi тут без спецiальноi дбайливосте. Свiтло фарб збереглося i навiть такий вразливий матерiал на впливи часу як шкура, виглядала зовсiм свiжа. Можливе, що земля мала тут винятково сприятливi прикмети. Приладдя, що його вживали для плекання краси, було дуже багато.
Коробочки на пахощi були прикрашенi маленькими фiгурками зi слоновоi кости, i ложечки – увесь химерний арсенал молодоi красунi виповнював рiжнi барвистi та рiзьбленi шкатулки. Навiть консерватор Кернервона – старий англiець, що бачив багато такоi старовини, – дивувався, в якому все це доброму станi. Вiн висловив здогад, що тут до консервацii причинилися не тiльки своерiднi прикмети землi, але високо розвинена мумiфiкацiя.
– Гляньте на це, – показував вiн лордовi тоненьке бiле полотно, – це звали египтяни «тканим повiтрям», а я пропонував би це назвати «полотняною мрякою». Нi одна з наших красунь, навiть найбiльше легкодушна, не вiдважилась би показатись перед людьми у сукнi з такоi матерii. Чи ви пригадуете одежу короля з Андерсеновоi казки? Оця «мряка» мае три тисячi рокiв, а проте вона така густа, мiцна i м’яка, як колись. Ми дуже гордi на поступ нашоi технiки, але цю матерiю ткали руками на веретенах незвичайно примiтивних.
Найбiльшою прикметою знайдених предметiв було те, що вони були непорушно цiлi, бо так то вони мало рiжнилися вiд добичi iнших дотеперiшнiх розкопiв. А проте було в них щось нез’ясовано нове: якийсь подих особистого смаку, на пiдставi якого можна було робити висновки про власника мертвих предметiв. Важко було означити словами смак Нефрети, яка вибрала для себе всi цi речi, а може навiть iх замовляла за власними вказiвками. Вона оминала всякого перевантаження прикрас, волiла якомога простi лiнii i спокiйнi сполуки кольорiв. У маленькiй скриночцi незвичайноi краси лежали звитки папiрусу. Райт не передав ii нiкому, а власноручно винiс iз гробницi. Вхiд до дальших комор завалила на всю довжину щiлини плита з написом, що пригадав йому знайоме iм’я «Нефрет». Райт опанував нетерплячку, вирiшивши, що не посунеться вперед, заки не вiдчитае змiсту папiрусiв. Щойно тодi мiг би станути перед Нефретою, коли знатиме про неi все, якнайбiльше. А хто може сказати про неi бiльше, як звитки з ii поезiями?
Обережно i святошно нiс Райт скриночку перед собою. У такiй позi побачив його лорд Кернервон, що був захоплений знайденими скарбами, якi робiтники повиносили наверх.
– Приймiть моi побажання, Райте. Менi здаеться. що один iз нас мае при собi талiсман щастя. А може ми обидва. Зложiть побажання i менi: я знайшов те, за чим шукав – грiб останнього фараона вiсiмнадцятоi династii. Що ви зробите з тими всiма речами? Ви мусите негайно вiдiслати iх до Каiро. Я iду туди. Коли вам не трудно, то поможiть менi i допильнуйте перевозу.
* * *
Нефрета була, як влучно догадувався Пiкок, донька Ехнатона i мешкала на дворi Тутенхамона, чоловiка своеi сестри. Вона вмерла нагло серед таемничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зiпсований багатствами, що iх знайшов у королiвських гробах, дивився з деяким спочуттям на речi Нефрети. Коли всi тi дрiбницi, що колись були ii насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтовi здавалося, що його хтось ограбив.
«Грабiжники гробiв!» – нагадав слова директора. Може, вiн, Райт, таки справдi не повинен був порушувати вiчного спокою царiвни, коли тепер вiдiбрали iй все те, з чим вона зжилася i тепер в ограбленому гробi напевне блукае, шукаючи за тим, що належало до неi кiлька столiть.
З отих стiн iшла музика недоступна слуховi живих, плили спiви, кружляли пахощi, з них сходили танцюристки i зiскакували невтомнi газелi, втiшаючи своiми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царiвни навiть крiсла, нi дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, нi красила для очей, щоб оживити iх рямцi. Двiйник Райта – священик видавався ще живiший, як тодi, коли перед ним зупинився дослiдник. Тепер вiн мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.
Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою i довго дивився на дивний рисунок – Райтового двiйника.
«Очевидячки незвичайний припадок, подiбний до того, як знайшли статую «Шеiх-ель-белед». І тодi теж, коли видобули з пiдземелля пiсля трьохтисячолiтнього сну на денне свiтло таемничого египтянина, робiтники нараз закричали: «Але ж це Шеiх-ель-белед!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»
* * *
Мерi привiталася зi своiм чоловiком бiльш як загнiвана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно смiялась, то знову проти своеi вдачi ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своiми думками, а таки помiтив ii нервовий настрiй.
На його запит, що з нею, вона вiдповiла:
– Я зовсiм здорова, але що з тобою? – i змiнивши тон, сказала: – Оповiдж менi, що ти робив.
Райт оповiв у досить байдужому тонi про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповiдання i вийшов. Поруч своеi кiмнати у готелi вiн мав iще другу кiмнату, призначену на робiтню i комору. Тут були всi тi предмети, якi його спецiяльно цiкавили i яких не хотiв вiдкладати до часу своiх дослiдiв у Берлiнi. Вiн сам принiс шкатулку з рукописами i, не довiривши ii нiкому, пiшов з нею до робiтнi. Його вабили рукописи. До Мерi, що йшла за ним i хотiла з ним бути разом, сказав:
– Лишися, я скоро вернусь.
Райт не почув вiдразу обережного стуку Мерi. Вона мусила застукати ще раз, поки вiн вiдчинив. На столi стояла скриночка i лежали папiруси.
– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – i нахилилася до чоловiка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собi?
– Ще не знаю, – вiдповiв Райт неохоче, мало захоплений ii вiдвiдинами i жвавими рухами, що загрожували всiм предметам у кiмнатi. – Ще не знаю, – повторив Райт, звинув дбайливо папiруси i положив iх назад у скриночку.
– Коли ти не передаш цього до музею, то даруеш менi, правда? Чудесна рiч. Чи я, може, тобi перешкодила?
– На нинi я скiнчив.
– Чи ти писав?
– Так!
– Вiршi?
– Я старався передати якомога вiрно багатство образiв оригiнального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсiм iнших образiв i до iншоi гармонii.
Райт оживився: взяв до рук листки, покритi рiжними поправленими словами, i, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:
Твоя любов у мене входить
Як мед липкий,
Твоя любов для мене сходить
Як день ясний,
Твоя любов це пах кадила,
Це пах смоли,
Ти у моiх розлився жилах,
Ми – мед знайшли.
І я себе злила з тобою
Думки – в словах,
Бездихана горю смолою
Вся пух i пах.
Ти вкоротив сестрицi муку,
Що так пекла,
Як кiнь, що шляхом збив пилюку
Прибiг – стрiла.
Як кiнь, що лиш на мить у гонi
Неждано щез,
Кохання в загравi червонiй
Зiйшло з небес.
Як iскра в яснiсть промiнясту
Змiняе хмиз,
Як з-пiд небес хижацький яструб
Спадае вниз [7 - [7] (#_ftnref7) Усi поезii i поеми прозою в цiй повiсти переклав Михайло Рудницький.].
Вiдклав один листок i взяв iнший.
– А тепер iнша поезiя:
Я свiт забула ввесь у мрiях,
Там мрiяв тiльки образ твiй,
З’явився ти – я вся мерщiй -
Волосся подув геть розвiяв,
Та заки впав твiй гострий зiр,
Я кучерi звила, повiр!
– Тiльки японцi, великi майстри стенографiчного запису почувань, могли б так зв’язко i просто замкнути настрiй в одному образi.
Чи кохаю? нi, не знаю…
То вже зранку розiйшлося
Серце – чорне, серце дике,
Як мое волосся.
– А те, що виглядае на безпосередню щирiсть, не е нiчим iншим як великим поклоном життю.
«Нема години кращоi, як разом бути з тобою, разом единий, з тобою чекати обiймiв твоiх, обiймiв, цiлункiв чекати… Нема хвилини солодшоi тоi, як зiр твiй паде, хвилини солодшоi, як ми вже самi i чути самотнiсть i груди твоi…»
– Чи вiльно тi своерiднi рефрени, яких ми не в силi передати i ритм чи образи, що ростуть у нескiнченнiсть, звужувати до такоi лiрики на наш лад, як я це зробив?
Нема кращоi години
Як зi мною ти единий.
Ми – обiйко, час без меж.
Глянеш, стиснеш, спалахнеш.
О, хвилино насолоди.
Як ти зором мене зводиш,
Ще хвилина… ми сами…
Чую вже тебе грудьми.
Ах, якi солодкi муки
Чути добрi, вiрнi руки,
Кожна грiе з них, пече,
Стрiнувши мое плече.
Ти вiдходиш? Як же рано!
Ти голодний? Зараз встану.
Хочеш пити? Уночi?!
Чи не краще лежачи?
Тiльки рада одна буде:
Хочеш пити – маеш груди.
Хочеш iсти – iжа скрiзь,
Лиш до мене притулись.
Чи на холод ти вражливий?
Чи ти справдi полохливий?
Не втiкай, коханий мiй,
А мене загрiй, накрий.
Це ж година оп’янiла,
Два рознiжилися тiла,
Око в око, все в тишi…
Хто нiжнiший? Ти рiши.
– Роббi, годi!
Райт глянув, вагаючись. Мерi заграла очима i заманiжилась, мовби ii гiршила оця трохи занадто щира поезiя. В ii поглядi вiдкрив Райт добре йому знану змисловiсть i вiн зрозумiв, що зробив помилку, думаючи, що вона зможе захоплюватися чистою поезiею разом iз ним.
– Хто е автором оцих поезiй? Напевно, мужчина. Сьогоднiшня цензура, може, i не дозволила б на деякi з них… Чи тобi такi речi подобалися? Досi я зовсiм не знала тебе з такого боку!
Чи варт було давати правдивi iнформацii Мерi i доказувати iй, як вона сильно помиляеться? Сказати iй, що це Нефрета – молода дiвчина, що передчасно вмерла, поетка, яка нагадуе своiм талантом Сафону? Нi, неможлива рiч оповiдати iй про поетки, що переливали своi особистi переживання в поезiю… Мерi i так не повiрила б, i взагалi…
– Ходiмо.
Мерi щебетала. Вона була подразнена i домагалася, щоб Райт iшов скрiзь за нею, де ii тягнула непосидюща вдача. Райт послухав без спротиву. Мерi пила вино, пiдхмелилася i хотiла, щоб вiн дотримував iй товариства. Щойно з приходом ночi ii веселiсть ослабла. Заки положилася до лiжка, подала Райтовi своi очi, щоб вiн iх поцiлував, i сама поцiлувала його мiцно в холоднi уста.
Райт, увесь час думаючи про перервану працю, вiдповiдав машинально на пестощi. Всi аргументи його жiнки, щоб вiн трохи вiдпочив по працi, проходили мимо його вух. Мерi заснула, не дочекавшись його повороту з робiтнi. Спочатку вiн збирав паперi в кiмнатi, а коли почув, що Мерi спить, вийшов i замкнувся у себе.
Розгорнув папiруси i хотiв далi iх вiдчитувати, але слова його жiнки бринiли йому в ухах i перешкоджали думати. Вiн почав розглядати всякi дрiбницi. Деякi з них лежали розкиненi на столi i на пiдлозi ще непосортованi. Маленька шкатулка, дуже скромна, на яку вiн ранiше не звернув уваги, стояла в кутку. Вона мала звичайнi рiзьби, не була занадто тяжка, а в ii серединi знаходився предмет, що калатав об ii стiни. Звичайний замок можна було вiдчинити легко, але щось стримувало Райта пiднести покришку.
Вiн прочитав iще раз останнi рядки поезii:
Як iскра в яснiсть променясту
Змiняе хмиз,
Як з-пiд небес хижацький яструб
Спадае вниз.
Папiрус, що впав припадково в його руки в далекому Берлiнi, тепер подiяв, як iскра. Не один уже перейшов через його руки, i тому дивно було, чому саме той так його зворушив, що надав його життю зовсiм новий напрям. Чи була це любов? Так, без сумнiву вона, коли можна так назвати оте змагання, що мае на метi охопити якусь велику цiлiсть, очистити себе, добути з себе поодинокi частини свого «я» i вiднайти себе в iнших. Оце почування впало на нього, як той яструб з неба. Чи може воно вбити i чи коли щастя розпадаеться можна його ще з кимсь дiлити?
Райт знав тiльки, що вiн уже не може забути тоi постатi, що вже тодi причарувала його, коли вiн тiльки прочував ii, постатi, що наповнила всю його душу, коли надпис на гробi розвiяв усi сумнiви щодо ii iснування. Голос розуму, що ще не зовсiм затих у ньому, нашiптував йому глумливо, що смiшно говорити про любов до якоiсь покiйницi з-перед сотень столiть, але Райт вiдчував, як його тягне вперед сонлива хвиля. Вiн хотiв уже пiддатися течii, але нараз з-посеред неi виринув погляд пари чорних очей. Зарисувалася постать Стакена, мовби розгорнута з папiрусових звиткiв. За нею спомин про спалений рукопис. Райт схопив нервово папiруси, поклав iх до скриньки i прикрив вiком. За хвилину вiдчинив касетку, прикрашену простою рiзьбою. Не зазираючи досередини, намацав там металеве дзеркальце. Дзеркальце не рiжнилося нiчим вiд десятка iнших iз музейних збiрок. Воно блисло: патина часу не вiдiбрала йому первiсноi свiжости. Виглядало на дорогоцiнне: без сумнiву мало пiдклад з золота i срiбла. Ручка зображала викривлену подобу бога Бес, що так дивно нагадував старовиннi мексиканськi зачiски i творив перехiд до нерiвномiрного овалу – дiйсного дзеркала.
Райт пiднiс дзеркало до очей i… не побачив нiчого. Його поверхня блищала, а не вiдбивала образу. Навiть електрична лямпа на столi не вiдiслала назад свого свiтла. Гладке дзеркальне плесо було як безодня, що вела кудись углиб – наче вiкно вiчности. Сильно збентежений, тримав Райт дзеркало в руцi i в такiй поставi мовби задубiв.
Нараз упало щось, як тiнь крiзь шибу. Нi, наче промiнь крiзь щiлину дверей на мить притьмарений. Ще i ще раз. За кожним разом тiнi загострювались, на шибах залишались слiди. З’явилося якесь обличчя – гарне, вимучене жiноче обличчя. На лицiвках виступили кольори життя, уста запалали, зуби заяснiли. Волосся чорне, як овочi тернини, оперезувало обличчя, що своею церою перевищало вiдтiнок яспiсу.
Нефрета!
Так, це вона виринула з лона вiчности.
Шиба вiдбила образ дзеркала. Нефрета жила, ii уста всмiхалися, в ii очах заблисла безжурнiсть молодости, в очах продовжених довгими мазками. У них видко було щастя i захоплення, – нi, з них било джерело жаги. А ось тепер смуток прикрив обличчя серпанком. Журба промайнула одним подувом над заблислими очима. Вiдрухово пiднеслися брови, острах розкрив широко очi i звiяв усмiшку з уст.
Образ у дзеркалi став тьмавий. Мовби неприемний погляд пронизав його i всмоктував у себе. В очах блиснула блискавка, уста викривилися вiд крику, очi наче благали.
Тепер риси ворожоi постатi виступили вже виразнiше – ставали суворi, немилосерднi, перемогли попереднiй образ. Це ж Стакен!
Дзеркало висунулося з рук Райта i жалiбно забренчало на кам’янiй долiвцi. Разом iз зойком металу почув Райт iнший крик i вiдчув мряку, що впала на його свiдомiсть.
Мерi прокинулась i почала кликати чоловiка. Нiхто iй не вiдповiдав. Отже Райт ще не вернувся до спальнi. Мерi вийшла на коридор i притулила вухо до дверей робiтнi. Там було тихо. Вона вхопила клямку – дверi були зачиненi. Мерi покликала Райта шепотом, потiм голоснiше, ще за мить застукала – нiжно, ще раз сильнiше. Усе даремне. Тодi вона почала кричати i покликала службу.
Виважили дверi i знайшли Райта зомлiлого на бюрку. Поруч нього на землi лежало старе мiдяне дзеркало.
Прийшов лiкар, якого стягнули просто з якоiсь забави у фраку. Райт очуняв i мiг власними силами дiйти до спальнi. Проте лiкар уважав за свiй обов’язок випитати його про те, чи вiн почувае себе погано, чому i написав рецепту.
– Ви працюете забагато, пане професор.
– Не професор, а доктор!
– Но, такий учений, як ви, не довго буде чекати на цей титул. Ви мусите тiльки вiдпочити, оминати схвилювання i якнайскорiше вернутися до Европи.
А звертаючись до Мерi, докинув:
– Ви мусите, панi, подбати, щоб ваш чоловiк мiг чимсь розважити себе.
