скачать книгу бесплатно
– Сподiваюсь, що рiжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаемин.
І подае через стiл руку Райтовi, який хоче якнайшвидше розiрвати новi пута.
Райт вертаеться до своеi працi зовсiм схвильований. Його думки спрямовуе у зовсiм iнший бiк свiдома воля.
«Чи за тi мiсяцi надмiрноi працi в музею i дома я не перетомив себе?» – думае Райт. Зустрiчi з Мерi були для нього тiльки коротким вiдпочинком i не зумiли переривати його умовоi працi. Вiн усмiхався тiльки зверха, говорив чемнi слова, супроводив Мерi на концерти i до театру, але ввесь час бачив тiльки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз вiдкривав.
Вiн думав про свое недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виiду i кiлька мiсяцiв буду далеко вiд Стакена, що тiльки менi перешкоджае… Тодi й вiдпочину».
Ввечiр Мерi була нiжна. Їi батько Ляндсберг появився тiльки на короткий час:
– Я тiшуся вашими успiхами, пане Райт. Молодь iде тепер швидше вперед, нiж ми, старi. Ви вже дiйшли до шпилю, хоч ви могли б бути моiм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те мiсце, яке займаю тепер! Якi зусилля, кiлько умовоi працi!… Але на нашу працю нiхто не звертае уваги, нiхто про нас не говорить.
Ляндсберг був дуже себелюбний: вiн тiшився, як дитина, коли який iлюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювiлею – очевидячки не безкорисно – його фотографiю. Не знати який уже раз вiн повторяв оповiдання про поодинокi етапи своеi кар’ери. Починав вiд хлопця на посилки, а нинi е директором рiжних пiдприемств. Не все можна було пояснити його успiхами – про не одне вiн мовчав. Виговорився, закурив цигару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати i вертався пiзно вночi.
Мерi чекала вiд Райта якоiсь ознаки нiжности. Але Райт обертав свою емальовану папiросницю i говорив:
– Стакен постарiвся i став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всi його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробi. Вiн навiть не хоче слухати про перiодичнi виставки, якi повиннi показувати систематично рiжнi сторiнки старовини. Складати все у хронольогiчному порядку це ж нудна рiч. Музеi мають тiльки тодi вартiсть, коли вони не тратять зв’язку з життям i не нагадують цвинтарiв, де скидаемо на купу все, що для життя непридатне.
– Роберте! Я хотiла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляеш, як тепер, маю таке вражiння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нiкому непотрiбна.
Райт глянув на Мерi. Їi уста складались по-дитячому, але ii тон не був дитячий: у ньому звучало щось своерiдно владне.
– Вибач менi, але я в останньому часi був трохи неспокiйний. Я почуваю потребу вiдпочити… ми мусимо кудись в недовзi виiхати.
– Нi, приспiшити шлюб неможливо. Навiть якби наше мешкання було ранiше готове, то перед початком жовтня не можна навiть про це i думати.
Мерi все заздалегiдь обдумала.
– Я матиму труднощi з вiдпусткою: Стакен…
– Я не розумiю, чому ти так тримаешся музею. Я гадаю, що наш маеток дозволяе нам зректися твоiх заробiткiв. Ти ж зрештою сам сказав, що твоi книжки принесуть тобi гарнi гонорари, – поправила першу думку Мерi, щоб висунути на перший плян матерiальну самостiйнiсть Райта.
«Може, й ii правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Нiщо не в’яже мене з музеем, крiм звички…». Та водночас вiн почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, i що вiн потребував щоденно всiх тих музейних предметiв коло себе, як повiтря для легенiв. Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тiльки з цiкавости, вони справдi видавалися нуднi, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони вiдкривали довiрливо свiй змiст, спочатку незрозумiлий. Мiж тими предметами рiжноi вартости не було нiчого такого, що не заслуговувало б на увагу.
Це ж усе були тiльки частини великоi цiлости – цiлости Єгипту Озiрiса, що його проглинув час. Його тiло, що розпалося на тисячi вiдламкiв, мiстилося по всiх музеях свiту.
Усе тут було конечне, все сутне. Райт вiдчував своi сумнiви з гiркотою, хоч вони виринали тiльки на хвилину. Вiн не мiг пiд нiяким приводом зректися свого внутрiшнього зв’язку з музеем.
Оця зневажлива байдужiсть Мерi… Музей i Мерi – два непримиреннi бiгуни [6 - [6] (#_ftnref6)Бiгуни – полюси.]. Стакен, Єгипет i теперiшнiсть. Завмерлий Захiд – краiна занепаду – Аментi – захист покiйникiв. Де е життя? Чи тут у тому свiтi, що вимирае, чи в Єгиптi – вiчно новому свiтi чудових вiзiй, краiнi безсмертноi краси? Безконечна змiюка торохливих авт, грюкiт поiздiв над головами, шум пiдземельних залiзниць… Ряди сiрих, одноманiтних, нудних домiв, асфальт, що ввесь блищить товщем, сiре небо – все сiре та чорне серед холодного електричного свiтла.
Райт бачив iншi лiнii, iншi пропорцii. Вiн мрiяв про iнше темпо руху. Святошними фалдами царськоi мантii вiн покривав метушливу запопадливiсть сучасного життя.
Королiвський Єгипет! Прадiд усього нашого знання! Учитель незабутньоi мудрости та краси!…
«Мерi вiдiйшла вiд мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямцi дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моiй, коли казала: – Ти не мав сьогоднi для мене нi одного нiжного слова». Натякала, що волiла його таким, яким вiн був учора. Чи не мала вона намiру перебрати вплив Стакена?» Та чи не вiн, Райт, не зраджував Єгипту, якому вiддавна записав душу? Постать Мерi нагадувала йому обов’язки супроти теперiшнього свiту. Оцей свiт з’iдав його щоденне iснування, пiд яким скривалося його безсмертне «я». Так, щоденщина своею чергою вражiнь тягнула його як крутiж проти його волi.
У снi бачив Райт Стакена, як стояв на другому кiнцi вузькоi кладки над широкою рiкою. Райт хотiв перейти на другий бiк, але бачив перед собою непорушну, мов з каменя рiзьблену постать, що загороджувала йому дорогу. Вiн мусив дiстатися на той берiг i вiдчував, що як не вимине Стакена, то пропаде. Коли Стакен не пропустить його добровiльно, тодi вiн мусить шукати iншоi дороги. Вiн перемагае в собi силомiць нехiть i острах, протискаеться попри холодне тiло Стакена i дiстаеться на другий берiг очищений i зовсiм прозорий. Вiн не може бачити власного тiла, але вiдчувае його дуже виразно. Крiзь Стакена, що виростае перед ним i бовванiе, як будiвля, вiн бачить Мерi та якихось незнаних людей поза собою, на покиненому березi. Всi кличуть його, потiм сiдають до довгого ряду авт i вiд’iжджають довгою змiюкою.
У робiтнi Стакена чекають на Райта папiруси. Вони зложенi в одному розi стола – все разом: договори, джерела, гiмни… Нiчого нового. Знову тi самi звiти, iнвентарi, рецепти… що далi, далi?
Історii Нефрети тут нема. Чи вона справдi так живо зацiкавила Стакена? Райт засiв неохоче за роботу. Йому важко було зосередити увагу на рукописах, бо його думки блукали все ще над пропащим папiрусом.
Стакен не прийшов. Возний поклав якусь коперту на столi директора.
– Чи професор Стакен прийде скоро?
– Пан директор сказали вчора, що сьогоднi либонь зовсiм не прийдуть.
– Дякую.
Повний пошани голос возного, побожно вимовлюванi слова «пан директор» i супровiднi рухи мусили викликати настрiй пошани для неприявного в тому священному мiсцi.
«Де мiг залишитися папiрус з Нефретою?» – думав Райт, записуючи те, що вiдчитував. Тексти були нуднi. Стакен буде порпатися в них, як шукач золота у пiску. Райт наблизився до Стакенового стола, закиданого паперами i книжками. Перед каламарем – кулею з кришталевого скла – лежало побiльшуване скло i старосвiтськi окуляри. Райт торкнувся розкинених листкiв, думаючи про те, де мiг би запропаститись папiрус.
– Добрий день, дорогий докторе. Як праця? – вiн почув голос Стакена. Очi професора блищали iронiчно, його пальцi скорчилися.
Стакен перевiряе переклад Райта, що вiдчувае, як його лице пашить вiд рум’янцiв.
– Ви можете, дорогий Райте, трохи з погордою споглядати на цi нуднi гiмни, але кожний новий папiрус пояснюе нам таемничий свiт, вiдношення тодiшнiх людей до Творця. Чи з такого погляду не зовсiм байдуже, якi були взаемини людей? У гiмнах находимо мудрiсть, якоi не можна перевершити. Не в любовних листах, де вiддзеркалюються тiльки перiодичнi пориви тiлесноi жаги, тiльки у пристраснiй тузi до Вищого прояснюеться дух. Приземна жага приковуе нас. Чейже ви не вiрите, щоб вiддих божий, що надихуе земну поволоку, засуджену на розклад, мiг розбуджувати любовний вогонь? Ми живемо тiльки нашими грубими змисловими органами i тiльки ними пробуемо збагнути основи гармонii всесвiту…
Цi слова падали, як олив’янi краплi. Пальцi барабанили по тафлi стола, мовби вибивали роздiловi знаки.
Якийсь проклятий тягар на шиi… так начеб на нiй спочивали кам’янi кiгтi Сфiнкса. Райт вiдчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому i на його книжцi. Вiн готов був провалитися пiд землю, стати невидним, щоб тiльки втекти перед цим поглядом. Знаки на папiрусi почали тремтiти, видовжуватися, перемiнюватися у щось нове.
«Ти боже Єство – одне, едине, всетворяще. Ти створив усе живе, зi слiз Твоiх очей повстав рiд людський, зi слова Твоiх уст – Божество.
Тiльки вiддих Твоiх уст розворушуе мое серце, позичаючи йому вiчне життя, що видаеться менi таемним даром Бога».
Тi рядки, що залишились у пам’ятi Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своiй уявi вiдкритий лист, написаний колись у давнiй давнинi, повний любови i сподiвань. Кiлько нiжности в ньому, а за нею притаений докiр. Поклик, на який вiн не вмiв вiдповiсти. Райт шукав у своiх споминах: чи не зможе пояснити собi цього настрою. Чи взагалi щось таке можливе? Його рука пiднеслася до кишенi вiд камiзельки i вийняла недбало зiбганий клаптик паперу. Це Мерi написала до нього наоспiх: вона була раннiм ранком у музею, перед його приходом, не застала його i прохае його зайти безумовно в годинi п’ятiй. П’ята година тричi пiдкреслена. Це було неможливе: в годинi п’ятiй буде чекати на нього його видавець. Вiн протелефонував Мерi, що не зможе прийти.
Нi, не в цьому рiч: не ця вiдмова мучила його тепер.
Стакен читав святошно пiдтягаючи:
– «Хвала Тобi, Єдиний, Ти едине джерело всього життя вiд першого початку, Ти, що хорониш людських дiтей. Хвала Тобi, що вiчно бачиш, а проте хорониш добро всiх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?
«Бажання, що мене наповняють, те, що порушуе твоi груди, довiр моему серцю. Стану подiбна до мерцiв, коли мiй величний друг не прийде до мене вночi», – цi слова виринули з пам’ятi Райта, поглибивши його неспокiй i тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:
– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний i Володарю всiх володарiв, ми молимося до твоеi душi i клякаемо перед Тобою, Ти найвищий з усiх богiв».
Стакен перервав, i Райт вiдвернувся. Стакен сидiв з легко вiдхиленою взад головою i з руками випрямленими, як Сфiнкс. Його очi були напiвзакритi темними вiями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтовi в головi. Вiн хотiв що-небудь сказати Стакеновi, щоб тiльки розсiяти цей ворожий чар.
– Яке це гарне, – шептали вогкi уста Стакена.
– Так, це божеське, – сказав Райт проти своеi волi. Але зараз вiдчув нещирiсть своiх слiв i прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити менi вiдпочити кiлька день. Я почуваю себе не зовсiм добре.
Райт вiдчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свiдомости застрягло i розкололо його думки. Вiн не мав уже сили зв’язувати в одно минуле i теперiшнiсть. Звичайне зацiкавлення минулим набрало для нього бiльше значiння, нiж досi. Теперiшнiсть перестала його цiкавити: в нiй вiн добачував щораз бiльше рис осоружних, незрозумiлих, нудних. Райт вiдходив вiд теперiшности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсiм нового змiсту. Погляд Стакена, щоб будувати своi думки на дослiдах, вiдступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаемо мистецьким надхненням.
Мерi… Оце нiжне, м’яке створiння, так легко вражливе, перемiнилося у малу, гострокiнчасту, нахабну жiночку. Вона чужа йому, незрозумiла, зовсiм нецiкавоi породи.
Райт написав до Стакена. Вiн потребуе довшоi вiдпустки, нiж гадав ранiше: вiн мусить основно поправити свое здоров’я. Але замiсть дбати за це здоров’я, вiн почав порядкувати вирiзки з часописiв, що множилися на його столi поруч рiжних проспектiв з нововиданими книжками. Вiн дiставав теж пропозицii на новi книжки i статтi – тепер перо д-ра Райта було реклямою.
Сторiнка йшла за сторiнкою – росла нова книжка. Райт працював допiзна вночi. Вiн дав себе нести новiй течii до вимрiяноi новоi пристанi – поза дiйсним життям. Течiя заколисувала його – вiн забував непотрiбну, пригнiтливу буденщину.
Мерi застала Райта розсiяного, але не помiтила, як вiн вiддалився вiд реального життя, бо сама занадто була зайнята думками про те, як виглядатиме iх нове спiльне мешкання. Вiн поцiлував ii без зворушення. Мерi трохи хвилювалася i хотiла за щось мститися на будь-кому. На щастя, не на Райтi.
Стакен призбирував у музеi на Райтовому столi рукописи, якi його асистент мав вiдчитувати: нероз’ясненi загадки гiмнiв, невпинне змагання давнього духа за пiзнання вiчноi божеськоi мудрости.
* * *
Прийшло лiто зi своею утомою, що мало настроювала до працi. Райт iздив, як усе, совiсно до музею. В автобусi бачив тi самi нуднi обличчя, пози i жести, тi самi намазанi уста, напудрованi носи i незграбнi ручки парасоль.
Глибока музейна тиша. Уважливий погляд Стакена. Звичайне мiсце при вiкнi. Черга рукописiв, що нi трохи не зменшувалась. Стакен уже не дратував його: Райт не вiдчував його присутности. Вiн був неминучий, як смерть.
Вони майже не розмовляли один з одним. Коли Райт вiддавав свою роботу, навiть не чекав на його оцiнку. Вiн знав, що нема там що виправляти. Все там було ясне. Стакен був зачудований поспiхом працi свого помiчника i закривав стiл листками текстiв, на яких писав коментарi. Стакен не сказав досi нiчого Райтовi про свою книжку, яка посунулась уже далеко вперед. Вiн хотiв ii назвати «Релiгiя Єгипту» i покласти на заголовнiй сторiнцi поруч свого прiзвища теж Райтове. Райт теж не згадав Стакеновi нiчого про те, що пiд час своеi короткоi вiдпустки почав книжку «Єгипетська жiнка». Вiн розумiв, що такий заголовок для науковоi книжки, може, не зовсiм пiдхожий, але читачi зацiкавляться такою темою не менше, нiж вiн сам.
Мерi дратувала впертiсть Райта, який щораз далi вiдсував намiчений плян подорожi. Вiн вертався до своеi працi з завзяттям навiженого. Мерi ображена, що вiн так мало мае для неi часу, поiхала кудись над море. Вiн приймав досить байдуже до вiдома щораз-то новi ii адреси. На ii листiвки вiн вiдповiдав не завсiди i не завсiди так само: часом написав кiлька рядкiв, то знову розписувався широко про свою працю i пiзнiше шукав цих мiркувань надаремне мiж своiми записками. Вiн нерадо вiдбiгав своiми думками вiд своеi працi i йому було тяжко, майже неможливо слiдкувати за iншою темою поза тою, в яку пiрнув. Райт майже не помiтив, на як довго його наречена виiхала, бо взагалi почав затрачувати вiдчування часу. Вiн жив у iншому свiтi, який чудом помiщувався в теперiшности. Минуле так обмотало його своiми нитками, що вiн почував себе тiльки випадково заблуканою людиною в мiльйоновiй столицi у ХХ вiцi по Христi.
Одного дня Райт звернувся до Стакена:
– Пане професор! Недавно ви дали менi мiж iншими одно джерело, зовсiм неподiбне своiм змiстом до iнших. Я, на жаль, не мав нагоди його переглянути… Чи ви не були б добрi дати менi його, бо я хотiв його простудiювати.
Стакен з похиленою головою, мовби хотiв проглинути Райтовi слова, з виглядом хижацького птаха глянув на нього зизом. Його нiгтi, як кiгтi, збирали порозсипуванi на столi папери. Вiн не вiдповiв зараз.
– Я вже знаю, що ви маете на думцi, пане доктор. Той документ, це моя особиста власнiсть, i я маю його у своiй приватнiй збiрцi.
– Буду дуже тiшитись, коли зможу його оглянути. Сподiваюсь, що ви найдете i серед моiх паперiв не менше цiкавi речi. У моiй збiрцi е не один унiкат i ви можете з нього користати.
Райт чув про збiрку Стакена. Дещо з неi вiн знав iз цитат у його працях. Але тiльки невелика частина матерiалу була досi оголошена. Пiкок, що iмовiрно пiдтримував близький зв’язок зi Стакеном, тiльки натякав на них, не описуючи самоi збiрки, а обмежувався до комплiменту, що вона «поважна». Зваживши, що всi нею цiкавились, незрозумiла була причина, чому Стакен так ii приховуе. Тим бiльше втiшився Райт Стакеновими запросинами. Але в останньому часi вiн так вiдбився вiд людей, що не мiг на цю пропозицiю негайно вiдповiсти. Стакен положив йому руку на плече – на це професор не дозволив собi досi нiколи. Вiд цього руху всi сумнiви Райта розвiялись i вiн вимовив покiрно:
– Дуже тiшуся, пане професоре, i прийду, коли вам буде вигiдно.
– Нинi в десятiй увечiр. При входi будуть на вас чекати.
Порожньою вулицею, що перерiзувала «Кайзералее», йшов Райт з дивним почуванням. Вiн прийняв запросини Стакена не з самоi цiкавости, а вiдчув спiльний зв’язок, духове посвоячення – тепер здалось йому, мовби йшов на любовну зустрiч, так багато призбиралось у його серцi сподiвань. А проте у глибинi свiдомости якийсь голос шептав йому щось про насильство i про потребу самовизволення. Райт думав про свою книжку i згадав теж нараз Мерi, про яку досi забув над своею книжкою. Нелегко було вiдчитати числа домiв i вiднайти дiм, де мешкав Стакен. В одному зi садом були вiдхиленi ворота i тiльки в одному вiкнi, що виходило на сад, свiтилося. Це нагадало йому свiтло маяка серед моря. «Отже тут мешкае Стакен…» – рiшив.
У слабому свiтлi, що падало згори i вiдбивалося вiд стiни, зарисувалися невиразно сходи. На другому закрутi сходiв на малiй стiннiй дощинцi стояла глиняна червона посудина з дзьобом, з якоi курився гнiт. На мiдянiй табличцi на дверях надпис: Стакен.
Райт не мав iще часу доторкнутися персня вiд дзвiнка, прикрашеного бронзовою львиною головою, коли дверi безшумно вiдчинилися. Вiн мав вражiння, мовби вони вiдскочили самi вiд якоiсь схованоi пружини. Увiйшов i, пiднiсши очi, побачив створiння, що ледве досягало йому до пояса. Був це карлик з надмiрно великою головою i старечим пожовтiлим, зiв’ялим обличчям, викривленим гримасою. «Бог Бес, – подумав Райт, – трохи кривий, у сiрому».
Електрична лямпа без тiнника, яку внесла ця потвора, освiтила людську карикатуру i Райта. Голi стiни з гаками, де висiли плащ i капелюх Стакена. Карлик витягнув дитячу руку, схопив капелюх i палицю, i чекав так довго, поки Райт не положив йому на плечi свiй плащ. Увесь обвантажений малюк щез за стiною, де чути було кроки. Перед Райтом виринув Стакен, виповнивши цiлi дверi у широкому, ясному, старомодному халатi, що робив вражiння священичоi ризи.
– Дуже тiшусь, що можу вас привiтати у себе, – сказав Стакен трохи святошним тоном, простягнувши руку Райтовi, який узяв ii з пошаною.
Не випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до пiвтемноi кiмнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала свiтляна смужка на паркетову пiдлогу. Стакен iшов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збiркою, дарма, що не всi речi мали ту рису доцiльности, яку можна вiднайти у систематичних колекцiях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрiшнiй зв’язок i жило спiльним життям. Можна було вiдчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуi, хоч якi рiжнi, належали до одноi родини. Богиня Бастет з головою лева i павiян Тот – на постументах перед столом, що хоч i нагадував вiвтар, а був призначений iмовiрно до працi – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях пiд стiнами належали до буденного вжитку господаря дому.
Зараз при входi можна було оцiнити наукову вартiсть зiбраних тут предметiв, але увага Райта звернулась на щось iнше. Вiн вiдчув атмосферу чогось близького, рiдного – той настрiй, що спливав на нього ще в дитячих роках, вiд перших починiв свiдомого життя, коли вiн мав довкола себе улюбленi речi. Музейна збiрка була йому близька тiльки формально, а тут мав таке вражiння, мовби вернувся до батькiвського дому пiсля довшого розстання.
Райт почув знову слова: «Вiтаю вас у себе» i зараз пiсля цього ввiйшов Стакен з iншим свiтлом. Вiн мав на собi вже не старомодний халат, а бiлий одяг священика. Райт, вiддавши свое пальто, капелюх i палицю, наче забув про теперiшнiсть.
Обидва сiли на низьких крiслах. У свiчниках, напевне з давньоi святинi, блимали восковi свiчки i скапували поволi, сумовито, мовби леденiючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вiчнiсть.
– Ви нагадуете нашу розмову, – задзвенiв Стакеновий голос, – я остерiгав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дiстатися до святая святих мудрости, яку скривають минулi вiки. Тiльки нечисленним удаеться така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджае у дослiдах над iх правдою. Чи ви послухали моеi остороги?
– Нi, – вiдповiв Стакен за Райта. – Я бачив, як вашi думки про минуле обертаються в попiл. Мудрець бачить шлях вiчного сонця, а дурень тiшиться, коли воно сходить, i сумуе, як воно заходить. Безпристрасна вiчна мудрiсть не знае анi суму, анi радости. Вона знае тiльки себе сама i годуеться собою.
Ця поука сказана з глибоким переконанням, але i з фанатизмом вiрного, не зробила великого вражiння на Райта; слова, що хотiли накинути йому свою силу – тiльки змiцнили його власне переконання про вiрну вибрану ним дорогу.
Стакен викладав далi:
– Уже з хвилиною, як ви ввiйшли на небезпечну дорогу дослiду життевоi форми, ви пiддаетесь iй. Ви стаете не понад життям, а воно перемагае вас.
У Райтi зростало завзяття; вiн стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцiлувати?…» – подумав.
Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Вiн мав славу знавця египетського свiтогляду. Вiн був авторитетом у справi гiероглiфiв, був подекуди живим представником згаслоi правди, оборонцем усiх тих таемничих образiв, якi бiльш як 1000 рокiв повторялись як щось неминуче, але для нiкого, навiть для жерцiв – незрозумiле, аж до остаточного упадку Єгипту.
Якi бажання може мати цей бездушний чоловiк, той сором’язливий фанатик з вiями, немов пожовклi листки?
У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мерi? Нi, нi… Сабiна Гропiюс? Нi, вона зверталася до нього завсiди своiм египетським профiлем, але нiколи не дивилася на нього. Чиi ж очi це могли бути?
«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мiй милий наближаеться до мене. Заки вiн надiйде, мiй зiр не може вiдорватись вiд землi, мое вухо заслухалось у його кроки. Бо мое кохання для нього – едине щастя мого серця».
– Так, мiй дорогий Райте, ще не запiзно. Я розумiю, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.
– Пане професор, ви обiцяли менi показати рукопис.
Настала тиша, серед якоi було чути тiльки шелест паперу, судорожно зiбганого в пальцях Стакена.
– Чи така дрiбниця може вас справдi цiкавити?
Стакен пiднiсся з мiсця до папiрусу, який iмовiрно вже був приготовив на столi. Пiднiс його до очей, переглянув, i його уста викривились зневажливо.
Райт мав вражiння, мовби цей лист мав його прiзвище на адресi, мовби той, хто писав його, був вороже настроений до адресата i мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужi руки.
– Ви обiцяли менi…
Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вмiе так поволi рухатися, i прочитав строфу:
– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить моi груди, я довiряю своему серцю…» Що за нiсенiтницi! – Згорнув поволi папiрус i важив його в руках. Райт стримав вiддих. – «А що, коли кiлькатисячолiтнiй поклик розсиплеться у попiл?»
Стакен пiднiс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцiннiсть. Над долонями, що наче благали, Стакен пiднiс руку ще вище. Вiн пiднiс звиток до свiтла, полум’я охопило його i заблисло. Райт зiрвався на ноги i схопив Стакена за плече. Але вже було запiзно: з папiрусу, що знявся димом, упали на стiл спопелiлi останки. Видко ще було на них поодинокi знаки, як останнi судороги покiйника, як останне прощання.
– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.
– Я не мiг би вибачити собi нiколи, якби я чим-небудь пiдтримав вашу втечу перед правдою.
Вiн показав на кам’яну посудину, якоi покришка була головою шакала:
