скачать книгу бесплатно
– Там е попiл. Багато рукописiв зустрiла така сама доля. Нiхто не зробить менi докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберiг для живих.
Райт мовчав. Останки папiрусу покривали стiл, як листки цвинтарного вiнка – нагадували про неповерненнiсть того, що минуло.
– Ви помиляетесь, пане професор, i я докажу це вам не тут i не тепер, а у своiй книжцi.
– Ще нова книжка?
– Так, книжка про радiсть i про життя. Про те, чого ви не розумiете i чого нiколи не зрозумiете.
– Це ж визов.
– Так, визов, коли хочете.
– Бережiться, Райте.
– Чи це мае бути погроза?
– Коли хочете, так.
Карлик iшов попереду з малою нафтовою лямпою. Вiн довго не мiг потрапити ключем до замку. На вулицi стояла закохана пара притулившись, зовсiм байдужа до появи Райта, який зупинився добру хвилину, не знаючи в який бiк повернути.
Божевiльний Стакен!
Коли Райт прийшов другого дня до музею, вже застав Стакена. Вiн сподiвався якихось докорiв, але надаремне. Вiн хотiв прохати дозволу, щоб мiг вiдтепер працювати не в робiтнi Стакена, а в бiблiотецi, аж тут Стакен його випередив:
– Я гадаю, пане доктор, що нашi приватнi розмови не зможуть мати нiякого впливу на виконування ваших обов’язкiв. Я прошу вас доручену вам роботу докiнчити при цьому столi. Я не сумнiваюсь, що ви скiнчите ii так само блискуче, як ви ii почали.
Райт уклонився i пiшов на свое мiсце. Приготований матерiял мовби спух за нiч. Стакен принiс зi свого дому новi звитки, якi напевне мали на метi розпалити серця всiх тих египтольогiв, що належали до однодумцiв Стакена. Були тут такi рукописи, що iх власник мiг би розбагатiти, якби хотiв iх продати. Не було сумнiву, що поява тих текстiв у друку викличе сенсацiю.
Стакен мав у своiй мишеловцi випробувану приманку. Вiн стежив як ловець за рухами Райта, що прослiджував новi матерiяли.
Тепер вiн бере папiрус, знищений часом. Обережно розвивае його i поволi придивляеться його знакам. У цiй хвилинi вiн мусить мати певнiсть, що перед ним вiдкриваються ворота, якими не входив iще нi один сучасник. Це ключ до мудрости. Читати це стiльки, що покуштувати овочу знання. Райт поволi вчитуеться… Далi! обережнiше! дивись! зглиби! i будеш сам, як боги!…
Зовсiм так само обережно i поволi звивае Райт папiрус i складае його на бiк поруч iнших. Нiбито байдуже вибирае мiж ними, врештi зупиняеться на одному звитку, щоб пiрнути у працю. Тут усмiхнеться i вiдкладе рукопис, там непомiтно пройде мимо скарбiв.
* * *
Рiдкi листiвки Мерi були доказом, що вона почувала себе знаменито. Було ясно, що привiти, якi вона йому присилала, писала наоспiх десь по ресторанах, разом з привiтами до iнших. Такi звiстки про себе з невiдступним «цiлую» не промовляли з вiддалi досить нiжною мовою. Не було в них сильноi туги за нареченим анi бажання повороту. Чому мало б бути? На осiнь i так призначили шлюб. Це було певне, навiщо ж хвилюватися?
Книжка Райта посувалася скоро вперед. Вiн написав до англiйських видавцiв. Його пропозицiю, щоб видати книжку спочатку по-англiйськи, заки вийде нiмецьке видання, вони прийняли з неприхованою радiстю. Не була це звичайна примха Райта, а маневр, спрямований проти Стакена. Райт знав, що його книжка зустрiнеться з найбiльшою прихильнiстю в Англii, де так захоплювалися египетськими розкопами останнiх рокiв i де iх уважали подекуди нацiональними гордощами. Признання i симпатiя для його працi були козирями в його грi.
Англiйцi не гаяли часу. Оповiстки про появу новоi книжки разом iз голосами критики про попереднi працi Райта появилися саме тодi, коли вiн дописував останнi сторiнки заповiдженого твору.
«Що ви тепер скажете, пане професор Стакен?!»
Стакен не сказав нiчого. На другий день вiн показав Райтовi з квасною усмiшкою сторiнку фахового англiйського журналу, де великими буквами стояло:
Нова книжка Роберта Райта!
ЄГИПЕТСЬКА ЖІНКА.
Студiя з iсторii культури.
Багато iлюстроване видання.
Тимчасово приймаемо передплату.
Гостро обтятий нiготь, наче кiготь, ударив при словi «жiнка» так сильно у папiр, що залишив у ньому рису.
– Жiнка? – спитав Стакен з дивним вiдтiнком. – Єгипетська? – i його зiв’ялi вii прикрили наполовину його чорнi очi. – Коли не помиляюсь, то ви маете намiр женитись, докторе?
– Чи ви маете, пане професор, сьогоднi для мене якусь спецiяльну роботу? – спитав Райт холодно з пiднесеною головою, почуваючи, що в ньому пiдiймаеться хвиля бунту.
Старече бурмотiння:
– Професоровi Стакеновi не може бути байдуже те, чим займаються його учнi. – Пiднiс голос i говорив далi: – Доктор Райт е асистентом египетського музею в Берлiнi. Чому ви не додали цього титулу до свого прiзвища? На одну хвилиночку, пане доктор…
Райт пiдiйшов ближче. Стакен передав йому коректу одного проспекту:
ІДЕЯ ОСОБИСТОГО БОГА В ЄГИПЕТСЬКІЙ РЕЛІГІЇ.
На пiдставi невиданих джерел написали
проф. Стакен, директор Музею в Берлiнi,
i д-р Райт, асистент.
І додав зi своерiдним наголосом:
– Ви помагали менi багато при перекладах. Але ви мусите ще багато вчитися. Ви мусите…
– Дякую вам, пане професор, за честь, але я волiв би, щоб ви зчеркнули мое прiзвище. Я навiть прошу вас його зчеркнути.
– Цього я не зроблю, пане докторе. Я не можу позбавляти вас того, до чого ви маете право, навiть якби ви з цього права не хотiли скористати. Вибачте, що я вiдорвав вас вiд працi.
«Той старий – нестерпний. Знову насилуе мене. Що мене в’яже з ним?» І на цi питання сам вiдповiв собi: «Почування пошани сина, дивний зв’язок, незрозумiла залежнiсть, яка може скiнчитися тiльки зi смертю одного з нас»…
Райт знову вiдчував на собi погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мiзку за його думками. Як довго Райт працював над своею книжкою, вiн увесь належав до свiта, що розкривався перед ним, i всякi буденнi прикрощi щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закiнчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодiв його свободою i зв’язав йому у боротьбi руки.
Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навiть живучи в Нiмеччинi, зберiг манери вродженого англiйця. У своiй рiзкости вiн мав переконання, що ввесь свiт iснуе тiльки для нього. Його прадiд переселився на початку XIX вiку з Англii до Нiмеччини i перенiс усi звичаi бритiйського королiвства на континент. Вiн займав чiльне становище на маленькому дворi нiмецького князiвства i гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрiшнiй i закордоннiй полiтицi цiеi мiнiятурноi держави. У спадщинi вiд цього англiйського емiгранта дiстав Роберт Райт завзяття i сильну волю протиставлятись усякому насильству. Вiн пiддавався неписаним законам, як джентльмен, володiв собою i був стриманий. Така поведiнка не дозволяла йому занадто рiзко зазначувати своi права, чим часто грiшили його повнокровнi земляки. Вiн був тоi думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запiзно, щойно тодi, коли вiн вiдчував, що пiдлягае влiзивому впливовi Стакена.
* * *
Мерi вернулася, не повiдомивши нiчого про свiй поворот. Коли Райт прокинувся вранцi, почув ii гострий голос:
– Роберте, чи можу ввiйти?
«Лiзе як освоена кiтка», – подумав Райт.
– Одну хвилину!
Мерi сказала йому кiлька слiв через дверi i перейшла до бiчноi кiмнати, звiдки долiтали ii обривчастi слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засiла перед кавником, як господиня. Вiн уклонився i поцiлував ii у простягнену руку. Вона пiдсунула йому до цiлунку чоло й очi. Мерi виглядала як пiсля доброго вiдпочинку, вся загорiла, але трохи зi згрубiлими рисами, наче простакувата. Коли вiн сiв поруч неi, прийшло йому на думку, чи з неi не можна б зробити противаги Стакеновi.
Нi, вiн не мiг сподiватися вiд неi помочi. За кiлька хвилин вона рознiжилась. Навiть почала пробувати видувати кокетливо примхуватi уста. Райт не мав охоти жартувати.
– Що ти робив без мене? – спитала Мерi.
«Цим вона досi не поцiкавилася у своiх листах», – блимнуло йому в головi.
– Я писав книжку i саме ii закiнчив.
– Чи ти вже ii продав?
«Справжня дочка Ляндсберга», – подумав.
– Так, англiйцям.
Мерi заплескала по-дитячому в долонi i почала подрiбно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тiй книжцi.
– Я буду ii читати, – заявила святошно.
Райта почали обсiдати дивнi думки. Взагалi навiщо йому Мерi? Чи вона зможе доповнити його духовi потреби? Досi вона не була йому навiть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому свiтi, де вiн жив. Чи вiн шукав жiночоi нiжности? Так, але не тоi, яку вiн знайшов, коли, утiкаючи вiд Стакена, попав у ii обiйми. Тепер вiн знайшов iнший захист у давно минулому свiтi з його радощами i терпiннями. Його душа жила там бiльше, нiж його тiло серед буденноi метушнi.
Ляндсберг – батько Мерi, – що щез на лiтнiй час i тiльки раз дав знак життя листiвкою з якоiсь iталiйськоi мiстини, вернувся до мiста i почав пригадувати реченець шлюбу своеi доньки. Вiн згадував про це щораз частiше i залюбки зупинявся на цiй темi. Вiн говорив чомусь про ремонт свого дому i то так, мовби хотiв позбутися з цього дому доньки. Мерi зрозумiла це дуже швидко.
Вона сидiла у клюбовому фотелi, закинувши одну ногу на другу i зложивши руки на колiнi. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попеловi на своiй цигарi, вона почала:
– Ти хотiв би бути сам. Ти гадаеш, що нiхто не помiчае твоiх махiнацiй. Гадаеш, що я не знаю, чому ти так несподiвано почав журитися моiм щастям. А я не вступлюся звiдси… – Ляндсберг перестав дивитись на попiл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наiвний: знай, я не вступлюся, заки не дiстану вiд тебе того, що менi належиться. Пiзнiше можеш уже робити якi хочеш дурницi.
– Чого ти хочеш вiд мене? – вiдповiв Ляндсберг непевно-втомленим голосом. Такi розмови з донькою завсiди виводили його з рiвноваги.
– Грошi на стiл!
Батько i донька присунули в тiй самiй хвилинi своi фотелi i почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.
Коли дiйшли до порозумiння, i Ляндсберг, пiдписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мерi поцiлувала батька в чоло, вдоволена своею перемогою.
На свiй лист до Пiкока Райт дiстав дуже чемну вiдповiдь з рiжними порученнями. Одне з них було дуже цiнне: лорд Кернервон займався вже вiд довгих лiт розкопами i мав багатий досвiд. Не було сумнiву, що дружне поручення такого свiточа науки як Пiкок запевнить Райтовi якнайприхильнiше вiдношення лорда.
«Я не маю найменшого сумнiву, – писав Пiкок, – що лорд К., мiй добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Вiн мае точно означений плян i цей плян такий широкий, що охоплюе своiм зацiкавленням усi нерозв’язанi проблеми. Ваш земляк Шенфельд працюе разом iз лордом на територii, яку вiн йому вiдступив для дослiдiв. Кернервон мае цiлий ряд добре пiдготовлених i вишколених робiтникiв, яких вiн може вам частинно вiдступити, як тiльки на це дозволяе сама праця.
Мене дуже живо зацiкавив папiрус, який попав у вашi руки. А проте iм’я Нефрети, як ви це самi знаете, мало характеристичне. Воно не рiдше, як у нас Мерi або у Нiмеччинi Гретхен. «У нас, у вас…» Я тiшуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англiйська кров. Я вiрю у вашу провiдну зiрку.
На пiдставi фрагментiв, якi ви встигли запам’ятати i якi менi передаете, Нефрета е напевне донькою королiвського достойника, а може, i самого фараона. Може, вона теж iдентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потiм жила разом зi своею сестрою Анхесенпаатон, жiнкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадковi при розкопах знайти ii мумiю i тексти ii поезiй. Тодi здобудете славу вiдкривника найстарших пам’ятникiв лiтератури. Якби навiть i не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у вашi руки, то все ж ви могли б на iх пiдставi знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тiй египетськiй поетцi i якi зрозумiлi ще тепер для нас спроби поетичного вислову вiддiленi вiд нас безоднею трьох тисяч рокiв…»
Вiдкрити гробницю Нефрети та ii поезii! Вiддихати нiжно-спокiйним леготом ii кохання!
Ця думка прокинулася в Райтi, наче можливiсть бажаноi зустрiчi. Вiд цiеi хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: цiль – вiднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих лiт, коли вiн пережив короткий роман зi своею молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нiсенiтниця, що за перенiжнена вражливiсть!
Ще раз прочитав лист вiд Пiкока. Так. Зустрiч була недалека. Давне пережите знов ожило.
Зерно, що спочивало глибоко у землi, почало кiльчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвiло i запахло наново…
«Що таке зi мною?»
Райт одягнувся i зателефонував до Мерi. Їi не можна було нiде знайти.
На вулицю! Мiж людей, юрбу, гомiн, свiтло, в течiю живих сучасних людей!
І поринув у морi.
* * *
Зiрвати з Мерi видавалося Райтовi найпростiшою розв’язкою, вiн попросту не розумiв, навiщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього свiтом. Але щось спиняло його перед вирiшальним кроком. У подружжi йшло не про особу Мерi, а про те, що це був единий вихiд, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розiрвати тiсний обруч схеми. Коли вiн сховаеться пiд крила Мерi, тодi вiдмежуе себе вiд Стакена недоступним кiльцем.
Невиразний внутрiшнiй голос пiдповiдав йому, що вiн знайшов не ту, якоi потребував. Але тiльки Мерi, нiхто iнший, проявляла для нього якнайбiльше нiжности. Їi пристрасна, легко запальна i так само легко прохолодлива вдача вiдповiдала без сумнiву на взаемнi почування. Ця взаемнiсть, що складалася iз пустих зустрiчей, проявлялася бiльше зближенням двох тiл, нiж душ. При цьому щось як докiр чи прохання звучали йому назустрiч слова Нефрети, якi Стакен спалив i якi ще тепер боляче його пекли:
«Буду подiбна до мерцiв, коли мiй чудовий друг не прийде до мене вночi».
Райт повiдомив Стакена про свiй шлюб i просив у нього вiдпустки, чи точнiше офiцiйно його вислати до Єгипту.
Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скiсний, хворобливо пригнiтливий. Його погляд, що звичайно паралiжував усяку волю i бентежив, тепер своiм скiсним, причаеним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодiти тобою цiлим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись менi по тобi зором. Я маю право до цього i ти не вихопишся менi». Тепер уже не пронизливий зiр, а той закарлючений бiчний погляд, який вiн вiдчував увесь час поза плечима, пiдганяв його. Куди вiн не повернувся, що-небудь зробив – вiн вiдвертався вiд сучасности, щоб шукати захисту в минулому i скрiзь за цим почуванням утечi йшла невидна всеприявнiсть триклятого Стакена.
Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шулiка, як суп:
– Ви женитесь? – i голос його йшов, мовби з далечiнi, – а не лякаетесь, що це матиме вплив на вашу працю i не дасть вам змоги об’ективно дивитися на свiт? – Стакен говорив далi, мовби не сподiвався нiякоi вiдповiдi, тоном проповiдника: – Вiчна присутнiсть сторонньоi людини – а зважте, що вчений мусить бути завсiди самотнiй! – не е нiякою користю для працi, отже, можна без такого товариства обiйтися. Коли ж такою людиною е ще жiнка, тодi ii присутнiсть стае нестерпна, бо жiнка домагаеться, щоб ii порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати i схоче звернути увагу на себе всiх бездiльникiв. Жiнцi байдуже, чим вона притягае увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловiка. Горе тому, хто стае предметом для чужоi приемности! Знання людини, що стае забавкою в чужих руках, зуживаеться i обезцiнюеться, як монета, що переходить з рук до рук, щораз бiльше витерта. Знання доступне тiльки нечисленним спадкоемцям великого скарбу…
Райт пригадав висловлене бажання Мерi, що вона хоче влаштовувати крiм лiтературно-музичних вечорiв ще й науковi. Вона вже поробила знайомства мiж музиками та мистцями, що мають вiдоме iм’я. Райт не хотiв навiть думати про такi вечорi: вони порушили б його систематичне життя.
– І кожна спроба, – говорив Стакен далi, – зробити знання доступним для негiдних його величi е зрадою супроти втаемничених. А зрада нiколи не залишаеться без помсти…
Стакен iще бiльше похилився над столом i тепер став iще бiльше подiбний до египетського хижацького птаха.
Погрози нiколи не захитували Райтом, тiльки ще бiльше розбуджували в ньому духа спротиву.
– Я дiстав лист вiд Пiкока з пропозицiею взяти участь у розкопах лорда Кернервона.
– Пiкок писав до вас?
Замiсть вiдповiсти, Райт витягнув iз кишенi лист i положив перед Стакеном. Стакен прочитав i сказав сухо:
– Вас вишлють до Єгипту.
Це звучало, мовби хотiв сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати свое. Сам переконаешся, чим це пахне. Пожалкуеш, але запiзно».
Райт вiдобрав лист, що тремтiв у Стакеновiй руцi, поклонився i вернувся до своеi працi.
Шлюб i подорож до Єгипту зливалися в його уявi в одну картину – втечi перед Стакеном. Бiлети були замовленi, подорожне приладдя, до якого Райт завсiди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкiрянi плескатi валiзи з залiзними бережками, запашнi несесери, срiбнi та кришталевi предмети. Кiмната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полицi стояли порожнi, бо книжки перенесено до Груневальду. Тiльки бюрко мало ще свiй звичайний вигляд. Кiлька улюблених фотографiй залишилось iще на своему мiсцi – чудовi твори невiдомих египетських мистцiв споглядали кам’яними очима у вiчнiсть.
