скачать книгу бесплатно
Тотнахiтi був готовий до всього: вiн знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити iнтересiв божества. Стратити голову i право до чесних похоронiв – не було йому приемно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот i валити ним у кусень срiбла, нехай вiзьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тiльки вдаряв сильно молотом: вiн, Сатмi, другий пророк Амона, мае йому сказати щось, чого нiхто не повинен чути.
Тотнахiтi взяв срiбну плиту у клiщi i гатив у неi молотом, нахиливши голову до Сатмiя.
– Я потребую човна i довiреного чоловiка, далi два звичайнi одяги – один чоловiчий, один жiночий. Я мушу мати трохи харчiв i трохи срiбла, щоб купити того, що менi буде треба. Я знаю, кiлько ти вкрав тепер i кiлько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зi святинi, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобi як винагорода за мовчанку. Я потребую все скоро, ще сьогоднi. Заки зiйде мiсяць, усе мусить бути на своему мiсцi.
Тотнахiтi працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало i не на срiбну плитку – вiн дивився так, мовби шукав мiсця, де може заховатись. Його пiдборiддя тряслось, коли вiн говорив хрипким голосом:
– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити. Люди е хапчивi i будуть вимагати вiд мене бiльше, нiж мае такий бiдний раб, як я, золота… Чим я нагодую своi дiти, як вмиратимуть з голоду?
Вiн увесь поблiд i розкрив широко рот: його зуби, якi не знали iншоi страви, крiм сухоi паляницi, де було бiльше пiску, нiж муки, були зовсiм порохнявi. На його чолi появились краплини поту з напруження i переляку.
Сатмi доторкнувся його плечей:
– Я знаю, який ти захланний, Тотнахiтi. Коли ти не присягнеш, що зробиш, чого жадаю, то завтра вранцi станеш перед судом Іненi.
Якась жiнка ввiйшла, питаючи, чи ii ковтки готовi.
Тотнахiтi звернувся до Сатмiя:
– При входi до святинi ти знайдеш одного чоловiка. Заговори до нього в моему iменi – вiн зробить усе те, що треба.
І, кивнувши головою, Сатмi вийшов.
Сонце заходило. Сатмi блукав безцiльно вулицями. Вiн опинився у дiльницi бiдакiв i полохав своею появою простакiв, що мучились тут за марний заробiток. Навiть не чув благальних слiв жебракiв. Глухий на всi голоси зовнiшнього свiту, слухав тiльки власного серця. Потiм переходив дiльницею шинкiв i вуличниць, машинально переступаючи тiла п’яниць i вiдсуваючи долонi тих, що простягали до нього дзбани з вином i пивом. Вояки, бездiльники i чеснi батьки родин, що святкували щасливий поворот своiх синiв, спiвали, реготали i жартували хриплими голосами, не забуваючи теж за ридання… Якийсь огрядний молодець з вiнком на шиi гатив п’ястуками у свое черево, пiдспiвуючи. П’яна жiнка пхала йому до губ солодке тiсто. Один п’яниця вимахуе на боки руками на землi, переконаний, що вiн плавае, а другий пробуе його вкусити, уявляючи, що вiн крокодил. Молоде дiвча зачепило Сатмiя, погладивши його по руцi. Вiн глянув на неi – якась одна риска в обличчi чи лiнiя м’яких уст нагадала йому Нефрету. Вiн стиснув руками своi скронi i вирвався з якихсь обiймiв, що перейшли на п’яного вояка з королiвськоi сторожi.
Сонце зайшло. Золотий човен щез i темрява вгорнула землю.
Сатмi стояв перед воротами саду. Хтось за ними тихо крикнув його iмення. Вiн увiйшов так, мовби входив до кiмнати недужого. Колись вiн приходив сюди у зовсiм iншому настрою. Не доглянув, що крiзь недбало вiдхилену фiртку ввiйшов iще хтось i йшов за ним у досить далекiй вiдстанi. Вiн iшов швидко, а та, що проводила його, мовчки плакала. Провiдниця повела його вздовж саду до маленького домику. Тут горiла притьмарена лямпа. З кутка виринула Нефрета. Сатмi не вiдразу пiзнав ii в сутiнках. В ii очах не видко було радости, що вони зустрiлись: вони були безнадiйно сумнi. Уста в неi були затисненi, риси, мовби позиченi вiд старшоi сестри – королеви.
Нефрета наблизилася рiшучим кроком i пiднесла руки, щоб обняти Сатмiя, але вони опали i зсунулися по фалдах плаща, начеб мали намiр його пригладити.
Вони мовчали. Ворухнулася вiконна завiска, мовби хтось стояв за нею.
– Нефрето! Чи ти хочеш стати моею дружиною?
Царiвна пiднесла очi, в яких була докiрлива просьба: «Навiщо мучитися даремне?…»
– Чи ти не могла б рiшитись покинути батькiвський дiм i дiлити зi мною всi незгоди непевного iснування?
Нефрета слухала уважно.
– Заки зiйде мiсяць, на нас чекатиме човен. Чи ти хочеш пiти за мною?
Тихо, як дитина, що вдоволь наплакалася, вiдповiла Нефрета:
– Я вiзьму звичайну сукню, мiй улюблений параванчик i скриночку iз дзеркалом вiд тебе…
– Я вже йду, Нефрето. Чекай мене при фiрточцi. Я найму чоловiка, що проведе нас i поможе нести твоi речi.
Нефрета нахилилася до коханого, який поцiлував ii в уста, як сестру. Вiн почував у цiй хвилинi, що вона справдi сестра.
Так почалося те iх спiльне мiстичне життя, що зв’язало iх навiки.
При самому входi святинi помiтив Сатмi якусь постать, що оглядалася i шукала чогось на землi. Вiн промовив до неi:
– Тотнахiтi.
Постать завагалася, випрямилася i повернулася до священика.
– Чи все готове?
– Хутко, бо скоро зiйде мiсяць.
– Ідемо.
* * *
Вони бiгли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, нiж звичайно. Перед фiрткою щось покотилося перед його ногами. Сатмi зiгнувся i вхопив карлика!
Карлик заскавулiв, як песик, i пробував кусати Сатмi по руках, що шукали його шиi. Сатмi ледве знайшов те непомiтне мiсце мiж кадовбом i головою недородка. З усiх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулiв, а харчав, дряпав i копав ногами. З трудом вiдiрвав того покруча вiд землi i почав ударяти його головою до муру. Врештi вiдчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкi. Сатмi кинув ним об землю, як подущиною. Вiдiтхнув глибоко i крикнув:
– Нефрето!
Фiртка вiдчинилася i в отворi появилась висока постать.
Це був Іненi.
– Іди за мною! – наказав учитель.
Дорога до святинi була довга. Дорога до святинi була тяжка. Сатмi гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненiя до святинi, чи точнiше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останнi зусилля волi, що вже завмирала. Вiн ледве тримався на непевних ногах. При лиховiсному свiтлi мiсяця, що падав на Сатмiя, як докiр, вiн бачив виразно, як широко розкритi очi Іненiя, його знесиленi та нiмi уста захололи у беззвучному крику. В тому страховинному ротi рухався тяжкий язик, наче кертиця. Обличчя Іненiя не виглядало на обличчя живоi людини. Сатмi мав таке вражiння, мовби тягнув за собою мерця. Душа вже покинула тiло першого пророка. Сатмi тягнув бездушне тiло до скромного мешкання Іненiя i коли похилився над старцем, цей уже не вiддихав. Його руки та ноги задубiли i його оголена голова опала на лiжко.
Так став Сатмi першим жерцем. Завтра вранцi вiн пiде до святинi i тепер божество буде об’являти свою волю йому, а не Іненiю. Іненi був трупом, i його мiсце зайняв живий Сатмi. Хто ж тепер мiв би противитися його волi – першого пророка, волi, що була однозначна з божою волею?
* * *
Смолоскипи холiтались, священики тиснулися вперед, знадвору чути були вигуки:
– Іненi вмер! Іненi покинув нас!
Люди вже поралися бiля покiйника, дбаючи, щоб якнайточнiше виконати приписаний обряд. Сатмi переодягнувся за найвищого духовника – вiн був тепер ним, у його руках спочивало все, що боже i вiд якого залежали всi на службi божества. На його грудях блищали святi прикраси, з його рамен спадала леопардова шкура – зверхня ознака високого становища. Своiм наказовим тоном i гордою поведiнкою вiн з’еднав собi пошану навiть серед тих, що ще сумнiвалися щодо справжньоi змiни.
Заки на дворi засвiтало – ложе Іненiя було порожне. Його тiло передали забальзамувати, i трупар, зробивши на нижчiй частинi кадовба земнi знаки, розрiзав його етiопським ножем. За розрiзувачем трупiв летiли обрядовi прокльони присутнiх, i вiн утiкав, прикриваючи голову перед ударами патикiв i каменiв. У тому самому часi Сатмi стояв перед «Святая святих» i читав, тримаючи на боцi кадильницю, сильним голосом «Главу про запалювання полум’я». Коли вiн промовив: «Я – чистий, бо очистив себе», його голос затремтiв. Його руки, що спочивали на святiй кадильницi, вiн мив довго, чистив содою, але таки здавалось йому, що слiди крови сильно проникли у його шкуру. Вiн змiнив був покривавленi ризи, а почував себе так, мовби на чистiм одязi була кривава пляма.
Не без остраху вiн розiрвав печатку, яку напередоднi поклав тут його учитель. Вiн намазав медом iкону i вкрив ii запашним кадилом.
– Я прийшов оглядати щит сонця i його окружний бiг, бо я – чистий.
Сатмi обняв iкону, щоб оживити божество, наповнити його власним життям. Але життедайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всi своi сили, Сатмi охопив статую, але вiдчув, що його тiло не може досягти рiзьби. Щось, наче невидна тканина нависло мiж ним i божеством, вiд якого вiн сподiвався помочi. Божеське обличчя занiмiло таемничо i погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.
Сатмi вийшов зi «Святая святих». Йому видавалось, що iншi священики вiдчитують на його чолi слова ганьби, якi палять його. А втiм – вони поринувши у молитвi, тiльки виконували свiй обов’язок. Сатмi вернувся на свое попередне мiсце. Вiн старався не дивитися на статую так само, як в останнiх днях оминав погляду вчителя i тiльки поквапно читав дальшi глави молитви.
Бог не давав нiяких вiдповiдей на запити Сатмiя, зверненi в остраху i з тремтiнням. Вiн мовчав байдужий, пiдтримуючи свое останне рiшення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше вiд створення свiту воно зробило помилку, i вiн – Сатмi виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар свiту не видавався людям несправедливим. Вiн – Сатмi проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старi вуха напiвмертвого Іненiя.
Коли Сатмi знову запечатав «Святая святих» i закiнчив богослужбу ранiше, нiж звичайно, вiн проголосив:
– Воля божества, щоб царiвна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!
Ряди загудiли вiд збентеження. Сатмi побачив у юрбi багато придворних. Вони мали на собi роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненiя. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголенiй головi п’ястуками, i заревiв, як дик, порушивши святошну тишу. Юрба пiшла за ним i вся святиня загомонiла жалiбним голосiнням.
Тутмос присунувся до Сатмiя. Вiн погладив його ноги i повторив iмення Нефрети. Сатмi нахилився до нього.
– Скажи менi, що таке сталося?
– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли ii бездушну в ii хоромах. Їi запашний вiддих…
Сатмi вiдштовхнув ногою збабiле обличчя i хутко подався до виходу.
У палатi панувала метушня i жалоба. Жiнки, розриваючи своi сукнi, ходили майже голi. Вони бiгали з кiмнати в кiмнату, плачучи i ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов вiдгомiн, як гасло, як заклин.
Хто не знав тих хоромiв, блукав серед них, як у лябiринтi. Сатмi прямував до того мiсця, звiдки йшло найсильнiше ридання.
Вiн уже перед кiмнатою, вже входить.
На бiлiй постелi – тiло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тiло.
При появi Сатмiя затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зiдхнув i тиша. До кiмнати ввiйшов фараон i поруч нього вся у сльозах королева, сестра покiйноi. З молодечого фараонового обличчя i гарних рисiв його дружини промовляв безмежний бiль. Сатмi не втратив своеi рiвноваги при появi володаря. Спiльна жалоба зрiвняла сина небес i слугу божества.
Сатмi пiдiйшов до мертвого тiла. На закритих очах лежала темна тiнь. З легко вiдхилених уст блищали матовi зуби. Вiд чорного волосся чоло видавалося ще бiлiше, лицiвки ще бiльше кам’янi. Руки, маленькi рученята прилягали до тiла.
Не вважаючи на фараона – Сатмi впав при тiлi Нефрети лицем до землi.
Хтось торкнувся плеча Сатмi. Сам фараон допомiг йому встати. Зараз прийдуть винести тiло Нефрети. Пора почати його бальзамувати. Велика муха, мовби зроблена з металю, лазила незручно по личку царiвни. Начеб хотiла перевiрити все тiло – сунулась по непорушних вiях, заглядала до нiздрiв гострого носика i зупинилася на устах, де ще недавно гралася усмiшка.
Сатмi очуняв. Вiн побачив в уявi з невблаганною яснiстю один образ. До носа Нефрети всувають залiзне знаряддя i воно входить аж до мiзку… до того самого мiзку, з якого вийшли такi слова:
Твоя любов у мене входить,
Як мед липкий,
Твоя любов для мене сходить,
Як день ясний…
Трупар-рiзун тримае готовий нiж, щоб ним розпороти тiло царiвни. Чи це можливе? Нi, вiн не смiе цього зробити. Думки блукають i не знаходять виходу. Іненi, Тутмос, писар з конячими зубами, Суаамон…
Суаамон! До нього!
Сатмi дае наказ почекати. Вiн уже знову заволодiв собою:
– Так наказуе бог. Чекайте!
Прийшов Суаамон. До святинi, до Сатмiя. Худорлявий i жовтий, як мумiя. Його пiдслiпуватi очi нагадували своiм поглядом молодого собаку. Виглядав жалiсно, зовсiм безпечно.
– Нефрета не живе, – сказав Сатмi.
Суаамон кивнув притакливо головою: так мусило бути.
– Їi забирають забальзамувати.
Знову той самий знак.
– Нiж того розрiзувача не смiе торкнутись ii тiла.
Очi Суаамона забiгали неспокiйно.
Сатмi нагадав давне повiр’я (а може, це i правда), що ворожбити знають спосiб, як охоронити бездушне тiло вiд розкладу. Вони, мабуть, умiють теж своiми штуками запобiгти, щоб труп не розложився. Тодi тiло такого мерця зберiгае всю свiжiсть живоi людини, бiльшу, як мумiя. Воно виглядае так, мовби воно жило.
Неспокiй, з яким Суаамон слухав цих слiв, був доказом, що це правда.
– Нефрета мусить залишитись така, як тепер. Нiкому не вiльно виймати ii нутрощiв, ii мiзку, ii серця.
Суаамон iще бiльше захвилювався.
– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царiвна не через те вмерла.
– Отже ж ти знав про ii смерть?
Сатмi помiтив задоволений вигляд Суаамонового обличчя – такий суперечний iз загальною жалобою. Вiн пригадав частi вiдвiдини ворожбита в Іненiя i в ньому прокинулось пiдозрiння.
– Ти знав про все! Ти навiть сам цього хотiв! Говори! Я вб’ю тебе! – кричав Сатмi, сiпаючи ворожбита.
Суаамон схвилювався, але знав свою силу:
– Я допомiг убити Нефрету.
Суаамон ледве телiпався пiд ногами Сатмiя, що душив його i термосив ним. Вiн готов був розiрвати його на куснi i розтрощити його череп. Одначе не зробив цього. Суаамон важко вiддихав i хотiв утiкати. Сатмi загородив йому дорогу:
– Ти зробиш, Суаамоне, те, що я тобi скажу. Або тiло царiвни буде непорушно свiже без бальзамування, або…
Суаамон, мовби хотiв звiльнитися з рук Сатмiя, вiдповiв:
– Ідемо.
Поява ворожбита в палатi наробила метушнi: всi його боялись i нiхто не сподiвався вiд нього нiчого доброго.
Вiн оглянув Нефрету i наказав повести себе до тоi кiмнати, де настигла ii смерть. Сатмi йшов за ним. У малiй кiмнатi було небагато предметiв, але кожний iз них вiддихав iндивiдуальнiстю Нефрети. Сатмi знав вiд неi i вiд Тутмоса, що вона замовляла навiть найменшу дурничку за власними вказiвками у мистцiв, якi виконували все до найменших подробиць пiсля нарад iз нею. Нахил до мистецтва вона дiстала у спадщинi по своему батьковi – еретичному королевi, мистцевi i поетовi Ехнатонi.
Суаамон оглянув нервово кiмнати. Вiн нахилився, мовби шукав чогось, натирав рукою долiвку i стискав пальцi. Коли вiн устав – пробував щось сховати у фалдах одягу.
Сатмi, що стежив за ворожбитом, ухопив його за руку i видер з неi якусь рiч. Це був талiсман iз зеленоi маси – символ життя. У талiсманi, надломанiм з одного боку, було вирiзане iмення Нефрети.
