скачать книгу бесплатно
Суаамон придивлявся спокiйно, немов з трiюмфальною мiною – ото незбитий доказ, що мiй експеримент удався!
Сатмi повiрив тепер у правду повiр’я, що завдяки таемничим силам можна тiло зробити незалежним вiд розкладу смерти. Хто сумнiвався у цьому, той не мав вiри. А вiн вiрив тепер твердо, що гарячою молитвою можна в божества виблагати, щоб воно оживило покiйника. Вiн повiрив, що тут треба буде тiльки особливоi жертви, i труп Нефрети наповниться життедайною мiццю – ii личко вкриеться рум’янцями, ii уста промовлять, ii нiс пiчне вiддихати.
Чи е така жертва, перед якою вiн мiг би завагатися? Нехай тiльки тiло опреться розкладовiй силi i залишиться непорушне до хвилини, коли божество схоче ласкаво прийняти його жертву i вислухати його молитви…
* * *
Суаамон iшов у товариствi одного iз храмових прислужникiв Сатмiя, щоб принести все, що треба до великого акту. Вiн нiс скриньку з талiсманами i книгу Тота. Тодi казав зi святинi вiдiйти всiм з винятком Сатмiя, запалив невiдоме запашне куриво, одягнувся в шати, що нагадували духовнi ризи, i вложив на голову тiяру.
В iмлистому димi горiли похмуро лямпи. Вiдкрите тiло Нефрети блищало, як вiд мiсячного свiтла. Сатмi стояв у ногах покiйницi i стежив за рухами ворожбита. Суаамон розпустив вiск, i заки вiск згустiв, вiн заклеiв ним дiрки в носi царiвни. Те саме вiн зробив iз вухами. Тiльки очi прикрив символами життя з тоненьких золотих бляшок. Зверху перев’язав iх стяжкою, сильно ii затягнувши. Третiм талiсманом закрив Нефретинi уста i так само зав’язав iх стяжкою. При кiстках зв’язав сильно ноги, колiна i рамена обвив куснями полотна, загорнувши в них клаптики записаних папiрусiв.
Пiсля цього казав винести тiло до кiмнати, де царiвна вмерла. Тепер вiн сказав Сатмiю вiддати йому зламаний талiсман. Сатмi послухав нерадо.
– Щоб те, що робимо, мало свою силу, мусить хтось заявити, що готов подiлитися своiм життям iз царiвною. Дуже можливо, що хто згодиться на це – може негайно вмерти.
Сатмi побачив у головi думку, як блискавку, що вiн сам зголоситься.
– Тiльки той, хто хоче взяти на себе жертву, може оживити неживу, – ще раз пояснив ворожбит, спустивши очi.
– Я готовий! – вiдповiв Сатмi скоро.
– Напиши свое iмення на другому боцi талiсману.
Ворожбит передав йому малий штилет i ним вирiзав Сатмi свое iмення.
Суаамон прикрив талiсман двома стисненими долонями, вiдтягнув хутко руки i пiднiс угору голову, щось бурмочучи. Потiм потирав вiн одну долоню до другоi i передав Сатмiю цiлий талiсман без знаку, де був зламаний.
Це була звичайна штучка вуличних чародiiв, але коли йшло про те, щоб рятувати Нефрету, Сатмi мiг погодитися на всякий обман. Суаамон казав дати одну нитку з Сатмiевого одягу. На бiлiй нитцi вiн завiсив символ життя i перевiсив його на шиi царiвни.
Так вона лежала з закритими устами i заплющеними очима.
З наказу Суаамона опорожнили малу яскраво помальовану скриню, де царiвна ховала своi сукнi. До тоi скринi поклали царiвну, як у домовину. Їi прикрили сухим, гостро запашним зiллям i посипали iскристим порошком.
Суаамон казав прикрити вiко, обклеiв його в кiлькох мiсцях печатками iз глини, витиснувши на них знаки. Пахощi, що йшли з зiлля, мусили сiмдесят днiв проникати у тiло царiвни. Сiмдесят разiв треба було запалювати поставленi по кутках кiмнати кадильницi з густим куривом, що його принiс iз собою ворожбит. Дверi та вiкна треба було закрити густими завiсами i нiхто без якоiсь винятково поважноi причини не мав права за той час порушувати спокою царiвни. Той, хто запалював кадильницi зранку, мiг вертатися щойно на другий день уранцi. Дим запаленого курива мiг би зашкодити живим.
За всiма наказами ворожбита стежили якнайточнiше. Чужинецькi невiльники, яким Сатмi наказав пильнувати ворожбита, не вiдступали вiд нього нi на хвилину, бо не боялися його чарiв. Суаамон i не збирався втiкати. Вiн читав уважно книгу Тота i виглядав так, мовби хотiв якнайчеснiше виконати прийнятий на себе обов’язок.
* * *
Служанка, до якоi царiвна ставилась з безмежним довiр’ям i зустрiчала Сатмiя при його вiдвiдинах у садi, оповiла йому все.
Царiвна видала наказ, щоб вона зiбрала разом усе, що царiвна мусить узяти з собою в дорогу. Коли вона внесла скриночку iз дзеркальцем, царiвна почала зачiсуватися. Служниця збирала речi i поралася по кiмнатi; вона перейшла до бiчноi кiмнатки, щоб принести всякi дрiбницi, близькi серцю своеi панi, – коробочку вiд малювання обличчя та фляконики з мастями.
Вона почула нараз крик у кiмнатi своеi панi. Коли вбiгла – побачила царiвну на долiвцi, а у дверях якусь особу, вiдвернену плечима, у ризах, як саме виходила. Вона гадала, що це Сатмi, який прийшов повiдомити про непередбаченi труднощi намiреноi втечi. Коли вона нахилилася над царiвною – не могла й повiрити, що мае перед собою трупа. Не покидаючи своеi панi, просидiла поруч неi до ранку, переконана, що зранена чи недужа прокинеться. Вона не мала смiливости кричати на ввесь дiм, бо якби це не було нiчого поважного, то стягнула б на себе королiвський гнiв.
Аж зранку холодне тiло виявило iй цiлу правду. Нефрету вбив Іненi при допомозi Суаамона. Аж тепер Сатмi зрозумiв, що його втягнули у пастку. Іненi прикидався, що дивиться на все спокiйно, хоч смерть царiвни вважав за единий доцiльний засiб, щоб не дозволити своему дорогому учневi зламати святу присягу.
Вiн тiльки з любови до нього спричинив йому такий страшний бiль.
Сiмдесят днiв, призначених Суаамоном на пробу, перемiнились у муки. Сатмi молився без упину, щоб божество вернуло йому Нефрету. Для Творця Свiту така ласка була дрiбничкою…
Сатмi офiрував половину життя, щоб Нефрета могла з цiеi половини зачерпнути сил i вернутися до нього та створити з ним одне тiло.
А як з його давньою присягою?
Коли Нефрета оживе, вiн вiддасть усi своi сили, i напружить iх до неймовiрних меж, щоб зглибити таемницю мудрости.
Чим ближче було до реченця – тим ревнiше молився перший жрець. Нi, вже не молився, а домагався i погрожував. Вiн потрясав статуею божества, як колись ворожбитом i кляв небо, землю та iх володаря. На сiмдесятий день зранку вiн сидiв покiрливо, знесилений, на срiбнiй долiвцi перед образом божества. Золоте обличчя було байдуже, емалевi очi дивились у простiр, позолоченi уста мовчали.
З’явився Суаамон. Вiн зняв печатки з труни, вийняв зiлля i казав витягнути тiло царiвни. Воно не змiнилося за той час, тiльки трошечки вихудiло. Смагляву шкуру покривав золотистий пiсочок, як пелюстки звiянi iз квiття. Тiло стало пружке.
Суаамон прибрав царiвну нашийником i двома нараменниками. Потiм покликав бальзамовикiв i наказав зробити все за святим обрядом.
Нефретою зайнялися похороннi сповивачi. Вони дивилися невдоволенi на тiло, що не лежало сiмдесят днiв у рiдинi, розпущенiй содою, не висохло i не пожовкло, а вкрилося золотавим пилом, гостро пахтiло i все ще було свiже, з прикритими устами та заплющеними очима.
Суаамон не дозволив положити на Нефретине серце жука-скарабея з карнеолю, анi вирiзати в ньому ii iмення. Вiн тiльки пересунув на ii нашийнику захований талiсман iз символом життя так, щоб iмення покiйницi було зiсподу, а iмення Сатмiя зверха. Найвищий пророк Амона придивлявся сумно цiй церемонii.
На тоненькому пальцi царiвни лежав той перстенець iз золота та зелено-синьоi емалii, яким вона так захоплювалася.
Тепер сповивали Нефретине тiло довгими лляними пасами. З-поза них щораз менше було видко золотисте тiло. Ще тiльки свiтився вiдкритий трикутник на чолi – зворушливий символ прощання i притаеноi надii. Його торкнувся Сатмi нервовими устами. Останне любовне прощання для тоi, що переходила у царство тiней на левади блаженних, – жорстоке розстання для живих.
Сатмi збирав в останнiх годинах iз думок про Нефрету все те, що вона потребувала на далеку дорогу, щоб ii душа могла вiдповiсти перед вiчним Суддею. Найважнiша з них була про те, що Нефрета не мала змоги у своему короткому життi напитись iз чашi радощiв.
У кожному звою, що оперезував ii тiло, знаходився один талiсман, як товариш подорожi у царство тiней. Святi амулети, виробленi рукою досвiдчених майстрiв, були iз смарагдiв, аметистiв, гранатiв, аквамарин, агатiв, яспiсiв, ляпiслязулi, обсiдiянiв, офiолiтiв, гематитiв, туркусiв, бурштинiв, коралiв, малахiтiв, перел i золота.
Тут були жуки – символи вiдродин i життя, що твориться, бо нове життя повстае з закопаноi в землю кулi, яку вони сунуть поперед себе i що мiстить у собi яйце. Тут були малi колюмни як символи постiйности та яструби як ознаки сили божоi матери Ізиди. Тут були скипетри з папiрусiв, що зображували силу вiчноi молодости, соколи з людськими головами – символи з’единеноi душi та мумii, жаби як знак воскресення i нестримного життевого гону i музичний iнструмент, що вiдповiдав iменню покiйноi як символ щасливого припадку. Нарештi – людське око, що зображало здоров’я i сонце – символ вiчности.
Оцi та всякi iншi символи мали за цiль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом iз перев’язками стiну, що мае стримати руiнницький наступ часу.
Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками iз книги «Про Появу перед Обличчям Свiтла». Досвiдченi руки сповивали ii обережно та нiжно тодi, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що вiдходить, – нашiптував iй ради, як вона мае поводитись у своiй мандрiвцi.
Тепер прикрили ii останнiм лантухом з мiшкового полотна, зашили червоне полотно на ii плечах i затиснули стяжками. Оцей сувiй не нагадував уже людського тiла.
«Іди своею далекою дорогою, Нефрето! Сатмi буде супроводити тебе, бо його iмення, вирiзане на амулетi, це ж вiн сам, той, що тебе кохае. Вiн разом iз тобою буде викликати твое серце, поки твое життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твое серце не заб’еться пiд цим покривалом.
Серце мое, рiдне серце мое! Завдяки тобi я почав жити, о, серце.
Не дозволь, щоб мое iмення зiв’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на моi слова перед могутнiм володарем – Аментi, Краiни Призахiдного Сонця.
Нiколи не втомляться моi уста носити твое iмення, Нефрето, кохана мого серця…»
Так шепотiв молитовно Сатмi.
Сiмдесят днiв приготовляли тiло Нефрети на далеку дорогу. Сiмдесят днiв працювали до виснаження мистцi, щоб вималювати грiб, викований у скелi, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер вiн вiдступив його своiй улюбленицi, що йому молодому заступала сестру.
Вiд нещастя постарiвся фараон i виглядав тепер, як втiлення жалоби. Вiн наказав особистому секретаревi Нефрети списати дбайливо все те, що вона йому диктувала, i всi пiснi зiбрати у дорогоцiнну скриночку. Їi пiснi теж мали пiти з нею поза життя, щоб вона могла iх спiвати по смерти.
Сiмдесят днiв працювали рiзьбарi над образами людей – пекарiв, прачок, гребцiв, золотарiв, слуг i рабiв, щоб усiх iх мала довкола себе Нефрета. На стiнах виринали рисунки пiль, отар i багатих на рибу потокiв, з яких пливуть щедрi дари. Сама царiвна мала на малюнку сидiти в гуртi своiх приятелiв, щоб могла iх вiчно чути.
Найбiльший мистець фараона, хоч i еретик, але звеличник краси розумiв горе Сатмiя i зумiв його передати. Вiн змалював його у хвилинi, як вiн приймае похоронну процесiю при гробi. Учнi майстра подивляли живучiсть образу. Імення найвищого жерця з’едналося навiки з iменням царiвни, якоi смерть вiн так глибоко вiдчув.
Крiм зiбраних предметiв щоденного вжитку з хоромiв царiвни, ремiсники приготовили ще чимало вибагливого приладдя. Було це вiно царiвни, що мало приголомшити ii нареченого з варварськоi краiни; щоб i вiн мусив щиро спочувати з болем короля, коли гляне на красуню, з якою мав одружитись.
Похiд до гробiвця мав величний вигляд. При входi до скелi поклали мумiю на пiщаний горбок. Священик молився, голосiльницi ридали. Сестра Нефрети – королева прибрала мумiю квiтами. Фараон поцiлував iще раз свою улюбленицю.
– Чи направду, Нефрето, ти сама хочеш того, щоб я тебе покинув? Коли я вiдiйду, ти залишишся сама i нiхто не пiде за тобою. Ти, що так любила спiвати, – тепер мовчиш. Ти, що мене звеселяла жартами, – нiчого не вiдповiдаеш…
І хор голосiльниць ридав далi.
«Плачте за нею, дайте волю своiм сльозам! О, ти, що сяяла як обличчя сонця, тепер засуджена на самотнiсть, ти, що так любила танцювати – тепер прив’язана, ти, що залюбки одягалася у дорогоцiннi шати, тепер лежиш загорнена у грубi покривала!…
Стовпи диму йшли вгору. Сатмi слухав байдуже голосiнь, вiн чув тiльки пiсню власного серця:
«Нефрета, яку ти цiлував так мало – вiдходить вiд тебе…»
Тепер складають мумiю у глибинi гробiвця. Священик обмився звичайною i червоною водою, очистивши себе пiвденним кадилом i пiвнiчним алуном, вiддае Нефретi назад ii тiнь, що втiкла вiд неi у кiлькох хвилинах перед смертю, i вертае ii м’язам давню ворушкiсть. Залiзним iнструментом вiн вiдкривае таемничим способом наново ii уста. Тепер нема вже перешкоди, щоб вона могла втiшатися дарами того життя, повного тiней, до якого ii найближчi пiдготовили ii у побожнiй любовi.
Нефрету положили в домовину, що нагадувала форму людського тiла. Золота маска тiльки блiдо натякала на красу обличчя царiвни. Домовину закривала золота бляха з орнаментами i нарiзами. Всi приявнi мусили тепер вiдiйти. Останнiй вийшов Сатмi. Його ноги тяжiли йому як оливо, його груди були порожнi, бо його серце залишилося у трунi Нефрети. У руках залишились йому квiти, зiрванi з вiнка, що прикрашував мумiю. Із гробницi доходили ще тiльки голоси робiтникiв, якi мали замкнути вхiд до неi.
Статуя Нефрети була розмальована. Царiвна стояла в бiлiй сукнi з лотосом у руцi. Сатмi схилився перед нею низько-низенько, мало що не впав. Вiн положив пiд нею квiти i скоро вiдiйшов. Робiтники вiдсунули пiдпори i тяжкий злом скелi впав – загородивши вхiд. Пересували поспiшно нагробну плиту, щоб не спiзнились на тризну.
Тяжко було для Сатмiя сидiти за тризною – слухати пiсень i дивитись на танцi. Як рана пекли його вигуки:
«Тiльки одну мить тривае наше життя, тому наповняйте щастям своi днi! Наповняйте iх щастям, бо як зiйдете до гробу – будете лежати день за днем i на вiки вiчнi в домовинi!»
Водночас, щоб цьому покликовi занадто визивно-нахабному в обличчi смерти надати святошноi поваги, обрядовий арфист ударив у струни великоi барвистоi арфи i почав спiвати носовим, безпристрасним голосом:
«Величний наказ великого Озiрiса, чудесна вiд початку вiкiв воля призначення: коли людськi тiла розпадаються i нас покидають, нехай iншi з рiвною силою займають iх мiсця. Боги й фараони, що були перед нами – спочивають тепер у своiх пiрамiдах, ми поклали замiсть них iх подоби та мумii, але iз власних палат вони пощезали… Не йди ж i ти за одчаем, а йди за твойого серця тугою i як довго живеш на землi – будь щасливий… – утiкай вiд журби, коли i для тебе не зiйде день, а з ним Озiрiс – бог, що його серце вже не б’еться, глухий на молитви благальникiв. Нiякi скарги свiту не можуть вернути людям у гробi iх щастя. Проведи ж своi днi щасливо, не гайся бути веселим! Нема людини, що могла б узяти на той свiт свое добро зi собою, нема смертника, що вернувся хоч раз iз царства тiней!»
«Я не маю iншого бажання, не знаю iншого щастя крiм одного: завернути Нефрету для спiльного життя зi мною…»
З цiею думкою Сатмi вiдiйшов останнiй вiд гробiвця. Голоси тих, що йшли попереду завмирали, нiч спускалася на землю. Нiч без надii на свiтанок налягла на його душу. Коли вiн переiжджав Нiл на схiд, у напрямку святинi, повторяв раз у раз:
«Нефрето – Нефрето…»
* * *
Як луна вiдповiв чужий голос:
– Вiн кличе Нефрету, вiн живе.
Сатмiю здалось, що вiн знае цей голос.
– Райте! Чи ви не чуете?!
Райт розплющив очi i побачив нахиленi обличчя: лорда та Мерi.
Увесь потонулий у минулому, не мiг зрозумiти, де вiн. Його поклали на ношi i понесли. Вiд заколисного руху вiн заплющив очi i знову старався втекти вiд сучасности. Вiн переiжджае човном Нiл, наближаеться до святинi i свого дому. Нефрета – похоронена. Вiн – самий.
Теплий вiтер ударив у Райтове обличчя. Глянув i знову прижмурив очi вiд ясности сонця. Так, не було сумнiву: Мерi, лорд, робiтники…
– Це могло для вас сумно скiнчитись, дорогий Райте, – сказав лорд Кернервон при його лiжку. – Що вам прийшло в голову забарикадуватись у гробi? Навiщо цi секрети? Щастя, що ваша жiнка помiтила вчас, коли ви щезли. Я, правду кажучи, не був би звернув на це увагу. А тi проклятi сторожi навiть не бачили, як ви просунулись мимо них! Якби не плащ при гробовiй плитi не зачепився при входi, нiхто не здогадався б, що ви залiзли до гробу Нефрети. Зате ви вiдкрили прегарну рiч… приймiть моi побажання! Менi не пощастило! – директор перевiв свою заборону i не дозволив менi доторкнутися гробу фараона, швагра Нефрети. Я вже був майже бiля мети i через дурну заборону… Я знайшов потайник… З написiв виходить, що там е грiб Сатмiя, найвищого жерця Амона. Що з вами, Райте?… Чого ви так нараз поблiдли?
– Чи ви вже були у тому гробi? – спитав Райт.
– Нi, ще нi.
– Мiй Боже, я прошу вас… – почав гарячково Райт.
– У чому рiч? Говорiть же…
– Не рухайте того гробу.
– Але i ви теж нi, Райте!
– Може, пiзнiше я вам скажу.
– Не хвилюйтесь, прошу вас. Ага, менi здаеться, що починаю розумiти…
Вiн поглянув уважно на Райта. Його обличчя було тепер подiбне до священика, нарисованого при входi до Нефретовоi гробницi. Схожiсть справдi цiкава i таемнича…
– Добре, добре… Я вам обiцюю, що не доторкнуся того гробу.
Лорд Кернервон сам доглядав працю при очищуваннi Нефретовоi гробницi i придивлявся уважно цiнним малюнкам. При образi священика знайшов його iмення «Сатмi» i повний титул його по чести.
– Обережно, обережно… – напоминав робiтникiв, коли вони виносили домовину Нефрети. Вiн сам пiдтримував ii кiнець, де лежала голова.
Директор ужив усiх засобiв, щоб перепинити розшуки лорда. Тепер прийшла черга на Райта. Але незвичайна пригода молодого вченого, який мало що не згинув при домовинi Нефрети, попала у пресу як сенсацiя. Директор музею, хоч учений, мав своi сентиментальнi нахили. Коли вiн оглянув грiб, сам переконався про неймовiрну схожiсть священика i Райта. При цьому тiшився, що Райт сам вимiрив собi кару переживши жах смерти. Йому навiть здавалось, що Райт посивiв.
Газетярi хвилювались, яким робом можна б дiстати право на репродукцiю Райтового портрету i стiнних мальовил? Дiстати фотографiю Райта було легко – досить було причаiтись десь на вулицi… але право репродукувати мальовила мав тiльки директор. І директор тiшився шумом у пресi: «Чим бiльше шуму, тим вища цiна. Райт може забрати маловажнi дрiбнички, навiть саму мумiю – мумiй у музею i так доволi…».
Якийсь французький учений станув у оборонi нiмецького вченого. «Чому нi? Гарний жест! У вiйнi – вороги, у науцi – лицарi».
«Хочете дозволу? Будь ласка, до ваших послуг… І робiтникiв… Можете запакувати, що хочете…»
«Але бiльше нi один нiмець не матиме охоти вести тут розкопи… за це я вже ручу, я – директор музею… Лорд може теж iти до сто чортiв! Що, вiн занедужав?… Помста покiйникiв, кажете? Небилицi. Але як умер – то справедливо. Музеi вже повнi тоi старовини, кожний новий предмет – зайве барахло. Покiйний Стакен добре казав, що треба спершу дослiдити те, що зiбране, заки хто пiчне шукати за новим матерiалом. Що таке? Райт нащадком Стакена?! Чи таке призначення трохи не передчасне? Що ж тепер скрiзь хаос… i молодь пхаеться вперед…»
* * *
Райт покинув Єгипет без жалю. З ним iхала на кораблi Нефрета зi своiми численними предметами у скринях.
Звiстка про смерть Стакена i лист, що взивав Райта до Берлiна, прийшли до Каiра саме тодi, коли Райт лежав засипаний у гробi Нефрети. Якби не те, то Мерi, може, не шукала б за ним так нервово. Поет Бособр, що кашляв щораз бiльше, – наближувався до смерти: не вiдводив хустини вiд уст з худорлявими пальцями. Проте не переставав на чердаку корабля фантазувати про Єгипет:
– Єгипет – вiчний. Вiн завмирае, щоб наново вiдроджуватись… Сам Озiрiс прояснюе своiм духом увесь свiт… І середньовiччя зi своiми подвiйними вежами i твариннi голови богiв на дзвiницях соборiв – це ж нiщо iнше як воскреслi египетськi боги… Колюмни в них – це розквiтлi пуп’янки… Пальмовий лiс подiбний до алеi готицьких колюмн. Молитви до Hyrcus nocturnus на саббатi чарiвниць – Єгипет теж знае це… Готик – це Єгипет, наше столiття – це доба, коли все змагае до чогось вищого: обелiски, хмародери, радiовi антени…
Мерi була знуджена цiею балаканиною i тулилася до глибоко задуманого чоловiка. Вiн i не думав про те, чи вiрить у вiдродження iх похороненого щастя. Вона тiшилась, що ii чоловiк видужуе. Але тiшилась теж поворотом до Берлiна. Задуму Райта пояснювала собi клопотами у зв’язку з його новим становищем. Тепер вiн уже дiстане титул професора. «Панi професорова» – звучало непогано.
– Куди ти хочеш дати всi цi речi?
