скачать книгу бесплатно
– Поганська донька, тетеря вперта…
Так лаючись i проклинаючи панночку, а iнодi i самi себе, вершники досягли лiсу. Заледве минули першi дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над iхнiми головами. Зенд вiдразу поспiшив жахливо каркати. Тисячi голосiв вiдповiдали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж конi перелякалися вiд шуму крил.
– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще бiду накличеш! Каркають над нами цi ворони, як над стервом…
Але iншi смiялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, i вершники просувалися серед бурi. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.
За лiсом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультiпаки перейшли на клус, бо мороз лютiшав i чоловiки померзли, а до Упiти ще був чималий шлях. Але в самому селi мусили сповiльнитися. На широкiй дорозi околицi було повно люду, як зазвичай бувае в недiлю. Бутрими та Бутримiвни поверталися пiшки i саньми з Мiтрунiв пiсля служби Божоi. Шляхта з цiкавiстю роздивлялася невiдомих вершникiв, лише здогадуючись, хто це такi. Молодi шляхтянки вже чули про розпусту в Любичi i про знаменитих грiшникiв, котрих пан Кмiциц привiв iз собою, тому позирали на них ще з бiльшою цiкавiстю. А тi собi iхали гордо, демонструючи вiйськову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах i на добротних конях. Було помiтно, що жовнiри цi рекрутованi: мордяки породистi, права рука вперлась у бiк, пiдборiддя догори. Не поступалися дорогою нiкому, iхали шеренгою, час вiд часу покрикуючи: «З дороги!» Один iз Бутримiв глянув похмуро з-пiд лоба, але поступився. Прибульцi ж теревенили мiж собою про околицю.
– Зауважте, панове, – смiявся пан Кокосiнський, – якi тут рослi хлопи. Один в один, як тури, i кожен вовком дивиться.
– Якби не той зрiст й якби не шаблi, можна було б прийняти iх за хамiв, – пiдтримав пан Углiк.
– Погляньте на тi шаблюки! Цiкаво, чи вони гострi, як Бог милуе! – зазначив пан Раницький. – Я б хотiв котрусь випробувати!
Тут пан Ранiцький став махати голою рукою.
– Вiн би так, а я йому так! Вiн би так, а я йому так. І шах!
– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.
– А я волiв би краще з тими дiвчатками погомонiти! – раптом сказав Зенд.
– Свiчки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.
– Як ти сказав: свiчки? Сосни! А пика в кожноi нiби шафраном натерта.
– Важко в сiдлi всидiти вiд такоi краси!
Так теревенячи, вони покинули селище i знову перейшли на клус. Через пiвгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, i лежала вона на пiвдорозi мiж Волмонтовичами i Мiтрунами. Бутрими та Бутримiвни частенько зупинялися в нiй, iдучи i повертаючись iз костелу, щоб вiдпочити i погрiтися в негоду. Тут же перед заiздом вершники побачили кiльканадцять саней, застелених шкурами, i стiльки ж осiдланих коней.
– Вип’емо горiлки, бо зимно! – запропонував пан Кокосiнський.
– Не завадить! – пiдтримав його одноголосний хор.
Вершники спiшилися, прив’язали коней до стовпiв, i самi увiйшли в шинок, великий i темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сидiла на лавках, або стояла гуртками бiля шинквасу, потягуючи пiдiгрiте пиво, декотрi крупник[18 - Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.] сьорбали, варений iз маслом, медом, горiлкою та корiнчиками. Там були лише Бутрими, чоловiки дужi, похмурi та такi мовчазнi, що у примiщеннi майже не було чутно говiрки. Всi були одягненi в сiрi плащi з домотканого або расейняйського сукна, пiдбитi овечими хутрами, зi шкiряними ременями, зi шаблями в чорних, окутих залiзом пiхвах. Через однорiднiсть одягу вони справляли враження вiйськових. Але це були переважно люди старшi за шiстдесят рокiв або пiдлiтки, до двадцяти. Тi, що через зимовi морози вдома залишилися. Решта чоловiкiв, у розквiтi сил, подалися в Расейняй.
Побачивши оршанських приблуд, вони трохи вiдсунулися вiд шинквасу i стали до них придивлятися. Гарнi вояцькi обладунки сподобалися цiй войовничiй шляхтi. Інодi хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, iз пана Кмiцицa компанii!» – «Тi самi?» – «Атож!»
Парубки пили горiлку, але крупник iм дуже запахнув. Пан Кокосiнський його першим занюхав i наказав подати. Вони пересiли за стiл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очi, бо в примiщеннi було тьмяно. Вiкна позатуляв снiг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, вiдкидала тiнь якихось силуетiв, повернених до iнших спинами.
Коли крупник розiгрiв жили вiдчайдухiв, розливаючи по iхнiх тiлах приемне тепло, вони ожили, пригнiчений настрiй пiсля прийняття у Водоктaх полiпшився, i Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подiбно, що всi обличчя обернулися до нього.
Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселiла, особливо молодь, мiцнi юнаки, широкоплечi, з пухкими щiчками. Тi, що сидiли бiля грубки, грiючись вiд вогню, повернулися до гостей, i пан Рекуць першим помiтив, що це жiнки.
Зенд заплющив очi, каркав i каркав. Раптом вiн припинив, i вже за мить присутнi почули голос зайця, якого душили хорти. Заець верещав в останнiй агонii, ставав щораз слабшим, тихiшим, потiм верескнув вiдчайдушно i замовк назавжди. А на його мiсцi олень озвався потужно, як на узлiссi.
Бутрими стояли ошелешенi, хоча Зенд уже стих. Вони очiкували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:
– Синички уже сидять бiля грубки!
– І правда! – зауважив пан Кокосiнський, прикриваючи очi рукою.
– Воiстину! – прицмокнув пан Углiк. – Бо тут так темно, що я нiчого не змiг розiбрати.
– Цiкаво, що вони тут роблять?
– Може, на танцi приходять.
– Зачекайте, я спитаю! – застерiг пан Кокосiнський.
І, вже голоснiше, запитав:
– Гожi жiночки, а що ви там зачаiлися бiля грубки?
– Ноги грiемо! – вiдповiли тоненькi голосочки.
Тож гульвiси повставали та пiдiйшли до вогню. Там сидiли на довгiй лавi з десяток жiночок, молодих i старих, котрi тримали босi ноги на колодi, що лежала ближче до вогню. З iншого боку колоди сушилося намокле вiд снiгу взуття.
– Що, молодички, ноги грiете? – поцiкавився пан Кокосiнський.
– Бо змерзли.
– Дуже зграбнi нiжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.
– Гей! Вiдчепiться вiд нас! – гукнула одна зi шляхтянок.
– Я був би радий причепитися, а не вiдчепитися, бо я знаю один спосiб, кращий, нiж багаття, щоб погрiти замерзлi нiжки. І цей спосiб полягае ось у чому: треба потанцювати завзято i мороз пiде геть!
– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углiк. – Не треба нам скрипки, чи басетлi[19 - Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.], бо я буду грати на чеканi.
І вiн витягнув iз шкiряного чохла, що висiв бiля шаблi, свiй неодмiнний iнструмент, i взявся грати, а парубки посунули грайливо до дiвчат i давай iх стягувати з лави. Тi пробували боронитися, але бiльше криками, нiж руками, бо насправдi не дуже були й проти. Може, й шляхта розiйшлася б, своею чергою, бо проти танцiв у недiлю, пiсля меси i причастя нiхто б насправдi не протестував, але репутацiя «компанii» була вже занадто добре вiдома у Волмонтовичах, тому гiгант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однiеi ноги, перший зiп’явся з лавки i пiдiйшов до пана Кульвеця-Гiпокентавра, схопив його за груди, зупинив i сказав похмуро:
– Якщо вже так захотiлося потанцювати, то, може, зi мною?
Очi пана Кульвеця-Гiпокентавра звузилися, а вуса грiзно заворушилися.
– Я вiддаю перевагу дiвчатам, – вiдрубав вiн, – а з вами хiба пiзнiше…
Вiдтак до них пiдбiг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже вiдчув бiйку.
– А це ще хто такий? – спитав вiн, хапаючись за шаблю. Пан Углiк перестав грати, а пан Кокосiнський зарепетував:
– Гей, товаришi! Всi разом! Разом!
Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезнi дiдугани i юнаки велетенськi. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собi, як ведмедi.
– Чого хочете? Пригод шукаете? – поцiкавився пан Кокосiнський.
– Ат! Про що говорити! Пiшли геть! – зронив флегматично Юзва.
На це пан Ранiцький, котрому кортiло не гаяти час без бiйки, вдарив Юзву рукiв’ям у груди, аж луна пройшла по всiй кiмнатi, i гукнув:
– Бий!
Шаблi замерехтiли, жiночки залементували, дзвiн шабель, гамiр i плутанина. Аж тут гiгант Юзва вибрався зi сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла бiля стола, пiдхопив ii, як легеньку дощечку, i закричав:
– Ану! Ану!
Курява здiйнялася з пiдлоги i накрила бiйцiв, а в юрбi лише стогони й було чутно…
Роздiл V
Того ж самого дня увечерi приiхав до Водоктiв пан Кмiциц на чолi ста кiльканадцятьох людей, котрих iз собою з Упiти привiв, щоб iх у Кейдани коронному гетьмановi вiдiслати. Бо сам визнав, що в такому малому мiстечку стiльки люду не розмiстити. А через мельдунки мiщан ще й змушених застерiгати воякiв вiд насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутiв пана Анджея, щоб переконатися, що гiршого гатунку людей важко було в цiлiй Речi Посполитiй знайти. Але пан Кмiциц i не мiг набрати iнших. Пiсля поразки великого гетьмана ворог запрудив усю краiну. Рештки регулярних вiйськ литовського компуту тимчасово вiдступили до Бiржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленськi, вiтебськi, полоцькi, мстиславськi та мiнськi шляхтичi або потягнулися за вiйськом, або захищалися у власних воеводствах, ще не окупованих. Шляхетнi люди сильнiшого духу збиралися в Гроднi, до пана пiдскарбiя Госевського, бо там королiвським унiверсалом призначили збiрний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до унiверсалiв, але навiть тi, котрi пiшли за покликом обов’язку, з’iжджалися так повiльно, що в той час реального опору нiхто не чинив, крiм пана Кмiцицa, котрий дiяв на власну руку, спонукуваний бiльше лицарською фантазiею, нiж патрiотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних вiйськ i шляхти ватажок був змушений приймати всiх, кого тiльки мiг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманiв не дуже тягнув i котрим нiчого було втрачати. Тож насунуло до нього всiлякого наброду без роду та племенi, людей низького стану, селян, котрi втекли з вiйська, здичавiлих лiсовикiв, мiських пахолкiв або пройдисвiтiв, переслiдуваних законом. Вони пiд панським прапором сподiвалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залiзних руках пана Кмiцица зробилися з них смiливi жовнiри, вiдважнi аж до безумства, i якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речi Посполитiй ще добряче прислужитися. Але пан Кмiциц був схильний до сваволi, душа в ньому кипiла безперервно. Врештi, звiдки ж вiн мав брати провiант, зброю i коней, якщо як доброволець, навiть без вiдповiдних грамот, не мiг вiд державного скарбу жодноi допомоги сподiватися. Тому брав усе силомiць, як у ворога, так i в своiх. Опору не терпiв i навiть за найменше карав суворо.
У постiйних переiздах, бiйках i нападах пан Анджей здичавiв, призвичаiвся проливати кров так, що нiщо не могло зворушити його загалом добре серце. Вiн полюбив людей, готових на все i невгамовних. Його iм’я незабаром стало зловiсно вiдомим. Меншi ворожi загони не наважувалися висовуватися з мiст i таборiв у тих мiсцях, в яких цей страхiтливий партизан нишпорив. Але i мiсцевi громадяни, постраждалi вiд вiйни, боялися його людей не набагато менше, нiж супостата. Особливо, якщо око пана Кмiцицa особисто не спочивало на них, де командували його офiцери Кокосiнський, Углiк, Кульвець, Зенд, а ще гiрше найдикiший i найжорстокiший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом i своiх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частiше ставав на iхнiй бiк, не турбуючись нi про закон, нi про сльози, нi про людськi життя.
Таким було вiйсько пана Кмiцица.
Компанiйцi, крiм пана Рекуця, на котрому невинноi кровi не було, пiдбурювали свого молодого ватажка, аби щораз бiльше волi своiй буйнiй природi давав.
Тепер саме забрав вiн свою голоту з Упiти, щоб ii в Кейдани вiдiслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вiкно, на гайдамак схожу. Кожен був iнакше озброений: однi в шоломах, здобутих у ворога, другi в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, третi у вицвiлих ферейзах[20 - Ферейза – широкий чоловiчий плащ, який одягали на жупан.], четвертi в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнiлих конях, одягненi у польськi жупани, московський, турецький одяг. Заспокоiлася Олюнька лише тодi, коли пан Анджей, весь квiтучий i веселий, як завжди, зайшов у кiмнату й одразу з непомiрною жвавiстю до рук ii припав.
Дiвчина, хоча попередньо й вирiшила прийняти його серйозно i холодно, однак не могла перебороти радiсть, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрiсть панночки вiдiграла в цьому певну роль, бо треба було розповiсти пановi Анджею про вигнання за дверi його компанii, тож хотiла його спочатку чарами дiвочими узяти. А що прибулець вiтав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як снiг вiд вогню.
«Вiн кохае мене! Немае жодних сумнiвiв!» – думала юнка.
А вiн промовляв:
– Як я скучив за вами, що мало Упiту не спалив, тiльки б до вас якнайскорiше прилинути. Щоб iх там мороз скував, тих личакiв!
– І я також була неспокiйна, щоб там до справжньоi битви не дiйшло. Дяка Боговi, ви таки приiхали.
– Та яка там битва! Жовнiри почали трохи личакiв термосити…
– Aле ви iх уже заспокоiли?
– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мiй скарбе, лишень собi сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловiк довiку тут сидiти й у вашi чарiвнi очi дивитися, i нiкуди не виiжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворi мороз пекельний.
– Зараз накажу вам вина з яйцями пiдiгрiти, я сама принесу.
– І дайте моiм халамидникам яке барильце горiлки i дозвольте iх до обори пустити, щоб мiж худоби собi розмiстилися. Кожухи мають вiтром пiдшитi, тож зовсiм померзли.
– Нiчого iм я не пожалiю, бо то вашi воiни.
Сказавши це, панночка усмiхнулася так, що пановi Кмiцицу аж в очах посвiтлiло, i господиня вислизнула тихо, як кiшка, щоб у челяднiй накази вiддати.
Пан Анджей мiряв кроками кiмнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, i все метикував, як iй розповiсти про те, що в Упiтi сталося.
– Треба щиру правду розповiсти, – бурчав собi пiд носом, – немае ради, хоч би товаришi потiм смiялися, що мене тут на повiдку водять…
І знову походжав, i знову чуприну на чоло нагортав, врештi втратив терпець, що дiвчина довго не повертаеться.
Тим часом пахолок принiс свiтла, вклонився до пояса i вийшов, а пiсля нього зараз же увiйшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на нiй горщик, з якого парувало запашне нагрiте угорське вино, i рiзьблений скляний келих, iз гербом Кмiцицiв. Старий Бiлевич одержав його свого часу вiд батька пана Анджея, коли в нього на гостинi забавлявся.
Пан Кмiциц, побачивши господиню, пiдбiг до неi.
– Ого! – крикнув вiн. – Обидвi руки зайнятi, тепер уже вiд мене не вислизнете!
Парубок нахилився через тацю, а юнка вiдхилила свою свiтлу голiвку, боронячись хiба лише парою, що пашiла з горщика.
– Але ж ви й вiтрогон! Дайте менi спокiй, бо впущу горщик. Але вiн погроз не злякався, а лише зарепетував:
– Як Бог на небi, вiд таких смаколикiв розум може потьмаритися!
– У вас уже давно потьмарився… Сiдайте, сiдайте!
Гiсть слухняно сiв, а господиня наповнила його келих.
– Кажiть уже, як в Упiтi винних судили?
– В Упiтi? Як Соломон!
– Ну, i слава Богу!.. Бо менi серце потерпае, щоб усi в околицi вважали вас статечним i справедливим чоловiком. То як же все ж там було?
Пан Анджей зробив чималий ковток, зiтхнув i сказав:
– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомiстра по грошi на провiант вiд великого гетьмана або вiд пана пiдскарбiя. «Шановне панство, – казали вони жовнiрам, – ви добровольцi, тому експропрiацiю проводити не можете. Квартири вам видiлили з милостi, а провiант дамо аж тодi, коли матимемо певнiсть, що нам заплатять».
– То вони мали рацiю, чи нi?
– За законом, звiсно, мали, але жовнiри мали шаблi, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рацiя. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашiй шкiрi випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмiстр iз личаками забарикадувалися на вулицi, а моi iх намагалися звiдти вибити. Не обiйшлося й без стрiлянини. Завзятi вояки для страху пiдпалили кiлька стодол, кiлькох личакiв також заспокоiли…
– Як це заспокоiли?
– Хто отримае шаблею в чоло, вiдразу спокiйний стане.
– Заради Бога! Tа це ж убивство!
– Саме на той час я над’iхав. Жовнiри зараз кинулися до мене з нарiканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що iх безневинно переслiдують. «Животи нашi порожнi, – бiдкалися сiроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмiстровi до мене з’явитися. Вiн довго думав, але врештi-решт прийшов iз трьома iншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навiщо бити, навiщо мiсто палити? Ми б iх нагодували та напоiли за добре слово, але вони захотiли солонини, медiв, делiкатесiв, а ми самi, убогi, такого не маемо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможнiсть перед судом за своiх воякiв вiдповiсть».
– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!
– Якщо вчинив?..
Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий мае провину визнати, i чуприну почав рукою на чоло нагортати.
– Моя королево! – озвався вiн врештi жалiсно. – Мiй скарбе!.. Не гнiвайтеся на мене…
