скачать книгу бесплатно
– То що ж ви такого накоiли? – занепокоiлась Олюнька.
– Я наказав дати по сто батогiв бурмiстровi i райцям! – видихнув пан Анджей.
Олюнька не сказала нiчого, лише руки поклала на колiна, голову опустила на груди i поринула в мовчанку.
– Голову зiтнiть, – заволав пан Кмiциц, – але не гнiвайтесь!.. Я ще не все розповiв.
– Ще не все? – застогнала панночка.
– Вони потiм послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолкiв з офiцерами. Їх поклали, а офiцерiв… Заради Бога, не гнiвайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снiгу, так, як колись iз паном Тумгратoм в Оршi вчинив.
Бiлевичiвнa пiдняла голову. Суворi ii очi палали гнiвом, а пурпур залив iй щоки.
– У вас немае нi сорому, нi совiстi! – промовила дiвчина.
Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, пiсля чого спитав змiненим голосом:
– Ви серйозно, чи лише прикидаетесь?
– Правда така, що лише гайдамаки гiдний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, менi ваша репутацiя серце крае, бо менi соромно, що ви лише приiхали, а вже вся громада вважае вас гвалтiвником i пальцями тикае!
– Що менi до вашоi громади! Десять халуп один собака стереже i ще небагато мае роботи.
– Не маете права ганьбити цих простих людей i не маете права ганьбити iхнi iмена. Нiкого тут суди не переслiдуватимуть, крiм вас!
– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собi пан в нашiй Речi Посполитiй, хто мае шаблю в руцi й якусь зграю зiбрати зумiе. Що менi зроблять? Кого менi тут боятися?
– Якщо вам нiкого боятися, то знайте, що я боюся Божого гнiву… i людських слiз боюся, i кривд! А ганьбу з нiким дiлити не бажаю. Хоч я й слабка жiнка, однак що таке честь, знаю бiльше, нiж будь-хто, хто кавалером називаеться.
– Боже милий! Не погрожуйте менi, бо ви мене ще не знаете.
– О, тепер розумiю, що i мiй дiдусь вас не знав!
З очей пана Кмiцицa iскри посипалися, але i в нiй зануртувала кров Бiлевичiв.
– Кидайтеся ж, пане, скрегочiть зубами! – правила свое панночка смiливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маете цiлу хоругву розбiйникiв пiд собою. Невиннiсть моя мене захищае!.. Гадаете, що я не знаю, як у Любичi ви по портретах стрiляли i дiвчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаете, якщо гадаете, що я мовчатиму покiрно. Я вимагаю поваги вiд вас i цього менi жоден заповiт не заборонить. Бiльше того, воля мого дiда така, що я лише порядному чоловiковi дружиною можу стати…
Пан Анджей явно засоромився цих витiвок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихiше:
– Хто ж вам про ту стрiлянину розповiв?
– Вся шляхта в околицi лише про те й гуде.
– Ох, i заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообiцяв пригнiчений пан Кмiциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанii. Бо ж вояки вгамувати свою хiть не вмiють. А щодо дiвчат, то я iх не тягав.
– Знаю, що це самi цi соромiтники, цi розбишаки до всього вас намовляють.
– Вони не розбишаки, а моi офiцери.
– Я тим вашим офiцерам наказала забиратися геть iз мого дому!
Олюнька чекала на вибух, натомiсть iз великим здивуванням помiтила, що звiстка про вигнання компанiйцiв жодного враження на пана Кмiцица не справила, навiть навпаки, полiпшила йому настрiй.
– Ви наказали iм забиратися геть? – спитав пан Анджей.
– Саме так.
– І вони забралися?
– Ще й як.
– Дяка Боговi, войовничу маете фантазiю! Менi це дуже подобаеться, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але i вони знають дисциплiну перед Кмiцицом!.. Бачите! Все знесли покiрно, як вiвцi, бачите? А чому? Бо мене бояться!
Тут пан Анджей поглянув зарозумiло на Олюньку i вуса почав крутити. Вона натомiсть розсердилася не на жарт через цю змiну настрою i цю невчасну зухвалiсть, тому промовила гордо i з натиском:
– Вам доведеться вибирати мiж мною i ними, iнакше бути не може!
Пан Кмiциц, здавалося, не помiтив тiеi рiшучостi, з якою Олюнька промовляла, тому вiдповiв недбайливо, майже весело:
– Навiщо ж менi вибирати, коли я i вас маю, й iх! Ви можете собi у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо моi компанiйцi жодноi тут кривди чи сваволi не вчинили, то за що ж я маю iх зрiкатися? Вам того не второпати, що таке служити пiд одним прапором i вiйну разом вiдбувати. Жодна родина так не зв’язуе, як спiльна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разiв рятували менi життя, i я iм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що iх закон переслiдуе, то тим бiльше мушу дати iм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого вiдчайдуха не знайти в цiлiй Речi Посполитiй. Крiм цього, якщо б ви тiльки почули, як вiн звiра чи птаство наслiдуе, то самi б його полюбили.
Тут пан Анджей зареготав, немовби нiякий гнiв, жодного непорозумiння не мало нiколи мiсця помiж ними, а дiвчина аж заламала руки, побачивши, як iз рук ii вислизае той вiтрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцерi. Нерозбуджене сумлiння цього вояка не могло вiдчути ii обурення такою несправедливiстю, таким безчесним свавiллям. Як же тут до нього достукатися, як iз ним говорити?
– Нехай дiеться воля Божа! – вимовила нарештi панночка. – Оскiльки ви мене зрiкаетесь, то йдiть собi своею дорогою! Бог залишиться iз сиротою!
– Я вас зрiкаюся? – неабияк здивувався пан Кмiциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не пiду за чоловiка, на котрому тяжiють людськi сльози i людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбiйником називають i зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потiм буду жалкувати. Нехай мене грiм зараз поб’е, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вiтчизни став, коли всi руки опустили!
– Ви на ii захист стали, а чините те саме, що i ворог, бо ii топчете, людей у нiй катуете, бо на Божi та людськi закони начхали. Нi! Хоч би й серце розiрвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажiть менi про вiдмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровiльно, то я вас i так вiзьму, хоч би тут уся голота iз закуткiв, хоч би й самi Радзивiлли, сам король i вся нечиста сила рогами пiдступи захищали, хоч би я мав душу чортовi продати…
– Не накликайте злих духiв, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви вiд мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обое та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останнi слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совiсть. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кiмнатi. Юнка ж сидiла непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений бiль i печаль. І так iм було разом важко, i довга мовчанка ставала щораз нестерпнiшою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кмiциц.
– Їдьте, пане, i хай вас Бог напоумить на що iнакше! – i собi сказала Олюнька.
– Я поiду! Гiркий менi був ваш трунок, гiркий хлiб! Жовчю й оцтом мене тут напоiли!
– А ви вважаете, що мене напоiли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтiли сльози.
– Будьте здорова!
– Будьте здоровий…
Пан Анджей пiдiйшов до дверей, несподiвано обернувся i пiдбiг до господинi, схопив ii за обидвi руки:
– Рани Христовi! То ви хочете, щоб я трупом у дорозi з коня впав?
Тодi Олюнька вибухнула плачем. Парубок обiйняв ii i довго тримав в обiймах, повторюючи крiзь зцiпленi зуби:
– Бийте мене, хто в Бога вiрить! Бийте, не жалiйте!
Наприкiнцi гiсть таки вибухнув:
– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаете. Цих я повиганяю. В Упiтi все залагоджу. Буду жити iнакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце мое розiб’еться. Зроблю все, тiльки не плачте. І кохайте мене хоч трiшечки.
Так вiн ii заспокоював i пестив. Вона нарештi виплакалася i сказала:
– Їдьте вже, пане. Бог згоду мiж нами зробить. Я не маю образи, один лише бiль у серцi.
Мiсяць викотився вже високо над бiлими полями, коли пан Кмiциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовнiри, розтягнувшись вужем на широкiй дорозi. Їхали не через Волмонтовичi, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота i можна було ними проiздити безпечно.
Вахмiстр Сорока наблизився до пана Анджея.
– Пане ротмiстре, – поцiкавився вiн, – а де нам зупинитися в Любичi?
– Вiдiйди вiд мене! – вiдрубав пан Кмiциц.
Вiн iхав попереду, нiчого нiкому не кажучи. У серцi молодика нуртувала печаль, часом гнiв, але насамперед злiсть на самого себе. Це була перша нiч у його життi, в якiй робив iспит совiстi i ця iнформацiя його обтяжувала гiрше за найважчий панцер. Ось приiхав у цей край зi заплямованою репутацiею i що зробив, щоб ii поправити? Першого ж дня дозволив стрiлянину та розпусту в Любичi i набрехав, що в нiй участi не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далi: жовнiри кривдили мiщан, а вiн цю кривду лише доповнив. Гiрше! Кинувся на мiсцеву делегацiю, побив людей, пустив голих офiцерiв на снiги. Якщо йому влаштують процес, вiн програе. Засудять, вiдберуть у нього майно, шляхетнiсть, може, й життя. І вже не зможе вiн, як у давнi часи, зiбравши загiн озброеноi голоти, насмiхатися над законом, бо задумав одружитися, осiсти у Водоктaх, дiяти не на власну руку, а в компутi. Там його закон знайде i досягне. Крiм цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж е щось бридкого в цих вчинках, щось негiдне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неi залишиться i в людських серцях, i в його власнiй совiстi, i в серцi Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не вiдштовхнула його, коли вiд’iжджав, читав в ii очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобi маеш! Вiдчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кiнь довезе, й упасти iй до нiг, i просити забути, i цiлувати цi солодкi очi, якi сльозами оросили сьогоднi його обличчя.
Хотiлося йому самому заридати, i здавалося, що так кохае цю дiвчину, як нiколи iншого в життi не любив. «Матiнко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзiв геть, хоч би й на край свiту. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».
Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане iх найпевнiше п’яних або з дiвчатами, i напала на нього така злiсть, що хотiлося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнiрiв, котрих провадив, i сiкти iх немилосердно.
– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.
Тут вершник почав коня гостро пришпорювати i за вуздечку тягнути i шарпати, аж кiнь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнiрам:
– Ротмiстр збiсився. Не дай Боже йому пiд руку потрапити.
Пан Анджей i справдi шаленiв. Навколо панував великий спокiй. Мiсяць свiтив погоже, небо iскрилося тисячами зiрок, навiть найменший вiтерець не ворушив гiлки на деревах, лише в серцi лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як нiколи. Якась невiдома доти тривога почала на нього насувати iз сутiнкiв, з лiсових глибин i з полiв, залитих зеленим свiтлом мiсяця. Врештi-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаемо, що всю минулу нiч вiн провiв в Упiтi в пиятицi та гулянцi. Але хотiв утому здолати, вiдганяючи ii швидкою iздою, вiдтак повернувся до воякiв i наказав:
– По конях!..
Помчав, як стрiла, а за ним весь загiн. І в цих лiсах, i на пустих полях летiли, як кортеж пекельних тевтонських лицарiв, про яких люд жемайтiйський досi пам’ятае, як iнколи ясними мiсячними ночами з’являлися i мчали роздираючи повiтря, сповiщаючи про вiйну та вражаючi поразки. Тупiт летiв поперед них i за ними. З коней почала бухати пара i лише коли снiгом вкритi дахи любицькi з’явилися пiсля закруту, звiльнили бiг.
Ворота застали широко вiдчиненими. Пана Кмiцицa здивувало, що коли подвiр’я заповнилося людьми та кiньми, нiхто не вийшов нi поглянути, нi спитати, хто це прибув. Ротмiстр сподiвався застати вiкна, що палали вiд свiтла, почути голос чекана пана Углiкa, скрипалiв або веселий гамiр бенкету. А тим часом лише в двох вiкнах iдальнi мерехтiв непевний вогник, в iнших було темно, тихо та глухо. Вахмiстр Сорока зiскочив першим з коня, щоб пiдтримати стремено командировi.
– Всiм спати! – наказав пан Анджей. – Хто помiститься в челяднiй, хай спить там, а всi iншi в стайнях. Коней поставити в обори i принести iм сiна зi стодоли.
– Слухаюсь! – вiдповiв вахмiстр.
Пан Кмiциц злiз iз коня. Дверi у сiни були розчахнутi навстiж, там панував холод.
– Гей там, е там хто? – гукнув пан Анджей.
Нiхто не озвався.
– Гей там! – повторив гучнiше.
Мовчанка.
– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.
Й охопила його така злiсть, що аж зубами заскреготiв. Коли iхав, його аж трясло вiд гнiву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще бiльше.
Зайшов до iдальнi. На величезному столi догорала сальна лампадка червоним, димним свiтлом. Подув повiтря, що прийшло iз сiней, хитнув вогником так, що цiлу хвилину пан Анджей не мiг нiчого побачити. Лише коли миготiння заспокоiлося, побачив тiла, що лежали в рядочок пiд стiною.
– До смертi повпивалися, чи що? – занепокоiвся прибулець.
Потiм нетерпляче наблизився до першоi постатi скраю. Обличчя не мiг побачити, бо було занурене в тiнi, але по бiлому шкiряному поясi i по бiлому чохлу чекана впiзнав пана Углiкa i почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.
– Вставайте, сучi дiти! Вставайте!..
Але пан Углiк лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тiла, а за ним лежали й iншi. Нiхто не позiхнув, не затремтiв, не прокинувся, не хропiв. Тут пан Кмiциц помiтив, що всi лежать горiлиць, в однакових позах i якесь страшне передчуття вхопило його за серце.
Пан Анджей пiдбiг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець i пiднiс його до облич товаришiв.
Волосся заворушилося в нього на головi, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углiкa мiг упiзнати виключно по бiлому поясi, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тiльки величезнi вуса стирчали з цiеi жахливоi калюжi. Пан Кмiциц свiтив далi. Другий за чергою лежав Зенд iз вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклiв передсмертний жах. Третiй у рядi був пан Раницький, повiки мав прикритi, а по цiлому обличчю розлилися бiлi, кров’янi та темнi цятки. Пан Анджей свiтив далi. Четвертим лежав пан Кокосiнський, котрого пан Кмiциц любив найбiльше серед усiх товаришiв, бо це був давнiй близький його сусiда. Цей волiв спати спокiйно, лише збоку, в шиi зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзi лежав велетенський пан Кульвець-Гiпокентавр iз жупаном, подертим на грудях, i посiченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врештi засвiтив у вiчi шостому, пановi Рекуцю, здалося йому, що повiки нещасного легко затремтiли вiд свiтла.
Прибулець поставив на пiдлогу каганець i почав легко трусити пораненого.
– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмiстр, – це я, Кмiциц!.. За повiками стало тремтiти й обличчя, очi та рот розтулялися та затулялися позмiнно.
– Це я! – продовжував пан Анджей.
Очi пана Рекуця розплющилися на мить повнiстю, вiн упiзнав обличчя свого приятеля i тихо застогнав:
– Яндрусю, священика!..
– Хто вас побив?! – закричав пан Кмiциц, хапаючись за чуба.
– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.
Пiсля цього пан Рекуць напружився, застиг, виряченi очi втупилися в стелю, i вiн сконав.
Поручник мовчки пiдiйшов до стола, поставив на нього каганець, сам сiв на крiсло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зi сну прокинулася, й сама не знае, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.
