скачать книгу бесплатно
– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..
Знову пролунав пострiл, i цього разу трiски посипалися з кiстки.
– Дайте i нам пiстолi! – закричали всi одночасно.
І схопившись, почали пiдганяти п’ястуками по шиях пахолкiв, аби поквапилися. Менш нiж через чверть години всю залу заполонили пострiли. Дим затьмарив свiтло свiчок i постатi стрiльцiв. Гуркiт пострiлiв супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокiл, вив, як вовк, i ревiв, як тур. Щомитi його обривав свист куль. Трiски летiли з черепiв, дiрявилися стiни i портрети в рамках. У метушнi пострiляли навiть Бiлевичiв, а пан Раницький, упавши в шал, рубав iх шаблею.
Переляканi слуги стояли, нiби зацiпенiли, витрiщаючи очi на забаву, що на атаку татарiв була подiбна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвiр’i купчилися люди. Дворовi дiвулi пiдбiгали до вiкон i притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що вiдбуваеться всерединi.
Врештi iх помiтив Зенд, вiн свиснув так голосно, що аж у вухах усiм задзвенiло, i заверещав:
– Шановне панство! Пташечки пiд вiкнами! Пташечки!
– Синички! Синички!
– Нумо до танцю! – чулися неслухнянi голоси.
П’яний натовп вилився через сiни на ганок. Мороз не витверезив захмелiлих голiв. Дiвчата кричали, нiби iх рiзали, й тiкали по всьому подвiр’i. Їх доганяли, хапали й тягнули в покоi. Через якийсь час почалися танцi в диму, на уламках кiсток, вiдколених трiсках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цiлi озера.
Ось так розважалися в Любичi пан Кмiциц i його дика компанiя.
Роздiл III
Упродовж наступних кiлькох днiв пан Анджей щодня вiдвiдував Водокти i щодня повертався ще бiльше закоханим. І все бiльше захоплювався своею Олюнькою. Перед компанiйцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав iм:
– Моi любi овечки, iдете сьогоднi чолом бити, бо ми домовилися з дiвчиною, що в Мiтруни всi вирушаемо на санках у лiсi кататися i в третiй маеток завiтати. Вона у вiдповiдь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посiчу того, хто iй чимось не вгодить…
Парубки охоче пiдхопилися i гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кмiциц сидiв у перших, гарно прибраних, що нагадували срiбного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковiй упряжi, прикрашенiй стрiчками та пiр’ям павича, за тодiшньою смоленською модою, яку вiд дальших смоленських сусiдiв перейняли й собi. На козлах сидiв пахолок, наче на шиi ведмежiй. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу[14 - Бекеша – старовинний козацький жупан.], застiбнуту на золотi петлi та пiдбиту соболями, i в соболину шапку з пером чаплi, був веселий, збуджений i так промовляв до пана Кокосiнського, котрий сидiв поруч:
– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали мiри того вечора, самого першого, коли черепам i портретам дiсталося. Ба, дiвчата були ще гiршi. Завжди нечистий Зенд пiдмовить, а потiм кому вiдповiдати? Менi! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж iдеться про мою репутацiю.
– Нiчого вашiй репутацii не станеться, бо вона нi до чого не придатна, як i наша.
– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Оршi мене мали через вас за гультiпаку i язики на мене так гострили, як ножi на бруску.
– А хто пана Тумграта на морозi бiля коня вiв? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Оршi вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панiв Визинських, батька та сина, обiбрав? Хто останнiй сеймик розiгнав?
– Сеймик був в Оршi, а не деiнде, це домашнi справи. Пан Тумграт, умираючи, вибачив менi, а про решту нема навiть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навiть невинним.
– Я ще не все згадав, про вiйськовий трибунал також не згадую, що вас у таборi чекае.
– Не мене, а вас, бо я тiльки тим завинив, що вам, вiтрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, i нiчого не кажи Олюньцi, нi про поединки, нi особливо про ту стрiлянину по портретах i про дiвок. Якщо дiзнаеться, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав i дiвулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
– Звелiть пiдкуватися, Яндрусю, якщо вже так дiвчини боiтеся. Іншим ви були в Оршi. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язi ходити, а це нiщо! Один давнiй фiлософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсiм дозволили себе оплутати.
– Бовдур ти, Кокошку! А що стосуеться Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли ii побачиш, бо з такими гречними думками другоi такоi не знайдеш. Що хороше, вона вiдразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юнiсть, мае свою думку i готове рiшення. Так уже ii небiжчик пiдкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазii парубоцькi показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо вiдразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батькiвщини… Так вона скаже, i тобi наче хтось в пику заiхав, i сам дивуешся, що ранiше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негiдно, то тепер маемо перед чеснотами та невиннiстю очима свiтити… Найгiршими були тi дiвчата!..
– Не були вони найгiршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров iз молоком, i, кажуть, зовсiм безвiдмовнi.
– Хто тобi таке казав? – пожвавився пан Кмiциц.
– Хто сказав? Та хто ж iще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Вiн iздив у Волмонтовичi однiею дорогою i повiдомив, що бачив море синичок, котрi з всеношноi поверталися. «Я думав, – розповiдав вiн, – що з коня впаду, бо дiвки були на будь-який смак – i худi, i гладкi». І коли на котру поглянув, то йому вiдразу ж усi своi зуби показала. І це не дивно! Бо всi найкращi хлопи серед шляхти пiд Расейняй подалися, а синички нудяться самi.
Пан Анджей штовхнув лiктем у бiк товариша:
– Поiдемо, Кокошку, якогось вечора, нiби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашоi репутацii?
– А, до дiдька! Припни язика! Їжте самi, якщо так, або краще занехай i вий! Не обiйшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо iх опiкунами Олюньки покiйний пiдкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотiв вiрити. Звiдки ж така честь для сарак?
– Бо на вiйну з ними ходив, i я чув це ще в Оршi, як вiн торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я вiдразу ж здивувався, бо це так, нiби iх наглядачами надi мною поставив.
– Будете змушенi з ними рахуватися i в ноги кланятися.
– Ще до того дух iз них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть менi вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось iнший буде тiею хоругвою командувати. Зенд каже, що е якийсь полковник серед них… Забув його прiзвище… Володийовський, чи якось так. Вiн пiд Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а iх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти виднiються.
– Ех, добре людям живеться в цiй Жемайтii, бо всюди огиднi порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двiр, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичi вона ще не могла дiзнатися, – сказав нiби сам собi пан Кмiциц.
Пiсля цього вiн обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз рештi, що мусите тут пристойно поводитись, i нехай собi тiльки хтось щось дозволить, як на милiсть Божу, на сiчку порубаю.
– Ого! Але ж вас осiдлали!
– Осiдлали, не осiдлали, тобi до того зась!
– Не дивiться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосiнський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучеровi Кмiциц.
Пахолок, котрий сидiв на шиi срiбного ведмедя, замахнувся батогом i цьвохнув дуже справно, iншi возii взяли з нього приклад, i поiхали гамiрно, бадьоро, весело, як поiздом.
Вивалилися iз саней, увiйшли спочатку в сiни, величезнi, як комора, не бiленi, а звiдти повiв iх пан Анджей у iдальню, прикрашену, як i в Любичi, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно i з цiкавiстю на дверi в сусiдню кiмнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кмiцицa, балакали один iз одним так тихо, як у костелi.
– Ось ти за словом у кишеню не лiзеш, – шепотiв пан Углiк пановi Кокосiнськoму, – то привiтаеш вiд нас усiх.
– Я складав промову всю дорогу, – вiдказав пан Кокосiнський, – але не знаю, чи пiде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.
– Що-небудь, аби з фантазiею! Що мае статися, нехай станеться! О, вже йде!..
Панна Олександра дiйсно увiйшла та стала на порозi, нiби здивована такою численною компанiею, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений ii вродою, бо дiвчину бачив лише вечорами, i при свiтлi дня вона здавалася ще прекраснiшою. Очi панночки були кольору волошок, чорнi брови над ними огортали бiле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на головi королеви. І дивилася вона вперед вiдважно, не вiдводячи погляду, як господиня в своему обiйстi, котра гостей приймае, зi свiтлим обличчям, ще свiтлiшим на фонi чорноi шубки, отороченоi горностаями. Такоi серйозноi та гоноровоi панночки цi шалапути, звиклi до iншого кшталту жiнок, ще не бачили. Тому стояли струнко, нiби на оглядi хоругви, i клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кмiциц стояв попереду та, поцiлувавши руку панянки кiлька разiв, сказав:
– Оце привiз вам, мiй скарбе, своiх товаришiв, iз котрими на останнiй вiйнi воював.
– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Бiлевичiвнa, – приймати в своiй оселi таких гiдних кавалерiв, про гiднiсть i вiдвагу котрих менi пан хорунжий розповiдав.
Сказавши це, вона взялася кiнчиками пальцiв за сукню, пiдняла ii злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарiвся, що його дiвчина таке сказала.
Гiднi кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосiнського.
– Гайда! Виступай!
Пан Кокосiнський ступив крок уперед, кашлянув i почав:
– Ясновельможна панно пiдкоморянка…
– Лiсничiвна, – виправив його пан Анджей.
– Ясновельможна панно лiсничiвна, а для нас – усемилостива добродiйко! – повторив знiчений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…
– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – i прикрощiв настiльки красномовному кавалеровi не завдасть…
– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйко, а для нас усiх милостива панi… Не знаю, що краще вiд iменi всiеi Оршi вiдзначити: вашу вроду, доброчеснiсть, чи море щастя ротмiстра та командира нашого, пана Кмiцицa, котрий хоч i досяг небес, навiть хмар… Самих, кажу, хмар…
– Та злiзь уже нарештi з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.
На цi слова гостi вибухнули одним гучним реготом i раптом, згадавши накази пана Кмiцицa, схопилися руками за вуса.
Пан Кокосiнськiй готовий був крiзь землю провалитися, стояв весь червоний i вичавив iз себе:
– Вiтайте самi, погани, якщо мене збиваете з пантелику! Панна Олександра знову взялася кiнчиками своiх пальцiв за сукню.
– Я й не сподiвалася вiд вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цiеi честi, яку ви вiд iменi всiеi Oршi менi складаете.
І вона знову присiла з надзвичайною серйознiстю, й оршанським вiтрогонам якось дуже незатишно стало в присутностi такоi витонченоi дами. Гостi намагалися продемонструвати, що вони люди ввiчливi, але iм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблi, аж пан Кмiциц не витримав:
– Ми приiхали сюди цiлим поiздом iз такою думкою, щоб забрати панну до Мiтрунiв, через лiс проiжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.
– Я вже тiтку Кульвецiвну в Мiтруни вiдiслала, щоб нам обiд приготувала. А тепер прошу трiшечки зачекати, щоб я могла дещо теплiше одягнутися.
Сказавши це, господиня обернулася i вийшла, а пан Анджей пiдбiг до своiх товаришiв.
– Ну, як, моi милi овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осiдлали, то чому як чiп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?
– Не треба було менi в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такоi особи промовляти не сподiвався.
– Покiйний пiдкоморний, – зауважив пан Кмiциц, – бiльше з нею в Кейданах при дворi князя воеводи або в панiв Глебовичiв сидiв, нiж у себе вдома, i там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Нi пари з вуст не спромоглися сьогоднi випустити!
– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбiльший бевзь – Кокосiнський!
– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене лiктем штовхав, треба була самому з твоiм язиком брехливим виступати!
– Не сварiться, овечки, не треба! – спробував примирити iх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.
– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообiцяв пан Рекуць. – Рiжте мене, Яндрусю, але я своiх слiв назад не заберу!
Але пан Анджей навiть не думав за шаблю хапатися, бiльше того, вiн був задоволений, крутив вуса i трiумфально на товаришiв споглядав. Тим часом увiйшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлi якого ii яскраве обличчя здавалося ще яскравiшим. Вони вийшли на ганок.
– Цими саньми поiдемо? – спитала панночка, показуючи на срiбного ведмедя. – Я ще дивовижнiшого транспорту в життi не бачила.
– Не знаю, хто ними ранiше iздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двое iздити, i може статися, що в мiй маеток панна на ведмедi в’iде. Є ще й iншi Кмiцици, котрi Хоругвою[15 - Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.] запечатують, вони походять вiд Фiлона Кмiта Чорнобильського[16 - Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.], а той, своею чергою, не був того роду, з якого нашi Кмiцици пiшли.
– А цей ведмедик як у вашi руки потрапив?
– А то вже на цiй вiйнi. Ми бiднi вигнанцi, вiд примх долi залежнi, лише маемо те, що нам вiйна дасть. А позаяк я тiй панi вiрно служив, то вона мене й винагородила.
– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджуе, а з усiеi вiтчизни сльози вичавлюе.
– Бог це змiнить i гетьмани.
Кажучи це, пан Анджей огорнув дiвчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з бiлоi тканини i бiлими вовками пiдшитою. Вiдтак сам сiв i крикнув возiевi «Рушай!» – i конi зiрвалися з мiсця.
Повiтря холодним поривом вдарило iх в обличчя, що тi аж занiмiли, i було чутно лише скрипiння замерзлого снiгу пiд полозами, пирхання коней, брязкiт i вигуки вiзника.
Нарештi пан Анджей схилився до Олюньки:
– Вам добре, панно?
– Добре, – вiдказала вона, пiдiймаючи нарукавник i затуляючи ним рота, щоб холодного повiтря не наковтатися.
Сани мчали, як вiтер. День був ясний, морозний. Снiг мерехтiв, наче хтось його iскрами всипав. З бiлих дахiв хатин, якi були подiбнi на снiжнi купини, стрiляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграi ворон летiли перед санями на тлi голих дерев при дорозi з гучним карканням.
Через двi стаi[17 - Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.] за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бiр, що стояв глухий, старий i тихий, наче спав пiд щедрим покровом. Дерева, що миготiли в очах, здавалося, втiкали кудись назад за сани, вони летiли все швидше i швидше, нiби коням крила виросли. Вiд такоi iзди в головi паморочилося i сп’янiння насувалося, воно захопило i панну Олександру. Вiдкинувшись назад, дiвчина заплющила очi, повнiстю вiддавшись iмпульсу. Вона вiдчула якусь солодку немiч i iй здалося, що той оршанський боярин викрав ii й несе, мов вихор, а панночка млiе, iй бракуе сил опиратися, навiть зойкнути… Вони летять, летять хутчiше i хутчiше… Олюнька вiдчувае, що ii обiймають якiсь руки… Вiдчувае, нарештi, на вустах нiби печать розпашiлу i пекучу… Повiки юнки не хочуть розклепитися, нiби увi снi. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:
– Я тобi милий?
Юнка розплющила очi:
– Як моя душа!
– А менi бiльше за життя та смерть!
Знову соболина шапка Кмiцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що ii розпалюе бiльше: поцiлунки чи зачарована iзда?
Вони летiли далi, i далi, бором, бором! Дерева втiкали назад цiлими полками. Снiг шарудiв, пирхали конi, а закоханi були щасливими.
– Я б до кiнця свiту так хотiв iхати! – скрикнув пан Анджей.
– Що ми робимо? Це ж грiх! – шепотiла Олюнька.
