скачать книгу бесплатно
– Та який там грiх! Ми ще тiльки будемо грiшити.
– Вже не можна. Мiтруни вже близько.
– Далеко чи близько – байдуже!
І пан Кмiциц зiп’явся у санях, пiдняв руки догори i став репетувати, нiби повнi груди радощiв його розпирали:
– Гей-га! Гей-га!
– Гей-гоп! Гоп! Га! – вiдгукнулися його побратими з заднiх саней.
– Що ж ви так репетуете? – поцiкавилася панночка.
– Та то так! З радощiв! Покричiть i собi, панно!
– Гей-га! – почувся дзвiнкий, тоненький голосочок.
– Моя ж ви королево! До нiг ваших припадаю!
– Вашi друзi будуть смiятися.
Пiсля захвату огорнули iх гамiрнi веселощi, шаленi, як i сама божевiльна iзда. Пан Анджей узявся спiвати:
Дивиться дiвчина, дивиться з двору,
На пишне поле!
«Мамусю! Лицарi iдуть iз бору,
Ой, моя доле!»
«Доню, стривай, ручками очi
Прикрий бiлими,
Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
На вiйну з ними!»
– Хто вас навчив такоi гарноi пiснi? – спитала панна Олександра.
– Вiйна, Олюнько. У таборi ми нудилися i спiвали.
Подальшу розмову обiрвав раптовий крик iз заднiх саней:
– Стiй! Стiй! Гей ви там – стiй!
Пан Анджей обернувся сердитий i здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати iм i стримувати, як за кiлька десяткiв крокiв позаду саней побачив вершника, кiнь котрого мало не падав iз нiг.
– Заради Бога! Це мiй вахмiстр Сорока. Щось iз ним мало статися там! – повiдомив пан Анджей.
Водночас вахмiстр наблизився, осадив коня так, що той аж присiв назад, i став говорити задихаючись:
– Пане ротмiстре!..
– Що там, Сороко?
– Упiта горить, б’ються!
– Ісусе, Марiе! – скрикнула Олюнька.
– Не бiйтеся, панно… А хто б’еться?
– Жовнiри з городянами. Ринок у вогнi! Городяни затялися i пiсля президii до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашiй милостi повiдомити. Ледь можу подих перехопити…
На той час над’iхали заднi сани – Кокосiнський, Раницький, Кульвець-Гiпокентавр, Углiк, Рекуць i Зенд пострибали на снiг i колом оточили спiврозмовникiв.
– А в чому рiч? – спитав пан Кмiциц.
– Городяни вiдмовилися давати без грошей оброк нi коням, нi людям. І жовнiри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмiстра i тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь i пiдпалили два будинки. Тепер там стоiть неймовiрний гвалт i дзвони б’ють…
Очi пана Анджея спалахнули вiд гнiву.
– То треба iх рятувати! – запропонував пан Кокосiнський.
– Вiйсько личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, бiлими та темними плямами. – Шах, шах, панове!
Зенд смiявся зовсiм так само, як смiеться пугач, аж конi напудилися, а пан Рекуць пiдняв очi догори i запищав:
– Б’ють! Та хто в Бога повiрить! У дим личакiв!
– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж лiс загудiв, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нiчого там для вас! Не потрiбна нам там рiзня!.. Сiдайте всi в двое саней, менi однi залишiть i гайда в Любич! Там чекати, хiба б я послав по допомогу.
– Тобто? – сторопiв пан Раницький.
Але пан Анджей поклав свою руку пiд шию, й очима ще страшнiше блиснув.
– Нi пари з вуст! – грiзно сказав вiн.
Усi замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамiльярно.
– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктiв, – попросив пан Кмiциц, – або iдьте за тiткою Кульвецiвною до Мiтрунiв. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокiйно не сидiтимуть… Але тепер там буде спокiйнiше, лише кiлька голiв злетить. Будьте, панно, здорова та спокiйна, я повернуся, як тiльки зможу…
Сказавши це, вiн поцiлував нареченiй руку i загорнув у ковдру. Потiм сiв в iншi сани i гукнув возiю:
– В Упiту!
Роздiл IV
Минуло кiлька днiв, а пан Кмiциц не повертався, зате до Водоктiв приiхали трое ляуданських шляхтичiв на розвiдку до панночки. Це приiхав Пакош Гаштовт iз Пацунелiв, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патрiарх опору, вiдомий своiми статками та шiстьма доньками. З них три були замiжнi за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярiв посагу, крiм iнших маетностей. Другим приiхав Касiян Бутрим, найстарiший чоловiк у Ляудi, котрий добре пам’ятав ще Баторiя, iз зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч i був у самому розквiтi сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приеднався, бо в козацьких вiйнах гарматне ядро йому стопу вiдiрвало. З цього приводу чоловiка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхiтливий шляхтич, iз силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергiйний, про людей рiзко вiдгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловiк не вмiв пробачати нi собi, нi iншим. Вiн мiг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рiдко.
Вони й приiхали до панночки, котра прийняла гостей з удячнiстю, хоча вiдразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися i почути щось про пана Кмiцица прагнуть.
– Ми б хотiли поiхати до нього з поклоном, але вiн ще з Упiти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
– Можу сказати лише те, що його ще немае, – вiдповiла дiвчина. – Вiн буде радий вам, опiкунам, вiд усiеi душi, бо багато доброго чув про вас i ранiше – вiд дiдуся, а тепер i вiд мене.
– Аби лишень не захотiв прийняти нас так, як Домашевичiв прийняв, коли тi до нього зi звiсткою про смерть полковника прибули! – пробурмотiв понуро Юзва.
Панночка лише це почула, вiдразу ж вiдрубала:
– Не треба говорити про те, чого не знаете. Можливо, вiн не надто дипломатично iх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що вiн повертався з вiйни, на якiй стiльки труднощiв i лиха зазнав! Жовнiровi нiхто не дивуеться, якщо й на когось крикне, бо гумор iхнiй, як шабля гостра.
Пакош Гаштовт, котрий завжди й усюди хотiв жити мирно, замахав руками:
– Ми також не дивувалися! Кабан вепровi iкло в бiк встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк iз вояком мали б жити в злагодi! Ми поiдемо по-старосвiтськи до Любича вклонитися пановi Кмiцицу, щоб iз нами жив, на вiйну i в хащi ходив, як i покiйний пан пiдкоморний.
– То ви вже скажiть, любонько: сподобався вiн вам чи нi? – поцiкавився Касiян Бутрим. – Про це питати е нашим обов’язком!..
– Бог винагородить вас за турботу. Гiдним кавалером е пан Анджей, i навiть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б менi казати про це.
– Але нiчого не зауважили, найяснiша наша панно?
– Нiчого! Врештi, нiхто тут не мае права його судити i, боронь Боже, недовiру показати! Краще Господу дякуйте!
– Чого ж заздалегiдь дякувати?! Якщо буде за що, подякуемо, а якщо нi, то й нi, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжнiй жемайтiець, був дуже обережний i завбачливий.
– А про весiлля вже говорили? – перепитав Касiян.
Олюнька опустила очi.
– Пан Кмiциц хоче якомога швидше…
– О, так! Ще б вiн не хотiв, – пробурчав Юзва. – Хiба б зовсiм дурний був! Який же ведмiдь не хоче меду з вулика? Але навiщо так поспiшати? Чи не краще буде побачити, що вiн за чоловiк? Татку Касiяне, та вже скажiть, що у вас на язицi, не дрiмайте, як заець пополуднi пiд скибою!
– Я не дрiмаю, лишень собi мiркую, що б такого сказати, – вiдповiв стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Боговi, так Бог Кубi! Ми також пану Кмiцицу зла не бажаемо, лише б вiн нам не бажав, дай, Боже, амiнь!
– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.
Бiлевичiвнa насупила своi соболинi брови та зауважила з певною зарозумiлiстю:
– Пам’ятайте, шановнi, що не слугу приймаете. Вiн тут буде господарем, i це його воля мае панувати, а не ваша. Вiн i опiку вашу на себе мае перейняти.
– Чи означае це, що нам не можна буде бiльше втручатися? – не повiрив Юзва.
– Це означае, що ви можете бути йому друзями, якщо й вiн захоче стати вам приятелем. Проте тут вiн охоронятиме свое власне добро, яким кожен на власний розсуд керуе. Чи не так, татку Пакоше?
– Свята правда! – пiдтвердив пацунельський дiдуган.
Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:
– Не спiть, татку Касiяне!
– Я й не сплю, тiльки собi розважую.
– То кажiть, як е.
– Як е? Що я бачу… Родовитий той пан Кмiциц, блакитноi кровi, а ми дрiбнi пахолки! Вiн вояк вiдомий. Сам один протистояв ворогу, коли всi руки опустили. Дай, Боже, таких побiльше. Але компанiя у нього – нiкудишня!.. Сусiди пана Пакоша, знаете, що вiд Домашевичiв чули? Що це все босота, над якими i ганебнi кондемнати висять, i протести, й iнквiзицiя. Кат за ними ридае! Важко було з ними ворогам, але й громадi важко. Вони палили, грабували, гвалт чинили! Ось хто вони такi! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як iз промислу татарського довгий час жили, й iм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кмiцицa, вплив котрого незаперечний! Вiн iх любить i захищае, i до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони iдуть сюди, i всi все про них знають, хто вони такi. Чому першого ж дня в Любичi з бандолетiв стрiляли? І в що? В портрети мертвих Бiлевичiв, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродii.
Oлюнькa затулила очi руками.
– Цього не може бути! Цього не може бути!
– Може бути, бо було! Добродiй дозволив пострiляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потiм дiвуль знадвору позатягали в покоi для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зi стрiлянини та розпусти! Перший же день!..
Тут старий пан Касiян розсердився i почав стукати кием об пiдлогу. На обличчi Олюньки пашiли темнi рум’янцi, а Юзва пiдкинув дров:
– А те вiйсько пана Кмiцица, що в Упiтi залишилося, нiчим не краще. Якi офiцери, така й армiя! Пановi Сологубовi худобу вiдiбрали якiсь люди, кажуть, що пана Кмiцицa. Мейшагольських селян, котрi дьоготь везли, на дорозi побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливiсть, а тепер знову в Упiтi гвалт! Все проти Бога! Ранiше тут спокiйно було, а тепер хоч рушницю на нiч набивай i стережи. А все чому? Бо пан Анджей iз компанiею прибув!
– Татку Юзво! Не кажiть так! Не кажiть, – заридала Олюнька.
– А як я маю казати? Якщо пан Кмiциц не винен, то навiщо людей тримае, навiщо з такими живе? Вельможна панна мае сказати йому, щоб iх вигнав або катовi вiддав, бо iнакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стрiляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й плiткуе!
– І що менi робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й поганi люди, але вiн iз ними вiйну пройшов. І мае витурити iх на мое прохання?
– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то вiн i сам такий!
Тодi в дiвчинi стала закипати кров проти тих товаришiв, забiяк i гультяiв.
– Ну, що ж, хай буде так! Вiн мусить iх витурити! Нехай вибирае: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повiдомили, а я вже сьогоднi дiзнаюся, чи це справдi так, то iм не подарую нi стрiлянини, нi розпусти. Я зовсiм сама i бiдна сирота, а iх купа озброених, але я не вiдступлю…
– Ми вам допоможемо! – пообiцяв Юзва.
– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще бiльше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичi… Нехай будуть такими, як iм заманеться, це iхня справа, iхнi шиi вiдповiдатимуть, але нехай пана Кмiцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбнi жовнiри, а бачу купу негiдникiв, котрi i себе, i його плямують. Так i буде! Погано я в iхнi очi дивилася, i якою ж була дурепою, що не розпiзнала це. Гаразд! Спасибi вам, батечки, що мене очi на юд вiдкрили… Знаю вже, що менi робити.
– Це! Це! Це! – зрадiв старий Касiян. – Гiднiсть у вас промовляе, а ми вам допоможемо.
– Ви пана Кмiцицa не винуватьте, бо навiть якщо вiн щось i не те зробив, то це через юний вiк, а вони його спокушають, пiдбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують i ганьбу на його iм’я наганяють! Так е! Поки живу, не буде це довго!
Гнiв наростав усе бiльше i бiльше в самому серцi Олюньки i завзятiсть проти товариства пана Кмiцицa змiцнювалася так, як посилюеться бiль у свiжiй ранi. Бо рана ця жорстоко травмувала й ii жiночу гiднiсть, i ту довiру, з якою свое чисте почуття вiддала пану Анджею. Соромно було i за нього, i за себе, i той гнiв, i внутрiшнiй сором шукали передусiм винних.
Шляхта, вiдтак, втiшилася, побачивши дочку свого полковника такою грiзною i до вiйни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:
– Так тому й бути! Вони виннi i мають пiти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.
– Ми також пана Кмiцицa не звинувачуемо, серденько наше, – зауважив старий Касiян. – Бо знаемо, що це вони спокусили його. Не зi злостi отруйноi ми сюди приiхали, а лише з жалю, що вiн гультiпак бiля себе тримае. Всi знають, що молодий, зазвичай, дурний. Якi пан староста Глебович замолоду фортелi викидав, а тепер всiма нами керуе.
– А пес? – сказав зворушеним голосом лагiдний пацунельський дiдок. – Пiдете з молодим у поле, а вiн, дурний, замiсть того, щоб на звiра йти, бiля нiг ластиться, сволота, граеться i за поли тягне.
Олюнька хотiла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.
– Не плач! – заспокоiв ii Юзва Бутрим.
– Не плач, не плач!.. – повторювали два дiдугани.
