скачать книгу бесплатно
У таких обставинах всi в землi Ляуданськiй мусили жити настороженi й озброенi, особливо тому, що гетьманiв не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими вiйськами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймнi наiздами iх шарпали i доступ до ще вiльних воеводств гальмували. Окремо i Павел Сапега вiдсiч давав i славу собi здобував. Ян Радзивiлл, славетний воiн, саме iм’я котрого страх наганяло на ворога аж до програноi битви пiд Шкловом, отримав вiд цього навiть певну вигоду. Госевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вождi набирали вiйська iз зимових квартир i звiдки тiльки могли, знаючи, що з весною вiйна розпалиться заново. Але вiйськ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воеводств було марне, бо його ворог розiгнав. «Треба було про це перед шкловською кампанiею подумати, – гомонiли госiвчани, – тепер уже запiзно». І таки було запiзно. Короннi вiйська прийти з допомогою не могли, бо всi опинилися в Украiнi у ще важчiй ситуацii проти Хмельницького, Шеремета i Бутурлiна.
Лише звiстки про доблесну боротьбу, що добiгали з Украiни, про здобутi мiста, про походи нечуванi, дещо бадьорили упалi серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою iмена коронних гетьманiв, а бiля них iм’я пана Стефана Чарнецького щораз частiше на людських устах з’являлося, але слава нi вiйська, нi допомоги додати не могла. А литовськi гетьмани виступали повiльно, безперестанку сварячись мiж собою в дорозi.
Нарештi Радзивiлл став у Жемайтii. Разом iз ним повернувся короткочасний спокiй у землi Ляуданськi. Лише кальвiнiсти, осмiлiлi вiд близькостi свого отамана, пiдiймали по мiстах голови, кривди роблячи i на костели нападаючи, зате ватажки розмаiтих волонтерських зграй i партiй, невiдомо чиiх, якi пiд прапорами Радзивiллa, Госевськогo чи Сапеги краiну нищили, поховалися в лiси, розпустили своiх бандюг – i спокiйнi люди якось легше зiтхнули.
А позаяк вiд полегшення легко перейти до надii, то й набагато кращий настрiй запанував на Ляудi. Панна Олександра сидiла спокiйнiсiнько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навеснi прийде з найманими хоругвами, пiсля чого вся вiйна набуде зовсiм iншого вигляду. Шляхта впевненiше стала виходити з плугами в поля. Снiги також танули i на березняку з’явилися першi паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утiм, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки вiдiрвав вiд лемешiв i не дозволив шаблям укритися червоною iржею.
Роздiл VII
Пан Володийовський, славетний i старий вояк, хоч i молодий iще чоловiк, сидiв, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Гаштовтa, патрiарха пацунельськогo, котрий мав репутацiю найзаможнiшого шляхтича серед усiеi дрiбноi братii Ляуданськоi. Його три доньки, котрi були замiжнi за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срiбло, кожна по сто талярiв, крiм усiлякого iншого добра, так що й жодна родовитiша шляхтянка бiльше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами i вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоiлася, то мертвiла знову, коли траплялася сльота на дворi. Всi ляуданцi переймалися цiею рукою, бо ii бачили при роботi на рiчцi Шкловцi i пiд Сепеловом, i панувала думка, що кращу важко було знайти в усiй Литвi. Оточили також молодого полковника в усiй околицi надзвичайною шаною. Гаштовти, Домашевичi, Гостевичi та Стак’яни, а за ними й iншi присилали в Пацунелi достатньо риби, грибiв i звiрини, сiна для коней i дьогтю для ресор, щоб лицаревi та його челядi нiчого не бракувало. А якщо панич почувався слабкiшим, то наввипередки iздили за цирульником до Паневежиса – словом, усi намагалися прислужитися.
Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручнiше, i медик мiсцевий був дуже фаховий, вiн усе одно сидiв у Пацунелях, a старий Гаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже пiдiймало його авторитет в усiй Ляудi, що такого знаменитого мае постояльця, котрий iз самим Радзивiллoм мiг би заслугами посперечатися.
Пiсля побиття та вигнання пана Кмiцицa пiшов поголос серед захопленоi паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неi кращого чоловiка по свiту шукати? – торочили старигани на спецiальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацiю заплямував, й якщо вiн ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно iз серця викинути, бо так було сказано i в заповiтi, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опiкуни можемо це дозволити, таким чином i вона отримае чесного кавалера, i ми сусiду та вождя для себе».
Коли ця думка була одноголосно пiдтримана, поiхали старiйшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потiм i до панночки, котра, не довше думаючи, рiшуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небiжчик мав право правити, а маеток у пана Кмiцица можна буде вiдiбрати не ранiше, нiж його суди до страти засудять. Що ж стосуеться мого замiжжя, то навiть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсiм до нього не вийду».
Не було що й сказати на таку рiшучу вiдмову i шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молодi Гаштовтiвни: Терка, Мариськa i Зоня. Рослi були це дiвчата та рум’янi, мали волосся, як льон, очi, як незабудки, i широкi спини. Пацунельки взагалi славилися своею вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квiти на лузi! А цi три були найпрекраснiшими мiж пацунелькaми. До того старий Гаштовт i на освiту грошей не пожалiв. Органiст iз Мiтрунiв навчив iх мистецтва читання, церковних гiмнiв, а найстаршу Терку – ще й гри на лютнi. Маючи добрi серця, ретельно опiкувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити iншу в чуйностi та пiклуваннi. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цiй балаканинi не було всiеi правди, бо всi три, а не лише вона одна, були закоханi до нестями. Молодик також любив iх без мiри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловiчу зрадливiсть нарiкати.
Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Гаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сидiли бiля груби. Недовiрлива Терка куделю пряла, солодка Марися пiр’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповiдати про вiйни, на яких побував, або про дива, якi бачив у рiзних магнатських садибах, то робота припинялася, дiвчата на парубка, як на веселку задивлялися, i щоразу котрась вигукувала вiд подиву: «Ах! Я не жила ще на свiтi! Любий ви наш!» – а iнша вторила: «Всю нiч ока тепер не заплющу».
Натомiсть пан Володийовський, у мiру, як здоров’я його поверталося i шаблею вже майже цiлком вiльно мiг володiти, щораз ставав веселiшим i щораз охочiше про все розповiдав. Одного вечора сидiли собi, як зазвичай пiсля вечерi, перед камiном, з якого жвавi вогники вiдсвiтлювали на всю темну кiмнату. Присутнi почали жартома сперечатися. Дiвчата хотiли оповiдок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспiвала пiд лютню.
– Самi спiвайте! – пхикнула панночка, вiдштовхуючи iнструмент, який iй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по свiтах, то мали б рiзних пiсень навчитися.
– Звiсно, я навчився. Але сьогоднi нехай уже так буде: я заспiваю першим, а ви пiсля мене. Робота не втече. Якби якась бiлоголова[24 - В описуванi часи польки переважно були бiлявками.] попросила, то не стала б iй опиратися, а до чоловiкiв ви завжди вперта.
– Так i треба.
– То й я на таке заслуговую?
– Та де там! Спiвайте вже, паночку.
Пан Володийовський забренькав на лютнi, зробив кумедне обличчя i заспiвав фальшивим голосом:
Я приiхав в таке мiсце охоче,
Де мене жодна панна не хоче.
– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарiвшись, як малина.
– Це жовнiрська пiсня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми спiвали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.
– Я б першою зглянулася…
– Дякую, панно. Якщо так, то не маю бiльше про що спiвати i лютню в гiднiшi руки вiддаю.
Терка цього разу iнструменту не вiдштовхнула, бо ii зворушила пiсня пана Володийовськогo, в якiй було набагато бiльше хитрощiв, нiж правди. Тож вдарила разом по струнах i, склавши губи «бантиком», заспiвала:
Не ходи до лiсу по гiлляцi,
Не вiр хлопцевi, як собацi!
Бо кожен хлопець отруту мае,
Скажи йому, стiй, якщо покохае.
Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радiсно i залементував:
– То всi хлопцi зрадники? А вiйськовi, моя добродiйко? Панна Терка сильнiше стулила вуста i заспiвала з подвiйною енергiею:
Часом гiршi за собаку, i ще гiршi за собаку!
– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.
– Як же менi не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому вiйськовому стану так дошкульно дорiкають, я вiд сорому не знаю, куди очi сховати.
– Самi хочете, щоб я спiвала, а потiм мене на глум берете, – надулася Терка.
– Я критикую не спiв, а лише захищаю репутацiю вiйськових, – вiдказав на те лицар. – Щодо спiву, мушу визнати, що навiть у Варшавi такого вiдбiрного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки[25 - Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.] одягти, то могли б навiть у Святого Яна спiвати, котрого катедральний костел i королiвство дуже шанують.
– А навiщо ii в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацiкавила згадка про Варшаву та королiвство.
– Бо там у хорi бiлоголовi не спiвають, а лише чоловiки та молодi хлопцi: однi товстими голосами, як жоден тур не зареве; iншi тонко, що i на скрипках тоншого не добудеш. Я чув iх багато разiв, коли з нашим великим i незабутнiм руським воеводою на вибори теперiшнього короля нашого iздили. Вони справдi дивовижнi, аж душа з людини втiкае! Багацько там музикантiв: е Форстер, котрий славиться делiкатними руладами, i Капула, i Джан Батист, i Клерт, майстер до лютнi, i Марек, i Мiльчевський ввiчливо акомпонують. Вони всi, коли разом у костелi гукнуть, то нiби хор серафимiв наяву почув.
– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.
– А короля ви багато разiв бачили? – не вгавала Зоня.
– Так iз ним балакав, як iз вами. Пiсля берестейськоi баталii за голову мене обiймав. Мужнiй вiн чоловiк i такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.
– Ми його навiть не бачивши любимо!.. А корону вiн постiйно носить на головi?
– Якби ж то щодня в коронi ходити! Залiзна була б тодi потрiбна голова. Корона собi в костелi лежить, вiд чого й авторитет ii зростае, а його величнiсть на головi чорний капелюх носить, дiамантами прикрашений, вiд яких сяйво на весь замок вiдсвiчуе.
– Кажуть, що королiвський замок гарнiший навiть, нiж у Кейданах?
– Нiж у Кейданах? Та вiн зi столичним навiть рiвнятися не може! Це строга будiвля, вся мурована, що дерева навiть не побачиш. Навколо е два ряди покоiв, один вiд одного гарнiший. У них там можна побачити розмаiтi вiйни та звитяги, пензлем на стiнах увiковiченi, наприклад, дii Зигмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються тi, хто б’ються, i не лементують. Але вже цього нiхто передати не зумiе, навiть найкращий маляр. Деякi покоi повнiстю зробленi з золота; крiсла та лавки бiсером або парчею оздобленi, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинникiв, що вдень i вночi час показують, цього б i на пергамент не переписати. Винятково король iз королевою по тих покоях ходять i достатку радiють. А ввечерi дивляться театр, задля бiльшоi розваги…
– А що таке театр?
– Як би це вам пояснити. Це таке мiсце, де грають комедii й iталiйськi майстернi пiруети демонструють. Примiщення для нього таке велике, як цiлий костел, повнiстю у масивних колонах. По один бiк сидять тi, хто хоче дивитися, а по iнший – майстерно зробленi декорацii. Однi пiдiймаються i опускаються; iншi на шурупах в рiзнi боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потiм приемне свiтло. Нагорi небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…
– Ісусе! – зойкнули пацунельки.
– …З чортяками. Часом море безкрайне, на ньому кораблi та сирени. Однi особи спускаються з неба, iншi виходять з-пiд землi.
– Я би пекла бачити не хотiла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди вiд такого жахливого видовища не втiкають.
– Не тiльки не втiкають, а й плескають вiд захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все iмiтацiя, не справжне, й якщо перехрестити, не зникне. Немае в цьому жодного злого духа, лише людська фантазiя. Навiть епископи туди з почтом ходять, i рiзнi сановники, котрi потiм разом iз королем перед сном до бенкету сiдають.
– А вранцi й удень що вони роблять?
– Це залежить вiд настрою. Вранцi встають i ванну приймають. Є там така кiмната, в якiй немае пiдлоги, а лише олов’яна нiша, як срiбло виблискуе, а в нiй вода налита.
– Вода в кiмнатi. Ви таке чули?
– Так i е. Вода прибувае або витiкае, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсiм холодною, бо там е труби з краниками, з яких така i така ллеться. Покрутите краником, аж iз нього тече, що i плавати можна в кiмнатi, як в озерi. Жоден король не мае такого замку, як наш милостивий володар, це вiдома рiч, i закордоннi депутати те саме розповiдають. Жоден також над таким чесним народом не пануе, бо хоч е рiзнi ввiчливi нацii у свiтi, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своiм обрадував.
– Щасливий наш король! – зiтхнула Терка.
– Звiсно, що був би вiн щасливий, якби не громадянськi справи, якби не вiйни невдалi, якi Рiч Посполиту руйнують за грiхи та незгоди нашi. Все це на плечах королiвських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи вiн винен, що його слухати не хочуть?.. Важкi часи настали в нашiй вiтчизнi, таких важких ще не бувало. Найтихiший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успiшно воювали. Так от Бог за гонор карае. Дяка Йому, що моя рука добре гоiться пiд вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вiтчизну згадати i в поле рушати. Грiх у такi часи байдикувати.
– Тiльки про виiзд навiть не згадуйте.
– Не може бути iнакше. Добре менi тут у вас, але наскiльки менi краще, настiльки гiрше. Нехай там мудрагелi на сеймах сперечаються, а жовнiр сумуе за полем. Скiльки життя, стiльки й служби. Пiсля смертi – Бог, котрий у серця зазирае, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користi для вiтчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких i тому найшла на нас чорна година.
Очi Maрисi зволожилися, аж наприкiнцi сльозами вибухнули i полили рум’янi щiчки.
– Ви поiдете i нас забудете, а ми тут уже хiба всi засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме вiд нападникiв?
– Я поiду, але вдячнiсть збережу. Рiдко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досi того пана Кмiцицa боiтеся?
– Певна рiч, боiмося. Дiтей ним тут матерi лякають, як вовкулакою.
– Не повернеться вiн, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяiв, котрi, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гiршими були за нього. Найбiльше шкода, що такий добрий вояк так занапастив iм’я та славу, i маеток втратив.
– І панночку.
– І панночку. Багато про неi доброго розповiдають.
– Цiлими днями вона, небога, тепер лише плаче i плаче.
– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кмiцицом вона побиваеться?
– Хто його зна! – засумнiвалася Марися.
– Тим гiрше для неi, бо вiн уже не повернеться. Пан гетьман вiдiслав частину ляуданцiв додому, то й сила тепер е. Без суду його б зараз посiкли. Мусить вiн знати, що ляуданцi повернулися, тому навiть носа не висуне.
– Подейкують, що нашi знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали вiдпустку.
– Ох, – повiдомив пан Мiхал, – гетьман розпустив iх, бо грошей у скарбницi не мае. Справжнiй вiдчай! Коли люди найбiльше потрiбнi, то мусить iх вiдсилати. Але вже на добранiч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кмiциц iз вогняним мечем не приснився…
Сказавши це, пан Володийовський пiднявся з лави й уже намiрився iти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сiнях i якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:
– Гей там! На милiсть Божу! Вiдчиняйте швидше, хутко!.. Дiвчата перелякалися не на жарт. Пан Мiхал кинувся до шаблi, що висiла на одвiрку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка вiдсунулася й у кiмнату ступив невiдомий чоловiк, котрий упав до нiг лицаря.
– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..
– Яку панночку?
– У Водоктaх.
– Кмiциц! – вдарив у поли пан Володийовський.
– Кмiциц! – заверещали дiвчата.
– Кмiциц! – повторив посланець.
– А хто ти такий? – спитав пан Мiхал.
– Я бурмiстр iз Водоктiв.
– Ми його знаемо! – вимовила Терка. – Вiн дьоготь для вашоi милостi возив.
З-за печi вилiз старий заспаний Гаштовт, а в дверях з’явилися двое помiчникiв пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.
– Сiдлайте коней! – наказав пан Мiхал. – Один хай до Бутримiв вирушае, а другий коня менi подае!
– У Бутримiв я вже був, – застерiг бурмiстр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашоi милостi послали.
– Коли панночку викрали? – спитав полковник.
– Щойно. Там ще челядь рiжуть. Я ледь до коня добiг. Старий Гаштовт протер очi. – Що? Панночку викрали?
– Саме так. Кмiциц ii захопив! – пiдтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на пiдмогу!
Сказавши це, парубок звернувся до посланця:
– Рушай до Домашевичiв, – наказав вiн, – хай iз мушкетами iдуть!
– А ви, кози! – гримнув раптом дiдуган на доньок. – Ану, кози! Всi на село, будити шляхту, хай шаблi хапають! Панночку викрав пан Кмiциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбiйник, баламут. Що ж це таке?
– Гайда всiх будити, – нагадав пан Мiхал, – буде швидше. Ходiть уже! Конi, чую, вже е.
Вже за хвилину вiн сидiв на конi, а з ним двое помiчникiв: Огарок i Сируць. Усi пустилися дорогою помiж хатами, гримаючи у дверi, у вiкна та репетуючи що е сили:
– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кмiциц уже недалеко!
Учувши цi крики, люд висипав iз хат подивитися, що дiеться, а збагнувши, про що мова, i собi взялися репетувати: «Кмiциц недалеко! Панночку вкрав!» – i з цим вереском стрiмголов стрибали на шиi своiм коням або в оселi кидалися шаблi по стiнах у темрявi намацувати. Щораз бiльше голосiв повторювало: «Кмiциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, свiтло спалахнуло, почувся плач жiночий i гавкiт собачий. Нарештi шляхта висипала на дорогу, хто кiнно, а хто пiшо. Над громадою людських голiв поблискували в тiнi шаблi, пiки, рогатини i навiть залiзнi вила.
Пан Володийовський окинув поглядом загiн, послав кiльканадцятьох у рiзнi боки, а сам iз рештою рушив уперед.
Вершники рухалися на чолi, пiшi йшли за ними, i потягнулися до Волмонтовичiв, щоб iз Бутримaми з’еднатися. Була десята година вечора, нiч ясна, хоч мiсяць ще не зiйшов. Тi шляхтичi, котрих тiльки-но з вiйни великий гетьман вiдiслав, зараз же зiмкнулися в ряди. Іншi, переважно пiшi, йшли не так чiтко, брязкаючи зброею, теревенячи та голосно позiхаючи. Часом проклинали вражого пана Кмiцицa, котрий iх солодкого сну позбавив. Так дiйшли аж пiд Волмонтовичi, перед якими висунувся до них збройний вiддiл.
– Стiй! Хто iде? – почулися голоси з того загону.
– Гаштовти!
– Mи Бутрими, Домашевичi вже е.
