скачать книгу бесплатно
І так вони втiшали ii, але не могли заспокоiти. Пiсля iхнього вiд’iзду залишився сум, неспокiй, тривога й образа, i на них, i на пана Анджея. Гонорову панночку болiло все бiльше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанiя! Маленькi рученята дiвчини стискалися вiд думки про них. Перед ii очима поставали, як наяву, обличчя Кокосiнськогo, Углiкa, Зендa, Кульвеця-Гiпокентавра й iнших – i побачила в них те, чого не бачила ранiше: це були нахабнi пики, на яких блазнювання, розпуста i кримiнал витиснули разом своi печатi. Чуже Олюнцi почуття ненавистi охопило ii, як пекучий вогонь.
Але в цьому подивi наростала водночас щомитi й вiдраза до пана Кмiцицa.
– Сором! Ганьба! – шепотiла дiвчина блiдими вустами. – Щовечора вiн повертався вiд мене до повiтруль…
Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.
Надворi моросило. Панна Олександра мiряла кiмнату швидкими кроками, а в ii душi закипала буря. Юнка не була вiд природи здатна витримувати удари долi, не захищаючись вiд них. Лицарська кров текла в жилах цiеi дiвчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цiеi зграi злих духiв, негайно! А що iй залишаеться!.. Нiчого! Самi сльози та благання, щоб пан Анджей розiгнав на чотири вiтри своiх ганебних товаришiв. А якщо вiн не захоче це зробити?..
– Якщо не захоче…
Навiть не смiла думати про це.
Роздуми господинi перервав пахолок, котрий внiс у покiй ялiвцевi дрова для камiна i, покидавши iх валком, почав вигортати залишки вiд старого попелу. Раптове рiшення спало на гадку Олюньцi.
– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня i гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приiхав, а якщо його немае, то нехай бурмiстр, старий Знiкiс, сiдае з тобою i до мене iде. І хутко!
Хлопець пiдкинув шуфлею смоляного вугiлля, присипав його трухою сухого ялiвцю та поквапився до дверей.
Яскравi язики полум’я загудiли, в грубцi затрiскотiло. Олюньцi стало трохи легше на душi.
«Може, Господь Бог ще все змiнить! – мiркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опiкуни розповiдали… Побачимо!»
За якийсь час вона пiшла в челядну посидiти за звичаем Бiлевичiв зi слугами, щоб за порядком постежити, пiсень, щоб вiдволiктися, поспiвати.
Через двi години повернувся змерзлий Костик.
– Знiкiс у сiнях! – повiдомив вiн. – А пана в Любичi ще немае.
Господиня рвучко схопилася. Бурмiстр у сiнях вклонився iй до нiг.
– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!
Вони перейшли у iдальню. Знiкiс застиг у дверях.
– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловiк махнув рукою.
– Та що там! Пана немае…
– Я знаю, що вiн в Упiтi. Але вдома що вiдбуваеться?
– Гм…
– Слухайте, Знiкiсе, кажiть смiло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанiя свавiльна?
– Якби лише, ясновельможна панно, свавiльна!
– Кажiть чесно.
– Якби, панно, я тiльки мiг… Але боюся… Менi заборонили.
– Хто заборонив?
– Пан…
– Справдi?! – здивувалася юнка.
Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кiмнатi, з мiцно стиснутими губами та насупленими бровами, вiн стежив за нею очима.
Раптом дiвчина зупинилася перед вiдвiдувачем.
– Чий ти е?
– Бiлевичiв. Я ж iз Водоктiв, а не з Любича.
– Бiльше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобi розповiдати все, що знаеш!
Чоловiк, як стояв на порозi, так i впав на колiна.
– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбiйники та гультяi, там нi день, нi година не можуть бути певними.
Бiлевичiвнa завертiлася на мiсцi, нiби в неi стрiла влучила. Вона дуже зблiдла, але спитала спокiйно:
– Чи правда те, що вони стрiляли в залi в портрети?
– Як не стрiляли! І дiвок тягали по покоях, i щодня одна i та ж розпуста. У селi плач, на вулицi Содом i Гоморра! Воли iдуть на стiл, барани на стiл!.. Люди наляканi… Стаенного вчора невинно розчленили.
– Стаенного розчленили?..
– Аякже! А найгiршу дiвчатам кривду чинять. Вже iм дворових бракуе, то по селi хапають…
Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчi панночки i не зникав бiльше.
– Коли вони очiкують вас назад?..
– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали мiж собою, що завтра всiй компанii треба в Упiту вирушати. Наказали, щоб конi були готовi. Вони планують сюди заiхати, щоб людей просити i пороху, бо може там знадобитися.
– Планують сюди заiхати?.. Це добре. А тепер iди, Знiкiсе, на кухню. Ти до Любича не повертаешся.
– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..
Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.
Наступного дня була недiля. Вранцi, ще до того, як жiнки з Водоктiв подалися до костелу, прибули панове Кокосiнський, Углiк, Кульвець-Гiпокентавр, Раницький, Рекуць i Зенд, а за ними лубицька челядь, озброена i на конях, вони вирiшили iти на допомогу пану Кмiцицу в Упiту.
Господиня вийшла до них спокiйна й урiвноважена, зовсiм iнша, нiж та, котра зустрiла гостей минулого разу, кiлька днiв тому. Ледь помiтно кивнула головою у вiдповiдь на поклони прибульцiв, але вони думали, що це через вiдсутнiсть пана Кмiцицa панночка так поводиться обережно, i тому нiчого не зауважили.
Уперед виступив пан Яромир Кокосiнський, смiливiший, нiж того разу, i сказав:
– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйкo! Ми тут дорогою до Упiти вступили, щоб паннi добродiйцi до нiг упасти та милостi просити: пороху, рушниць i щоб людей трохи своiх на конях дати i з нами вiдпустити. Ми вiзьмемо приступом Упiту i личакам трохи крiвцi пустимо.
– Я здивована, – сказала на те Бiлевичiвнa, – що ви в Упiту подалися, коли я своiми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидiти тихо в Любичi. Менi здавалося, що вiн мае наказувати, а ви, панове, слухатися.
Кавалери, почувши цi слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, нiби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосiнський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.
– От тобi й на! – зронив вiн. – Хтось мiг би подумати, що ви до воякiв пана Кмiцицa промовляете. Це правда, що ми мали сидiти вдома, але вже четвертий день пiшов, i Яндруся немае, тому ми дiйшли такоi думки, що там щось недобре мало статися, де i нашi шаблi в пригодi стануть.
– Пан Анджей не на бiй вирушив, а лише свавiльних жовнiрiв покарати, що легко статися i з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство i рiзня пiсля вашого прибуття швидше б трапилися.
– Важко нам iз вами сперечатися. Просимо лише дати порох i людей.
– Людей i пороху не дам, затямте собi це!
– Чи я правильно почув? – сторопiв пан Кокосiнський. – Як це ви не дасте? Пану Кмiцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волiете, щоб його щось погане спiткало?
– Гiршого, нiж ваша компанiя, його спiткати не може! Тут дiвочi очi стали метати блискавки, i з пiднятим пiдборiддям вона ступила кiлька крокiв до забiяк, а тi вiдступили перед нею ошелешенi.
– Гультяi! – закричала вона. – Та ви йому, як злi духи, що намовляють до грiха, ви його спокушаете! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, вашi мерзеннi справи. Закон вас переслiдуе, люди вiд вас сахаються, а огида на кого падае? На нього. Через вас, безчесних розбiйникiв!
– Гей! Рани Божi, товаришi! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосiнський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзi?
Бiлевичiвнa зробила ще один крок i вказала рукою на дверi:
– Забирайтеся геть! – наказала вона.
Прибульцi зблiдли, як трупи, але жоден iз них не спромiгся й слова iз себе вичавити. Лише зубами заскреготiли, руки iхнi затремтiли, а очi блискавки метали. Але вже за мить душi iхнi сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував пiд захистом могутнього пана Кмiцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнiв, а дiвчина все стояла, сиплячи iскри з очей i вказуючи пальцем на дверi.
Врештi пан Кокосiнський зронив голосом, що тремтiв вiд лютi:
– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишаеться нiчого iншого… як вклонитися… чемно господинi та вiдбути… дякуючи за гостину…
Сказавши це, вiн опустив свого капелюха з показною смиреннiстю аж до землi, а за ним вклонилися всi iншi й один за одним вийшли. Коли дверi зачинилися за останнiм iз них, Олюнька впала виснажена в крiсло, важко дихаючи, тому що не мала стiльки ж сил, скiльки мужностi.
А гостi натомiсть зiбралися на раду перед ганком, навколо коней, але нiхто не хотiв промовляти першим.
Нарештi наважився пан Кокосiнський:
– Ну що, моi овечки?
– А що?
– Добре вам?
– А вам добре?
– Ех, якби не пан Кмiциц! Якби не пан Анджей, – бiдкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут iз панянкою побалакали б по-нашому…
– Йди задерися з паном Кмiцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!
Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисi, все вкрилося плямами.
– І проти нього стану, i проти тебе, лобуряко, де схочеш!
– То й добре! – погодився пан Рекуць.
Обое сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гiпокентавр втрутився мiж ними.
– Ось мiй п’ястук! – сказав вiн, трясучи ним, як буханкою хлiба. – Ось мiй п’ястук! – повторив вiн. – Першому, хто витягне шаблю, заiду в чоло!
Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, нiби питаючи знiчев’я, хто перший хоче спробувати. Але тi враз заспокоiлися.
– Кульвець мае рацiю! – погодився пан Кокосiнський. – Моi милi овечки, нам зараз згода потрiбна бiльше, нiж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кмiцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортiв. Добре, що жоден iз нас iй нiчого кривого не сказав, хоча менi самому свербiли руки та язик… Рушаймо до пана Кмiцицa. Мае вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуемо. Не дай Боже, щоб вiн нас покинув. Бо вiдразу на нас облаву влаштують, як на вовкiв.
– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нiчого вони нам не зроблять. Зараз вiйна, чи мало люду по всьому свiту без даху та хлiба волочиться? Зберемо собi компанiю, любi друзi, i нехай за нами хоч усi трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!
– Я б вам вуха вiдтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спiльний конфуз нас спiткав.
– Вигнати таких справних лицарiв! – не вгавав пан Кокосiнський.
– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.
– Людей гiдних! Родовитих!
– Заслужених ветеранiв!
– І вигнанцiв!
– Сирiт безневинних!
– Моi чоботи хутром пiдшитi, але моi ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злиднi пiд цим будинком топтатися, нам гальбу пива звiдси не винесуть! Нема чого тут робити! Сiдаймо i рушаймо. Слуг краще вiдiслати, бо з них жодноi користi без рушниць i зброi, самi поiдемо.
– В Упiту!
– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.
– Мало його не втратили.
– По конях, товаришi! По конях!
Вони стрибнули на коней i погнали ступом, гнiв i сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнiв усе ще тримав за горло, обернувся i погрозив п’ястуком садибi.
– Гей, моя крiвця! Ще вам покажу!
– Нехай тiльки iз паном Кмiцицом посвариться! – зловiсно зронив пан Кокосiнський. – Ми б сюди ще раз навiдалися.
– Може, й станеться таке.
– Боже, помагай! – додав пан Углiк.
