скачать книгу бесплатно
Молодик ще раз кинув погляд на тiла, що лежали пiд стiною. Холодний пiт виступив йому на чолi, волосся наiжачилося на головi i легiнь заверещав, аж шиби задеренчали на вiкнах:
– Ставай, хто живий! Ставай!
Жовнiри, котрi розмiстилися в челяднiй, почули той зойк, i ввалились у покiй. Пан Кмiциц показав iм рукою на тiла, що лежали пiд стiною.
– Побили! Побили! – повторював вiн хрипким голосом. Тi кинулися дивитися, дехто пiдбiг iз свiчками, i стали в очi небiжчикам свiтити. Пiсля першоi митi здивування вчинився гомiн i метушня. Припхалися i тi, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило свiтлом, заповнило людьми, а помiж цього замiшання, крикiв, запитань однi лише побитi лежали пiд стiною рiвно i тихо, байдужi до всього i, проти своеi природи, спокiйнi. Душi з них уже вийшли, а тiл не могли розбудити нi сурми до бою, анi дзенькiт келихiв до бенкету.
Тим часом у вояцькому гомонi щораз бiльш домiнували вигуки погроз i нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз i закричав:
– По конях!..
Усе живе рушило до дверей. Не минуло й пiвгодини, як уже бiльше сотнi вершникiв летiли стрiмголов широкою, снiжною дорогою, а на iх чолi летiв пан Кмiциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руцi. Нiчну тишу роздирали дикi вигуки:
– Бий! Убивай!..
Мiсяць досяг свого апогею на своiй небеснiй дорозi, коли раптом його вiдблиск почався мiшатися i зливатися з рожевим свiтлом, що виходило, немов з-пiд землi. Поступово небо червонiло щораз бiльше, нiби вiд зорi, що встае, аж врештi кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленiло над велетенським закутом Бутримiв, а дикi вояки Кмiцица, посеред диму, пожежi й iскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смертi наляканий i заслiплений жахом люд…
Схопилися зi сну мешканцi ближнiх закуткiв. Бiльшi та меншi громади Задимлених Гостевичiв, Стак’янiв, Гаштовтiв i Домашевичiв збиралися на дорогах, перед будинками i, споглядаючи у бiк пожежi, передавали з уст в уста боязкi звiстки: «Мабуть, ворог вторгся i палить Бутримiв. Це незвичайна пожежа!»
Вiдгомiн пострiлiв, що долинав час вiд часу здалеку, пiдтвердив цей здогад.
– Гайда на допомогу! – закликали смiливiшi. – Не дамо братам загинути.
А коли так казали старшi, то молодшi, котрi на зимовий збiр у Расейняй не пiшли, сiдали на коней. У Кракiновi й Упiтi стали бити в дзвони по костелах.
У Водоктaх тихий стукiт у дверi розбудив панну Олександру.
– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецiвна.
– Тiтонько, заходьте! Що там дiеться?
– Волмонтовичi горять!
– В iм’я Отця, Сина та Святого Духа!
– Пострiли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!
Олюнька страхiтливо закричала, пiсля чого вискочила з лiжка i почала квапливо одяг накидати. Тiло ii тремтiло, як у лихоманцi. Лише вона здогадалася вiдразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримiв.
За мить набiгли розбудженi жiнки з усього дому з плачем i риданнями. Олюнька кинулася на колiна перед iконою, вони послiдували ii прикладу й усi стали молитися вголос – лiтанiю[21 - Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.] за вмираючих.
Були заледве на половинi, коли раптовий грюкiт потряс дверима вiд сiней. Жiнки схопилися на рiвнi ноги, тривожний зойк вирвався з iхнiх грудей:
– Не вiдчиняйте! Не вiдчиняйте!
Однак грюкiт почувся з подвiйною силою, можна сказати, що мало дверi з завiс не знiс. Тим часом помiж зворохоблених жiнок озвався пахолок Костик.
– Панночко, – гукнув вiн, – хтось там дуже грюкае. Вiдчиняти чи нi?
– А вiн один?
– Один.
– Тодi вiдчини!
Служка побiг, а вона, своею чергою, хапнула свiчку, пройшла до iдальнi, а за нею панна Франциска й усi дiвчата-прядильницi.
Заледве встигла поставити свiчку на столi, коли в сiнях почувся брязкiт залiза, рипiння дверей, i перед очима жiнок з’явився пан Кмiциц, страшний, чорний вiд диму, закривавлений, засапаний i з божевiльними очиськами.
– Кiнь менi пiд лiсом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслiдують!..
Панна Олександра втупила в нього очi:
– То це ви спалили Волмонтовичi?
– Я!.. Я!..
Вiн ще хотiв щось сказати, коли нараз вiд дороги та лiсу долинули вигуки i тупiт коней, який наближався з надзвичайною швидкiстю.
– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячцi, пан Анджей.
Панна Олександра тiеi ж митi звернулася до прядильниць:
– Якщо питатимуть, скажiть, що тут нiкого немае, а тепер у челядну i зi свiтлом сюди повертайтеся!..
Пiсля цього звернулася до пана Анджея:
– Он туди! – вказала дiвчина на прилеглу кiмнату.
І майже насильно випхала його у вiдчиненi дверi, якi негайно ж зачинила.
Тим часом озброенi люди заполонили подвiр’я i в одну мить Бутрими, Гостевичi, Домашевичi й iншi ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в iдальнi, вона ж стояла зi свiчкою у руцi, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.
– Люди! Що дiеться? Чого ви тут хочете? – спитала, не вiдводячи очей перед грiзними поглядами та зловiсним блиском оголених шабель.
– Кмiциц спалив Волмонтовичi! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловiкiв, жiнок, дiтей! Кмiциц це зробив!..
– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..
– Його голови! Кровi! Зарубати вбивцю!
– Ловiть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоiте? Ловiть!
– А вiн не тут сховався? Ми коня пiд лiсом знайшли.
– Не тут! Дiм був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.
– У лiс утiк! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!
– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Пiсля цього пiдiйшов до господинi.
– Паннo! – попросив вiн. – Не ховайте його!.. Вiн проклятий!
Олюнька звела обидвi руки над головою.
– Проклинаю його разом iз вами!..
– Амiнь! – крикнула шляхта. – До забудов i в лiс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!
– Гайда! Гайда!
Брязкiт шабель i хода вiддалилися. Шляхта висипала на ганок i хутко посiдала на коней. Частина мисливцiв шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолi. Потiм голоси стали вiддалятися у бiк лiсу.
Панна Олександра прислухалася, доки гамiр зовсiм не зник, пiсля чого гарячково постукала у дверi покою, в якому зачинила пана Анджея.
– Немае бiльше нiкого! Виходьте!
Пан Кмiциц вивалився з кiмнати, як п’яний.
– Олюнько!.. – почав було вiн.
А дiвчина труснула розпущеним волоссям, яке вкривало ii спину, нiби плащем.
– Не хочу вас бачити, знати! Берiть коня й утiкайте звiдси!..
– Олюнько! – застогнав пан Анджей, простягаючи руки.
– Кров на ваших руках, як на каiнових! – скрикнула юнка, сахаючись, немов вiд гадюки. – Геть навiк!..
Роздiл VI
День устав блiдий i освiтив купу згарища у Волмонтовичах, погорiлi будинки, господарськi будiвлi, спаленi або порубанi шаблями тiла людей i коней. У попелi, помiж гаснучого вугiлля, купки блiдих людей шукали тiла небiжчикiв або залишки майна. Це був день жалоби та поразки для всiеi Ляуди. Численна шляхта, щоправда, перемогла загiн пана Кмiцицa, але у важкiй i кровопролитнiй битвi. Крiм Бутримiв, котрих загинуло найбiльше, не було закутка, в якому би вдови не оплакували своiх чоловiкiв, батьки синiв або дiти батькiв. Тим важче було ляуданцям здолати нападникiв, бо всi тутешнi чоловiки були вiдсутнi, лише люди похилого вiку або зелена молодь брали участь у протистояннi. Проте з Кмiцицoвих людей не врятувався нiхто. Однi дали дуба у Волмонтовичах, захищаючись так вiдчайдушно, що навiть пораненi ще билися, iнших переловили наступного дня по лiсах i порубали без жалю. Сам пан Анджей як у воду канув. Губились у припущеннях, що з ним сталося. Дехто стверджував, що його бачили в Любичi, але вiдразу ж це спростували. Тому вирiшили, що вiн дiстався до пущi Зеленки, а звiдти до Роговськоi, де хiба лише Домашевичi могли його вистежити. Багато хто переконував також, що до Хованського втече i ворогiв наведе, але то були щонайменше передчаснi побоювання.
Тим часом залишки Бутримiв потягнулися до Водоктiв i стали там наче табором. Оселя наповнилася жiнками та дiтьми. Хто не вмiстився, пiшли у Мiтруни, якi панна Олександра повнiстю погорiльцям вiддала. Також близько сотнi озброених людей, котрих мiняли по черзi, стали у Водоктaх для захисту. Бо остерiгалися, що пан Кмiциц не подаруе поразки i будь-якоi митi може озброений по панну повернутися. Прислали своiх надвiрних козачкiв i гайдукiв i вiдомiшi в околицi родини, такi, як Шиллiнги, Сологуби й iншi. Водокти нагадували мiсто, що готувалося до облоги. А мiж озброеними людьми, мiж шляхтою, мiж гуртками жiнок ходила в жалобi панна Олександра, блiда, зболена, слухаючи людський плач i людськi прокляття на пана Кмiцицa, що наче мечами прошивали ii серце, адже вона була опосередкованою причиною всiх цих нещасть. До неi ж прибув у цi краi той бiснуватий чоловiк, котрий зворохобив iхнiй спокiй i криваву пам’ять по собi залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем i мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стiльки лиха упродовж такого короткого промiжку часу накоiти, хоча цей чоловiк не був нi зовсiм поганий, нi безнадiйно зiпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пiзнала, знала про це найкраще. Існувала велика прiрва мiж самим паном Кмiцицом i його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала паннi Олександрi думка, що цей чоловiк, котрого вона покохала всiм своiм молодим серцем, мiг бути iншим. Вiн мав у собi такi чесноти, якi могли б його зробити взiрцевим лицарем, кавалером, сусiдою. Вiн мiг здобути замiсть презирства – подив i людську любов, а замiсть проклять – благословення.
Часом панночцi здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила пiдштовхнула ii тепер уже колишнього нареченого до цих всiх насильств, якi вiн вчинив, а тодi дiвчину охоплював сум, справдi незмiрний, за цим нещасливцем i ще не вмерле кохання знову нуртувало в серцi, що пiдкрiплювалося свiжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв i кохання.
Тим часом майже сто позовiв було подано проти нього в мiстi, сто процесiв йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолкiв, аби схопити злочинця.
Закон мав його судити.
Проте вiд вирокiв до iх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз бiльше посилювався у Речi Посполитiй. Жахлива вiйна нависла над краiною i кривавими кроками наближалася до Жемайтii. Могутнiй бiржайський Радзивiлл, котрий сам один мiг закон збройною рукою пiдтримати, над-то публiчними справами переймався, а ще бiльше був занурений у великi проекти свого власного роду, вплив якого хотiв поширити на всi iншi територii в краiнi, навiть за рахунок загального добра. Іншi магнати також бiльше про себе, нiж про державу, турбувалися. Трiщали вже з часiв козацькоi вiйни всi цеглини в потужнiй спорудi цiеi Речi Посполитоi.
Людна краiна, багата, сповнена вiдважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомiсть самочин i сваволя здiймали щораз бiльше голову i могли опиратися закону – тiльки б силу вiдчули за собою.
Утисненi проти утискувачiв найкращий i майже единий у власних шаблях могли знайти захист. Тож i вся Ляуда, протестуючи проти пана Кмiцица в мiстах, довго ще не злiзала з коней, готова зло злом подолати.
Але минув мiсяць, а про пана Анджея не було й звiстки. Люди стали легше дихати. Заможнiша шляхта вiдкликала озброену челядь, яку для оборони Водоктiв посилала. Дрiбнiшi брати тужили за роботою i вiдпочинком по закутках, тому й собi стали помалу роз’iзжджатися. А коли военнi настроi заспокоiлися в мiру, як час збiгав, щораз бiльше хотiлося цiй убогiй шляхтi правом вiдсутнього турбувати i в трибуналах своiх покарання за кривду шукати. Бо хоч самого пана Кмiцицa не могли нiяк дiстати, залишився ще Любич, великий i прекрасний маеток, готова за завдану шкоду нагорода та плата. Бажання судитися пiдтримувала при цьому в ляуданськiй братii сама панна Олександра. Двiчi з’iжджалися до неi на наради ляуданськi старiйшини, а вона в тих нарадах не тiльки брала участь, а й головувала на них, дивуючи всiх зовсiм не жiночим розумом i розсудливiстю, такими влучними, що iй мiг не один учений позаздрити. Хотiли тодi ляуданськi старiйшини силою Любич зайняти i Бутримам його вiддати, але панночка iх рiшуче вiдраджувала.
– Не платiть злом за зло, – пояснювала вона, – бо тодi з вашоi справи нiчого путнього не вийде. Нехай уся невиннiсть стане на ваш бiк. Вiн чоловiк впливовий i родовитий, знайде i по судах собi поплiчникiв, а коли хоч найменший привiд дасте, то можете новоi кривди зазнати. Нехай ваше право буде таким певним, що кожен суд, хоч би навiть iз братiв складений, не мiг нiчого проти вас присудити. Скажiть Бутримам, аби нiякого маетку, нi худоби не брали i Любич повнiстю у спокоi залишили. Що iм треба, я iм iз Мiтрунiв дам, де бiльше е всiлякого добра, нiж будь-де у Волмонтовичaх. А якби пан Кмiциц знову тут з’явився, то нехай i його залишать у спокоi, поки вироку не буде, i нехай на його здоров’я не посягають. Пам’ятайте, що тiльки доти, доки вiн живий, ви маете вiд кого вiдшкодування кривд ваших шукати.
Так промовляла мудра панночка зi зрiлим розумом, а вони славили ii розважливiсть, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також i на користь пану Анджеевi, принаймнi його життю нiчого не буде загрожувати. Може, власне i хотiла Олюнька це невдале життя вiд раптовоi бiди врятувати? Але шляхта послухалася ii, бо ж звикла з давнiх-прадавнiх часiв усе, що виходить iз вуст Бiлевичiв, за Євангелiе вважати. Тому Любич залишився неторканим, i пан Анджей, якби його виявили, мiг би до часу спокiйно в Любичi осiсти.
Та вiн так i не об’явився. Натомiсть через пiвтора мiсяця прийшов до панночки посланець iз листом, якийсь чужий чоловiк, нiкому невiдомий. Лист був вiд пана Кмiцицa, де були написанi такi слова:
«Серце мое, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творiнню природи, а особливо людинi, хоч навiть i найгiршiй, що за кривду свою мусила помститися, нiхто б нiчого поганого не вчинив, отже, вiн тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог менi свiдок, що не сталося це через якусь жорстокiсть, а лише тому, що товаришiв моiх – усупереч законам Божим i людським – незважаючи на iхню молодiсть i високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б iх нiде, навiть у козакiв чи татарiв, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнiв мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься лютi, яка у приятельськiй пролитiй кровi початок бере? Душi покiйних панiв Кокосiнськогo, Раницькогo, Углiкa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквiтi лiт i слави невинно порубаних, озброiли моi руки саме тодi, коли – як перед Богом свiдчу! – я знайти злагоду та дружбу з усiею ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя свое змiнити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не вiдкидайте i мого захисту, i судiть справедливо. Шкода менi тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дiсталося, але воiн, котрий мститься за кров братiв, невинних вiд винних вiдрiзнити не зумiе i на нiкого не зважае. Бодай би не сталося те, що менi в ваших очах зашкодити могло. За чужi грiхи та провини, за справедливий гнiв найважчоi для мене покути, бо втративши вас, у вiдчаi я сплю й у вiдчаi прокидаюся, не в змозi нi вас, нi кохання твое забути. Нехай же мене нещасного тi трибунали засудять, нехай сейми вироки пiдтвердять, нехай посадять мене до в’язницi, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене пiд ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, вiддам Любич, вiддам пiсля вигнання ворога й оршанськi маетки. Я маю рублi здобутi, в лiсах закопанi, нехай i iх забирають, тiльки б менi ви пообiцяли, що вiрностi дотримаете, як вам небiжчик дiд iз того свiту наказуе. Ви врятували менi життя, врятуйте ж i душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змiнити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине i вiдчай штовхне мене до ще гiрших учинкiв».
Скiльки там голосiв жалiсливих озвалося в душi Олюньки на захист пана Анджея, нiхто не вгадае, нiхто описати не зумiе! Кохання, як лiсова насiнина, з вiтром швидко летить, але коли деревом у серцi виросте, то хiба разом iз серцем висмикнути його можна. Бiлевичiвнa була з тих, хто чесним серцем мiцно кохае, тож сльозами облила цей лист пана Кмiцица. Але не могла вiдразу пiсля першоi ж звiстки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою i характер невгамовний також не змiнився настiльки через тi випадки, щоб про майбутне можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змiнити майбутне пана Анджея. Врештi, як могла би сказати людинi, котра утопила у кровi всю околицю, iменi котроi нiхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приiжджай, за трупи, пожежi, кров i людськi сльози вiддаю тобi свое кохання i свою руку».
Тому вiдписала йому iнше:
«Як я вам i казала, не хочу вас знати i бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би менi серце мало розiрватися. Таких кривд, якi ви людям тут заподiяли, не оплачують нi маетками, нi грiшми, бо померлих воскресити не можна. Не заможнiсть ви втратили, а добре iм’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачае, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я ii аргументи вислухаю. А якщо таке нiколи не станеться, то й ви собi шукайте щастя деiнде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милiсть потрiбнiша».
Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потiм запечатала його перснем Бiлевичiв i сама винесла його посланцевi.
– Звiдки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напiвселянина-напiвслуги.
– З лiсу, панянко.
– А де твiй пан?
– Цього менi не можна казати. Але вiн звiдси далеко. Я п’ять днiв iхав, аж коня втратив.
– Ось тобi таляр! – подала Олюнька. – А чи твiй пан здоровий?
– Здоровий вiн юнак, як тур.
– А чи не голодуе? Не в бiдностi?
– Вiн заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до нiг.
– Скажи пановi… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагае.
Чоловiк пiшов – i знову пливли днi, тижнi без звiстки вiд пана Кмiцица. Минали якось буденно, день вiд дня гiрший. Московське вiйсько Хованськогo щораз бiльше запруднювало Рiч Посполиту. Не враховуючи украiнських земель, найбiльшi в королiвствi воеводства: Полоцьке, Смоленське, Вiтебське, Мстиславське, Мiнське та Новомiське – вже були зайнятi. Лише частина Вiленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтiйське староство дихали ще вiльними грудьми, але й вони з дня на день сподiвалися гостей.
Останнього щабля немочi, мабуть, досягла Рiч Посполита, що не могла вже чинити опiр саме тим силам, якими ранiше легковажила i з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили цi пiдтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гiдра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попереднiх вiйнах i дiячi, i воiни запевняли, що саме лише Велике Князiвство могло i було в станi не тiльки навалу вiдбити, але ще й стяги своi звитяжнi поза власнi кордони занести. На нещастя, внутрiшня незгода ставала тiй силi на перешкодi, паралiзуючи намагання навiть тих громадян, котрi життя та майно пожертвувати були готовi.
Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячi бiженцiв, як зi шляхти, так iз простого люду. Мiста, мiстечка i села в Жемайтii повнилися людьми, яких поразки вiйни загнали у злиднi та розпач. Мiсцеве населення не могло нi розмiстити всiх, нi дати iм достатньо iжi. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому iм вiдмовляли, звiдси й заворушення, бiйки та розбоi ставали щораз частiшими.
Зима була надзвичайна у своiй суворостi. Настав нарештi квiтень, а снiги лежали глибокi не лише в лiсах, але навiть на полях. Коли минулорiчнi запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насiдати голод, брат вiйни, i простягав свое панування щораз ширше. Виiхавши з дому, неважко було зустрiти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенiлi, обгризенi вовками, якi плодилися надзвичайно, цiлими ватагами пiдходили пiд села та закутки. Їхне виття змiшувалося з людськими зойками жахiття. По лiсах, на полях i поблизу численних сiл палахкотiли ночами багаття, при яких бiднота грiла змерзлi кiнцiвки, а коли хтось проiжджав, то бiгли за ним, просячи хоч грiш, хлiб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що цi вiйни, такi несприятливi, i нещастя, доти нечуванi, з королiвським iменем пов’язанi. Охоче тлумачили, що лiтери: J. C. R., викарбуванi на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex[22 - Joannes Casimirus Rex (лат.) – Ян-Казимир король.], а й Initium Calamitatis Regni[23 - Initium Calamitatis Regni (лат.) – початок лиха королiвства.]. А якщо в провiнцiях, ще вiйною не охоплених, виникав такий переляк i безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, якi вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партiями, хвора i в гарячцi, як людина перед смертю. Пророкували також новi зовнiшнi та внутрiшнi вiйни. Причин для них не бракувало. Рiзнi впливовi в Речi Посполитiй роди, охопленi вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожi держави, а за ними цiлi землi i повiти творили протилежнi табори. Так само було i в Литвi, де настав розбрат мiж Янушем Радзивiллом, великим гетьманом, i Госевським, гетьманом польним, i водночас пiдскарбiем Великого князiвства Литовського, що перейшов майже у вiдкриту вiйну. На бiк пiдскарбiя стали впливовi Сапеги, котрим здавна була сiллю в оцi могутнiсть дому Радзивiллiв. Їхнi прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, вiйсько на рiчцi Шкловцi втратив i краiну на грабунок вiддав, що бiльше, нiж добробуту Речi Посполитоi, жадав для свого дому права засiдати в сеймах Нiмецькоi iмперii, що навiть про удiльну корону замислився, що католикiв переслiдував…
І не раз уже доходило до зiткнень мiж партизанами з обох сторiн, нiби без вiдома керiвництва, ватажки, своею чергою, скаржилися до Варшави, розбрат iхнiй проявлявся i на сеймах. На мiсцях же панувала сваволя та безкарнiсть, бо такий Кмiциц мiг бути впевнений в опiцi одного з цих магнатiв, лише б вiн на його бiк проти iншого став.
А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тiльки об замки спотикаючись, а загалом вiльно i без опору.
