скачать книгу бесплатно
– Хто у вас командуе? – спитав пан Мiхал.
– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.
– Маете якусь звiстку?
– До Любичa ii повiз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичi не йти.
– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як вiн там думае захищати? Адже Любич не фортеця?
– Силi, мабуть, довiряе. Людей при ньому з двiстi осiб! Імовiрно, хоче статки своi з Любичa забрати. У них е фiри i коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших iз вiйська, бо дуже вже вiльно вiн поводиться.
– Це добре! – зауважив пан Мiхал. – Тодi вiд нас не втече. Скiльки маете рушниць?
– У нас, Бутримiв, е з тридцять, а в Домашевичiв – удвiчi бiльше.
– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей iз рушницями вирушить пiд вашою орудою захищати переправу на болотi – хутко! Іншi пiдуть зi мною. Про сокири не забувайте!
– Як накажете!
Зробився великий рух. Малий загiн подався пiдтюпцем до болота пiд командою Безногого.
Тим часом приiхало кiльканадцять Бутримiв, котрих ранiше послали за iншою шляхтою.
– Гостевичiв не видно? – спитав пан Володийовський.
– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Боговi! – зрадiли прибульцi. – Гостевичi iдуть уже. Чути iх через лiс. Чи знаете ви, що до Любичa панночку потягнув?
– Знаю. Недалеко з нею заiде.
Пан Анджей i справдi не розрахував небезпеку своеi зухвалоi експедицii. Вiн не здогадувався, що значнi сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожнi, як було в часи його першого перебування в Любичi. Натомiсть тепер, включно з Гостевичaми, навiть без Стак’янiв, котрi не встигали прибути вчасно, пан Мiхал мiг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклi до бою та навченi.
Щораз бiльше шляхти надходило до Волмонтовичiв. З’явилися нарештi i Гостевичi, котрих усi доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загiн i його серце заспокоiлося на вигляд вправностi та легкостi, з якою бiйцi стояли в шерензi. На перший погляд розпiзнати було можна, що це жовнiри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Мiхал зрадiв ще i тому, що уявив собi, як незабаром знову воякiв поведе.
Поскакали, вiдтак, клусом до Любича через бiр, яким пан Кмiциц давнiше щодня ганяв. Було вже добре по пiвночi. Мiсяць нарештi виплив на небо й освiчував лiс, дорогу та воiнiв, котрi тягнулися, ламав блiдi променi на вiстрях пiк, вiдбивався у лезах шабель. Шляхта гомонiла тихо про надзвичайну подiю, що висмикнула iх iз лiжок.
– Волочилися тут якiсь люди, – розповiдав один iз Домашевичiв. – Ми гадали, що то втiкачi, а це, мабуть, були його шпигуни.
– Аякже. Щодня якiсь чужi зайди зазирали у Водокти, нiби за милостинею, – додав iнший.
– А що це за вояки з паном Кмiцицом?
– Челядь iз Водоктiв каже, що козаки. Мабуть, вiн iз Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.
– Як же вiн мiг козакiв аж сюди привести?
– З такою великою ватагою нелегко пройти непомiченим. Перша лiпша хоругва зупинила б iх на дорозi.
– По-перше, вони могли лiсами йти, а по-друге, чи мало панiв iз придворними козаками тут вiеться? Хто ж iх там вiдрiзнить вiд ворогiв! Якщо iх питають, то надвiрними семенами називаються.
– Вiн буде захищатися, – прогнозував один iз Гостевичiв, – бо чоловiк мужнiй i рiшучий, але наш полковник дасть собi з ним раду.
– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але вiн не вибереться звiдти живим. Вони на нього найбiльший зуб мають.
– Бa! Я його як рубану, то хутко всi своi кривди пригадае. Краще було б живцем зрадника впiймати i пiд справедливий суд вiддати.
– Де там про суди думати, коли всi голови повтрачали! Чи ви знаете, що люди торочать? Що i вiд шведiв може прийти вiйна?
– Хай Бог милуе!.. Московська орда i Хмельницький! Ще тiльки шведiв нам бракувало, то вже б остання година настала для Речi Посполитоi.
Раптом пан Володийовський, котрий iхав попереду, обернувся i прикрикнув:
– Тихо там, панове!
Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всi вiкна були освiченi, сяяло аж надвiр, в якому повно було озброених людей i коней. Нiде нiякоi охорони, жодноi обережностi. Либонь, пан Кмiциц аж занадто вiрив у своi сили. Наблизившись ще бiльше, пан Мiхал одним поглядом упiзнав козакiв, iз котрими стiльки навоювався ще за життя великого Яреми, а пiзнiше пiд командою Радзивiлла, пробурчав тихо сам собi:
– Якщо цей гультяй привiв чужих козакiв, то вiн перебрав мiри!
І продовжував роззиратися, стримуючи весь загiн. У дворi метушня була шалена. Однi козаки свiтили смолоскипами, iншi бiгали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речi, закидали лантухи на фiри. Іншi виводили коней iз стаень, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всi боки. Вогонь смолоскипiв освiчував наче святоянський[26 - Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.] переiзд урядника до нового маетку.
Кшиштоф Домашевич, найстарший iз Домашевичiв, пiдсунувся до пана Володийовськогo.
– Ваша милосте, – сказав вiн, – весь Любич хочуть запакувати на пiдводи.
– Не вивезуть, – заспокоiв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навiть власнi шкури. Не бачу, однак, пана Кмiцицa, а вiн досвiдчений воiн. І нiякоi охорони!
– Бо силу свою вiдчувае. Я так бачу, що в нас бiльше як триста людей. Якби ми з вiйська не повернулися, то мiг би серед бiлого дня пройти з возами через всi закутки.
– Гаразд! – пiдвiв риску пан Володийовський. – До цiеi садиби лише та одна дорога веде?
– Вона едина, бо позаду i з бокiв самi болота.
– Це добре. По конях, панове!
Слухняна до наказiв шляхта швидко пострибала в сiдла. За ними зiмкнулися в довгу лiнiю пiшi ряди й узялися оточувати обiйстя разом iз забудовами.
Пан Мiхал iз головним загоном наблизився прямо до коловертi.
– Чекати наказу! – зронив вiн тихо. – Без команди не стрiляти!
Заледве кiлькадесят крокiв вiддiляло шляхту вiд коловертi, коли iх нарештi помiтили з подвiр’я. Кiльканадцятеро людей пiдбiгли разом до плоту i перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грiзнi голоси загукали:
– Гей, а це що за люди?
– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Пострiли з усiх мушкетiв, якi мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна iхня не вiдбилася вiд споруд, як знову пролунав голос пана Мiхала:
– Бiгом!
– Бий, убивай! – вiдгукнулися ляуданцi, кидаючись уперед, як потiк.
Козаки вiдповiли пострiлами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася пiд натиском озброених чоловiкiв. Боротьба закипiла вже у дворi, помiж фiр, коней, лантухiв. Уперед виступили муром кремезнi Бутрими, найвправнiшi у рукопашному зiткненнi та найзапеклiшi вороги пана Кмiцица. Рухалися, як лава ординцiв, що йде через молодий лiсок, ламаючи, топчучи, нiвечачи i рiжучи все на своему шляху. За ними рубалися Домашевичi та Гостевичi.
Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возiв i скринь. Почали також стрiляти з усiх вiкон будинку i з даху, але рiдко, неорганiзовано, в рiзнобiй, бо в темрявi важко було своiх вiд ворогiв вiдрiзнити. За мить посипалося козацтво з подвiр’я в будинок i стайнi. Лунали зойки змилуватися. Шляхта трiумфувала.
А вже коли залишилася сама у дворi, оживився вогонь iз дому. Всi вiкна наiжачилися люфами мушкетiв i град куль посипався на подвiр’я. Найбiльша група козакiв сховалася в будинку.
– Пiд садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.
Звiсно, пiд самими стiнами пострiли нашкодити не могли нi з вiкон, нi з даху. Становище атакувальникiв однак залишалося складним. Про штурм вiкон, схоже, нiхто навiть не думав, бо там привiтав би iх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати дверi.
Але й це було не так легко здiйснити, були це бiльше ворота, нiж дверi, збудованi з дубових колод, усiяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчi хлопи пiдпирали час вiд часу плечима, але це не допомагало! Дверi тримали позаду залiзнi прути, а до того ж пiдперли iх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухоннi дверi, що вели зi скарбницi, штурмували Домашевичi та Гостевичi.
Пiсля години порожнiх намагань змiнилися люди при сокирах. Декотрi родичi випали, але на iхне мiсце постали люфи мушкетiв. Знову загуркотiли пострiли. Двое Бутримiв упали на землю з простреленими грудьми. Іншi, не те що не сторопiли, а рубалися ще запеклiше.
За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонiв. Водночас новi вигуки почулися вiд дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своiм братам, а за ними озброенi селяни з Водоктiв.
Прибуття пiдмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:
– Стiйте там! Не рубайте! Слухайте. Стiйте, до дiдька!.. Погомонiмо.
Пан Володийовський наказав зупинити роботу i спитав:
– Хто промовляе?
– Оршанський хорунжий Кмiциц! – прозвучала вiдповiдь. – А з ким я балакаю?
– Полковник Єжи-Мiхал Володийовський.
– Вiтаю! – почувся голос з-за дверей.
– Не час на привiтання. Чого ви хочете?
– Менi б першому поцiкавитися: чого ви хочете? Ви не знаете мене, я вас. То чому ви на мене нападаете?
– Зрадник! – втрачав терпець пан Мiхал. – Зi мною е ляуданцi, котрi з вiйни повернулися, i вони хочуть виставити вам рахунки за розбоi та за кров, невинно пролиту, i за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаете, що таке raptus puellae[27 - Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.]? Мусите негайно пiддатися!
На хвилину запало мовчання.
– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кмiциц, – коли б не цi дверi, якi нас роздiляють.
– То вiдчинiть iх. Я цього не забороняю!
– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не вiзьмете мене живим!
– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!
– Слухайте добре i затямте те, що скажу. Якщо вiд нас не вiдчепитись, я маю тут барильце пороху i гнiт уже тлiе. Дiм я висаджу, всiх, хто тут е, i себе самого. Боже менi в цьому помагай! А тепер пiдходьте мене брати!
Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав вiдповiдi. Шляхта почала злякано перезиратися. Стiльки було дикоi енергii в словах пана Анджея, що в погрозу повiрили всi. Вся перемога могла бути однiею iскрою в порох розвiяна i Бiлевичiвнa пропала б на вiки.
– Заради Бога, – буркнув котрийсь iз Бутримiв, – то бiснуватий чоловiк! Вiн це готовий зробити.
Раптом пановi Мiхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.
– Є iнший спосiб! – крикнув вiн. – Виходьте зi мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то вiд’iдете вiльно!
Довгий час не було жодноi вiдповiдi. Серця ляуданськi билися неспокiйно.
– На шаблях? – уточнив нарештi пан Кмiциц. – Це можна!
– Якщо ви не боягуз, то так i буде!
– Слово честi, що я вiд’iду вiльно?
– Слово.
– Не може бути! – озвалося кiлька голосiв серед Бутримiв.
– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо iнакше вiн i себе, i вас порохом висадить.
Бутрими замовкли, а за мить один iз них промовив:
– Буде так, як ваша милiсть хоче.
– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?
– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.
– Хай присягають!
– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Мiхал шляхту, що стояла пiд стiнами й оточила весь будинок.
За мить усi зiбралися пiд головними дверима i скоро звiстка, що пан Кмiциц хоче порохом усе пiдiрвати, розлетiлася на всi боки. Тому стояли, як iз каменя висiченi, вiд жаху. Тим часом пан Володийовський пiдвищив голос i промовив у замогильнiй тишi:
– Всiх тут присутнiх панiв беру у свiдки, що пана Кмiцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поединок особисто й обiцяю, що якщо вiн мене здолае, вiд’iде вiльно, i нiхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброi йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.
– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вiльно з усiма людьми вiд’iду i панночку з собою заберу?
– Панночка тут залишиться, – вiдрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти пiдуть.
– Так не пiде!
– Тодi пiдпалюйте свiй порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще iх спитайте, чого вони бажають.
Знову запанувала тиша.
– Хай буде так, – погодився все ж пан Кмiциц. – Не сьогоднi я ii вкраду, то за мiсяць. Не сховаете ii навiть пiд землею! Присягайте!
– Присягайте! – повторив пан Мiхал.
