скачать книгу бесплатно
– Я його не бачила, але де там йому до пана Кмiцицa! Бо такого другого, мабуть, i на свiтi немае!
– Холера! – вигукнув раптом жемайтiець, котрому знову щось у жорнах поламалося.
– Чи не пiшов би ти, кудлатий, зi своiми витребеньками! Вгамуйся, бо нiчого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кмiцица i по всьому свiтi знайти! Певна рiч, що i в Kейданах такого немае!
– Хiба присниться такий!
– Та хоч би приснився…
Ось так перемовлялися мiж собою шляхтянки в челяднiй. Тим часом в iдальнi метушливо накривали на стiл, i у вiтальнi сидiла панна Олександра сам на сам iз паном Кмiцицом, бо тiтка Кульвецiвна пiшла пригледiти за вечерею.
Пан Анджей не вiдводив погляду вiд Олюньки, i його очi виблискували щораз бiльше i бiльше, врештi-решт вiн не втерпiв:
– Є люди, котрим багатство дорожче за все, iншi полюють за здобиччю на вiйнi, ще iншi в конях кохаються, але я би вас за жоднi скарби не вiддав! Чесно скажу, що чим бiльше дивлюся, тим бiльше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А своi брови ви вуглинками пiдфарбовуете?
– Чула, що так вертихвiстки роблять, але я не така.
– А очi нiби з неба зiтканi! Менi слiв бракуе описати iх.
– Нiчого вам не бракуе, якщо так мене сiтями обплiтаете, аж менi моторошно.
– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навiть у вогонь смiливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.
– Доведеться, пане, вам вiдвикати, бо так бути не може.
– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вiрте, панно, чи не вiрте, а я готовий вам зiрку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й iнших звичаiв, бо знаю про себе, що я простий вояк i в таборi буваю частiше, нiж у палацових покоях.
– Та це не мае значення, бо й мiй дiдусь був вояком, але дякую за застереження! – вiдказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як вiск, розтопилося, тому вiн сказав:
– Ви з мене нитки сукати можете!
– О, ви не подiбнi на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.
Пан Кмiциц показав бiлi, наче вовчi, зуби в усмiшцi.
– Тобто? – поцiкавився вiн. – Хiба не достатньо чiткими були домовленостi наших батькiв, щоб я спокiйно спадок отримав i рiзнi приемностi разом iз ним?
– А якоi б вам хотiлося найбiльше?
– Якщо кохаеш, то падай до нiг – ось якоi!
Сказавши це, пан Кмiциц кинувся на колiна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги пiд крiсло:
– Заради Бога! Про таке в угодi не згадувалося! Дайте менi спокiй, бо я розгнiваюсь… Тiтка може зараз надiйти…
Та хлопець залишився на колiнах, пiдняв голову i задивився в очi коханоi.
– Та нехай хоч цiла хоругва тiток надiйде, я вiд свого не вiдступлюся!
– Встаньте, пане.
– Вже встаю.
– Сiдайте, пане.
– Вже сiдаю.
– Ох i гульвiса, якийсь Юда з вас!
– Неправда, бо якщо я цiлую, то щиро… Хочете дiзнатися?
– Спробуйте тiльки наважитись!
Проте панна Олександра смiялася, а вiд нього аж слiпило молодiстю та веселощами. Його нiздрi роздувалися, як у молодого лошака благородноi кровi.
– Ой! Ой! – застогнав вiн. – Якi ж у вас очi, а якi щiчки! Рятуйте мене всi святi, бо не стримаюсь!
– Не треба кликати всiх святих. Ви вiялися десь чотири роки, навiть сюди не зазирали, то вiйтеся собi далi!
– Ба! Я знав лише пiдробку. Покараю цього художника смолою, а потiм у пiр’я викаляти i на ринку в Упiтi батогом перiщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо нi, то вiн голови позбудеться! Я так собi подумав, споглядаючи на цю пiдробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракуе у свiтi, я маю час! Покiйний батько наполягав, щоб iхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на вiйни не ходять i не гинуть. Я не противився волi батька, Бог свiдок, але спочатку хотiв пiзнати вiйну, i на власнiй шкурi ii вiдчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я мiг i одруженим iти на вiйну, а тут на мене б ласощi чекали. Слава Богу, що мене не всього усiкли. Дозвольте, панно, ручку поцiлувати.
– Краще не треба.
– Тодi не проситиму. У нас в Оршi кажуть: «Просiть, а якщо не дають, то самi берiть!»
Тут пан Анджей допався руки дiвчини i почав ii цiлувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязнi.
Потiм зайшла панна Кульвецiвна i, побачивши, що вiдбуваеться, звела очi догори. Таке ухиляння iй не вдалося, однак вона не смiла комусь докоряти, i запросила на вечерю.
Обое подалися, взявшись за руки, як брат i сестра, в iдальню, де був накритий стiл, а на ньому все рясно iжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутинi, що сил додае. Гарно велося молодятам, радiсно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тiльки пан Кмiциц сидiв i iв iз такою самою жвавiстю, з якою вiн промовляв ранiше.
Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що вiн iсть i п’е, а пiзнiше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:
– То ви не з-пiд Оршi iдете?
– Чи я знаю звiдки?! Був сьогоднi тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вiвцi, i що можна було урвати, те й уривав.
– А як вам вдалося такоi сили набути, що навiть сам гетьман був змушений вам поступитися?
– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!
– Менi покiйний дiдусь розповiдав… Добре, що вас не вбили.
– Гей! Мене закривали там шапкою i рукою, як птаха в гнiздi, i те, що накрили, я врятував, а в iнших мiсцях мене покусали. Так натерпiвся, нiби виставили цiну на мою голову… Ще й поголос пустили!
– В iм’я Отця i Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повiдомляв про цiну на свою голову i про поголос.
– А вам знадобилося багато захисникiв?
– У мене було двiстi своiх драгунiв, дуже гiдних, але iх упродовж мiсяця порубали. Потiм я ходив iз добровольцями, котрих позбирав, де тiльки мiг, не перебираючи. Хорошi хлопи до бою, але негiдники з негiдникiв! Тi, хто не загинув, рано чи пiзно зiйдуть на пси…
Пан Анджей знову засмiявся, випив келих вина i додав:
– Таких вiдчайдухiв, панно, ви щe нiколи не бачили. Хай iм грець! Офiцери – всi шляхта з наших сторiн, родичi, гiднi люди, але майже на кожному висить кондемнат[7 - Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.]. Сидять тепер у Любичi, бо що я ще мав iз ними робити?
– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..
– Саме так. Ворог зачинився в мiстах, бо зима люта! Моi люди також позносилися, як мiтли вiд постiйного пiдмiтання, тому менi князь воевода зимовi квартири в Паневежисi видiлив. Бог свiдок, що ми заслужили цей вiдпочинок!
– Тодi iдьте, прошу вас.
– Задля вас, панно, я б навiть отруту проковтнув… Я залишив частину своеi голоти в Паневежисi, частину в Упiтi, а гiднiших компанiйцiв до Любича на гостину запросив… Вони приiдуть вклонитися панночцi.
– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?
– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимовi квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.
– Може, вже не пийте…
– Задля вас, панно, я б навiть отруту випив…
– Але про смерть дiдуся i про заповiт це вже ляуданцi вам розповiли?
– Про смерть – вони. Упокiй душу мого благодiйника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?
– Теж менi вигадали. Я про жалобу думала i про молитви, бiльше нiчого…
– Вони те саме казали… Ех! Гордi якiсь тi сараки!.. Я хотiв iх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися i давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта i бере хабарi, а ляуданська нi! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав i мiркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогiв.
На таке панна Олександра схопилася за голову.
– Ісусе, Марiе! І ви це зробили?
Пан Кмiциц здивовано глянув на неi.
– Не бiйтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж iз душi верне, коли рiвними нам хтось себе називае. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всiй околицi, гвалтiвником i перед вами обмовлять.
– Яке щастя! – глибоко зiтхнула Олюнька. – Інакше навiть дивитися на вас не змогла би.
– А це чому?
– Дрiбна ця шляхта, але давня та славетна. Покiйний дiдусь завжди iх любив i на вiйну з ними ходив. Вiкував iз ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас е серце, тому не зiпсуете цю святу угоду, з якою ми жили досi!
– Але я нiчого про це не знав! Хай менi голову вiдрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось менi й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловiк, той чоловiк, а шляхта – всi родичi, котрi по двое на однiй кобилi не сидять… Дякувати Богу, що такi гультяi не мають нiчого спiльного нi з Кмiцицами, нi з Бiлевичами, як пiчкурi не мають нiчого спiльного зi щуками, хоча i те, i те – риба.
– Дiдусь розповiдав, що честь не що iнше, як кров i пошана, а вони шанованi люди, iнакше дiдусь iх моiми опiкунами не зробив би.
Пан Анджей здивовано витрiщив очi.
– Їх? Зробив дiдусь вашими опiкунами? Всю ляуданську шляхту?!
– Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покiйного – свята. Дивуюся, що посланцi про це вам не розповiли…
– Я б iх… Але це неможливо! Тут, мабуть, е кiльканадцять закуткiв… І вони всi вами опiкуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартiв, панно, бо моя кров нуртуе!
– Пане Анджею, я не жартую… Святу i щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як i дiдусь, iм батьком станете, якщо не будете iх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тiльки iхнi, а й мое серце завоюете. Буду разом iз ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…
Їi голос звучав скромно, благально, та гiсть навiть не повiв бровою i далi супився. Гнiвом проте не вибухнув, хоча емоцii блискавично змiнювалися на його обличчi, однак чоловiк вiдповiв пихато:
– Я такого не сподiвався! Поважаю волю покiйного i гадаю, що пан пiдкоморний мiг цю шляхетну дрiбноту до часу мого прибуття опiкунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то нiхто iнший, крiм мене, опiкуном бiльше не буде. Не тiльки тi сараки, а й навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!
Панна Олександра спохмурнiла i сказала пiсля недовгоi мовчанки:
– Погано ви чините, що з гонором своiм носитесь. Заповiт покiйного дiдуся треба або прийняти цiлком, або повнiстю вiдхилити. Не бачу нiякоi iншоi на це ради. Ляуданцi не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гiднi люди та спокiйнi. Що б ви там собi не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якiсь розбiжностi, тодi б вони могли свое слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потiм це буде така опiка, нiби ii й не було…
Вiн помовчав трохи, потiм махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весiлля усьому покладе край. Тому немае необхiдностi пручатися, нехай собi сидять тихо i не заважають менi, бо Бог свiдок, я не дам собi у вуса дмухати. Але годi про них! Дозвольте, панно, з весiллям не баритися, це буде найкраще!
– Не личить зараз говорити про таке пiд час жалоби…
– Ой! І довго менi доведеться чекати?
– Сам дiдусь написав, що не бiльше нiж пiвроку.
– Та я висохну до того часу, як трiска. Але вже не сердiться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мiй гнiв на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли вiдпустить, то готовий зшити!
– Страшно з таким жити, – уже веселiше додала Олюнька.
– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино. А для мене шабля та вино – головнi. І чому страшно зi мною жити? Та ви мене ув’язнили своiми очима i в невiльника обернули, мене, хто нiкого над собою не хотiв терпiти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, нiж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у менi щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер бiля гармат я не навчився, i не в дамських покоях, а в жовнiрському наметi, а не при лютнi. У нас там е неспокiйно, шаблi з рук не випускаемо. Тому, хоча там i кондемнат на комусь висить, хоча i вироки переслiдують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазiю мав парубочу. До прикладу, моi компанiйцi, котрi деiнде вже довгий час по вежах сидiли б… А вони – гiднi кавалери! Навiть сивочолий у нас у чоботях i з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собi панну Кокосiнську, стрийну мого поручника, попорав, вiдтак на смерть собi заслужив, то племiнник пiд моею командою за неi помстився, хоча ii за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навiть родовитим? Але ми розумiемо: вiйна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще е шабля! Ось що це таке! Таким мене покiйний пiдкоморний зустрiв i такого для вас вибрав!
– Я завжди охоче виконувала волю дiдуся, – пiдтвердила дiвчина, опустивши очi.
– Дайте вас ще раз поцiлувати, моя солодка дiвчино! Бог свiдок, мiцно в мое серце ви запали. Так мене сентименти розiбрали, що навiть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його нiколи не бачив.
– Я вам дам провiдника.
– Та нi, обiйдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий мае знати шлях. А там вже мене Кокосiнський iз товаришами чекають… Велика родина Кокосiнських, котрi Пипкою[8 - Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.] запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що пановi Орпiшевському будинок спалили, дiвчину викрали, а людей вирiзали… Гiдний товариш!.. Ще до чогось надаеться. Але вже бачу, що час iти!
Утiм повiльно почало бити пiвнiч на великому гданському годиннику, що стояв у iдальнi.
– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кмiциц. – Нiчого вже тут не вдiеш! Приголубте мене, хоча б на мiзинчик?
– Іншого разу. Адже ви мене ще навiдаете, пане?
– Та хоч щодня! Хiба би земля пiдi мною завалилася. Щоб я здох!..
Сказавши це, пан Кмiциц устав i обое вийшли в сiни. Санчата вже чекали бiля ганку, тому гiсть одягнувся в людськiй i став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покоi, бо з ганку холодом тягнуло.
– На добранiч, моя королево, – сказав вiн, – солодких снiв, бо я, мабуть, навiть повiки не склеплю, згадуючи вашу вроду!
