скачать книгу бесплатно
І на крилах думок i журби
Поза гори лiтае.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дiдусь слабосилий,
Що без роду, без стад i жiнок
Сам стоiть край могили.
Все, що мав у життi, вiн вiддав
Для одноi iдеi,
І горiв, i яснiв, i страждав,
І трудився для неi.
Із неволi в Мiцраiм
свiй люд
Вирвав вiн, наче буря,
І на волю спровадив рабiв
Із тiснин передмур’я.
Як душа iх душi, пiдiймавсь
Вiн тодi многi рази
До найвищих пiднебних висот
І вiтхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих iх душ
У днi проби i мiри
Попадав вiн iз ними не раз
У безодню зневiри.
Та тепер його голос зомлiв
І погасло вiтхнiння,
І не слухае вже його слiв
Молоде поколiння.
Тi слова про обiцяний край
Для iх слуху – се казка;
М’ясо стад iх, i масло, i сир —
Се найвищая ласка.
Що з Мiцраiм батьки i дiди
Пiднялись до походу,
На iх погляд, се дурiсть, i грiх,
І руiна народу.
Серед них Авiрон i Датан
Верховодять сьогоднi;
На пророцькi слова iх одвiт:
«Нашi кози голоднi!»
І на поклик його у похiд:
«Нашi конi не кутi».
На обiцянки слави й побiд:
«Там войовники лютi».
На принади новоi землi:
«Нам i тут непогано».
А на згадку про божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»
Та коли загрозив iм пророк
Новим гнiвом Єгови
,
То йому заказав Авiрон
Богохульнi промови.
А на зборi Ізрайля синiв,
Честь вiддавши Ваалу
,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
«Хто пророка iз себе вдае,
І говорить без зв’язку,
І обiцюе темнiй юрбi
Божий гнiв або ласку,—
Хто до бунту посмiе народ
Накликати, до змiни
І манити за гори, настрiть
Кiнцевоi руiни,—
Той на пострах безумцям усiм
Мiж отсим поколiнням
Най опльований буде всiма
І побитий камiнням».
ІII
Вечорiло. Поменшала вже
Цiлоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий iз небес,
Полила прохолода;
Починаеться рух у шатрах
Кочового народа.
Звiльна, плавно ступаючи, йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокi гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Пiд скалу до криницi,
А в руках iх мiшки шкiрянi,
Щоб доiти ягницi.
Старшi дiти по голiм степу,
Наче зайчики, грають,
В перегони бiжать i кричать
Або з лукiв стрiляють.
Де-де чути квилiння з шатра
Або регiт дiвочий;
Там хтось пiсню заводить сумну,
Наче степ у тьмi ночий.
Та ось старшi, батьки та дiди,
Із наметiв виходять
І по горах, по голiм степу
Скрiзь очима поводять:
Чи не видно ворожих iздцiв
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де пiвденний бiс
Пiсковим гураганом?
Нi, спокiй! І розмови пiшли
Тi звичайнi, сусiдськi:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тiцькi!
Навiть що для ослиць не стае
Будяковоi пашi!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращi.
Авiрон радить край Мадiам
,
А Датан iще далi.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашнiй ухвалi.
А втiм, в таборi гомiн i рух,
Бiганина i крики;
Із шатрiв вибiгае народ
І малий, i великий.
Що таке? Чи де ворог iде?
Чи впав звiр у тенета?
Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
Із свойого намета.
Хоч лiта його гнуть у каблук
Із турботами в парi,
То в очах його все щось горить,
Мов двi блискавки в хмарi.
Хоч волосся все бiле як снiг,
У старечiй оздобi,
То стоять ще тi гордi жмутки,
Як два роги на лобi.
Вiн iде на широкий майдан,
Де намет заповiту
Простяга своi штири роги
В штири сторони свiту.
В тiм наметi е скриня важка,
Вся укована з мiди,
В нiй Єгови накази лежать,
Знаки волi й побiди.
Та давно вже не входить нiхто
До намету святого,
Його жах стереже день i нiч,
Мов собака порога.
Але камiнь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камiнь зiходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волi всiх на докiр
Вiн пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого нашi батьки i дiди
Звали батьком народу?
Ось мiж чiльними вже Авiрон
Червонiе з досади,
