скачать книгу бесплатно
Олександер Великий весь свiт звоював
І отсе в Вавiлонi мов бог раював.
А побожний аскет
вiк в пустинi прожив
І молитвою й постом богинi служив.
Наче сонце, що разом прогонюе тьму,
Так богиня в опiвнiч явилась йому.
Прихилилась i мовить: «Мiй вiрний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаеш чого?»
Аскет мовить:
«Хоч яке се життя i трудне, i сумне,
Дай, щоб старiсть i смерть оминули мене».
Богиня мовить:
«Ну, як се в тебе дар найцiннiший з усiх,
На ж тобi сей малий золотистий горiх».
Одну нiчку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горiх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобi молодим вiчно жити воно».
2
Цiлий день промовчав, i не спав усю нiч,
І готовивсь аскет на великую рiч.
Ось огонь розпалив iз пахучих полiн
І кадило в огонь щедро кидае вiн,
І закони господнi проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом
.
Та ось сумнiви в серцi повстали страшнi:
«Вiчно жить – молодим – ну, пощо се менi?
Чи вертати у свiт, де пануе борба?
Чи ось тут вiчно жить? Се ж безумство хiба!
О богине, прости! Я згрiшив, бачу сам!
Та безцiнний твiй дар комусь iншому дам.
У нас цар молодий, богорiвний наш цар!
Богорiвним зовсiм його зробить твiй дар.
Мiлiонам вiн сонце, життя е нове,
Для добра мiлiонiв хай вiчно живе».
3
Олександер Великий весь свiт звоював,
Та дiвчини рабом себе вiн почував.
Персiянки Роксани предивна краса
В його серцi горить, мов пожар, не згаса.
У обiймах його та красуня горда
Наче тае, на груди його припада;
Та хвилина мине, i вiн чуе, що ось
В ii серцi вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких вiд любвi й жаги,
Дикi iскри горять, наче злi вороги.
З ii уст вилiтають бажання страшнi —
Се бажання пожарiв, убiйства, рiзнi,
Їй опертись король не здолiе й на мить:
Там згорiв Персеполь! Завтра Суза згорить!
Клiта вбив при винi! Чи любов се, чи чад?..
День у день iз небес його кидае в ад.
4
Олександер Великий богинi моливсь:
«Дай, богине, щоб нинi весь свiт проваливсь!
Або дай, щоб скiнчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змiя?
Чом мiняеться так, кiлько е в днi годин?
І чи в серцi ii я паную один?»
В тiй хвилинi аскет перед ним опинивсь
І покiрно царю до землi поклонивсь.
«Вiчно жий, царю мiй! Хай твоi вороги
Згинуть! Ось тобi дар вiд твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горiх —
Вiд богинi се дар! Моя гордiсть, мiй грiх».
І вiн все розповiв, вiдки мае сей плiд,
Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.
«Мiлiонам ти сонце, добродiй еси, —
Будеш жить вiчно юний, як плiд сей з’iси».
5
«Вiчно жить! Молодим! Справдi, божеський дар!»
І великим, безсмертним почув себе цар.
«Вiчно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постарiе, зiв’яне, мов квiтка марна!
Що без неi життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»
Вже й не думае цар, до Роксани бiжить:
«Серце, ось тобi дар: вiчно в юностi жить!»
І сказав iй усе, вiдки мае сей плiд,
Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.
«Коли любиш мене, мое сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрiбне.
А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!
Ось тобi сей горiх! Що захочеш – роби!»
Зчервонiло дiвча, в личко вдарила кров, —
Олександер не ждав ii слова – пiшов.
6
Гей, Роксано, красуне, що думаеш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дiйти?
Не про те! Інший жар в ii серцi горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Вiн мета ii мрiй, осолода очей,
Над усiх милий iй генерал Птолемей.
Хоч не любить ii i холодний, як лiд,
Вона рада свiй вiк дать за сам його вид.
«Вiчно жить молодiй, а без нього? О, нi!
Краще вiн хай живе, дасть безсмертя й менi!
Ну ж, поможе сей плiд його серце здобуть!
А як нi, то менi краще в свiтi не буть».
Птолемея знайшла i дала йому плiд,
І сказала, який в нiм лежить заповiт.
А як нiч надiйшла, вона тихо пiшла,
Олександру в вино трути-зiлля влила.
7
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нiм не ридае, мовчить.
Головами хитають старi лiкарi,
І тривога, як нiч, залягла у дворi.
По всiм краю йде вiсть, наче змора та сон,
І сумуе весь край, i рида Вавiлон.
Ось у строях, бiлилах, рум’янах цiла,
В Олександрiв покiй куртизана
ввiйшла.
«Вiчно жий, царю мiй, на потiху для всiх!
Ось вiд мене тобi чудодiйний горiх!
Се богинi е дар. Як з’iси те зерно,
Вiчно жить тобi дасть вiчно юним воно».
Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Вiд кого маеш плiд сей? По правдi скажи!»
Та дiвча не дрижить, не спускае очей:
«Менi дав його твiй генерал Птолемей».
8
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руцi своiй плiд чудодiйний держав.
«Вiчно жить i любить! День за днем! День вiд дня!
А життя – то борня! А любов – то брехня!
Вiчно жить у борнi! Биться в сiтях брехнi!
День за днем! День за днем! Без кiнця! Нi, ох, нi!
Не для нас, о богине, твiй божеський дар!
Хоч над свiтом я цар, та над серцем не цар.
