скачать книгу бесплатно
Вiд Кубанi аж до Сяну-рiчки
Одна, нероздiльна.
Щезнуть межi, що помежували
Чужi мiж собою,
Згорне мати до себе всi дiти
Теплою рукою.
«Дiти ж моi, дiти нещасливi,
Блуднi сиротята,
Годi ж бо вам в сусiд на услузi
Свiй вiк коротати!
Пiднiмайтесь на святее дiло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матерi службу.
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москвi i ляховi?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерськоi кровi?
Пора, дiти, добра поглядати
Для власноi хати,
Щоб газдою, не слугою
Перед свiтом стати!»
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, еднаймося,
Украiнськi люди!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраiна воскресне!
1883 р.
«Безмежнее поле в снiжному завою…»
Безмежнее поле в снiжному завою,
Ох, дай менi обширу й волi!
Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною
І в серцi нестерпнii болi.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляе,
А чень, утечу я вiд лютого болю,
Що серце мое розривае.
1891 р.
«Oй ти, дiвчино, з горiха зерня…»
Oй ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твое серденько – колюче терня?
Чом твоi устонька – тиха молитва,
А твое слово остре, як бритва?
Чом твоi очi сяють тим чаром,
Що то запалюе серце пожаром?
Ох, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти мое горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
(Збiрка «Зiв’яле листя», 1896 р.)
«Чого являешся менi…»
Чого являешся менi
У снi?
Чого звертаеш ти до мене
Чудовi очi тi яснi,
Сумнi,
Немов криницi дно студене?
Чому уста твоi нiмi?
Який докiр, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займаеться i знову тоне
У тьмi?
Чого являешся менi
У снi?
В життi ти мною згордувала,
Мое ти серце надiрвала,
Із нього визвала однi
Отi ридання голоснi —
Пiснi.
В життi мене ти й знать не знаеш,
Ідеш по вулицi – минаеш,
Вклонюся – навiть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаеш, знаеш, добре знаеш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як лiта вже за лiтами
Свiй бiль, свiй жаль, своi пiснi
У серцi здавлюю на днi.
О, нi!
Являйся, зiронько, менi
Хоч в снi!
В життi менi весь вiк тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботi,
Неначе перла у болотi,
Марнiе, в’яне, засиха, —
Хоч в снi на вид твiй оживае,
Хоч в жалощах живiше грае.
По-людськи вiльно вiддиха,
І того дива золотого
Зазнае, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Грiха!
1896 р.
«Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти…»
Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти,
Левкоею пахучо-золотою,
Хоч ти пiшла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть менi святою,
Як цвiт, що стужi не зазнав нi спеки,
Як iдеал все ясний – бо далекий.
Я понесу тебе в душi на днi
Облиту чаром свiжостi й любовi,
Твою красу я переллю в пiснi,
Огонь очей в дзвiнкii хвилi мови,
Коралi уст у ритми голоснi…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нiм вiки тривае,
Цвiстимеш ти, – покiль мiй спiв лунае.
(Збiрка «Зiв’яле листя», 1896 р.)
Декадент
Я декадент
? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне пiдшукав та вчене,
І Русi возвiстив: «Ось декадент!»
Що в моiй пiснi бiль, i жаль, i туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та е в нiй, брате мiй, ще нута друга:
Надiя, воля, радiсне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Нi шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справдi жити,
А боротьби життя менi не страх.
Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,
Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,
Та ще ж оскомини хронiчноi не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мiй поклик: праця, щастя i свобода,
Я е мужик, пролог, не епiлог.
Я з п’ющими за плiт не виливаю,
З iдцями iм, для бiйки маю бук
,
На празнику життя не позiваю
,
Та в бiдностi не опускаю рук.
Не паразит я, що дурiе з жиру,
Що в буднi тiльки й дума про процент,
А для пiсень на «шрррум» настроiть лiру.
Який же я у бiса декадент?
1896 р.
Легенда про вiчне життя
1
