скачать книгу бесплатно
Де б’ють i клекочуть пороги,
Здiймаючи пiну до дна, —
Стоiть серед «пекла» там скеля,
Пiд нею печера сумна.
В тiй скритiй вiд миру печерi,
Пiд дужим кремiнним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод
кiстяком…
Нема йому мiсця в родинi:
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лихий ворог до краю
По полю кiстки розметав.
Але ж iх до батька Славути
Скотили струмки веснянi…
А той свого сина останки
Сховав у печерi-трунi.
Там хрест… то не хрест – удовиця
Кремнiе вiд туги на вiк,
І в нiч пiд водохреща
ронить
Криваву сльозину щорiк.
І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним огнем,
Прониже мерця потайного —
Пiдводиться гетьман живцем…
Здiймаеться маревом бiлим
На бiлiм огнистiм конi
І вихорем лине в клейнодах
По рiднiй своiй сторонi…
Зорить
i не може пiзнати:
Де мрiлись простори степiв,
Тепер простяглись залiзницi
Й повстали будови дворцiв;
Вбача вiн обдертi хатини,
Дiвчат по сахарнях вбача —
І вiтром спiшиться у Канiв,
На раду вiйськову влуча.
Горить його серце нудьгою,
А очi палають стидом,
Що крiв’ю геть змив Украiну
Та й стиснув ще гiршим ярмом.
І от вiн стае на майданi,
Здiйма дорогого шлика
, —
І кличе козачество славне.
Усе Запорiжжя склика:
Зове Богуна
, Кривоноса
,
Зове i надiю одну —
Свого безталанного сина,
Що рано полiг у труну…
До всiх вiн тепер присягае
І руки до Бога здiйма,
Що зве за голоту повстати,
Якiй i просвiтку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав вiн сам старшинi.
І гетьмана голос лунае,
Склика воякiв до борнi…
Але того клику не чують
Колишнi чубатi брати:
Однi полягли на могилах,
Других повкладали кати,
А третi сього вiдцурались,
Чим перше святили слова,
І гетьман у скрутi-розрадi,
Як перш, до поспiльства взива:
«Вставайте, синi моi, квiти!
Не гнiть перед катом спини,
Клянусь, розiб’ю вашi пута,
Своi поквитую
вини».
Але перемученi дiти
У лаву не сходяться тут…
І жде iх безрадiсний гетьман,
Аж поки не крикне когут
…
Тодi, застогнавши, сiдае
На бiлого змiя-коня
І лине назад до порогiв
Крiзь води й лiси навмання.
І там у печерi глибокiй
З жалем до хреста припада,
І молить за край свiй у Бога
Та тяжко гiркими рида.
І б’е себе з розпачу в груди.
Кляне свiй безщасний талан, —
Поки не поляже кiстками,
Як здiйметься раннiй туман.
1902 р.
Іван Франко
(1856–1916)
Каменярi
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
І я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
І в оцi кожного горить любовi жар,
І руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
І плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
І тисяч молотiв о камiнь загуло,
І в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’ем ii та вирiвняем всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
Та слави людськоi зовсiм ми не бажали,
Бо не героi ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
І всi ми вiрили, що своiми руками
Розiб’емо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруемо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
І знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнii та сердитi,
І нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
І серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
І молота нiхто iз рук не випускав.
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняем правдi путi,
І щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
1878 р.
Гiмн
