скачать книгу бесплатно
Мiлiони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вiрно любить?
Вiчно жить! О богине, се жарти, се смiх!
Вiчне щастя чи дасть сей чудовний горiх?
А без щастя, без вiри й любовi внутрi
Вiчно жить – се горiть вiк у вiк на кострi!
Нi, богине! Вiзьми свiй дарунок назад!
Я в нiрвану волю, чи в Олiмп, чи у ад!»
9
Серед болю в постелi пiдводиться цар,
І побожно цiлуе чудовний той дар,
І в трiскучий огонь iз пахучих полiн
Чудодiйний горiх бистро кидае вiн.
І здалось, що вже бiль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснiв його ум, серце збулось химер,
А в опiвнiч саму Олександер умер.
(Збiрка «Мiй Ізмарагд», 1898 р.)
Мойсей
Пролог
Народе мiй, замучений, розбитий,
Мов паралiтик той на роздорожжу,
Людським презирством, нiби струпом
, вкритий!
Твоiм будущим душу я тривожу,
Вiд сорому, який нащадкiв пiзних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобi на таблицях залiзних
Записано в сусiдiв бути гноем,
Тяглом у поiздах iх бистроiзних?
Невже повiк удiлом буде твоiм
Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть
Усякому, хто зрадою й розбоем
Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?
Невже тобi лиш не судилось дiло,
Що б виявило твоiх сил безмiрнiсть?
Невже задарма стiльки серць горiло
До тебе найсвятiшою любов’ю,
Тобi офiруючи
душу й тiло?
Задарма край твiй весь политий кров’ю
Твоiх борцiв? Йому вже не пишаться
У красотi, свободi i здоров’ю?
Задарма в словi твойому iскряться
І сила, й м’якiсть, дотеп, i потуга,
І все, чим може вгору дух пiдняться?
Задарма в пiснi твоiй ллеться туга,
І смiх дзвiнкий, i жалощi кохання,
Надiй i втiхи свiтляная смуга?
О нi! Не самi сльози i зiтхання
Тобi судились! Вiрю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлюе й огнем живущим буха!
О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну,
Що мiлiони порива
з собою,
Окрилюе, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнiвами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, i ти огнистим видом
Засяеш у народiв вольних колi,
Труснеш Кавказ, впережешся
Бескидом
,
Покотиш Чорним морем гомiн волi
І глянеш, як хазяiн домовитий,
По своiй хатi i по своiм полi.
Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий,
Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний,
Твоiй будущинi задаток, слiзьми злитий,
Твойому генiю мiй скромний дар весiльний.
20 липня 1905
І
Сорок лiт проблукавши, Мойсей
По арабськiй пустинi
Наблизився з народом своiм
О межу к Палестинi.
Тут ще пiски й червонi, як ржа,
Голi скелi Моава
,
Та за ними синiе Йордан,
І дiброви, й мурава
.
По моавських долинах марних
Ось Ізраiль кочуе:
За тi голi верхи перейти
Вiн охоти не чуе.
Пiд подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли iх гризуть
Осети
та будячче.
Що чудовий обiцяний край,
Що смарагди й сапфiри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нiхто не йме вiри.
Сорок лiт говорив iм пророк
Так велично та гарно
Про обiцяну ту вiтчину,
І все пусто та марно.
Сорок лiт сапфiровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана
злудна
.
І зневiрився люд, i сказав:
«Набрехали пророки!
У пустинi нам жить i вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»
І покинули ждать, i бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гiнцiв i самим визирать
Поза ржавii гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека дiймае,
У дрантивих
наметах своiх
Весь Ізраiль дрiмае.
Лиш жiнки iх прядуть та печуть
В гранi м’ясо козяче,
А воли та осли iх гризуть
Осети та будячче.
Та дрiбна дiтвора по степу
Дивнi iграшки зводить:
То воюе, муруе мiста,
То городи городить.
І не раз напiвсоннi батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самi в себе питають. —
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустинi!
Чи пророцькi слова перейшли
В кров i душу дитинi?»
ІI
Лиш один з-помiж сеi юрби
У шатрi не дрiмае
