скачать книгу бесплатно
Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвiт, вас плекае;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам пашi шукае.
Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!
Бо коли вас осяе господь
Ласки своi промiнням,
Ви послiв i пророкiв його
Поб’ете все камiнням.
Кожду ж крапельку кровi тих слуг
І чад своiх найкращих
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити i мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинiв, кар i жалю
Знов свiй закрут оберне.
Горе вам, бо столiття цiлi
Житимете в тiй школi,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу божоi волi!
Бачу образ ваш: в лiсi пастух,
З бука чиру
надерши,
У водi мочить, сушить, потiм
Б’е й толочить найперше.
Поки губка та зм’якне, як пух,
І вiзьметься в нiй сила,
З-пiд удару пiдхопити вмить
Яру
iскру з кресила.
Ти, Ізраiлю, чир той! Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки зм’якнеш на губку й спiймеш
Іскру божого слова.
Ти пiдеш до своеi мети,
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки iх упаде!
Ти далеко в минуле глядиш
І в будущi дороги,
Та на близькi терни та пеньки
Все збиватимеш ноги.
Наче кiнь той здичiлий, летиш
У безодню з розгону
І колись за ярмо ще свою
Промiняеш корону.
Стережись, щоб обiтниць своiх
Не вiдкликав Єгова,
Щоб за впертiсть на тобi однiм
Не зламав свого слова!
І щоб вiн не покинув тебе
Всiм народам для страху,
Як розтоптану красу змiю,
Що здихае на шляху!»
Похилившися, слухали всi,
Мовчазливi, понурi,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурi.
Х
Добiгало вже сонце до гiр,
Величезне, червоне,
І було мов герой i пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарому небi плила
Меланхолiя тьмяна,
І тремтiло шакалiв виття,
Мов болючая рана.
Затремтiло щось людське, м’яке
В старiм серцi пророка,
І понизила лет свiй на мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар вiстуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне дитя,
Щось захлипало в грудях.
«О Ізраiлю! Якби ти знав,
Чого в серцi тiм повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мiй рiд, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобi дух мiй, будуще мое,
І краса, i держава.
Я ж весь вiк свiй, весь труд тобi дав
У незламнiм завзяттю,—
Пiдеш ти у мандрiвку столiть
З мого духу печаттю.
Але нi, не самого себе
Я у тобi кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче, повнiш,
Нiж сам бог наш Єгова.
Мiлiони у нього дiтей,
Всiх вiн грiе i росить,—
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе менi досить.
І коли вiн для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, вiд тебе собi
Нiчогiсько не хочу.
І коли вiн жадае кадил,
І похвали, й пошани,
Я вiд тебе невдячнiсть прийму,
І наруги, i рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твоi,
Хоч над ними i плачу.
За ту впертiсть слiпую твою,
За тi гордощi духа,
Що, зiйшовши на глупий свiй шлях,
Навiть Бога не слуха.
За брехливiсть твого язика,
За широке сумлiння,
Що держиться земного добра,
Мов цiпкее корiння.
За безсоромнiсть твоiх дочок,
За палке iх кохання,
І за мову й звичаi твоi,
За твiй смiх i дихання.
О Ізраiлю, чадо мое!
Жалься богу Шаддаю
!
Як люблю я безмiрно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,
А я мушу, я мушу дiйти
До межi Канаана.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, i ввiйти
Доведеться самому.
Та хоч би край Йордана менi
Зараз трупом упасти,
Щоб в обiцянiм краю лише
Старi костi покласти.
Там я буду лежать i до гiр
Сих моавських глядiти,
Аж за мною прийдете ви всi,
Як за мамою дiти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче
,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
