скачать книгу бесплатно
У великому краi.
Най Єговi колючi терни
Будуть любi та гожi, —
Нас Астарти рука поведе
Помiж мiрти
i рожi.
Наш удiл – Сенаар
та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захiд, у твiй Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се
І балакати далi,
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашнiй ухвалi?
Бить камiнням руiну стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще вiн послужить
Ізраiльському люду.
Майстер вiн говорити казки,
Миляну пускать баньку
,
Тож приставмо його до дiтей
За громадськую няньку».
Так сказав вiн, i регiт пiднявсь,
А з тим реготом в парi
По народi йшов клекiт глухий,
Мов у градовiй хмарi.
Та спокiйно вiдмовив Мойсей:
«Так i буть, Авiроне!
Що повиснути мае колись,
Те i в морi не втоне.
Канаана тобi не видать
І не йти до востоку;
З сього мiсця нi вперед, нi взад
Ти не зробиш нi кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авiрон, i поблiд,
Сподiваючись чуда.
Але чуда нема! Авiрон
В смiх! А з смiхом тим в парi
По народi йшов клекiт глухий,
Як у градовiй хмарi.
VIII
І пiднявся завзятий Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобi правду скажу,
Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на тее ти вчивсь
У египетськiй школi,
Щоб, дорiсши, кайдани кувать
Нашiй честi i волi?
Признавайсь: не на те ти ходив
У египетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраiля зраду?
Признавайся: було там у них
Вiщування старинне,
Що вiд дуба й дванадцяти гiль
Власть Єгипту загине?
Знали всi, фараон i жерцi,
Що той дуб i тi гiлi —
Се Ізрайля дванадцять колiн,
Розбуялих на Нiлi.
І жахались, що мимо всiх праць,
І знущань, i катовань,
Той Ізраiль росте та росте,
Як та Нiлова повiнь.
Знали всi: як в гебрейськiй сiм’i
Родить первенця мати,
То в египетськiй мусить в той день
Первородне вмирати.
Та не знав нiхто ради на се,
Не придумав пiдмоги,
Тiльки ти, перекиньчик, упав
Фараону пiд ноги.
І сказав: «Ти позволь iх менi
Повести у пустиню,
Я знесилю, i висушу iх,
І покiрними вчиню».
І додержав ти слова, повiв
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втiху в пiски,
Нам на горе i кару.
Скiльки люду в пустинi лягло!
Тi пiски i тi скали
Сотням тисяч Ізрайля синiв
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг
Тiльки жмiнька лишилась
І Ізраiля сила грiзна
По пiсках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав,
Мов нелiтня дитина,
І завзяття пом’якло в душi,
Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчоi ями.
Адже зверхником тут фараон
Над усiми князями!
Се ж безумство – тиснутися нам
Самохiтне до пастки!
Чи нам тут воювать египтян,
Чи просити iх ласки?»
«О Датане, – промовив Мойсей, —
Не журися, мiй сину!
Канаана тобi не видать,
Не гнуть гордую спину.
Не одне повiдаю тобi,
Небораче Датане:
При смертi тобi й п’ядi землi
Пiд ногами не стане».
«Гей, гебреi! – Датан закричав.
Ви ж клялися Ваалу!
Чи ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
За камiння! Вiн кпить
собi з нас,
Так, як кпив разiв много.
Най загине вiн краще один,
Як ми всi через нього!»
«Най загине! – кругом загуло. —
І ось тут йому й амiнь
!»
Тiльки диво, нi одна рука
Не сягнула по камiнь.
І Датан змiркувався як стiй:
«Забирайся в тiй хвили!
Щоб ми кров’ю твоею пiд нiч
Своiх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена, ревла:
«Забирайся ще нинi!»
І лунав ii рев, мов крутiж
—
Гураган по долинi.
ІХ
Але ось пiдняв голос Мойсей
У розпалi гнiвному,
Покотились слова по степу,
Наче розкоти грому.
«Горе вам, нетямучi раби,
На гординi котурнi
!
Бо ведуть вас, неначе слiпих,
Ошуканцi i дурнi.
Горе вам, бунтiвничi уми!
Вiд Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуетесь завше.
Горе вам, непокiрнi, палкi,
Загорiлi й упертi,
Тим упором, мов клином, самi
Унутрi ви роздертi.
