скачать книгу бесплатно
І я знаю, ви рушите всi,
Наче повiнь весною,
Та у славнiм походi своiм
Не питайте за мною!
Най наперед iде ваш похiд,
Наче бистрii рiки!
О Ізраiлю, чадо мое,
Будь здоровий навiки!»
XI
А як з табору вийшов у степ,
То ще гори горiли
І манив пурпуровий iх шлях
До далекоi цiли.
А ярами вже пiтьма лягла
І котилася в доли;
В серцi вигнанця плакало щось:
«Вже не верну нiколи!»
Ось гебрейська бiжить дiтвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чiпляла.
«Ах, дiдусь! Ти куди йдеш пiд нiч?
Будь, дiдусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Якi башти i брами!»
«Гарно, дiти, будуйте свiй мур!
Та не час менi ждати;
Пограничний мур смертi й життя
Я iду оглядати».
«Ой дiдусю! Поглянь, у яру
Скорпiона ми вбили!
А в тернинi аж трое малих
Зайченяток зловили».
«Добре, дiтки! Вбивайте усiх
Скорпiонiв ви смiло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне
се дiло.
А неправедне, бо й скорпiон
Жить у свiтi бажае.
А чи ж винен вiн тому, що iдь
У хвостi своiм мае?
Але зайчикiв ви вiднесiть
Там назад, де спiймали.
Адже ж мама iх плаче! Про се
Ви хiба не гадали?
Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо життя – се клейнод, хiба ж е
Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дiдусю, не йди!
Сядь у нашiй громадi.
Оповiдж нам пригоди своi!
Ми так слухати радi.
Оповiдж, як ти був молодим,
Скiльки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти пас
На верхiв’ях Хорива
.
Як ти корч той терновий уздрiв,
Що горить, не згорае,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирае».
«Не пора менi, дiти, про се
Говорити широко.
Бачте, нiч вже тумани несе,
Гасне деннее око.
Та прийде колись час i для вас
В життевому поривi,
Появиться вам кущ огняний,
Як менi на Хоривi.
Стане свято в вас, мов у храму,
В той момент незабутнiй,
І озветься до вас iз огню
Отой голос могутнiй:
«Здiйми обув буденних турбот,
Приступи сюди смiло,
Бо я хочу послати тебе
На великее дiло».
Не гасiте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
«Я готовий, о пане!»
Довго ще мiркували дiтки
Над пророцькою рiччю,
Коли сам вiн нечутно пiшов
Ночi й пiтьмi настрiчу.
Довго висiв i смуток, i жаль
Над мовчущими дiтьми,
Поки темний його силует
Щез зовсiм серед пiтьми.
XII
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрае,
І мiй дух, мов вiтрило, ii
Подих в себе вбирае.
О, давно я знайомий, давно
З опiкункою тою!
Увесь вiк, чи в степах, чи з людьми,
Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я лечу
В таемничу безодню
І один чую дотик iще —
Дивну руку господню.
Тихо скрiзь, i замовкли уста,
Запечатано слово,
Тiльки ти на днi серця мого
Промовляеш, Єгово.
Лиш тебе мое серце шука
У тужливiм поривi:
Обiзвися до мене ще раз,
Як колись на Хоривi!
Ось я шлях довершив, що тодi
Ти вказав менi, батьку,
І знов сам перед тебе стаю,
Як був сам на початку.
Сорок лiт я трудився, навчав,
Весь заглиблений в тобi,
Щоб з рабiв тих зробили народ
По твоiй уподобi.
Сорок лiт, мов коваль, я клепав
Їх серця i сумлiння
І до того дiйшов, що уйшов
Вiд iх кпин i камiння.
Саме в пору, як нам би в землi
Обiтованiй стати!..
О всезнавче, чи знав ти вперед
Про такi результати?
І ворушиться в серцi грижа
:
Може, я тому винен?
Може, я заповiти твоi
Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слiзно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому iншому дай сей страшний
Маестат
свого слова!
І ось сумнiв у душу менi
Тисне жало студене…
О всесильний, озвися, чи ти
Задоволений з мене?»
Так iдучи молився Мойсей
У сердечному горi,—
Та мовчала пустиня нiма,
Тихо моргали зорi.
XIII
Аж почувся притишений смiх
Край самiського боку,
Наче хтось бiля нього iшов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихi слова,
Мов сичання гадюки:
«Цвiт безтямностi плодить усе
Колючки лиш i муки.
А як вийде самому той плiд
