скачать книгу бесплатно
Нiчка кiнчаеться, зiрка ховаеться,
Будиться шелест в гаю.
Тiльки залюбленим, в мрiях загубленим,
Мариться слово «люблю».
Приспiв.
Майже сорок рокiв писав Анатолiй Кос – Анатольський пiснi i романси. Переосмислення ознак тодiшнiх популярних танцiв зустрiчаються у багатьох творах композитора: «Коли заснули синi гори», «Карпатське танго», «Зоряна нiч» (на власнi вiршi Кос – Анатольського), «Бiлi троянди» (Ростислава Братуня). Композитор використовуе в них i фольклорнi елементи, i колористичну гаму блюзових гармонiй, примхливу ритмiку, барвистий оркестровий супровiд та iншi елементи естрадноi музики. Пiснi i романси Кос – Анатольського за змiстом, формою й жанрами надзвичайно рiзнi, але незмiнним у них завжди виступае яскрава нацiональна визначенiсть. З народноi пiсенноi творчостi композитор черпае теми i образи, виражальнi можливостi. Анатолiй Йосипович звертаеться до рiзних фольклорних жанрiв: епiчних, жартiвливих, лiричних, танцювальних.
Показово, що добою формування феномена украiнськоi естрадноi пiснi як жанру, в якому вiдбилися найхарактернiшi риси нацiональних музичних традицiй, стали 1950–1960–тi роки. Такими творами були «Киiвський вальс», «Пiсня про рушник», «Ми пiдем, де трави похилi» Платона Майбороди i Андрiя Малишка.
Пiсня Анатолiя Кос – Анатольського «Коли заснули синi гори» (написана в серединi 1960–х) вiдрiзняеться яскравим впливом музичного фольклору карпатських украiнцiв, позначена високою мелодiйнiстю, простотою побудови, але одночасно глибоким лiризмом, що сприяло еволюцiонуванню до рiвня народностi. Пiсня вiднесена до розважальноi естрадно – танцювальноi музики цього перiоду. У нiй трансформовано ритмо – гармонiчнi елементи популярних танцiв 1960–х рокiв (рок – н – ролу, твiсту, шейку, боса – нови).
Вона стала окрасою усiх концертiв вокального трiо сестер Байко: Марii, Нiни та Даниiли.
Улюбленець мiльйонiв украiнцiв Назарiй Яремчук вважав пiсню «Коли заснули синi гори» однiею з найулюбленiших у своему репертуарi.
Кохана
Вiрш Ігоря Бараха
Музика Ігоря Поклада
Зорi, як очi,
Дивляться скрiзь на нас.
Серце не хоче,
Щоб промайнув цей час.
Хай в цю хвилину
Пiснею лине
Понад землею радiсть моя.
Приспiв:
Кохана! Мрiй кришталевих цвiт.
Кохана! Тобi дарую свiт.
Кохана! Сонце i небо,
Море i вiтер – це ти, це – ти.
Кохана! Сонце i небо,
Море i вiтер – це ти, це – ти.
Луки i доли
Зазеленiли враз.
Вiрю, нiколи
Щастя не зрадить нас.
Вiрю i знаю,
Нам нагадае
Подих весняний вечiр оцей.
Приспiв.
Усе почалося влiтку 1962–го. Ігорю Бараху дуже подобалися мелодii зовсiм ще юного Ігоря Поклада. І вiн, лiкар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слiв, зателефонував йому сам. Композитор погодився зустрiтися. Звiсно, що цей незабутнiй день Ігоревi Бараху запам’ятався на все життя: «Ігор тодi винаймав у Киевi кiмнату на вулицi Горького. Пригадую, що рояль до помешкання не входив через дверi, то довелося його просувати через вiкно. А я тодi працював лiкарем на «швидкiй допомозi» i у вiльний вiд роботи час пописував собi вiршики. Дечим хотiв подiлитися з Покладом. Ігор же глянув на них i запропонував послухати мелодiю, яку вiн написав у 18 рокiв, тобто в 1959–му. Ми прослухали дивовижну рiч й Ігор запропонував: «Напиши вiрш росiйською мовою». Я ж вiдразу парирував: «Нi, на таку мелодiю може бути написаний текст лише украiнською». На той час моi вiршi публiкувалися у багатьох виданнях, я писав пiснi з рiзноманiтними композиторами, правда, росiйською мовою.
Надворi було лiто 1962–го. Покладова мелодiя зачарувала i звучала в менi звiдусiль. Деякi кусочки народилися навiть в автобусi, в якому повертався вiд Ігоря. Спочатку – приспiв: «Кохана, мрiй кришталевих цвiт, Кохана, тобi дарую свiт, Кохана, сонце i небо, Море i вiтер – це ти, це ти…» Нiякого iменi не було, у свiтлому образi «Коханоi» бачив свою дружину Полiну. Вiдтак за кiлька годин написав весь вiрш. Знаю наскiльки Ігор прискiпливий i вибагливий до кожного наголосу, кожноi заокругленоi букви, у «Коханiй» не пiдправив жодного слова. Пiсня народилася цнотливо.
Першим виконавцем став Костянтин Огневий. Вiн понiс ii у свiти зi своеi цiкавоi подачi. А першою ii у жiночому варiантi, тобто «Коханий» заспiвала Лiна Прохорова. Згодом пiсня залетiла до Москви, де ii хто тiльки не спiвав: Муслiм Магомаев, Тамара Мiансарова, Людмила Невзгляд, бiльшiсть популярних вокально–iнструментальних ансамблiв, якi щойно зароджувалися. Безперечно, що менi та Ігоревi Покладу надзвичайно приемно, що радянська влада дозволила заспiвати нашу пiсню на Мiжнародному пiсенному конкурсi. 1969 року на фестивалi «Золотий Орфей» Юрiй Богатиков за задушевне виконання «Коханоi» отримав другу премiю. Уперше украiнська пiсня ввiрвалася на мiжнародний пiсенний олiмп. А велику пластинку «Koсhana» польськоi групи «Trubadurzy» («Трубадури») – навiть назву взяли нашу, не тiльки заспiвали польською – «дiставав» у Киевi з – пiд прилавка по великому блату. Я мав друзiв у Мiнiстерствi культури i вони сприяли цьому. У кiнцi 1960–х поляки концертували в киiвському Палацi спорту. У якийсь момент на сцену вийшов конферансье i з акцентом сказав, що колектив виконуе лише власнi твори. Але в концертнiй програмi прозвучить пiсня, авторами якоi е кияни.
Коли зазвучала «Кохана», я поруч з киiвським помешканням Ігоря Поклада на вулицi Павлiвськiй у кредит купив трикiмнатну кооперативну квартиру. Мiй будинок стоiть бiк у бiк з Покладовим (його, правда, на Тургеневськiй вулицi). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Боговi, авторськi гонорари за виконання «Коханоi». Отримував 500–600 карбованцiв щомiсяця. Так пiсня допомогла сплатити за чотири мiсяцi борги. Квартира була чудова, величезна. Я навiть не повiрив, що матиму тодi такi хороми…»
Кохання мое
Вiрш Валентини Малишко
Музика Бориса Буевського
Кохання мое неприховане,
Я до тебе навiки прикована
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.
Кохання мое недоспiване,
Не держи мене, вiдпусти мене.
Хочу бути я вiльною, вiльною.
Хочеш, стану зеленою квiткою.
Буду тiнню тобi й прохолодою,
Тiльки ти не проходь з погордою.
Буду завжди для тебе рiзною.
Розстелюся стежинкою рiдною.
Щоб в життi ти не збився в сторону,
Хай бiда там i радiсть – порiвну.
Якщо спрага тебе палитиме,
Стану краплею я непролитою.
Кохання мое неприховане,
Я навiки до тебе прикована
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.
Не чиiмись руками сильними,
А твоiми очима синiми.
Історiя ця народилася 1965 року, коли на екрани кiнотеатрiв вийшов художнiй фiльм «Мiсяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пiсень, де, зокрема, украiнською спiвала навiть росiйська артистка Майя Кристалiнська. Популярностi якому надала пiсня «Кохання мое неприховане», яку Борис Буевський написав на вiрш Валентини Малишко. А спiвала ii Дiана Петриненко. Хтозна звiдкiля i як народилися слова пiснi. Можливо, вiд стосункiв батькiв Валентини у перiод iхньоi закоханостi.
«У нас iз батьком, нiде правди дiти, складалися непростi стосунки. Надто багато стояло мiж нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своiми стараннями розвели двох люблячих людей – маму i тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.
Пам’ятаете? «… i карii очi, i рученьки бiлi ночами насняться менi…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мрiялось – дружина…» Карii очi снилися йому, не блакитнi, а темнi, мов ожина, маминi очi. Минуло вже чимало рокiв пiсля iхнього розлучення, а вiн зустрiчав маму пiсля роботи на так званiй «алеi Рибака» (там, де вхiд до пiд’iзду будинку по Богдана Хмельницького, колишнiй Ленiна) здоганяв i казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрiю?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складностi наших взаемин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, тi всмiхалися, настiльки схожiсть мiж нами впадала в очi. Батько помiтив ту схожiсть дуже рано. Невдовзi пiсля його приiзду до Уфи (на пленум Спiлки письменникiв Украiни) мама отримала листа, в якому були такi рядки: «Люби Валюшку, виростай ii, вона схожа на мене у всьому: в обличчi, в характерi, в поведiнцi. Якщо будем живi, то буде в тебе два Андрii: малий i великий, а якщо великого не буде, то залишиться мiй двiйник. Хай живе здорова та не хворiе! Дашенька! Будь здорова, цiлую тебе мiцно i мою маленьку Валюшку. Андрiй». (Лист вiд 2 жовтня 1942 року).
Вiн був добрим батьком….Невдовзi вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неi поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи менi щось, ми ж нiколи i не посварилися». Мама сказала: «Андрiю, ти вибрав собi долю сам…» Батько був дуже хлiбосольним, любив спiвати пiсень, гарно говорити при столi. Чоловiки заздрили, а декотрi з жiнок плакали. Так, вiн умiв говорити, це не кожному дано. Батьковi багато було дано вiд Бога. Якби вiн не став поетом, вiн мiг би стати характерним актором – частенько грав у життi. Дехто ще пам’ятае кумедний випадок на одному з письменницьких з’iздiв. Батько прийшов нещасний, зiщулений, таке собi хворе створiння з паличкою. Надiйшов час його виступу. Вiн виступив, як завжди, блискуче, розiгнувся, голос його став дзвiнким i молодечим. Захопившись, пiд шаленi оплески вiн закiнчив виступ, як хлопчисько, збiг зi сцени, а палицю… забув бiля трибуни. Отакий вiн був актор…
Якби батько не став поетом, вiн мiг би стати добрим спiваком, бо голос мав оксамитовий, розкiшного тембру баритон. Дуже гарно вони спiвали з бабусею Ївгою украiнськi пiснi. Якби вiн не став поетом, то мiг би стати композитором, частенько сам пiдбирав мелодii до своiх текстiв».
Кришталевi чашi
Вiрш Вадима Крищенка
Музика Вiктора Лiсовола
Наливаймо, браття,
Кришталевi чашi,
Щоб шаблi не брали,
Щоб кулi минали
Голiвоньки нашi!
Щоби Украiна
В ярмi не стогнала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава,
По свiту гуляла!
Бо козацька доля,
Як у полi рута,
Сiчена дощами,
Хрещена громами
Ще й вiтрами гнута.
Як лелечий клекiт,
Козакова вдача
Вигукнеться смiхом,
Вигукнеться щирим,
А вiдлунить плачем.
Погуляймо, браття,
Наберiмось сили,
Поки до походу,
Поки до схiд сонця
Сурми не сурмили.
На початку ХХІ столiття до композитора Вiктора Лiсовола зайшов у гостi чоловiк iз президентськоi охорони. Коли побачив живого i здорового автора музики до пiснi «Кришталевi чашi…», здивуванню не було меж. Сарака думав, що ця пiсня старовинна, ще з тих давнiх часiв козаччини перiоду Богдана Хмельницького, XVII сторiччя. А тут раптом перед ним сидить автор: старий, сивий, беззубий дiд! Але ще сидить. Багато людей вважають, що пiсня збережена i вiдроджена з минулих столiть…
«Найбiльшу популярнiсть менi принесла «Наливаймо, браття, кришталевi чашi», – вважае Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професiею iнженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Вiктор Лiсовол написав таку музику, що й досi бiльшiсть вважае пiсню народною. Це було у 1966 роцi. Коли твоя пiсня стае не твоею, а народною, що може бути бiльшим щастям? У радянськi часи в штики сприймалися слова «Щоби Украiна в ярмi не стогнала», але ii виконували у скороченому варiантi, без тих слiв. Тепер чи не кожен хор Украiни мае у своему репертуарi «Наливаймо, браття, кришталевi чашi». Багато для цiеi пiснi зробила Нiна Матвiенко. Інколи людям здавалося, що це вiдроджена пiсня з минулих столiть. Може, якби знали, що автор е сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.
«Це, мабуть, дано Господом Богом, адже пощастило менi у потрiбний час i у потрiбному мiсцi зустрiтися з прекрасним поетом – пiснярем Вадимом Крищенком, – з радiстю промовляв Вiктор Лiсовол. – Уже пiд час першоi нашоi зустрiчi показав йому своi мелодii. Йому все сподобалося. Вiн подарував менi невеличку збiрку своiх вiршiв «Щирiсть», яка вийшла у свiт 1966 року. Ось там знайшов для себе вiрш, який починався словами: «Гей, наповним кухлi, полив’янi чашi, щоб шаблi не брали голiвонькi нашi…» Мелодiя, яку написав невдовзi, вимагала деяких змiн у текстi. Змiнився перший рядок i додалися слова у другому. Вiдтодi спiваеться так, як вимагала музика i як знають пiсню нинi. Уперше заспiвав ii на новосiллi у своiх друзiв, якi отримали помешкання в столичному районi – Теремки. А пiдiгравав собi на гiтарi. Потiм пiсня пiшла в люди.
Радянська цензура сприйняла пiсню в штики! Убачали у текстi бунтарський дух з натяком на самостiйнiсть Украiни. Найгострiше тодi звучали рядки другого куплету: Щоби Украiна В ярмi не стогнала, Щоби наша слава, Козацькая слава, По свiту гуляла!
Погодьтеся, що на 1960–тi роки для цензури подiбне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмiв, про якi здорова i мисляча людина навiть уявити подiбного не могла. Це пахло Сибiром. Тому йшли на хитрiсть: з великих сцен виконували без цих слiв, тобто iх пропускали. Але народ любив усе, тож нiчого не викидав.
На естрадi ii почали спiвати хлопцi з квартету «Явiр», Нiна Матвiенко, Олег Марцинкiвський. Кожен, кому поталанило в життi й кому Господь довiрив щось бiльше, i вiн не осоромив Творця, не пiдвiв, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумiв вистояти, не зазнатися, не пiддатися спокусi i не загордитися. Коли ж говорили, що пiсня народна, трошки мене воно й смоктало пiд ложечкою, але розумiв i тiшився, що щось i мое пiшло та прижилося в народi. Якби ж то тiльки тодi, в 1960–1970–их, а й досi в багатьох збiрниках пишуть, що пiсня народна. Це ж при живих авторах вiрша i музики!»
Летять, нiби чайки
Вiрш Лади Реви
Музика Юдiф Рожавськоi
Летять, нiби чайки, i днi, i ночi
В синю даль, (2)
А серце менi шепоче:
– Кинь печаль. (2)
Ген сонце у хвилях заграло,
І радiсть витае навкруг!
Наче в свiтi не стало (3)
Розлук…
Хай весни, мов птицi казково – синi,
Вiдлетять, (2)
Я тiльки тебе едину
Буду ждать. (2)
Я вiрю: повернеться щастя,
З тобою ми стрiнемось знов…
Ти скажи, чи не згасла (3)
Любов!
Летять, нiби чайки, i днi, i ночi
В синю даль, (2)
А серце менi шепоче:
– Кинь печаль. (2)
Пiсня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрiй був гнiтючий, на душi – бiль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвiнок. Композитор Юдiф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радiсне, веселе, у стилi французьких шансонье. Звичайно, поетесi легше було вiдмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотiла образити, адже знала свою подругу, та й справдi вмiла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловiк Лади навiть сказав дружинi: «Та напиши будь-що, вiдчiпне…» І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавськоi, вирiшила виконати прохання. Якось мимоволi чоловiк увiмкнув телевiзор, де на екранi поетеса побачила завiсу з п’еси «Чайка».
«І тут у мене вирвався на волю перший рядок «Летять, нiби чайки», – розповiдала Лада Рева. – Менi це сподобалося. Подумала: «Давай запишу, щось у тому е!..» Лише записала перший рядок, як дописала i все решту. Вiрш народився вiдразу. З одного подиху. Вiд першоi букви до останньоi. Зателефонувала Юдiф Григорiвнi й продиктувала ще гарячi слова. «Це зовсiм не те, чого я хотiла», – почулося у слухавцi. І в додачу: «Нехай, я запишу на всяк випадок».
Не дочекавшись свiтанку, о п’ятiй ранку Юдiф зателефонувала менi: «Ладочко, вибачайте, я вас розбудила?! Я сiдаю за iнструмент i зараз проспiваю нашу пiсню!»
Так як ii спiвала вона, як розумiла, нiхто iнший повторити чи перевершити не змiг нiколи».
Варто визнати, що обидвi жiнки: i Лада Іванiвна, i Юдiф Григорiвна (рiднi та колеги називали ii нiжно – Дiдi) мали спорiдненi душi, якi поеднувалися з надзвичайною iнтелiгентнiстю i такою ж доброзичливiстю. Обидвi були яскраво вираженi украiнськi патрiотки, якi сприймали життя не за партiйними гаслами, а за щоденними реалiями. Бачили i вiдчували фальш, але палко любили украiнську мову, лiтературу, поезiю, мистецтво, пiсню. Завжди i всюди залишалися i реалiстками, i оптимiстками, до безтями закоханими у життя.
Першою виконала «Летять, нiби чайки» спiвачка Лариса Остапенко, а невдовзi вона прозвучала з незабутнього чоловiчого голосу Дмитра Гнатюка. Час пiдтвердив, що маемо низесенько вклонитися i поетесi Ладi Ревi, i композиторцi Юдiф Рожавськiй за iхнiй безсмертний твiр, який став одним з найкращих у ХХ столiттi.
На вiршi Лади Реви писали музику Платон Майборода, Ігор Шамо, Андрiй Штогаренко, Анатолiй Кос-Анатольський, Аркадiй i Вiталiй Фiлiпенки, Якiв Цегляр, Олександр Зуев…
Композитор Юдiф Рожавська мала винятковий слух i феноменальну музичну пам’ять – могла, слухаючи пiсню по радiо, вiдразу записувати ii ноти. Була дружиною киiвського поета Рюрика Немировського. Їй пощастило створити 10 п’ес, три мiнiатюри, два етюди i сонату, а також численнi романси на вiршi Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесi Украiнки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Вiталiя Коротича, Анни Ахматовоi. Вона – автор музики до понад 100 украiнських пiсень.
Любисток
Вiрш Степана Пушика
Музика Олександра Бiлаша
