скачать книгу бесплатно
Поезiя Миколи Петренка мае два крила: лiричне й фiлософсько – публiцистичне. Але вони, цi крила, не зумiли б пiднести його поезiю над виданнями, коли б не одухотворенiсть i щирiсть. І все ж iм’я поета широкому загаловi вiдоме насамперед завдяки десяткам пiсенних текстiв, котрi поклали на музику вiдомi львiвськi композитори. Серед написаного варто вiдзначити супершлягер «Намалюй менi нiч» з музикою Мирослава Скорика. «Карпати», «Ти забудь тi слова», «Калина приморожена», «Як цимбали обiзвуться», «Срiбнi кораблi», «Червона хустина», «Перепiлочка мала», «Якщо любиш Украiну», «Кажуть люди» – з музикою Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Анатолiя Кос – Анатольського, Богдана – Юрiя Янiвського, Вiктора Камiнського, Ігоря Бiлозiра визнавалися найкращими пiснями року, постiйно звучали по радiо й телебаченню, iз естрадних та театральних сцен.
Микола Петренко свiй вiрш написав 1962 року i дав його композитору Мирославовi Скорику. Той досить швидко створив музику.
«Нинi достеменно й сам не знаю, скiльки насправдi iснуе вже мелодiйних варiантiв пiснi «Намалюй менi нiч». Принаймнi про п’ять знаю точно, – зазначае Микола Петренко. – Вiрш я присвятив художницi Герi Левицькiй, яка написала мiй вдалий портрет у майстернi скульпторки Теодозii Бриж. Усi ми тодi були молодi, хотiли горiти i творити. Усе трапилося перед якоюсь вечiркою. Фана (так звали Теодозiю) ще лiпила щось, Генрiетта малювала, а я сумував, не мав, що робити. Фана тодi кинула менi: «Чого снуешся без дiла? Краще напиши менi i Герi вiрш!» І я справдi написав тодi два вiршi, один з яких опiсля був покладений на музику. Нинi в колишнiй майстернi, що на вулицi Мартовича, 5 у Львовi, де все писалося, лiпилося, народжувалося, знаходиться меморiальний музей скульпторки Теодозii Бриж.
Мирослав Скорик мав свiй власний ансамбль «Веселi скрипки» в консерваторii, який був першим виконавцем. Згодом виявилося, що ми спiльно цiею пiснею започаткували новий напрямок украiнськоi естрадноi пiснi. Звичайно, що це успiх i це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселi скрипки» виступали на сценах не тiльки Львова, вони були постiйними учасниками гала-концертiв в Киевi та Москвi в Кремлi. Виступали з вiдомими солiстами Дмитром Гнатюком, Анатолiем Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком. Радiо та телебачення часто транслювали пiснi Мирослава Скорика, якi виконували «Веселi скрипки». А вершиною популярностi можна вважати участь пiснi «Намалюй менi нiч» в найбiльш престижнiй тодi телепередачi Радянського Союзу – «Голубому вогнику». Через якийсь час мiй вiрш якось потрапив у Канаду i Богдан Весоловський, який писав як довоеннi львiвськi естраднi пiснi, так i пiслявоеннi (потiм вiн емiгрував), написав власний варiант музики. Пiсня звучала там на хвилях украiномовних радiостанцiй i мала неабияку популярнiсть в США та Канадi. Канадцi видали й платiвку з ii записом, це також було у першiй половинi 1960–х. У текстi е слова «вирушають у путь, щоб згорiть…» У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до сутi написаного. У 1970–х яскраво запалилася зiрка Сонi Ротару, вона повернулася до нашоi з Мирославом Скориком пiснi. Мабуть, мала потребу в цьому. В ii варiантi з живим оркестром «Намалюй менi нiч» найкраще з записаного будь – коли. Звучить вона й у музичному фiльмi «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчi».
Не топчiть конвалiй
Вiрш Ростислава Братуня
Музика Мирослава Скорика
Приспiв:
Не топчiть, не топчiть конвалiй, (3)
Не… Не топчiть конвалiй.
Все в маленьких дзвониках пахучих,
Площа, вулиця, провулки, тротуари…
То весна у наступi могучiм
Скинула десантом iх iз хмари.
Приспiв.
Все спинилось, все здалось без бою:
І машини, i просто пiшоходи.
Вiд весни нiхто не ждав розбою,
Вiд конвалiй – от такоi шкоди.
Приспiв.
Але це було лише хвилину,
І вiдразу все на мiсце стало,
Наступ конвалевий линув i вiдлинув,
Жаль, що все це коротко так тривало.
Приспiв.
Не топчiть, не топчiть конвалiй, (2)
Не топчiть конвалiй. (2)
У Львовi, в 1963 роцi, композитор Мирослав Скорик створив вокальний ансамбль «Веселi скрипки», для якого написав ряд пiсень, що в той час були дуже популярними. У тих пiснях композитор започаткував новий напрямок украiнськоi естрадноi пiснi, де поеднав украiнськi iнтонацii та слово з ритмами джазу, танго, блюзу, халi–галi, босса-нови, що панували тодi у свiтi, але були маловiдомi в Украiнi. А пiсня «Не топчiть конвалiй» стала тодi дуже популярною.
Мирослав Скорик: «Наприкiнцi 1950–х рокiв у нас з’явилися новi музичнi течii iз Заходу, забороненi тут ранiше. Ми, студенти та молодь, сприймали це з великою цiкавiстю. Вiдтодi захоплююся джазом. Я навiть мав тодi у Львовi невеличкий ансамбль пiд назвою «Веселi скрипки», для якого писав пiснi. Цей ансамбль виконував рiзнi популярнi мелодii, а також джазовi твори. Я тодi написав чимало пiсень, зокрема такi шлягери, як «Намалюй менi нiч», перший украiнський твiст «Не топчiть конвалiй» – цi пiснi спiвали, пiд них танцювали – вони були дуже популярними. Потiм я вiдiйшов вiд того. Але тодi моiм завданням було – осучаснити тодiшню украiнську естраду, вивести ii з такого чисто народного, селянського лона та зробити, так би мовити, iнтелiгентнiшою. На жаль, до кiнця менi це не вдалося…
На початку 1960–х пiсля навчання в аспiрантурi у Москвi я приiхав на роботу до Львова. Тодi всi захоплювалися джазом, який був до другоi половини 1950–х заборонений. А тут його щойно дозволили! Я також був пiдкорений тими ритмами. Створив вокально–iнструментальний ансамбль «Веселi скрипки». Пiснi, якi написав для нього, були дуже популярнi. Одна з них – «Не топчiть конвалiй», перший украiнський твiст».
Що цiкаво, своi першi кроки на естрадi юний Володимир Івасюк робив з творами Мирослава Скорика. Ось як про це згадуе Михайло Івасюк у книзi «Монолог перед обличчям сина»: «Восени 1964 року Володя згуртовуе кiцманських хлопцiв i дiвчат з музичноi школи i створюе вокально-iнструментальний ансамбль «Буковинка» – один iз перших колективiв республiки на початку 1960–х рокiв. До його складу входять, мiж iншими, дiвчата з гарними голосами: Л. Шкуркiна i Л. Сазонова, тенор приемного тембру М. Калинчук та iн. На фортепiано грае сестра Галинка, на скрипцi й гiтарi – Володя, кларнетi – С. Клевчук, баянi – Є. Синько. Із творiв сучасних композиторiв, якi культивували жанр пiснi, романсу, вiн з особливим задоволенням виконуе пiснi Мирослава Скорика («Карпати», «Не топчiть конвалiй», «Намалюй менi нiч»), звертаеться до творчостi Олександра Бiлаша та Платона Майбороди, якi в той час набирали значного розголосу».
Незрiвнянний свiт краси
Вiрш Анатолiя Фартушняка
Музика Левка Дутковського
Юнiсть смерек,
Мов незрiвнянний свiт краси.
Черемош хвилями пiсню награе,
Ватри горять на полонинi, нiби цвiт,
Мрiя i радiсть, i щастя в них мое.
Приспiв:
А сонце навкруг,
Далеко лине пiсня понад краем.
Далеко синi гори за плаями,
Гори, гори, там вдалинi.
Голос трембiт
Над верховинами дзвенить,
Променем, зорями в небо, ген злiта.
Велич Карпат – це моя гордiсть i краса,
Чистими веснами серце розквiта.
Приспiв.
Осiнь 1969 року. Левко Дутковський проводив на сценi Вижницького районного Будинку культури зведену репетицiю з оркестром та жiночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидiв за пiанiно, а навпроти нього стояли дiвчата i спiвали щойно вивчену пiсню. «Раптом на сценi з’явився Василь Зiнкевич з юнаком, який навчався на вiйськових курсах водiiв при Будинку культури, – каже Левко Дутковський. – Узагалi, стороннiм бути присутнiми на репетицiях «Смерiчки» я не дозволяв, але для хлопцiв – курсантiв, якi мали йти в армiю, робив виняток, тож пiд час перерв мiж заняттями вони тихенько сидiли у залi. Серед них був i юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього вiн трохи спiвав у шкiльному хорi. Голос його менi сподобався, але у нього, звiсно, не було ще досвiду вокального спiву. Я взяв Назарiя у «Смерiчку».
«У нього був неповторний голос, – додае поет Анатолiй Фартушняк. – Отож у Левка визрiла думка написати спецiально для Назарiя пiсню. «Анатолiю, е цiкава i водночас нелегка робота», – мовив якось Левко при зустрiчi. – Йдемо до пiанiно, спробуемо щось створити. Якщо пiсня вдасться, вже й з виконавцем визначився… Вiн почав награвати варiанти нових музичних мелодiй. Час вiд часу перепитував: а якщо зупинитися ось на цьому?.. Я висловлював власну думку, хоч у нотах не розумiвся. Все ж вiдчував душею, який музичний хiд спрацюе краще. Усе – таки пощастило вiдшукати мелодiю, що вiдтворювала велич i красу вiчно молодих Карпат. Мною невдовзi були покладенi на музику слова. Запропонували новинку Назарiю. Пiсня «Незрiвнянний свiт краси» була досить складною для солiста – початкiвця. Та щоденна робота над постановкою голосу, любов до прекрасного зробили свою справу.
«Незрiвнянний свiт краси» за короткий перiод стала у карпатському регiонi досить знаною. Особливо пiсля того, як на телеекранах з’явився музичний фiльм «Червона рута», де Назарiй ii виконуе. Услiд за пiснею Володимира Івасюка «Червона рута», яка стала переможцем телефестивалю «Пiсня–71», «Смерiчку» запросили в Москву на телефестиваль «Пiсня–72» з пiснею «Незрiвнянний свiт краси». Однак Левко Дутковський, iз власних мiркувань, наполiг, щоб там звучав твiр Володимира Івасюка «Водограй». І знову була трiумфальна перемога в межах Союзу. Пiсля виступу «Смерiчки» Івасюк пiдiйшов до Левка Тарасовича iз сувенiрним фортепiано i сказав: «Ця нагорода повинна була належати тобi…».
«Через мiсяць пiсля народження пiснi «Незрiвнянний свiт краси» на Чернiвецькiй студii телебачення звукорежисер Василь Стрiхович записав ii, – констатуе Левко Дутковський. – Назарiй, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Навiть пiсля вступу до Чернiвецького унiверситету Яремчук не покидав «Смерiчки». Вечорами потягом приiжджав на репетицii у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетицii, свiтилися вiкна, радiв, що приiхав не даремно. Частенько пiсля пiзнiх репетицiй Яремчук уночi вже не йшов додому, у село Рiвня, а ночував у мене, де його гостинно зустрiчала i пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене i Марiя Дарiiвна, мати Назарiя. Вона навiть привiтала мене з прийдешнiм 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу в творчому становленнi ii сина Назарка. На жаль, це була остання ii листiвка – подяка. А з Назарiем вокалом я займався понад 12 рокiв».
Неспокiй
Вiрш Дмитра Луценка
Музика Володимира Верменича
Вже над мiстом вогнi
Зацвiли, як у лузi ромашки,
Задрiмали квартали,
Та менi лиш спокою нема.
Сам не знаю чого
На душi так тривожно i важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокiй пройма.
На душi так тривожно i важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокiй пройма.
Може, серце мое
Розтривожили чари веснянi,
Може, стежку до тебе
Я у травах зелених згубив.
Я тобi лиш однiй
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.
Ти до мене прийди
У вiнках чорнобривоi ночi,
Пригорнися до серця,
Хай вiд щастя воно засiя.
Я ж чекаю тебе,
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
Коли Дмитро Луценко i його дружина Тамара 1963 року отримали в Киевi невеличку, але з усiма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спiлки письменникiв, як грiм серед ясного неба – смерть iхньоi донечки Лариси. Ще в школi на перервi штовхнув розбишака – хлопець (не знае й досi, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летiла безвинна дiвчина через три – чотири сходинки цiлий поверх i голiвкою бухнулась об цементну колону. Ослiпла, не бачить лiнiйок у зошитi, заплакала. У медпунктi приклали до чола ефiр, щоб охолодити, наче вiдпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невiдкладна допомога вже приiхала додому, звелiли лежати п’ять днiв, а потiм показали лiкаревi. Так все й виконали, порушень не виявили… Тодi вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згорiла нещасна мучениця… Температура полiзла догори вище рисочок на термометрi… Розплавила кровоноснi судини…
«Залiзо не витримуе, бо з’iдае його iржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевiльних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловiк мiй ледь животiе, а вночi кричу увi снi несамовито… У першi днi Дмитро Омелянович нiби збожеволiв, не чув нiчого i не бачив нiчого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гiрких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день i нiч. Пив тiльки лiки i мiнеральну воду. Всю гiркоту виплескував на папiр. Десятки пiсень було написано пiсля вiчноi розлуки з донечкою: «Ночi» з Анатолiем Пашкевичем, «Неспокiй» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодiю колись виводив Костянтин Огневий), «Смереки» з Анатолiем Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зi Степаном Сабадашем… Вiсiм iнфарктiв перенiс батько пiсля смертi доньки. За характером був вiчним оптимiстом, нiколи не скаржився. Інколи мiг сказати: «Подумаеш, вiсiм iнфарктiв! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…
Тодi упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кiнцi, в раптовiй, без мук, смертi».
«Прослуховую магнiтофонну плiвку: «Неспокiй». Музика Володимира Верменича, нiжна i сумна, як слова до цiеi лiричноi пiснi, написаноi пiсля трагiчноi втрати юноi доньки Лариси, – з сумом додае Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бiдний батько i все ж знаходив сили творити.
Чому вiн запропонував ii менi? Бо вiдчував душею, який виконавець потрiбний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав i любив артистiв, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пiсня мае й третього спiвавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пiсню в люди…»
«Стоiть тепер на Байковому цвинтарi на бiлому мармуровому постаментi, що як шматок ii рояля, наша лебiдка в бiлоснiжному вечiрньому вбраннi i тримае у нiжнiй руцi скрутку нотного аркуша, нiби зiбралась на вiдповiдальний концерт у пишному зеленому театрi, – з невимовним смутком продовжуе Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зiбганий, на рояль, символiзуючи обiрване життя i надii. Кому вiн знадобився? Невiдомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…
А думалось тодi, що робимо для неi, дорогоi, незабутньоi…»
Ображайся на мене, як хочеш
Вiрш Василя Симоненка
Музика Юрiя Гуляева
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.
Хай досада чи гнiв жеврiе,
Хай до слiз я тебе озлю –
Ти для мене не тiльки мрiя,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.
Все вiддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моiх течiю –
Я люблю твоi очi, i брови,
І поставу, i вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.
Серед найдорожчих та безцiнних архiвiв, якi свято береже родина Смолянських, особливе мiсце належить темi Василя Симоненка. Юрiю Васильовичу, талановитому театральному режисеровi й виконавцю, пощастило протягом кiлькох рокiв близько знати поета i журналiста, спiлкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрiйовича випала нагода торкатися його творчостi, пiзнiше – чимало прислужитися ii популяризацii.
Пощастило Юрiй Смолянському стати очевидцем народження пiснi украiнською мовою легендарного спiвака, який мав i композиторськi здiбностi, на вiрш Василя Симоненка: «…У шiстдесятих роках на сценi Черкаськоi фiлармонii досить часто виступали видатнi митцi з Киева. Якось приiхав i Юрiй Гуляев, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якiй вiн записав романс на вiрш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (менi тодi доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрiя виконати цей романс, додав, що це сприятиме успiховi, адже Симоненко писав цi поезii, живучи в Черкасах.
– А я про це не знав, – сказав спiвак, – кiлька рокiв тому, не пам’ятаю, в якому мiстi, зайшов до книгарнi. Привабила обкладинка i назва «Тиша i грiм». Я сiв, розгорнув i зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так i почалася моя композиторська дiяльнiсть, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кiлька творiв iз циклу «Тиша i грiм», але не знаю, чи потрiбнi моi композицii людям.
Я сказав, що потрiбнi, а Юрiй просяяв своею чарiвною усмiшкою:
– Побачимо. Гайда на сцену…
Не знаю, чи встиг, бо його молоде i щире серце теж зупинилося рано…»
Чи не найкращi роки свого життя провiв росiянин Юрiй Гуляев в Украiнi. У нашiй столицi народився його единий син Юра. Й досi звучить звiдусiль «Киеве мiй!», натхненником якоi був саме Гуляев. Та й розмовляв i спiвав украiнською так, що нiхто б нiколи не повiрив, що вiн не украiнець!
Василь Симоненко 28–лiтнiм пiшов за межу вiчностi. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так вiдмiряно було Василевi Богом. Коли б йому доля вiдмiряла бiльше прожити на землi, котра була для нього «нiби казка», скiльки б ще цiкавого та незвiданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Вiдтак нiби пророк таким молодим написав про самовiддане глибоке кохання у вiршi «Ображайся на мене, як хочеш», де лунае заклик поета прожити життя, не розмiнюючи кохання на дрiбницi:
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.
Очi волошковi
Вiрш Анатолiя Драгомирецького
Музика Степана Сабадаша
Я iду багряним садом,
