скачать книгу бесплатно
Досить неприродно, чужою мовою розмовляють Микола Яковченко (у ролi коменданта гуртожитку) i Нонна Копержинська (вона ж Секлета Пилипiвна з екранiзацii «За двома зайцями»).
Вiрш до пiснi написав украiнський поет Микола Сом, а музику – Оскар Сандлер, автор легендарноi дитячоi колисковоi «Заходить до хати»… Картина «Мiсяць травень» спецiально була випущена на екрани 1 травня того ж 1965 року.
Що ж до Маiй Кристалiнськоi, вона була перлиною виконання задушевних пiсень радянськоi держави 1960–1980–х рокiв. Їi голос був кожному настiльки рiдним, милим i затишним, що глядачi на концертах вiдчували себе маленькими дiтьми. За цей дар спiвачку називали «матусею естради». Лише обмежене коло друзiв та рiдних людей знали, чому так сумно звучить ii голос, чому виконуе лише сумнi пiснi. Мало хто знав, що незмiнна косинка на шиi спiвачки – не талiсман, не новомодна вигадка, яку вiдразу почали копiювати багато жiнок тодiшньоi держави, – вона приховувала величезну людську трагедiю. Чверть столiття спiвачка прожила, чекаючи неминучого фiналу. Вона виходила на сцену щоразу як востанне, вiддаючи глядачевi себе i свою нiжнiсть без залишку. Нiхто й подумати не мiг, що в цих величезних сумних очах ховалася страшна таемниця – невилiковна хвороба. У неi лiкарi виявили пухлину лiмфатичних залоз (лiмфогранулематоз). Але навiть це не змогло перешкодити ii щастю. Майя Кристалiнська не була слiпучою красунею. Але всi, хто перебував поруч з нею бодай хвилину, вiдчували ii рiдкiсну привабливiсть, свiтлу ауру, надзвичайну жiночу м’якiсть. І дивовижний голос, яким спiвала ii душа. Слава Боговi, що дав нам можливiсть нинi слухати у виконаннi спiвачки кiлька пiсень украiнською мовою, в яких зовсiм не вiдчуваеться жодного акценту. Для неi писали навiть Андрiй Малишко та Платон Майборода. Видаеться, що iх виконавиця – корiнна з дiда – прадiда щира украiнка!
Хоч доля вiдвела Майi Кристалiнськiй усього 53 роки земного життя (померла у 1985–му), й досi голос великоi спiвачки стае таемниче незбагненним i неповторним. Вслухаючись в нього, розумiеш, якою мае бути людина – великодушною, глибокою i з величезним серцем любовi! На превеликий жаль, не доспiвала, не долюбила…
Вiдлуння твоiх крокiв
Вiрш Володимира Вознюка
Музика Володимира Івасюка
Твоi кроки мiй забрали спокiй –
Ти вiд мене йдеш в осiнню нiч.
Я ж у мрiях бiля тебе, збоку,
Вiями торкаюсь плiч.
Приспiв:
І плине час бiлим птахом в чисту голубiнь,
Чому це нас роз’еднала тиха далечiнь?
Скажи, чому на моiх вустах е тiнь журби,
Луну одну залишив для мене ти?
Те вiдлуння в мое серце б’еться,
І воно спiшить за ним услiд.
Стихнуть кроки, та не стихне серце –
Жду тебе з далеких лiт.
Приспiв.
Пiсню «Вiдлуння твоiх крокiв» уважають одним iз найкращих творiв композитора Володимира Івасюка. Автор називав ii типовим украiнським романсом. Поетовi Володимиру Вознюку вдалося написати вiрш всього за день, а ii знають i люблять вже не один десяток рокiв. І хоч пiсню переспiвали популярнi спiвачки рiзних часiв: Лiдiя Вiдаш, Людмила Артеменко, Софiя Ротару, все ж Володя Івасюк на початках хотiв довiрити ii долю солiстам ансамблю «Смерiчка» Левка Дутковського Василю Зiнкевичу i Назарiю Яремчуку. Згодом композитор зрозумiв, що лише жiночий голос здатний «зробити з неi шедевр», тiльки жiнка зможе зворушливо виконати ii… Задушевна, вишукана мелодiя, милозвучнi слова одразу запали у людськi серця, i на довгi–довгi роки пiсня стала популярною. Автора вiрша «Вiдлуння твоiх крокiв» Володимира Вознюка знають у мистецьких колах ще й як директора Чернiвецького лiтературно – меморiального музею Ольги Кобилянськоi.
А все почалося теплоi, золотистоi осенi 1969 року. «20–рiчний Івасюк в одному з туристичних походiв познайомився з моiм товаришем Миколою Коломiйцем (нинi вiн живе i працюе на Хмельниччинi). Цiкаво, що i я, i Микола вже тодi (а навчалися ми на третьому курсi фiлологiчного факультету Чернiвецького унiверситету) писали вiршi, – каже поет Володимир Вознюк. – Микола запросив Володю до себе в гостi. Ми мешкали в однiй кiмнатi студентського гуртожитку на вулицi Островського (тепер вулиця названа iм’ям Сiдi Таль). Володя принiс готову музику i запропонував написати слова до неi Миколi. Потрiбне композиторовi поет не змiг народити, i Володя запитав мене, чи не змiг би взятися за текст. Вiн менi сказав, що хотiв би бачити у вiршi. Я записав музику на свiй магнiтофон «Весна», який у тi роки серед молодi вважався ледь не останнiм «писком» моди i технiки. Слова написав за день, а наступного показав iх Володi. Той, прочитавши, вiдразу сказав: «Старий, тобi це вдалося зробити!» Ось цей майже перший варiант i спiваеться досi.
У мене пiсня починалася так: «Впали кроки i забрали спокiй, Ти вiд мене йдеш в осiнню нiч…» У записах же чомусь з’являлося iнше – «Твоi кроки мiй забрали спокiй…», де вже у першому словi «твоi» спотворювався наголос. Ще Володя нiяк не мiг второпати змiст останнього рядка першого куплету, тому запитав: «А як можна збоку вiями торкатись плiч?» Я йому пояснював, що це дуже просто: хлопець вищий своеi коханоi дiвчини, яка йде збоку i вiями торкаеться його плiч. Але пiсня писалася для чоловiчого голосу, хоч нинi вона популярна i улюблена з жiночоi подачi. Так i було в першому варiантi: «Скажи, чому на вустах моiх е тiнь журби, Луну одну залишила менi ти?»
Володя хотiв ii запропонувати Володимировi Голубу (був колись такий популярний спiвак, згодом вiн емiгрував за океан). Могли «Вiдлуння твоiх крокiв» заспiвати Василь Зiнкевич з Назарiем Яремчуком. Зберiгся лист Володi, датований 26 жовтня 1969 року керiвниковi «Смерiчки» Левковi Дутковському: «Якщо маеш потребу в нових пiснях, то я вишлю тобi ii (можу зробити оркестровку). Напиши менi, чи маеш добрий голос (тенор), на який я мiг би розраховувати. Пiсня називаеться «Вiдлуння твоiх крокiв».
Прем’ерне виконання пiснi Володя довiрив своiй першiй спiвачцi Лiдii Вiдаш. Час пiдтвердив, що вiн не помилився. Пiзнiше «Вiдлуння» записала Софiя Ротару, вийшла пiсня у виконаннi спiвачки й на платiвцi «Тiльки тобi».
Виростеш ти, сину
Вiрш Василя Симоненка
Музика Анатолiя Пашкевича
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспанi тривоги.
У хмельнi смеркання мавки чорнобровi
Ждатимуть твоеi нiжностi й любовi.
Будуть тебе кликать у сади зеленi
Хлопцiв чорночубих диво – нареченi.
Можеш вибирати друзiв i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полi,
Прийдуть з Украiни верби i тополi.
Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
Був час, коли захопившись поезiею шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрiйливо зiтхнувши, занотував у щоденнику: «Хотiв би я, щоб моi пiснi спiвали, як спiвають в англомовному свiтi Бернса…» За життя Василя нiхто й гадки не мав, а вiн – й поготiв, що його вiршi стануть народними пiснями i iх спiватимуть доти, доки житиме на землi бодай один украiнець.
«Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного i доброго, – щиро зiзнавався поет. – Зате навчився я пити горiлку, смердiти тютюном, навчився мовчати i бути обережним, коли слiд кричати. І найстрашнiше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професiя… Я розумiю, що поет з мене такий собi. Але бувають i гiршi. Такi, як я, теж необхiднi для лiтератури. Ми своiми кволими думками угноiмо грунт, на якому виросте гiгант. Прийдешнiй Тарас або Франко». Надмiрне самооскарження. Адже епоха така контроверсiйна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тiльки починалося i обiцяло увiнчатися чимось непересiчним, а може, й генiальним, адже потенцiал поет мав колосальний, а вчитися нiколи не припиняв. Вiн ненавидiв смерть, знаючи, що вмирае. Вiн так хотiв жити. Вiн ще стiльки мiг зробити доброго…
Доля не зводила Симоненка спецiально для творчоi працi з кимось iз украiнських композиторiв. 1965 року 27–лiтнiй Анатолiй Пашкевич на запрошення керiвника Черкаського державного народного хору Анатолiя Авдiевського приiхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здiбний та обдарований Пашкевич не мiг не звернути уваги на вперше видану Василеву збiрку «Тиша i грiм». Вона полонила його своею незвичайнiстю, простотою форми, глибиною i своерiдним новаторством у вiдкриттi незайманих пластiв.
«Коли я ознайомився з Василевою поезiею, зокрема з вiршем «Лебедi материнства», одразу зрозумiв, що iхня ритмiчна побудова може легко лягти на музику, – зiзнавався Анатолiй Пашкевич. Пам’ятаю, iхав я до Киева по Днiпру «Ракетою» – тодi були дуже популярними такi рiчковi судна на пiдводних крилах… Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка i сам про себе щось наспiвував, пiдбирав якусь мелодiю, хоч нотного паперу в мене, звiсно, не було пiд рукою, щоб записати… Коли приiхав у Киiв, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сiв за iнструмент i почав награвати. Вiн якось одразу звернув увагу i прислухався: «Що це за мелодiя?» – «Оце Василевi, кажу, Симоненка, вiршi. Хочу написати пiсню». Вiн послухав – послухав та й каже: «Гарна пiсня буде!»
Симоненко i Пашкевич не були знайомi особисто, хоч велику дещицю свого життя вiддали землi великого Тараса – Черкащинi. І, напевне, обов’язково зустрiлися би. І обов’язково б здружилися. Тiльки жорсткi життевi реалii, за яких так рано не стало Василя, змусили iх на кiлька рокiв розминутися в часi.
8 сiчня 1935 року народився поет Василь Симоненко i 8 сiчня 2005 року помер композитор Анатолiй Пашкевич… Їхня пiсня «Виростеш ти, сину» стала народною, вона гордо стоiть в одному ряду з найвизначнiшими украiнськими музичними творами XX столiття. Так вдячна доля розпорядилася, що цi два вiрнi сини Украiни, велети ii Поезii i Музики, побраталися в чудовiй мелодii. Симоненко i Пашкевич й похованi поряд – майже навпроти один одного обабiч центральноi алеi черкаського кладовища.
Вогник
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
В вечiрню годину, де в зорях долина,
Де вогником свiтиться дiм,
Шумить пiд вiкном молода тополина,
Неначе у серцi моiм.
Там юнiсть ходила у росах до хати
І жеврiла цвiтом вона,
Там батько не спить i задумалась мати,
Ота, що у свiтi одна.
Синiв виростали, не зводили з ока,
Любили в життi над усе,
Шумить пiд вiкном тополина висока,
Мов звiсточку дальню несе.
А вогник iм сяе, мов спогад про сина,
Не все ж повертае назад.
І журиться вiкнами наша хатина,
І шепче задумливий сад.
Та де б не ходив я в далекiй дорозi,
В чужiм чи у рiднiм краю,
Я згадую вогник у тихiй тривозi
І рiдну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмученi очi,
Хоч тiнь там моя промайне,
Бо свiтиться вогник у темнii ночi,
Мов кличе додому мене!
На початку 1960–х рокiв у життi популярноi спiвачки свого часу Майi Кристалiнськоi сталися двi дуже важливi зустрiчi. Вона зустрiла свою кращу пiсню i зустрiла коханого, гiдну ii людину. У фiльмi «Три тополi на Плющисi» лiричним лейтмотивом фiльму стала пiсня «Нiжнiсть». Тепер уявити iсторiю естради без цiеi пiснi вже неможливо. А людину, яку Майя зустрiла, звали Едуард Барклай. Молодий красень, душа суспiльства, Едуард Барклай входив у вищi кола московського бомонду. За порадою Едуарда Майя почала з’являтися на сценi не у звичних костюмах, а в елегантних сукнях з високим комiром. Вiн сам вибирав фасони i забарвлення тканини. Кристалiнська i Барклай стали жити разом, а через деякий час цивiльний шлюб змiнився офiцiйним, хоча через хворобу Майя не могла мати дiтей.
Особливе мiсце у творчостi Майi Кристалiнськоi займають украiнськi пiснi.
Хоч iх не настiльки аж багато пощастило записати, проте кожна, завдяки особливому iнтонуванню, виразностi та чистотi голосу спiвачки надiлена рiдкiсним щиросердечним настроем. У зенiтi слави, окрилена успiхом, неймовiрно популярна, вона вперше записала пiсню украiнською мовою. Їй i нам пощастило, адже таке право писати для неi i щастя чути твiр з ii голосом випало авторам десяткiв безсмертних нацiональних творiнь – поетовi Андрiевi Малишку i композиторовi Платону Майбородi. Вона мала назву «Вогник». Їi можна слухати i слухати. Такi пiснi i таке виконання нiколи не набридають. А було це 1962 року.
Є поезii, на перший погляд, позбавленi пафосу й зовнiшнiх прикрас, але водночас надiленi якимось особливим теплом, щирiстю, що вiдразу стають рiдними кожнiй людинi, закарбовуються навiки в пам’ятi. Таким е вiрш Андрiя Малишка «Вогник». У цiй поезii Андрiй Малишко вкотре звертаеться до теми рiдноi оселi. Тихим сумом сповненi ii рядки. Вiд того, що не завжди знаходять час сини вiдвiдати батькiв, лиш теплими спогадами зiгрiваеться душа. І ще ледь вловиме почуття провини – кличе вогник до рiдноi хати, але частiше зринае вона в пам’ятi, анiж знаходять дiти годинку, щоб переступити знайомий порiг! Цим твором Малишко прагнув нагадати всiм i кожному: вiн свiтить вiчно, отой вогник, вiн е орiентиром у круговертi життя, вiн обiцяе прихисток, тепло i ласку. Лише частiше треба повертатись додому, частiше обiймати матусю i тиснути батькову долоню…
Змалечку в родинi Малишкiв вечорами в хатi бринiла то весела, то сумовита неньчина пiсня. Вiд матерi перейняв поет любов до народних мелодiй i рiдного слова. «Той незабутнiй вогник отчого дому, – згадував поет, – де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пiсня, ласкава i сувора, напоiли i вигодували мене, дали менi душевний гарт i радiсть на все життя».
Ось цей рiдний вогник Малишка фiлiгранно вловив у своiй мелодii Платон Майборода, а Майя Кристалiнська душевно донесла до слухачiв.
17 лютого 1970 року згас земний вогник Андрiя Малишка. Високу оцiнку творчостi поета дав письменник Олесь Гончар: «Малишко – один з найяскравiших наших украiнських поетiв… вiн згорiв дочасно, упав на пiвшляху, полишивши нам золотi розписи своiх поезiй, нев’янучу красу своiх пiсень».
Немае бiльшоi радостi в поета, як почути свою пiсню з уст народу. Малишко мав таку радiсть не раз. Лише з Платоном Майбородою написав понад 30 пiсень. Кожна – шедевр!
Впали роси на покоси
Вiрш Дмитра Павличка
Музика Олександра Бiлаша
Впали роси на покоси,
Засвiтилися навколо;
Там дiвча ходило босе,
Бiлу нiжку прокололо.
Згинуть роси, як над свiтом
Сонечко зiйде багряне.
Крапля кровi самоцвiтом
У його промiннi стане.
Бiлi роси – то кохання,
Що живе лиш до свiтання:
Кров, що в сонцi не поблiдла, –
То любов правдива й свiтла.
«Не можу i не маю права гнiвити Бога, адже й справдi вiн дав менi поетичний дар, – щиросердечно визнавав Дмитро Павличко. – Якщо ж говорити про першу пiсню (а iх було вiдразу двi), то нею став твiр до кiнофiльму киiвськоi кiностудii iменi Олександра Довженка «Роман i Франческа», знятий 1960 року режисером Володимиром Денисенком. Тексти, якi стали пiснями, а це пiсня Романа «Впали роси на покоси», i пiсня Франчески «Чайкою в морi любов моя лiтае», яку спiвала украiнською Людмила Гурченко, були написанi ще у 1958–му».
Фiльм вийшов на екрани у тому ж 1960 роцi. Пiсня Романа «Впали роси на покоси» дала Олександровi Бiлашу вiру в себе як у композитора. Згодом вiн почув уперше свiй твiр, як його спiвали десь в помешканнi. Це просто ошелешило: його пiсню спiвають простi люди! Якось Олександра Івановича пiдвозив таксист, i бiля кiнотеатру, побачивши афiшу фiльму «Роман i Франческа», почав наспiвувати «Впали роси…» «У Сашi перехопило дихання, вiн жахнувся вiд думки, що водiй упiзнав його, – дiлилася своiми спогадами дружина композитора Лариса Остапенко. – Але помилився. Тодi не втримався i запитав: «А ви знаете, хто написав цю пiсню?» Таксист вiдповiв досить круто, тобто триповерховим матом, лiтературно воно звучить приблизно так: «А навiщо менi знати?!» Олександр Іванович той епiзод часто згадував пiзнiше пiд час творчих зустрiчей i авторських виступiв на сценi. З тим таксистом вони здружилися, i вiн завше зупинявся, коли бачив мого красеня – розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, трошки напiдпитку, але щасливого – i здаля кричав: «Олександре Івановичу, куди вас пiдвезти?»
Кожна пiсня Олександра Бiлаша мае свое обличчя. Їi не сплутаеш iз творами iнших композиторiв, але дивина його мистецькоi самобутностi полягае в тому, що, маючи певнi спiльнi риси, його солоспiви й хори зовсiм несхожi один з одним. В кожнiй пiснi, в кожному його творi вiдлунюеться украiнська мелодика, е щось сонячне, iскристе, вiртуозне, побудоване на звичайнiй для автора елегiйнiй основi.
«Завдяки «Роману i Франчесцi», як i «Карнавальнiй ночi», я вiдчула насправдi, що таке любов народна до актора, – говорила Людмила Гурченко. – Якщо нинi прийнято вiдносити своi зiгранi ролi в певних фiльмах у першу п’ятiрку чи десятку, тобто виокремити найкраще, то я ж «Романа i Франческу» видiлила окремо. Цей фiльм особливо дорогий для мене i стоiть вiн осiбно вiд всього iншого. Найбiльше приемно, що мене запросили до Киева тодi, коли iншi студii не запрошували. Могли ж цього не зробити. І хтозна якою була б моя доля… Усi вiдзначали, що музика Олександра Бiлаша просто прекрасна. А якi чудовi слова Дмитра Павличка до пiснi Романа «Впали роси на покоси».
«Я любив Олександра Бiлаша, дуже любив. Любив як людину. Вiн був веселий. Вiн не вмiв згинатися нi перед ким, – зiзнаеться Дмитро Павличко. – А якi вiн писав вiршi! Нам ще варто вiдкрити для себе Бiлаша – поета! Сашко, як нiхто iнший, розумiв цiну слова. І я любив Бiлаша за його людську натуру. Любив його як композитора. Не так за пiснi, як за симфонiчну та оперну музику i музику до кiнофiльмiв. Його пiсенна творчiсть для мене була дуже дорогою. Я пишався його музикою на слова Михайла Ткача та Івана Драча. І Василя Юхимовича. Це велике щастя було мати такого великого друга i великого композитора».
Гуси-лебедi
Вiрш Богдана Стельмаха
Музика Богдана Янiвського
Їхав – обiцяв повернутись, прийти
ти…
Ой, не мiг прийти – нiч свою знайти
встиг…
гуси – лебедi в синiй вересень,
ладо з ладою за розлукою,
гуси – лебедi бiле пiр’ячко,
ладо з ладою
жаль
мине
бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль
жаль
бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль.
З композитором Богданом Янiвським його львiвський тезко поет Богдан Стельмах познайомився, коли той повернувся з армiйськоi служби, 1967 року. Якраз тодi Янiвський досить плiдно працював, пишучи музику для театральних вистав. У нас в той перiод народилися такi пiснi, як: «Сум Афродiти», «Є на свiтi казка», «Верховинська колискова», «Голубiвна», – згадуе поет Богдан Стельмах. – Богдан працював у музичнiй редакцii Львiвського обласного радiо. Тож тi пiснi швидко записувалися i ширилися по свiту. Потiм з’явилися «Гуси – лебедi».
Треба визнати, що iнiцiатором i натхненником ii написання був популярний львiвський спiвак 1960-х рокiв Теодор (усi його називали скорочено – Тео) Мороз. Так ось вiн нам з Янiвським наспiвав сербською мовою прекрасну мелодiю з такими ж милими словами. Я й досi достеменно все пам’ятаю i можу повторити, едине: чую ii з голосу Тео.
