скачать книгу бесплатно
І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
І засмученi очi хорошi, блакитнi твоi.
Я вiзьму той рушник, розстелю, наче долю,
В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, i вiрна любов.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Платон Майборода 1958 року працював над музикою до кiнофiльму «Лiта молодii», де в невеличкому епiзодi герой картини частуе свою подругу снiданком, дбайливо загорнутим матiр’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексiй Мiшурин запропонував уникнути звичайного побутового дiалогу, а дати музично – узагальнений образ материнськоi любовi, музичний символ материнського напутнього слова, яке свiтить юнаковi на життевому шляху. Ця iдея сподобалася композитору, а також його приятелю Андрiевi Малишку, який мав написати пiсенний вiрш.
А ось як у деталях про народження безсмертного твору розповiдае Андрiй Демиденко, йому пощастило брати iнтерв’ю у Платона Майбороди для газети «Молодь Украiни» на початку 1970–х. Ще зовсiм юний поет сидiв у робочому кабiнетi композитора, дещо згодом зайшла до них мати пiсняра Одарка Єлисеiвна, занесла чай i сiла на стiлець, щоб перепочити: «Пiд час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларiоновичу, декiлька слiв, будь ласка, про пiсню «Рiдна мати моя». Кого першого заплiднила iдея створення? Як довго ви зi своiм другом i побратимом поетом Андрiем Самiйловичем Малишком ii писали? Платон Іларiонович крутнув головою: «Та я вже стiльки про неi наговорив…»
Тут раптом озиваеться Одарка Єлисеiвна: «Андрiйчику, синку! Давай я тобi все розкажу так, як було. Бо й все проходило на моiх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тодi ще в однiй квартирi. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються мiж собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скiльки я ночей не доспала, скiльки тебе, Платошо, i твого брата Жору проводжала в дорогу, скiльки своiх очей я виплакала вам услiд…» Вони зиркнули один на одного, потiм глянули на мене, i зразу ж стали – мов iх пiдмiнили. Й не зронивши нi слова, зачинилися. І вже не виходили – нi опiвднi, нi ввечерi… Я ж переживаю…
Пiд ранок прочиняю дверi: а там диму – хоч сокиру вiшай. А за роялем, бачу, сидять моi хлопцi – голi по пояс, але щасливi, мов дiти. Коло них порожнiх пляшок – ну, цiла батарея… А загледiли мене – разом пiдбiгли, взяли за руки i почали навперебiй – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».
Платошка вiдкашлявся й почав першим: «Рiдна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала…» Затим, як умiв, спiвав Андрюша. Далi вдвох. Я ж слухала й слухала… А потiм ми обнялися втрьох – i вже не стримували слiз… Отак це, синку, було».
Музичний художнiй фiльм «Лiта молодii» (кiностудiя iм. О. Довженка) став лiдером прокату 1959 року – 36,7 млн глядачiв. У ньому вперше прозвучала «Пiсня про рушник» з голосу Олександра Таранця.
А льон цвiте
Вiрш Василя Юхимовича
Музика Івана Сльоти
Де льони – довгуни вилягали
І гордо вставали,
Рахували сини,
Скiльки лiт iм зозулi кували.
Приспiв:
А льон цвiте синьо – синьо,
А мати жде додому сина.
Голубiли льони
Та здригнулось вiд грому Полiсся,
По дорогах вiйни
Синьоокi сини розiйшлися.
Приспiв.
Почорнiли льони,
Не здавались в полон золотими,
Полягали сини
І вставали iз пломеню – диму.
Приспiв.
Знов розквiтли льони
У Полiськiм краю голубому.
Повертались сини,
Як героi до рiдного дому.
Випускник хорового вiддiлення Одеськоi консерваторii Іван Сльота приiхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантовi судилося заново створювати ансамбль пiснi i танцю «Льонок». Невдовзi народилася i знакова пiсня – «А льон цвiте…» «У тi часи льони фiгурували не лише в пiснях, – зiзнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заiхали ми в Сiмакiвку, що в Ємiльчинському районi на Житомирщинi. І зненацька перед очима вiдкрилось неосяжне море синьо – блакитного квiтучого льону i пахучого хмелю… Усе голубiло, червонiло, зеленiло, цвiло на полях. Поруч iз селом я угледiв дерев’яну садибу. Там поралась немолода жiночка. Я вийшов з автобуса, розгомонiвся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо вiдколи поховали батька, спiлкуватися доводилось переважно з сiльськими жiнками. Виявилось, що вона – льонарка в мiсцевому колгоспi. Чоловiка не дiждалася з вiйни. А син учиться в мiстi i до матерi озиваеться дуже рiдко.
З тiеi розмови одразу й навiялось – «А льон цвiте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це моi слова, якi згодом стали початком приспiву. Сiв я в автобус iз думкою про нову пiсню…
Обмiрковував слова. Хоч мелодii ще не було, я був упевнений, що вона десь iснуе i готова будь – якоi митi злетiти, тiльки – но з’явиться вiршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’ятi поетiв, згадав знаного вже поета – пiсняра Василя Юхимовича. Працював вiн у Киевi заступником редактора журналу «Украiна». Буквально через день – два вирушив до нього iз своею «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповiв про органiзацiю нового «Льонка» i повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранцi пролунав телефонний дзвiнок вiд Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали i гордо вставали, Наслухали сини, Скiльки лiт iм зозулi кували…» Я швиденько записав цi слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не вiдразу нам сподобався – сперечалися, шукали варiанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнiвався. Взявся сам його дописувати. Хоча тодi ще поезiею по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пiснi з’явилися такi рядки: Знов розквiтли льони У полiськiм краю голубому, Повертались сини, Як героi до рiдного дому…
Вона з тих пiсень, яку з першого ж виконання вважають народною. Їi виконують як в «офiцiйних обстановках», так i в «неофiцiйних» – на весiллях, на хрестинах. І за столом, i пiд столом, i в трамваях, i в тролейбусах, i в метро.
Пiд цю пiсню плачуть украiнськi матерi, котрi кожноi митi чекають своiх синiв…
Час засвiдчив, що пiсня стала вiзитiвкою колективу. Вiдтодi й пiшла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!
1989 року житомирська влада вирiшила вшанувати мелодiю Івана Сльоти. На мiськiй ратушi Житомира iз гучномовцiв бiля головного годинника щогодини можна почути кiлька тактiв «А льон цвiте…» Хоч у вiршi немае згадки про Житомир, та бiльш вдалоi мелодii для цього мiста, мабуть, годi й придумати.
Бiлi лебедi
Вiрш Михайла Ткача
Музика Олександра Бiлаша
Посiдали лебедi на воду,
Задивились лебедi на вроду,
А лебiдка лебедевi пара,
Не засмучуй небо, сива хмаро,
Не чорнiйте днi на небосхилi,
Хай обручки сонця котять хвилi…
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Хай же краще висохне озерце,
Нiж кохання в лебединiм серцi,
Без лебiдки помирае лебiдь,
Склавши крила, падае iз неба.
Пада лебiдь – винести не сила:
Самотина свiт йому закрила…
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Доки може плавать бiла лада,
Не спокусить ладу хитра зрада,
Бо любов у лебединiм свiтi
Як висока пiсня у зенiтi.
Тiльки раз кохае бiлий лебiдь,
Тiльки раз злiтае вiн у небо…
Талановитому Михайловi Ткачу доля вiдвела 17 плiдних рокiв спiвпрацi з таким же, як i вiн, обдаруванням – композитором Олександром Бiлашем. Їх також еднала не лише творча, а й справжня чоловiча дружба.
«Друга можна мати одного, двох (товаришiв бувае бiльше). Для мене одним з них е Михайло Ткач. Наша дружба перевiрена роками, найкращими i найтяжчими хвилинами життя: ми завжди дiлимо з ним радiсть i горе, – щиро говорив Олександр Бiлаш. – Окрiм цього, я люблю Ткача як поета – менi близька за характером i свiтосприйняттям його лiрика, яка з кожним роком набувае все ширшого громадянського звучання».
У своiй творчостi самобутнiй Михайло Ткач неодноразово переконуе: якщо б не було вiрностi, милосердя, самопожертви, то й весна не здалася б, не залишилося б що воскрешати в людських душах пiсля довгоi холодноi зими. До подiбного висновку пiдводить i вiрш «Бiлi лебедi», який став прекрасною пiснею з чудовою мелодiею Олександра Бiлаша: «Хай вже краще висохне озерце, Нiж кохання в лебединiм серцi».
Поет порiвнюе лебедину любов iз «пiснею у зенiтi». Для того, аби звучала пiсня кохання, цi птахи завжди мусять бути разом. Та поетова уява домальовуе картину, що рано чи пiзно мае стати реальнiстю: лебiдки нема, лебiдь у розпачi складае крила й падае з неба. Автор намагаеться сповiльнити плин часу, щоб закоханi довше побули разом: «Не летiть, лiта, так дуже швидко, Хай поплава з лебедем лебiдка».
Улюблений спiвак поета Дмитро Гнатюк завжди дорожив своiм земляком i його творчiстю: «Михайло з юних лiт завжди був високопорядною людиною. Згадую, як вiн мене запрошуе на своi концерти. І завжди хвилюеться, нiяковiе. Хоче заплатити менi, а грошей нема. А я жодних умов нi йому, нi комусь iншому нiколи не висував. Але вiн щораз хвилювався, так йому пекло оте безгрошiв’я. Я завжди у нього спiвав безплатно. Хоча дехто, знаю, i навiть молодшi нашi земляки – буковинцi, вивертали його, як кожух догори ворсом, з тiею платнею. Незадовго до смертi на одному своему такому творчому вечорi Михайло мене кличе: «Дмитре, ходи до мене». Я пiдходжу за кулiсами, а в нього очi свiтяться: «Я хочу тобi заплатити нарештi». Я йому: «Михайле, та ж у нас традицiя – я ж у тебе безплатний». Вiн тодi нiби затявся – вiзьми конверт, i квит! І всукав – таки його менi. Знаете, я чомусь думаю, що ото з тими попереднiми умовами, з тим «рванням» грошей втрачаеться щось дуже важливе, людське. Щось е в тому недобре».
Народнiсть як основну ознаку лiрики Михайла Ткача, як запоруку ii популярностi виокремлював i Петро Осадчук: «Секрет не тiльки в тому, що талановитi композитори написали таку музику на вiршi поета, яка органiчно зливаеться з текстом, музично «прочитуе» змiст поезii i вияскравлюе художньо – виражальнi засоби. Багато важить сама природа творчостi Ткача, духом близькоi до народного життя, а в деталях, емоцiйних акцентах зосередженоi на його святощах: любовi до батька й матерi, до рiдного краю; зосередженоi на красi взаемин мiж хлопцем i дiвчиною, чоловiком i жiнкою».
«Пiсня для мене, – говорив Бiлаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма ii називають душею народу, його «поетичною бiографiею» (вислiв незабутнього Олександра Довженка). Якби менi вдалося створити десь iз п’ятiрко пiсень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим».
Бiлий снiг на зеленому листi
Вiрш Михайла Ткача
Музика Олександра Бiлаша
Виглядаю тебе ще з весняних дорiг,
Обминаю у мрiях стежини тернистi.
Замiсть тебе в саду раптом снiг, раптом снiг,
Раннiй снiг на зеленому листi.
Чи дорогу тобi, може, хтось перебiг,
Чи тебе забарили вiтри норовистi,
Що так рано в саду раптом снiг, раптом снiг,
Снiг, як смiх, на зеленому листi?
Коли десь, мое щастя, ти збилося з нiг,
То поклич i до серця мого нахилися –
І розтане той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг, –
Снiг, як сум, на зеленому листi.
Я виходити буду щодня на порiг,
Сподiватися буду, що прийдеш колись ти,
Бо для мене той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг, –
Пiзнiй цвiт на зеленому листi.
Пiсенна творчiсть Михайла Ткача як самобутне явище нацiональноi культури та, зокрема, лiтератури досi мало дослiджене. Уся пiсенна лiрика Михайла Ткача (а це сотнi творiв, написаних у спiвавторствi з Платоном Майбородою, Олександром Бiлашем, Степаном Сабадашем, Володимиром Івасюком, Павлом Дворським, Ігорем Покладом, Ігорем Шамо, Олександром Злотником, Миколою Мозговим та iн.) е одою любовi: до матерi, Украiни й жiнки. Ткачевi пiснi про кохання максимально наближенi до народних зразкiв. Вони вважаються частиною так званоi поп-культури, проте цю приналежнiсть можна означити як умовну, виправдану хiба що явищем популярностi творiв. У коренi ж ситуацiя виглядае iнакше: поп – культура покликана виконувати розважальну функцiю, що не е визначальним для лiрики Михайла Ткача. Його пiснi, услiд за народними, насамперед, виховують суспiльство на засадах добра, милосердя, щиростi, справедливостi, любовi, поваги, вiрностi та краси.
Одного разу у Киевi, виходячи з Мiнiстерства культури, Михайло Ткач побачив неочiкуваний раннiй снiг i вiдразу ж сказав Олександровi Бiлашу написати пiсню «Снiг на зеленому листi». Треба визнати, що поет нiколи не був голослiвним. Усе, що виривалося з його вуст, мало втiлення у життi. Вiдтак народилася ще одна гарна пiсня.
«Пропагував я пiснi Олександра Бiлаша. Хто б i що нинi не говорив, але саме я був першим виконавцем понад двадцяти найвiдомiших пiсень Олександра Івановича, з яким ми товаришували довгi роки, – з гордiстю говорив Микола Кондратюк. – Серед них – «Два кольори», «Ясени», «Прилетiла ластiвка». Пощастило менi першим виконати й iхню з Михайлом Ткачем «Бiлий снiг на зеленому листi». У Бiлаша поганих пiсень не було».
Пiсня «Снiг на зеленому листi» цiкава тим, що в нiй вiдбуваеться розвиток зазначених асоцiацiй аж до повного переосмислення. Через мотив чекання i з допомогою психологiчного паралелiзму автор вiдкривае палiтру переживань лiричного героя: здивування, тривогу, сумнiв, надiю тощо. Коли очiкування тiльки – но починаеться, герой не вiдчувае загрози i не усвiдомлюе трагедii «раннього снiгу на зеленому листi» (зимового подиху восени – тепла, скутого холодом, – любовi, яка зустрiла байдужiсть). Поки що для нього цей снiг – «як смiх».
Кульмiнацiя твору – болiсне прозрiння, що приходить на змiну безтурботностi: «…упав на мiй смiх раптом снiг, раптом снiг, Снiг, як бiль, на зеленому листi».
Наступний етап розвитку внутрiшньоi драми лiричного героя – «снiг, як сум». У останнiй строфi мотив чекання звучить найвиразнiше: «Я виходити буду щодня на порiг, Сподiватися буду, що прийдеш колись ти». За ступенем вiдданостi це чекання закоханого хлопця можна порiвняти хiба що з образом материнського (вiчного) чекання на сина. Мотив чекання тут спорiднений iз мотивом вiрностi. Оптимiстичне завершення iсторii вимагае позитивного осмислення образу снiгу: «… для мене той снiг – раннiй снiг, раннiй снiг – Пiзнiй цвiт на зеленому листi». Водночас це протилежне прочитання «холодного» символу: снiг порiвнюеться iз цвiтом, який е атрибутом весни, тобто переймае «теплу» символiку цвiту, символiку любовi.
В наше мiсто приходить весна
Вiрш Миколи Сома
Музика Оскара Сандлера
В наше мiсто приходить весна,
А з весною приходить кохання.
Квiтка серця твого чарiвна
Розкриваеться, наче свiтання.
Приспiв:
Ти – весна моя, ти – краса моя,
Рiдне мiсто – ти любов моя!
Я твою красу наче квiт несу навiки,
У життя несу.
Кожна квiтка шепоче «люби»,
Кожне серце спiва на бульварi.
А над нами летять голуби,
Що зiйшлися навiки у парi.
Приспiв.
В наше мiсто летять солов’i,
І весну заколишуть пiснями,
Першi сливи, твоi i моi,
Зацвiли молодими садами.
Приспiв.
Як красиво i чарiвно у нашiй столицi у травнi, коли цвiтуть каштани: диво з див! Мабуть, не випадково 1965 року Киiвська кiностудiя iменi Довженка зняла лiричну комедiю «Мiсяць травень» з життя столичних студентiв. Кiнокомедiя розповiдае про молоду студентську сiм’ю, якiй кохання допомагае долати всi життевi труднощi.
На екранi старi тролейбуси на Хрещатику, цнотливий центр, готель «Москва» (нинi «Украiна»), Палац Спорту, метро на гiрку – на Печерськ… i повсюдно багато – багато зеленi!..
Режисер Григорiй Лiпшиць i сценарист Фелiкс Миронер зумiли запросити для запису титульноi пiснi популярну спiвачку того часу Майю Крiсталiнську, яка чудово виконала «В наше мiсто приходить весна» украiнською!
Правда, у титрах прiзвище спiвачки не вказане, на той час подiбна практика була поширена, на авторськi права виконавцiв мало хто зважав… Що цiкаво, фiльм знятий росiйською мовою, а пiсня – рiдною!
