скачать книгу бесплатно
Овдовiвши в 1961 роцi, композитор через шiсть рокiв одружився вдруге. Молода дружина Надiя Опришко – Кос народила йому двох синiв – Анатолiя та Адрiана. Разом прожили майже 17 щасливих рокiв. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодiй дружинi – 22.
«Рiзниця в 36 лiт мене нiколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, пiдтягнутий, вишуканий, з iнтелiгентним вихованням i шляхетними манерами, – визнае Надiя Кос. – Як бiльшiсть тодiшнiх освiчених галичан, Анатоль перфектно знав кiлька мов – нiмецьку, польську, англiйську, французьку, iталiйську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекраснi мелодii, якi ставали класикою украiнськоi культури. І справдi, таких пiсень було дуже багато. «Зоряна нiч», «Серпневi ночi», «Чому ти мiсяченьку, жмуриш око» …Воно все кипiло i бурлило в ньому i рвалося на волю. І вiршi, i мелодii. Мабуть, закономiрно, що найкраще йому вдавалися пiснi на власнi вiршi. Писав переважно вночi, до третьоi–четвертоi години. А потiм неодмiнно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала i дмухала на нього.
«Зоряна нiч» написана улiтку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив менi. Тодi мешкала у Стрию, Анатоль – у Львовi. Ми обумовилися зустрiтися у курортному Гребеновi, що в шести кiлометрах вiд районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приiхати не змогла. Якраз починався наш романтичний перiод кохання. Звiсно, що попередити Анатоля не могла, не було тодi таких засобiв. Вiн залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душi. Щоб не впасти у ще бiльший вiдчай, узяв аркуш паперу, ручку i пiд враженнями того зоряного вечора, пiд впливом думок, переживань, почуттiв, емоцiй почав писати: «Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое…»
Так народжувалася «Зоряна нiч». Я все – таки приiхала наступного дня. Ми сидiли на терасi, щасливий Анатоль дав менi не тiльки текст, а й мелодiю нового твору. Це було душевно i зворушливо.
Першою заспiвала я. Для Анатоля. Пiзнiше виспiвало «Зоряну нiч» трiо Мирослава Скорика «Чарiвна скрипка», згодом шедевр з неi зробили сестри Байко, а невдовзi вона потрапила до репертуару киiвського вокального ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада.
Тепер же думаю, що було б, коли приiхала до Гребенова вчасно? Не було би цiеi милоi, нiжноi та душевноi «Зоряноi ночi»! На все воля Господня. І на такi пiснi також…»
Канни зiв’яли
Вiрш Федора Пiговича
Музика Ру слана Іщука
Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi, Моя кохана…
Лелеки покинули гнiзда,
Тумани лягли в далинi…
Чому ти, кохана, так пiзно
Вернулась до мене ввi снi.
Приспiв:
Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.
Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.
Коли вечори багрянiли,
Мов каннiв червоних вогнi,
Тобi дарував я несмiло
Квiток пелюстки чарiвнi.
Приспiв.
До пiзньоi осенi канни
На клумбах багряних цвiтуть.
Вони в моi мрii, кохана,
Тривоги й надii вплетуть.
Приспiв.
Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi,
Моя навiки забута кохана… Канни…
Учас радянськоi масовоi «фiлармонiзацii» (на початку 1970–х) прикарпатськi «Опришки» були единим в Радянському Союзi студентським колективом, який записав свiй мiньйон на Всесоюзнiй фiрмi грамзапису «Мелодiя», а вже через рiк – платiвку досить рiдкiсного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москвi в очiкуваннi своеi черги виходу в свiт, канадцi з Торонто зумiли видати свiй диск – гiгант – «Канни – квiти кохання». Тодi це вважалося чимось дивовижним i таким, що суперечило радянськiй моралi. «Опришкам» проблем i без того вистачало, сама лише назва (надто смiлива для радянських часiв!) чого вартувала.
На жаль, вiк студентських ансамблiв недовгий… Той час нинi згадуеться, наче ковток свiжого гiрського повiтря, яким легше дихаеться i яке вселяе надiю на кращий завтрашнiй день. І нинi, як i тодi, на галицьких весiллях звучать «Канни», якi в першiй десятцi чи навiть п’ятiрцi народних супершлягерiв.
Пiсля першого курсу, в 1968 роцi, юний композитор Руслан Іщук приiхав на лiтнi канiкули додому (якраз навчався на музично-педагогiчному факультетi Івано-Франкiвського педагогiчного iнституту), в Почаiв, що в Тернопiльськiй областi. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрiв директора Федора Пiговича. Ранiше вiн, працюючи директором Будинку пiонерiв, жив на квартирi у Іщуковiй сiм’i. Федiр Павлович писав досить непоганi вiршi.
«Один iз них показав менi, – розповiдае Руслан Іщук. – Вiдразу заворожила назва «Канни – квiти кохання». Інколи плутають двi рiзнi назви – «канни» i «кали». Канни – однi з останнiх осiннiх декоративних квiтiв, цвiтуть червоно. Кали – бiлi. Сiли ми з поетом за пiанiно, i я вiдразу написав вступ i приспiв. Так усе звучить i досi.
Швидко збiгли канiкули, я поiхав до Івано – Франкiвська i аж через мiсяць згадав про «Канни». По пам’ятi вiдтворив пiсню й вiдразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кiлька разiв.
Пiсля запису в Киевi нашi пiснi вийшли i на гiгантах на всiх тодiшнiх заводах «Мелодii» в Союзi. Усе йшло добре, але мене якось викликали в один цiкавий кабiнет в iнститутi, де сидiли гостi у темних костюмах. Показали велику платiвку iз написом на обкладинцi «Канни – квiти кохання», яку випустили в Канадi. Я, втiшений, вигукнув: «Даю двадцятьп’ятку!» На що тi суворо накивали: «Маладой челавек, тебе самому пахнет двадцять пять лет!..» Почали розпитувати, яким чином запис потрапив у капiталiстичну краiну. Коли усе з’ясували, я резюмував: «Дiзнавайтеся самi, бо менi також цiкаво, як то сталося».
«Хлопцi» дiзналися… У Киевi на радiо УКХ (ультракоротких хвилях) працювала радiожурналiстка Дiана Маковiй, яка вела передачi на Америку, де вона «прокрутила» «Опришкiв». Канадцi з Торонто зметикували i попросили офiцiйний запис. Через три днi платiвку розтиражували. Канадцi видали ii скорiше вiд «Мелодii».
Згодом з’явилася i аудiокасета «Опришкiв». Повторне видання платiвки зробили у Нью – Йорку в 1979 роцi».
Квiти ромена
Вiрш Бориса Демкова
Музика Владислава Толмачова
Вiтер в горах заснув, Лiг соснi на рамена.
Вечiр зорi в росi Розгубив золотi.
Я для тебе зiрву Сине листя ромена –
Найчарiвнiше зiлля землi.
Приспiв:
Ти на мене чекай
На хрещатiй дорозi,
Збережи назавжди
Щире серце менi.
Я тобi принесу
В голоснiм передгроззi
Щонайкращi квiтки запашнi.
І у кожнiм листку Нерозгадана тайна,
Найтеплiшi слова У пелюстках звучать.
Нiжну квiтку ромена Чародiйною здавна
Називають гуцули з Карпат.
Приспiв.
А якщо не прийдеш – Вiтер, наче сирена,
Буде плакати сам, Сам – один увi млi,
І зiв’яне в журбi Cине листя ромена –
Найчарiвнiше листя землi.
Приспiв.
Спекотного лiтнього дня далекого 1964 року студент Тернопiльського музичного училища Владислав Толмачов вiд’iжджав на канiкули до райцентру Чорткова, де жили його батьки (народився хлопець у родинi вiйськовослужбовця, першi шкiльнi шiсть рокiв навчався у паралельних класах однiеi з чорткiвських шкiл з Ігорем Покладом, батько якого також служив у вiйськовому мiстечку). На платформi автостанцii мiсцевий поет Борис Демкiв, який прийшов проводжати юного композитора, дав йому кiлька аркушiв паперу: «Це вiршi. Будеш мати час – почитай, може, щось вибереш для пiснi». Лише рушив автобус, Владислав переглянув написане i виокремив для себе вiрш «Квiти ромена». Вiд обласного центру до Чорткова усього 70 кiлометрiв, але цього часу (як виявилося) цiлком достатньо, щоб написати пiсню. І не просто пiсню – шлягер!
«Тодi ж проходив конкурс на кращу пiсню самодiяльних авторiв, – дiлився своiми спогадами Борис Демкiв. – Переможцiв очiкувала одна перша премiя, двi – другi, три – третi i п’ятнадцять заохочувальних. Ми з Владиславом були згiднi i на заохочувальну розмiром в 15 карбованцiв, за якi студент мiг тодi мiсяць прожити. У конкурсi ми зазнали фiаско – ii нiхто навiть не згадав… І тут, на щастя, на гастролi до Тернополя приiхала Валя Купрiна. Шанс такий прогавити було б грiхом. Ми запропонували iй цю пiсню. Минув рiк, аж поки я не почув ii по радiо…»
«Хрещеним батьком» пiснi став мiй товариш з музучилища Петро Панасюк, – зiзнавався Владислав Толмачов. – Вiн був смiливiшим i не побоявся (я чомусь нiяк не мiг цього зробити) пiти за лаштунки до вiдомоi спiвачки i показати iй пiсню. Справдi, ми вцiлили в «десятку» – це була пiсня Валентини Купрiноi! Бiльше того, вона сказала Петровi, що хотiла б заспiвати пiд мiй акомпанемент. Я ж стояв у фойе i хвилювався. Купрiна вийшла з гримерноi i сказала: «Молодий чоловiче, зайдiть до мене». Артистцi наша пiсня сподобалась, вона вiдразу погодилась взяти ii у свiй репертуар. Незабаром у музичнiй програмi «Променя» вiдбулася радiопрем’ера. Так ми з Борисом Демковим стали вiдомими людьми…»
Згодом пiсня зазвучала не лише з радiо– та телеефiру, а й повсюди – у концертних залах i на танцювальних майданчиках, у ресторанах i просто на вулицях. У 1968 роцi фiрма «Мелодiя» випустила мiльйонну «золоту платiвку» з «Квiтами ромена», а вiдома чи не на пiвсоюзу Чорткiвська кондитерська фабрика на Тернопiльщинi розробила технологiю i почала випускати шоколаднi цукерки з назвою «Квiти ромена».
Наступного року парфуми iменi нев’янучого суперхiта з’явилися на Харкiвськiй парфумернiй фабрицi.
«Це була платiвка – мiньйон на гнучкiй основi, – уточнюе Владислав Толмачов. – Але це не зашкодило iй стати «золотою». Я ж мав проблеми: знайомi, друзi й колеги просили подарувати дефiцитну платiвку. Надсилав я iх пачками навiть на Урал, звiдкiля родом. Якось довелося спецiально йти на прийом до директора киiвського ЦУМу, щоб просити продати менi як одному з авторiв пiснi енну кiлькiсть платiвок з ii записом. Вiн, звичайно, посприяв, але за умови, що я обов’язково виступлю перед працiвниками унiвермагу…»
Киеве мiй!
Вiрш Дмитра Луценка
Музика Ігоря Шамо
Грае море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Днiпра,
Де колишуться вiти
Закоханих мрiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Де колишуться вiти
Закоханих мрiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
В очi дивляться канни,
Серце в них переллю.
Хай розкажуть коханiй,
Як я вiрно люблю.
Буду мрiяти й жити
На крилах надiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Як я вiрно люблю.
Буду мрiяти й жити
На крилах надiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Спить натомлене мiсто
Мирним, лагiдним сном.
Ген вогнi, як намисто,
Розцвiли над Днiпром.
Вечорiв оксамити,
Мов щастя прибiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Вечорiв оксамити,
Мов щастя прибiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!
Пiсня ця про любов. Про святу любов до рiдного мiста – прекрасного, любого, величного. А любов вiдчувають усi.
Нiхто з поетiв, окрiм Андрiя Малишка, так не возвеличив Киiв, як Дмитро Луценко популярною пiснею «Киеве мiй!» Дмитро Омелянович прибув до столицi 1936 року, мрiючи про акторське щастя, яке не вдалося. Потiм – армiя, Друга свiтова вiйна. Тяжко контужений, вiн повертаеться до рiдного Киева. У мiстi каштанiв знаходить свое щастя, свою долю – одеситку Тамару, яка стала його найбiльшим скарбом у життi.
«А «Киеве мiй!» народилася зовсiм несподiвано, – зiзнавався Дмитро Луценко. – 1962 року ми йшли весняним Хрещатиком з Юрiем Гуляевим. Про щось гомонiли. Якоiсь митi нас прикував дивовижноi краси колiр. То на клумбах розквiтали, палахкотiли канни – красивi багрянi квiти. Замилувавшись, Юра й каже менi: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишiть менi пiсню про канни – рiдкiснi квiти». Еспромтом спалахкотiли рядки: «В очi дивляться канни…»
Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутись враженнями, вийшов на Володимирську гiрку. Передi мною в усiй красi повстало справжнiсiньке зелене море, яке вигравало нiжними хвилями. Того ж вечора написав слова: Грае море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Днiпра».
Потiм записав i другий куплет, i третiй. А ось з приспiвом не виходило нiяк. Мiсяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двое молодят. Хлопець намагався заглянути в очi коханiй i все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Цi слова й перелились у мiй приспiв: Вечорiв оксамити, Мов щастя прибiй… Як тебе не любити, Киеве мiй!
Менi вже вчувалася мелодiя пiснi. Мигцем побiг до незабутнього Ігоря Шамо. Ігор вловив дух твору, сiв за рояль… А невдовзi дзвоню Юрiю й доповiдаю: «Твое замовлення виконали. Пiсня про канни, а точнiш – про Киiв – готова! Чекаемо!»
Гуляев був найпершим i, либонь, найкращим виконавцем цього твору… Вiн же порадив композиторовi маршовий темп змiнити на вальсовий, щоб пiсня краще лягала на його голос…»
Так народився один iз найкращих украiнських естрадних шлягерiв ХХ сторiччя. Звiсно ж, першим виконавцем був Юрiй Гуляев, правда, в дуетi з Костянтином Огневим. Прем’ера вiдбулася 27 травня 1962 року.
Пiсля першого виконання пiсня перетворилась на неофiцiйний гiмн Киева. 13 листопада 2014 року на сесii Киiвради депутати одностайно пiдтримали рiшення про затвердження гiмну мiста «Як тебе не любити, Киеве мiй!»
Коли заснули синi гори
Вiрш Анатолiя Кос-Анатольського
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Нiч над Карпатами темно – крилатими
Шовками тихо злiта.
Серце залюблене, в мрiях загублене,
Жде чогось, кличе й пита:
Приспiв:
Чому, коли заснули синi гори,
Якось не до сну менi?
Чому, коли на небi срiбнi зорi,
Мрiю в тишинi нiчнiй?
А мiж синiх гiр в сяйвi срiбних зiр
Бродить любов моя.
Тому, коли заснули синi гори,
Не заснем нi ти, нi я.
