скачать книгу бесплатно
Туман ляга на лист опалий.
Тут колись ходили рядом,
А навкруги весна буяла.
Приспiв:
Ой ви, очi волошковi,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твiй нiжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарiвна.
Не забуть менi тi ночi –
Цiлунок губ твоiх медовий.
І тепер так серце хоче
Твоi вуста вiдчути знову.
Приспiв.
Днi iдуть, лiта минають,
Душа зове – прийди, кохана!
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.
Приспiв.
Йшов 1965 рiк. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вiршi молодого поета Анатолiя Драгомирецького, якi надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, вiд Бога, що Степан Олексiйович помiтив мене першим i запросив до себе в гостi, – на вiдстанi багатьох рокiв про це розповiдав Анатолiй Драгомирецький. – Мешкав вiн, тодi вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пiснi «Марiчка» та «Пiсня з полонини»), на вулицi Суворова у Чернiвцях. Звичайно, я неймовiрно хвилювався. Зустрiла мене Сабадашева дружина – Рада Петрiвна i провела в творчий кабiнет композитора. Степан Олексiйович тут же взявся за справу i награв менi на фортепiано якусь чарiвну мелодiю, яка вiдразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варiант майбутнiх «Очей волошкових»! Тодi несподiвано Сабадаш сказав менi: «Я б хотiв, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовiрно: вiн – маститий музичний корифей, а я – нiхто! Та й вiршi писав тодi просто так, для себе. А тут мова йде про пiсню.
Через якийсь час щось накинув i поiхав до Сабадаша. Тодi й гадки ще не мав, що лише восьмий варiант «Очей волошкових» стане пiснею, усi попереднi Сабадаш забракував. Правда, у вiршованому текстi е й велика доля Степана Олексiйовича, адже, окрiм мелодii, вiн написав ще й приспiв. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкiльний завуч, якраз тодi уперше звучала пiсня по радiо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав i плакав… Із вдячностi як Сабадашевi, який шлiфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так i Дмитровi Гнатюку, який спiвав так, що хотiлося слухати й слухати. Подiбне вiдчуття залишилося й досi, хоч з тих пiр минуло бiльше сорока лiт. Вiдчувши справжнiй смак, я з легкоi руки Степана Олексiйовича Сабадаша написав декiлька сотень пiсенних текстiв».
А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семiнару зi столицi у Чернiвцi потягом. Менi акомпанувала студентка музучилища. Прiзвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми iхали в одному купе, i дiвчина запитала, чому я такий сумний. Менi ж не давала спокою щойно написана музика, i я подiлився думками. Олена з розумiнням справи поспiвчувала i подивилася на мене такими чарiвними привороженими очима, а губи в неi були наведенi червоним кольором, i в мене в такт мелодii вирвалося: Ой ви очi волошковi, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твiй нiжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарiвна… Доки ми заiхали в Чернiвцi, був написаний приспiв i заспiв. Директор центру народноi творчостi викликав мене i повiдомив про поiздку разом з вокальним ансамблем «Марiчка», яким я керував, на Декаду украiнськоi культури в Росiю. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пiсня. Я ж розповiв про щойно написане. Директор парирував: «Друже мiй, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцiлунки»? Це ж профанацiя! Тему пiснi треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здiбним поетом Анатолiем Драгомирецьким. Ось вiн i написав текст, узявши за основу природу, i залишив мiй приспiв. Так все i вийшло.
Прем’ера пiснi вiдбулася в Ленiнградi, а згодом я спiвав ii у Москвi, де в залi сидiв сам Леонiд Іллiч Брежнев i стоячи аплодував почутому. «Очi волошковi» ансамбль «Марiчка» для Генсека того вечора виконав тричi пiдряд на «бiс».
Очi на пiску
Вiрш Юрiя Рибчинського
Музика Ігоря Поклада
Розлуку до моря в долонях
Самотньо i сумно несу я.
Щоденно, щоночi
Я очi на березi моря малюю.
Малюю я очi, що схожi на давню,
На зоряну осiнь.
А море, а море цi синii очi
В безодню вiдносить,
Вiдносить i не вертае.
Море.
Приспiв:
Ти поверни менi
Його очей вогнi.
Той свiтлий Вересень,
Ти поверни.
Ти поверни менi
Дощi i радощi.
Ти поверни менi
Щасливi сни.
А море смiеться в обличчя
Холодною пiною, море.
І чайки печально i сумно
Кричать про розлуку i горе.
Малюю, малюю тебе на пiску,
Але море шалене,
Як злодiй краде, смiючись,
Твоi зорянi очi у мене;
Вiдносить i не вертае.
Море.
Приспiв.
Пiсня написана 1968 року. Якраз тодi Юрiя Рибчинського та Ігоря Поклада пiсля закiнчення вузiв (поет навчався на фiлологiчному факультетi Киiвського унiверситету, а композитор – у Киiвськiй консерваторii) закликали до служби в лавах радянськоi армii. Обидва потрапили в Ансамбль внутрiшнiх вiйськ Украiни.
«До того я писав тiльки росiйською мовою, – вiдверто зазначае Юрiй Рибчинський. – І в армii всi розмовляли тiльки росiйською. І тут я вперше вiдчув, що не маю з ким спiлкуватися рiдною мовою. Лише сни бачив i вiдчував украiнськими. Мабуть, настав той час, коли в менi визрiла нагальна потреба писати вiршi украiнською. Коли Ігор Поклад награв мелодiю, яка мала стати пiсенною з моiм вiршем, у мене вiдразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо i сумно несу я. Щоденно, щоночi Я очi на березi моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезi. Ігор сказав: «Цiкаво, в тому щось е». Так досить швидко народилася пiсня. Ми ще не встигли ii нiкому показати i запропонувати, як на гастролi приiхала Тамара Мiансарова. Вона якраз переiхала з Москви до Донецька, де працювала у мiсцевiй фiлармонii.
Ми з Ігорем у вiйськовiй формi пiшли на концерт. Пiсля його завершення пiдiйшли до спiвачки i показали iй «Очi на пiску». Мiансарова хоч i народилася в украiнському Кiровоградi (дiвоче прiзвище Ремньова), проте в ii жилах текла росiйська кров, тому попросила зробити росiйський варiант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подiбне до «Облако в штанах».
Коли робив переклад, то вiдчув, наскiльки близькi менi рядки рiдною мовою i як вони нiяково звучать у перекладi. Наприклад: «Ти поверни менi дощi i радощi…» Хто розумiеться в поезii, той вiдразу почуе i вiдчуе це. Росiйською ж «дожди i радости» – уже не те… І таких поетичних слiв було багатенько.
Так народилася перша пiсня, яка зробила менi iм’я. У той час були два популярних твори, якi звучали звiдусiль – «Эти глаза напротив» i «Глаза на песке». Мiансарова мала унiкалий тембр голосу i унiкальний дiапазон. Їi любили, ii чекали, ii намагалися наслiдувати. Нiколи не забуду, як на одному з конкурсiв 1970 року 70 вiдсоткiв конкурсантiв спiвали «Глаза на песке».
Щоб закрiпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом вiдразу ж написали для Тамари Мiансаровоi ще одну пiсню «Забудь». Цi двi пiснi стiльки звучали i iх виконували стiльки виконавцiв, що авторських гонорарiв я почав отримувати вдвiчi бiльше, анiж на редакторськiй роботi. Я вiдчув смак i з 1970 року пiшов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Украiнському радiо i телебаченнi, а потiм у журналi «Будiвництво i архiтектура», де була пожежа i де згорiла моя трудова книжка, яку я навiть не поновлював.
Що ж до украiнського варiанту «Очi на пiску», то вiн дав менi натхнення писати рiдною мовою, я вiдчув смак у цьому. Я вiдчув, що буду займатися цiею справою, яка стала метою i змiстом усього життя. Ця пiсня з тих, якi не залежать вiд часу. Пройшли роки, пролетiли десятилiття, вона своеi актуальностi не втратила. І не втратить. Хоч спiвавали «Очi на пiску» Надiя Пащенко та iншi виконавцi, тепер думаеться, що варто, може, ii було запропонувати Софii Ротару, чи комусь iншому».
Пiсня про вчительку
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Сонечко встае, i шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рiдна ти.
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?
На столi лежать зошитки малi,
Дiтвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.
Скiльки пiдросло й полетiло нас
На шляхи землi, в ясну блакить, у блакить,
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.
Двох синiв твоiх узяли фронти,
Воювали, не лiчили ран, тяжких ран,
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.
Знов приходить юнь i шумить трава,
Пiзнаю тебе я при вогнi в нашi днi,
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.
Кажуть, що всi професii йдуть вiд учителя, школи. Багато людей вдячнi школi за ту мудрiсть, яку вони там здобули, за пiдготовку до подолання життевих труднощiв. Цi поетичнi рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й свiтлого, тож треба цiнувати ii й тих, хто несе свiтло знань.
Чотирнадцятирiчним юнаком приiхав Платон Майборода у Запорiжжя, де продовжував навчання в середнiй школi № 36. Тут вiн iз захопленням керував шкiльним самодiяльним оркестром, який став кращим у мiстi, терпляче навчав юних оркестрантiв гри на мандолiнi, балалайцi, гiтарi, вчив iх музичнiй грамотi, розписував партii п’ес для оркестру, спiвав у хорi. Шкiльна вчителька Олена Павлiвна Дзивакiвська помiтила захоплення чубатого юнака i, нiби вгадавши у своему учневi майбутнiй талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським пiклуванням i теплом.
Вдячнiсть цiй людинi, яка стала для композитора рiдною на все життя, Платон Іларiонович задушевно i просто висловив у «Пiснi про вчительку». Вiн написав ii у 1967 роцi на вiрш поета Андрiя Малишка. Пiсня вiдразу полюбилася.
І тепер, коли чуеш цю музику в безпосередньому звучаннi дитячих голосiв, нiжно завмирае пам’ять про нашу першу добру вчительку.
Спогади вчительки поета: «У другому класi на торбинi Андрiй друкованими лiтерами написав свое iм’я i прiзвище. По iменi та прiзвищу його називали лише ми, вчителi. Для iнших вiн був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то вiдповiдав правильно. Траплялося iнодi й таке, що не знав вiдповiдi на запитання. Для нього це був великий сором, вiн страшенно переживав i тримався вiдлюдькувато аж до наступного дня. У кiнцi навчального року дiти здавали своi книжки. Андрiевi пiдручники завжди були чистi й охайнi, i кожен учень хотiв iх потiм одержати».
Слово вчителя. Андрiевi Самiйловичу таланило в життi зустрiчати добрих i чуйних людей. Вiн з вдячнiстю згадував своiх учителiв у школi, технiкумi, iнститутi. Вiрш «Вчителька» присвячено улюбленiй учительцi Платона Майбороди, друга поета, Оленi Павлiвнi Дзiвакiвськiй, з якою Майборода спiлкувався до останнiх днiв ii життя.
«Пiсня про вчительку» – пiсенний шедевр. Ще нiкому не вдалося створити кращоi пiснi на цю тему. Не одне десятирiччя лунае вона у всiх школах Украiни на святi останнього дзвоника i ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячнiсть Вчителю за його служiння народу! «Школярських днiв нам не забуть нiколи, не проказати iх, не проспiвати», – писав поет.
«Вчителько моя, зоре свiтова» – у кого цi слова не лунали на шкiльних уроках музики?
Андрiй Малишко дуже шанував своiх вчителiв Обухiвськоi школи. І вiршi Андрiй Малишко почав писати ще в школi. «Я шаную i люблю, – писав вiн, – найбiльше три професii – хлiбороба, вчителя i лiкаря. Без хлiбороба не може людина iснувати, без вчителя вона буде темною i увесь свiт темний, без лiкаря – цього бога здоров’я – коротким i невтiшним стало б ii життя».
Зворушливою «Пiснею про вчительку», музику до якоi написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плiдну роботу. Їi спiвають на шкiльних випускних вечорах, i в буднi. Це улюблена пiсня i вчителiв, i учнiв, нинiшнiх i колишнiх.
Плаче захмарене небо
Вiрш Олександра Димиденка
Музика Ярослава Вишиваного
Плаче захмарене небо, В роздумах клени сумнi…
«Нам зустрiчатись не треба» – Стиха ти мовив менi.
Приспiв:
Словом мене не пораниш, Вiрнiсть тобi не згублю;
Хоч ти мене покидаеш – Знай, що тебе я люблю.
Хай на полях громовиця, Я не втоплюся в журбi;
Часто менi будуть сниться Очi твоi голубi.
Приспiв.
Падають сльози, як роси, Зрада пече без вогню.
Серце мое не попросить В тебе нi крихти жалю.
Приспiв.
Бiльше побачень не буде – Рiзнi нам ляжуть путi;
Серце мое не полюбить Бiльше нiкого в життi.
Приспiв.
Справжне то щастя кохати, Раз його доля дае.
Як же посмiв ти стоптати Перше кохання мое.
Приспiв.
Першi пiснi Ярослав Вишиваний почав писати ще пiд час навчання у Теребовлянському культосвiтньому училищi. Грав на баянi, трубi, скрипцi, гiтарi. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернiвецькому унiверситетi, куди 1961 року вступив на фiлологiчний факультет. Мелодiя, яку час вiд часу собi намугикував, сидiла в ньому давно. Якось наспiвав ii своему однокурснику Сашковi Димиденку, уродженцю Сумщини. Вiн видiлявся серед нас тим, що мiг говорити вiршами «на ходу», римував дуже легенько i просто. За якийсь короткий вечiрнiй час у студентському гуртожитку народилася пiсня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.
Пiсня вiдразу ж полетiла в люди, стала народною, особливо в Галичинi, а з великоi сцени вона так i не зазвучала у виконаннi популярних естрадних колективiв та спiвакiв.
«Я пробував опублiкувати «Плаче захмарене небо» в рiзних виданнях. Але всюди тодi, на початку 1960–х рокiв, отримував одну i ту ж вiдповiдь: пiсня песимiстична i не вiдображае комунiстичноi радостi. Проте твiр пiшов у народ, незважаючи на те, е там щось з комунiстичноi радостi чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Їi залюбки виконували студентськi вокальнi ансамблi Чернiвецького унiверситету, в яких я працював художнiм керiвником. Спочатку це була «Лiрика», потiм – «Вишиванка». Ще зi студентських рокiв, вiд першого курсу, та й пiзнiше – вже пiд час роботи в унiверситетi, керував студентським хором.
Коли чув свою пiсню на весiллях, у ресторанах чи деiнде, вiдчував неймовiрну радiсть, адже й досi ii вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подiбне вдаеться одиницям. У нашiй спiвучiй iсторii понад сотнi тисяч пiсень, бiльшiсть з яких сумнi. Так, ми не мали особливо з чого тiшитися… Тепер «Плаче захмарене небо» iснуе в десятках своiх варiантiв. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своему, мiсцями видозмiненi слова, переставленi куплети… Але мелодiя та змiст – тi ж! Я особливо десь не висовувався i не доводив, що е ii автором. Хоч було рiзне. Чув ii i на Львiвщинi, Буковинi, Волинi, Тернопiллi… Хоч себе особливо нiде не афiшував, поводився скромно.
У Чернiвцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тодi мав неймовiрний успiх зi своею «Марiчкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав менi вiршi «Ой, не рiж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пiсня 1963 року була опублiкована в журналi «Ранок». А пiзнiше на цi ж слова написав свiй варiант наш корифей Олександр Бiлаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодiю, яка вдалася краще. Але сам я того не чув вiд нього, тому це залишилося на рiвнi чуток. Потiм я також писав пiснi на вiршi рiзних поетiв. Але якогось аж такого великого успiху вони не мали. Викладав я майже 30 рокiв в Чернiвецькому унiверситетi.
А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторовi вiрша незабутньоi пiснi «Плаче захмарене небо» Олександровi Димиденку: «І справдi, Ярослав Вишиваний (мiй одногрупник та спiвмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовiрно зажурений. Вiн розлучився з коханою дiвчиною… «Давай, твоi почуття вiдтворимо у пiснi», – сказав я товаришевi. Той обдумав, заспокоiвся, наспiвав менi мелодiю. Я ж не забарився i вилив усе у вiршi. Ось так народилася гарна пiсня».
Сину, качки летять
Вiрш Михайла Ткача
Музика Олександра Бiлаша
