скачать книгу бесплатно
Синь Карпатських гiр i синь небес,
І дiвочi оченята синi.
Я шукав у горах едельвейс, |
А знайшов любисток в полонинi. | (2)
Приспiв:
Полонина, полонина
Ловить зорi, синi зорi,
А гуцулка, а гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорi.
В селах засвiтилися вогнi –
Нiч на гори опустила крила.
Дiвчина зустрiлася менi
І любисток нiжно попросила.
Приспiв.
З неба сипавсь бiлий зорепад,
З Чорногори вiтер буйний вiяв.
І призналась дiвчина з Карпат,
Що в любистку коси своi мие.
Приспiв.
Не втаю, у серцi не втаю,
Що поiхав з гiр у рiдне мiсто.
Та менi спокою не дають
Чорнi коси, скупанi в любистку.
Приспiв.
У 1960–х роках Степан Пушик створив такi вiршi, якi полонили найвiдомiших украiнських композиторiв, а згодом – i виконавцiв. Якраз тодi поет навчався заочно в Московському лiтературному iнститутi, а мешкав у Івано – Франкiвську. Хоч ранiше у нього вже були пiснi iз самодiяльними композиторами, все ж проривом у професiйну естраду стала пiсня «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша. А згодом народилася «Течiя». Спочатку вiрш показав Ігорю Покладу, але вiн його чомусь не зацiкавив. Саме тодi неймовiрну популярнiсть мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франкiвського педiнституту. Керiвник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течii», i вона прозвучала в музичному телефiльмi «Червона рута», який знiмали 1971 року в Яремчi. Цей фiльм порiднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.
«Потiм у мене з’явилася пiсня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Пiдштовхнула до написання вiрша дiвчина, яку мав тодi в горах (ii псевдонiм був Ксенiя Новокарпатська). Вона була для мене iмпульсом до написання пiсень на гiрську тематику про кохання. 1968 року я поiхав написати нарис про зйомки фiльму «Анничка». Одночасно, звiсно, заiхав й до своеi любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тодi народилося «Синь Карпатських гiр i синь небес, І дiвочi оченята синi. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонинi…”
Вiрш акуратно склав, заадресував i надiслав у Киiв Олександру Бiлашу. Вiн досить довго з ним нiчого не робив. А якось до мене на роботу (тодi працював у редакцii газети) прикарпатський композитор Богдан Юркiв i попросив декiлька вiршiв. Я не мiг йому не дати, вiн взяв цiлу папку, серед них був i «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тодi на гастролi до нас приiхав Дмитро Гнатюк, i Юркiв запропонував йому заспiвати. Той погодився. Було це в Івано-Франкiвському краезнавчому музеi, де легендарний спiвак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тодi Дмитро Михайлович попросив зустрiчi зi мною. Перше, що сказав менi: «Завтра у мене концерт у Косовi, iдемо разом, там заспiваю твiй «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспiвав мою давнiшу «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша, а потiм сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’ера пiснi, автор вiрша якого нинi е у глядацькiй залi!» І витягнув мене на сцену. Ось так пiшов у люди «Любисток».
Але одного разу, пiзно повернувшись з весiлля, на якому був дружбаном, бачу сон i менi сниться, що мою пiсню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен нiби скаче i живе. Я вiдкриваю очi, i чую по радiо передачу «Вiд суботи до суботи», де мiй «Любисток» звучить у виконаннi Миколи Кондратюка (його тодi називали Контр-Гнатюк), але музика була iншою. Виявляеться, що й Бiлаш на той час зробив свiй варiант мелодii. Так ця пiсня iснуе й досi у двох мелодiях, кожна з яких е по – своему цiкавою.
Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже спiвав «Любисток» з музикою Богдана Юркiва на рiзних заходах у Киевi, ii сприймали краще, анiж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Бiлаша, на що останнiй якийсь час нагнiвався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився i написав чардаш на мiй вiрш «Над горою мiсяць повен», яку знають з голосу Анатолiя Мокренка, Миколи Кондратюка i багатьох iнших спiвакiв».
На долинi туман
Вiрш Василя Дiденка
Музика Бориса Буевського
На долинi туман,
На долинi туман упав,
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.
По стежинi дiвча,
По стежинi дiвча iшло.
Тепле лiто в очах,
Тепле лiто в очах цвiло.
Тепле лiто в очах цвiло.
На долинi туман,
На долинi туман упав.
Бiлi нiжки в росi,
Бiлi нiжки в росi скупав.
Попiд гору дiвча,
Попiд гору дiвча iшло,
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.
За дiвчам тим i я,
За дiвчам тим i я ступав,
Бо в долинi туман,
Бо в долинi туман розтав.
Бо в долинi туман розтав.
Справжнiм центром розвитку музичноi культури Украiни в радянськi часи був Будинок творчостi композиторiв «Ворзель», розташований у прикиiвськiй лiсовiй зонi Кичеево, де на 11 гектарах лiсового масиву збудували 21 будинок (дво– трикiмнатнi з усiма побутовими зручностями) на вiдстанi 150–200 метрiв один вiд одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функцiонував на вiдрахування з виконаних композиторських творiв. Кожна будiвля мала рояль. Був i пансiонат з кiмнатами для спiвавторiв – поетiв, вокалiстiв, артистiв, режисерiв. Там збиралася нацiональна аура, писали i творили пiсеннi шедеври Костянтин Данькевич, Григорiй i Платон Майбороди, Андрiй Штогаренко, Олександр Бiлаш, Ігор Шамо… Нiхто не ставив собi за мету перелiчити всi шлягери, написанi там, за якi бiльше нiж пiвсотнi композиторiв отримали звання народних артистiв СРСР i УРСР.
У високосному лютому 1964 року в кичеевському лiсi Олександр Бiлаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рiк на мистецькiй вечiрцi ворзельських кумирiв автор музики вiчноi пiснi «Рiдна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисовi Буевському: «Ну, що ти пишеш своi симфонii? Ти спробуй пiсню написати! Це набагато складнiше!» Але симфонiст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пiсню на вiрш Василя Дiденка «На долинi туман», яка вiдразу отримала популярнiсть серед украiнцiв усього свiту.
Борис Миколайович довго шукав поетiв, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорiзького Гуляйполя Василь Дiденко, якого майже нiде не друкували, тому ледь зводив кiнцi в життевих негараздах. Незвичнiсть талановитого поета була в тому, що вiн рiдко записував вiршi, все тримав у головi. Пам’ять мав феноменальну, адже мiг, при потребi, прочитати iх вiдразу сотнями чи записати на паперi. Любив Василь мандрувати Украiною. Заходив в районнi газети, залишав там для друку два – три десятки вiршiв. Йому iнколи платили наперед. І вiн йшов собi далi. Ось так, доки Дiденко мандрував, Борис Буевський написав на його вiрш «На долинi туман» пiсню. Василь про це дiзнався аж через три мiсяцi, хтось iз знайомих сказав, що його пiсню надрукував журнал «Украiна». Ось тодi, нарештi, поет отримав своi кровнi чесно заробленi великi грошi за пiсню, яка вже звучала звiдусiль i ii вважали народною. І в Канадi, i в Австралii, на Сахалiнi i в його рiдному Гуляйполi (вiд чого новоспечений поет тiшився якнайбiльше). Одного виконання «На долинi туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пiсня полетiла у свiти, щоб нiколи вже не приземлятися.
13 квiтня 1990 року Василь Дiденко пiшов iз життя. Вже пiсля поховання праху поета в Киевi став вiдомий його лист – заповiт «Поховайте мене в Гуляйполi». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей i численних цiнителiв його таланту, навiчно переiхав до своiх землякiв i оспiваного ним у вiршах мiстечка.
Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буевського. Це бумерангом вдарило по здоров’i композитора – за короткий час став iнвалiдом першоi групи по зору. 1993 року виiхав до Бельгii на постiйне проживання. Не змiг зрадити рiдного i прийняти громадянство iншоi краiни, а принципово залишився украiнцем. У його творчостi вiдчуваеться постiйний бiль, туга за Батькiвщиною…
На трамвайнiй зупинцi
Вiрш Ростислава Братуня
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Я хлопець несмiливий, Дiвчат я сторонюсь,
І навiть розмовляти Із ними я боюсь.
Такий характер в мене – Нещастя немале:
«Мовчун» – усi говорять, Але… але…
На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо i чекаем?..
Не знав я, що кохання, Мов буря весняна,
Так раптом i неждано Прийде одного дня.
Пора вже розлучатись, Уже додому час…
– Пробачте, як Вас звати? – А Вас? А Вас?
Приспiв:
На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо й розмовляем?
Така – то, друзi, справа, Таке в життi бува:
Спiвае безголосий, Мовчун не замовка!
Хотiв я вiд любовi Втiкати, поки час,
Даю Вам чесне слово! Аж тут – якраз…
Приспiв:
На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо? – Бо кохаем!
Коли в далеких 1940–1950–х роках свiтом стрiмко облетiв кiнофiльм «Серенада сонячноi долини», до стрiчки якоi чудовi композицii написав американський кiнокомпозитор Гаррi Уоррен, а зiграв iх оркестр Гленна Мiллера, студентський музичний Львiв i гадки не мав, що у галицькiй столицi незабаром звучатимуть прекраснi iмпровiзованi джазовi мелодii. Пiонером нацiонального джазу, в якому звучав украiнський мелос, став Ігор Хома. 1955 року вiн мав свiй джазовий квiнтет, а 1957–го створив ансамбль «Ритм». Джазмени починали джазувати в польськiй школi, навпроти полiтехнiки.
У кiнцi 1950–х i на початку 1960–х рокiв рiдкiснi концерти «Ритму» у Львовi завжди проходили з аншлагами, ведучим усiх програм джаз – бенду був студент театральноi студii при театрi iменi Марii Заньковецькоi Богдан Ступка. Разом з Ігорем Хомою (фортепiано) бiля витокiв украiнського джазу стояв львiвський трубач Володимир Кiт. 1960 року з колективом «Ритму» вони обидва, а також Олег Хома (ударнi), Роман Гумецький (контрабас), Орест Довганик (саксофон) були единими представниками Украiни на Першому Всесоюзному джазовому фестивалi в Радянському Союзi (Тарту, Естонiя), де спiвали украiнську пiсню «На трамвайнiй зупинцi» Анатолiя Кос – Анатольського i Ростислава Братуня, яка вiдразу ж стала хiтом. Ігор Хома формував i розвивав iмпровiзацiйний джаз, орiентований на украiнський мелос.
Володимир Кiт: «Ми грали для свого задоволення, навiть мали вже там свое жiноче вар’ете. Хто знае, що було би далi, якби Хома не поiхав у Москву 1957 року на Всесвiтнiй фестиваль молодi i студентiв. Ось там його вразив почутий джаз. Повернувся до Львова i вiдразу приступив до виснажливоi роботи. Ми стали «Ритмом». Хома, треба вiддати йому належне, тримав руку на пульсi часу. Знав, що робити i як. Був жорстким, вимогливим, але справедливим. Багато iмпровiзували, додавали свого.
Уже 1959 року «Ритм» виконував чисто iнструментальну п’есу «Взяв би я бандуру» на два саксофони i ритмiчну секцiю. Зазвучало все цiкаво i незвично. Тодi репетицii ми вже проводили в музичнiй школi iменi Соломii Крушельницькоi, в нижнiй залi. Ігор попросив сприяння в цьому Анатолiя Кос – Анатольського, який очолював обласну композиторську спiлку. І вiн допомiг. Проте Хома прагнув вивести наш ансамбль на орбiту мiжнародного джазу. І це йому i нам вдалося!
1960 року «Ритм» уперше презентував украiнський джаз украiнською пiснею в Тарту (Естонiя) на Всесоюзному фестивалi джазовоi музики. Ось там ми виконували «На трамвайнiй зупинцi», яку спiвав учень Львiвського музичного училища Анатолiй Пацельд (вiн також непогано грав на саксофонi).
Ростислав Братунь був великим нашим симпатиком, «пропихав» нас на рiзнi святковi виступи, рекламував, де мiг, писав нам пiсеннi тексти. Взагалi, про Ростислава Андрiйовича залишилися лише найтеплiшi спогади».
Над морем
Вiрш Дмитра Павличка
Музика Володимира Івасюка
В морi я хотiв печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.
І менi його будити стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.
Ополуднi йду до моря i здаля
Бачу, що воно смiеться, як маля.
І менi його смутити стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.
Уночi до моря знову я прибiг,
А воно ридало бiля нiг моiх.
І менi його самого стало жаль –
Залишилася менi моя печаль.
Свою першу пiсню «Колискова» юний Володимир Івасюк написав на вiрш тата – письменника. А невдовзi його увагу привернув вiрш Вiктора Миколайчука у газетi «Лiтературна Украiна», який 1966 року став пiснею «Вiдлiтали журавлi». Згодом Михайло Івасюк познайомив сина зi своiми студентами Чернiвецького унiверситету Володимиром Вознюком, Василем Бабухом i Богданом Гурою, з якими юний композитор написав «Вiдлуння твоiх крокiв», «Свiт без тебе» та «Баладу про мальви». «Червону руту», «Водограй», «Пiсня буде помiж нас», «Я пiду в далекi гори» Володя написав на власнi вiршi. Але в його серцi завжди жила мрiя спiвпрацювати зi справжнiм поетом – пiснярем. Коли композитор переiхав 1972 року до Львова, видавалося, що давня мрiя здiйснилася. Почав писати з Ростиславом Братунем (найбiльше, разом створили 30 пiсень), Богданом Стельмахом, Романом Кудликом… Усi народженi пiснi Івасюка увiрвалися в украiнську естраду тодiшнiх 1970–х широким бурхливим потоком, полонили слухачiв темпераментними ритмами i лiричними пристрасними iнтонацiями та захопили своею невимушеною легкiстю й iмпровiзацiею. Авторами слiв до пiсень Івасюка були також i визнанi метри украiнськоi поезii – Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Олесь Гончар, Степан Пушик…
Перший пiсенний текст Дмитра Павличка народився у 1957–му. Його назва «Над морем». Правда, пiснею вiн став через 10 рокiв, у 1967–му.
«Написав гарну, теплу та лiричну музику на нього Володя Івасюк, – стверджуе Дмитро Павличко. – Спецiально для Івасюка я нiчого не писав, мого вiрша вiн сам знайшов. Хоч менi завжди подобалася його творчiсть».
Дмитро Васильович також спiвавтор композитора Володимира Івасюка. На два його сонети «Далина» (1973 рiк) та «Над морем», Володя написав пiснi, якi i донинi звучать досить по – сучасному.
У листi вiд 6 жовтня 1974 року зi Львова до Киева Володя пише до Дмитра Павличка: «А оце звертаюся до Вас, Дмитре Васильовичу, з уклiнним проханням. Якщо вважаете, що можете мати зi мною якiсь творчi справи, то надiшлiть менi, будь ласка, декiлька своiх поезiй, спецiально написаних, як пiсеннi тексти. Буду вам дуже вдячний. Я певен, що вони викличуть у мене мелодii. Старатимусь, щоб пiснi вам моi сподобались. З глибокою й щирою повагою Ваш Володимир Івасюк».
Справдi, пiсня «Далина» сумна та трагiчна, е коротким романсом – роздумом. Образок сумного осiннього дня накладаеться на людськi почуття. Але десь там, за хмарами е свiтло…
108 пiсень (саме стiльки вдалося створити за свое коротке 30–лiтне життя Володимировi Івасюку) – дорогоцiнне надбання нашого народу, нев’януча окраса його духовноi культури. Доки живе пiсня, доти живе й народ. Доти житиме й генiй Володимира Івасюка. Є там i двi пiснi (i шкода, що лише двi, i, може, дякувати Боговi, що аж двi!) на вiршi Дмитра Павличка!
Намалюй менi нiч
Вiрш Миколи Петренка
Музика Мирослава Скорика
Я до тебе прийду через доли i гори,
Тiльки ти не розпитуй мене, не хвилюй.
Намалюй менi нiч, коли падають зорi,
Намалюй, я прошу, намалюй.
Намалюй менi нiч, коли падають зорi,
Намалюй, я прошу, намалюй.
Намалюй менi нiч, що зове i шепоче
Найдивнiшi слова, найпалкiшi слова,
В гамi барв пiднеси славу темноi ночi,
Що навколо зiрки розсiва!
В гамi барв пiднеси славу темноi ночi,
Що навколо зiрки розсiва!
А сама ти яка? Вечiр, день, а чи ранок?
Що на серцi? Чи промiнь, чи лiд?
Намалюй менi нiч, коли зорi багрянi
Вирушають у путь, щоб згорiть.
Намалюй менi нiч, коли зорi багрянi
Вирушають у путь, щоб згорiть.
