скачать книгу бесплатно
Ми з Богданом Янiвським вирiшили зробити украiнський варiант цiеi пiснi. У мене вiдразу ж народилися слова, а композитор зробив до них обробку з тiеi мелодii, яку нам виспiвав Тео Мороз. Звiсно, не сподобатися слухачевi вона не могла. Їi записали на Львiвському обласному радiо i вона мала шалену популярнiсть. Й досi мiй колега Ігор Калинець, згадуючи той час, наголошуе, що наша з Богданом Янiвським пiсня «Гуси-лебедi» – це були львiвськi «Шербурзькi парасольки». Досить вдало зазвучало в нашому творiннi старослов’янське слово «лада». Ладо – лада, в розумiннi: коханий – кохана.
Першими заспiвали популярнi львiвськi спiваки Тео Мороз i Леся Боровець. Треба визнати, що Тео досить мило картавив, був приемним i шляхетним чоловiком. А ця картавiсть навiть додала якогось особливого шарму пiснi. Потiм з Янiвським ми написали для нього «Сиве крило», яку вiн спiвав також з Лесею Боровець. Досить швидко «Гуси-лебедi» перелетiли океан i зазвучали на Американському континентi: у США та Канадi, а невдовзi повсюдно у тих свiтах, де живуть украiнцi. Значить, вартувала того!»
«Богдан Янiвський довiряв менi всi своi прем’ернi пiснi, – каже спiвачка Леся Боровець. – У нього саме почався досить плiдний перiод спiвпрацi з його тезкою Богданом Стельмахом. Пiснi народжувалися в них, немов гриби пiсля дощу: одна краща iншоi! «Не забудь», «Є на свiтi казка», «Сум Афродiти», «Верховинська колискова», «Гуси – лебедi», «Калини квiт», «Сиве крило»… Склалися у мене досить приязнi стосунки й з Богданом Стельмахом, надзвичайно талановитим i обдарованим поетом. Йому вдавалося бути пiснетворцем разом з Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Бiлозiром, звiсно, й з Богданом Янiвським. Жодного промаху, всi пiснi генiальнi, всi стали шлягерами. Треба сказати, що упродовж багатьох десяткiв рокiв моiм голосом звучали пiснi Стельмаха – Янiвського у виставах львiвського театру Марii Заньковецькоi, адже не таемницею е те, що обидва досить плiдно спiвпрацювали з рiзними украiнськими театрами, зокрема з нашими занькiвчанами. Серед пiсень, якi написали два Богдани – Янiвський та Стельмах, багато було дуетних, тому менi доводилося iх спiвати з рiзними львiвськими виконавцями. Варто визнати, що вiд цього тi твори лише вигравали. «Гуси – лебедi» я спiвала з обдарованим солiстом львiвськоi фiлармонii, на жаль, давно уже покiйним Тео Морозом. «Не забудь» спiвала з В’ячеславом Соколовим, «Сиве крило» – з Ігорем Левенцем».
Два кольори
Вiрш Дмитра Павличка
Музика Олександра Бiлаша
Аранжування Едварда Раковича.
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.
Приспiв:
Два кольори моi, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моiй оба,
Два кольори моi, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на своi пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi моi,
Щасливi i сумнi моi дороги.
Приспiв.
Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите мое життя,
І вишите мое життя на ньому.
Приспiв.
Високосний 1964 рiк. 29 лютого. Киiв. З’iзд комсомолу Украiни. Серед обраних у Верховнiй Радi УРСР (тодi парламентську залу використовували для компартiйних та молодiжних зiбрань) сидять i нудьгують композитор Олександр Бiлаш i поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливi обличчя украiнських красунь – делегаток. Раптом погляд Бiлаша на мить зупиняеться вiд побаченого: попереду сидить красиве Боже створiння з накинутою на плечi хусткою. На чорному тлi – червонi троянди, такi яскравi, що виiдали очi! «Бачиш оту жiночку? – спитав вiн Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне i чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – вiдповiв експромтом Дмитро Васильович.
Поет побачив перед собою гарнi плечi гарноi жiнки. Це була тодiшня ланкова – кукурудзiвниця села Бочкiвнi Хотинського району Чернiвецькоi областi Люба Молдован (пiзнiше вона стала вiдомою вченою в галузi сiльського господарства, доктором наук). Люба – буковинка i на з’iзд приiхала в маминiй, а може, й бабусинiй шалiновiй чорнiй хустцi з великими червоними трояндами. Поеднання чорного i червоного кольорiв нiби кричало з хустки красунi i кликало композитора i поета.
І Дмитро Павличко нагадав собi такi хустки у його Стопчатовi, що у Косiвському районi на Івано – Франкiвщинi. Нагадав i вишиванi сорочки, в яких сам ходив. Окрiм цього, хустка Люби навiяла спогад про батькову улюблену пiсню, що вишита хустка любить молдаван. Вiд тих спогадiв поет на тому з’iздi на колiнах написав першу строфу: «Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними, Червоними i чорними нитками…»
І вiдчув, що написав важливi слова. Про це повiдомив своему друговi: «Сашо, пишеться пiсня!» Прочитав йому написане. Бiлаш вiд почутого запалився i пiдскочив. Щоб пiймати той дух, який був коло творцiв i мав надихнути, вони вiдчули що в з’iздiвськiй залi це не вдасться. Вискочили з «урочистостi» й поiхали до Будинку творчостi композиторiв у Ворзелi, що пiд Киевом. Саме тодi Бiлаш мав там свою кiмнату i перебував певний час на вiдпочинку. Звiсно, що для працi та натхнення стояв рояль, i пiсня народилася за пiвгодини. Заспiвав ii сам маестро Олександр Бiлаш.
Першим професiйним виконавцем був Анатолiй Мокренко, який заспiвав ii на художнiй радi на Украiнському радiо, яка визначала долю твору: записувати його чи нi. Проти музики заперечень не було. А ось у текстi знайшли «блуд». У строфах «Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивiла i нiчого не везе додому, то вона що – з тюрми повертаеться?» Художня рада вiдразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радiо.
Ось тодi й сказав свое вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворi, йому бiльше прощали, бiльше, звiсно, й дозволяли. Ось вiн записав ii на радiо до комунiстичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь свiт почув «Два кольори» з його голосу i його подачi. Пiсня досить швидко полетiла за океани i моря. Їi спiвали в Канадi, Америцi, Аргентинi, Австралii. Всюди…
Задивляюсь у твоi зiницi
Вiрш Василя Симоненка
Музика невiд. автора
Задивляюсь у твоi зiницi,
Голубi й тривожнi, нiби рань.
Крешуть з них червонi блискавицi
Революцiй, бунтiв i повстань.
Украiно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рiк,
Буду, мамо, горда i вродлива,
З тебе дивуватися повiк…
Одiйдiте, недруги лукавi!
Друзi, зачекайте на путi!
Маю я святе синiвське право
З матiр’ю побуть на самотi.
Рiдко, нене, згадують про тебе,
Днi занадто куцi та малi,
Ще не всi чорти живуть на небi,
Ходить iх до бiса на землi.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуеш – битви споконвiчний грюк!
Як же я без друзiв обiйдуся,
Без лобiв iх, без очей i рук?
Украiно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.
Ради тебе перли в душу сiю,
Ради тебе мислю i творю…
Хай мовчать Америки й Росii,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари буряковi,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою кровi
На твое священне знамено.
Нинi складно зрозумiти, як так сталося, але автор музики до пiснi–гiмну Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi» залишився невiдомим. Збiгають роки, пiсня звучить, а так нiхто i не зiзнався, що вiн народив ще один шедевр i поставив ще один вдячний пам’ятник Василевi.
Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомiльйонною тривогою за рiдну неньку. Складно навiть передати тi почуття, якi вiн вiдчув, написавши готовий текст. Як i складно передати те, що б Василь вiдчув i що б писав, живучи у нинiшнi днi. І якою вiн би бачив свою Украiну. Чи сприйняв би ii!? Чи знову йшов у бiй за «ii життя, ii права»!?
У поетичнiй спадщинi В. Симоненка чимало вiршiв адресовано Батькiвщинi («Украiнi», «Задивляюсь у твоi зiницi…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рiдна» та iн.). Нацiональна самосвiдомiсть, дiалог з народом, поставленим у злиденнi, варварськi умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне пiдгрунтя майже всiеi громадянськоi лiрики.
Поезiя Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi…» починаеться рядком, який налаштовуе на зустрiч iз коханою лiричного героя. Але ця кохана – Украiна, мати, з якоi герой не полишае дивуватися, якою пишаеться, заради якоi творить. Гордо й вiдверто заявляе поет, що Батькiвщина для нього – найважливiша, хоч i говорить вiн про це рiдко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всi чорти живуть на небi, Ходить iх до бiса на землi». Але йому потрiбнi й друзi, бо без них вiн не уявляе свого життя. У цiй поезii громадянськi мотиви поедналися з особистими, що свiдчить про глибокий патрiотизм автора, злиття в його душi найсвятiшого образу матерi з образом Батькiвщини.
Поезiя написана у формi монологу лiричного героя, зверненого до матерi–Украiни, у вирi буденноi суети, лiричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнi очi. Побачити все, що приховане в них тiльки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земноi кулi постiйно перебивае тихий дiалог сина – патрiота й матерi. Тому в поезii стiльки звертань: «Украiно!», «мамо горда i вродлива», «нене».
Починаеться поезiя з неповторного олюдненого портрета, точнiше з очей матерi–Украiни. Лiричний герой схиляе голову перед матiр’ю. Украiна XX столiття постае перед зором свого сина: «Украiно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рiк, Буду, мамо горда i вродлива, З тебе дивуватися повiк».
Ця поезiя складаеться з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якiй iде мова про щиру iнтимну бесiду сина з матiр’ю, про щастя бути наодинцi з Батькiвщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душi сiю, Ради тебе мислю i творю – Хай мовчать Америки й Росii, Коли я з тобою говорю!»
Задля Батькiвщини творчiсть поета – тi самоцвiти – перли, якi вiддае вiн людям, його iнтелект працюе тiльки для неi. Риторичнi оклики, звертання пiдкреслюють схвильованiсть лiричного героя:
«Одiйдiте, недруги лукавi! Друзi, зачекайте на путi! Маю я святе синiвське право З матiр’ю побуть на самотi».
Залишенi квiти
Вiрш Володимира Івасюка
Музика Валерiя Громцева
Вже пiзня нiч. Одинокий лист, гнаний вiтром, пролiтае повз мене. Вiн бiльше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, i я. Бо навiщо? Мое кохання – як той жовтий лист. Вiн може впасти тiльки до твоiх нiг…
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе.
А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.
Дiйсно. Можливо, завтра ти пройдеш бiля мiсця наших зустрiчей. Можливо, побачиш мiй останнiй дарунок нашому коханню. І якщо вiтер не розвiяв тi квiти, Не чiпай iх – вони мертвi. Нехай вони лежать, Викликаючи хвилинки суму у закоханих, що проходять поруч…
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшов в саду
Для тебе, для тебе.
А може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.
«Залишенi квiти» народилися влiтку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерiя Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гiтару i пiшли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Вiд романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодiю i хотiв ii показати Івасюковi. Узяв гiтару i почав награвати написану мелодiю. Володя миттево вловив мiй задум i швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замiсть себе Тi квiти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»
За пiвгодини приспiв був готовий. Але замiсть звичайних римованих куплетiв Івасюк запропонував несподiваний хiд – речитатив пiд лiричну мелодiю – i пообiцяв його написати. Таке наспiвне декламування, на думку Володi, мало гарно лягти на нiжну мелодiю. Чи не щодня я наполегливо цiкавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя вiдповiдав: «Старий, тут поспiшати не можна. Написати таке – не менш важко, нiж вiрш». Івасюк працював чотири мiсяцi. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володi, i казав вiн його лише найближчим i найвiрнiшим друзям.
Хоч ми й однолiтки, ледь не вiд початку нашоi дружби, а нам було тодi по 20 рокiв, Івасюк неодмiнно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого вiд себе на 16 днiв.
Скiльки разiв Володя переробляв текст – невiдомо, бо чорновi варiанти завжди знищував. І ось одного дня вiн принiс довершений пiсенний вiрш пiд назвою «Залишенi квiти». Уперше цю пiсню виконав ансамбль «Карпати», а точнiше – один iз наших солiстiв – Леонiд Пашенько.
Нинi не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моеi пiснi. Усi знають Володю як обдарованого композитора, але вiн також мав Божий дар i до пiсенного слова. Чи тодi був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрiбнi й пiдбадьорливi слова, чи щось iнше. Але так сталося. І слава Боговi за це.
«Залишенi квiти» звучали на всiх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярнiсть пiсня отримала з голосу Василя Зiнкевича. Вiн заспiвав ii у супроводi «Смерiчки» Левка Дутковського у музичному фiльмi «Червона рута» в серпнi 1971 року. А незабаром пiсню взяла до свого репертуару й Софiя Ротару.
Пiд час вiдкриття у Чернiвцях вулицi iменi Анатолiя Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зiграв «Залишенi квiти» – улюблену пiсню свого чоловiка. Наш хiт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубi грав саме вiн.
В оригiналi пiсня розрахована на чоловiче виконання. Ротару переробила текст по – своему, тому й вигадала iншу назву – ”Жовтий лист”».
Зоряна нiч
Вiрш Анатолiя Кос-Анатольського
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.
Приспiв:
З тисяччю мрiй не пропадем, Разом з тих мрiй казку спрядем!
В зоряну нiч Ми вiч – на – вiч Щастя в тiй казцi знайдем.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!
Приспiв.
Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.
Приспiв.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!
Приспiв.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй,
Щастя мое золоте! Щастя мое золоте!
Зоряна нiч… кличе мене Щастя мое золоте!
Один з яскравих, самобутнiх i активних композиторiв, один з родоначальникiв украiнськоi естради Анатолiй Кос – Анатольський свое натхнення постiйно шукав i знаходив у вирi життя, в людських долях, у народнiй пiснi, класичних надбаннях. Вiн завжди пам’ятав про життествердну силу багатовiкових традицiй. І учнiв своiх закликав берегти iх, адже в них запорука едностi поколiнь, роз’еднаних часом, зв’язок з минулим i водночас iз майбутнiм. Що встиг зробити iз задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творiв, сто критичних статей з питань музики, лiтератури, культурно – громадського життя.
