скачать книгу бесплатно
Михайло Петрович зробив кiлька репетицiй з хором. Вiдразу пiдмiтив, як тiшилися хористи, спiваючи нову пiсню. Перше концертне виконання «Вiвцi, моi вiвцi» вiдбулося влiтку 1958 року в тодiшньому Станiславiвському (нинi Івано – Франкiвськ) парку вiдпочинку, в Зеленому театрi. Парк був радiофiкований i всi, хто чув спiв, збiглися до хору. Того дня довелося тричi спiвати пiсню «на бiс», а глядачi допомагали хористам. З того часу гуцули, якi бачили Михайла Гринишина, вiталися не звично, а наспiвували мотив «Вiвцi, моi вiвцi», яка вже мала неймовiрний успiх. Першим на естраду пiсню винiс Дмитро Гнатюк, а першим з хором ii на радiо записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–х. Полетiли «Вiвцi…» й за кордон, пiсню полюбили i спiвали всюди, де живуть украiнцi. Навiть не знаючи i не називаючи автора.
Киiвський вальс
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Ночi солов’iнii, ночi веснянi,
Доли поднiпровськi наснились менi.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Далi неозорii, киiвськi сади, –
Друже незабутнiй, ти прийдеш сюди.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Стежки i дорiженьки ген лягли у даль.
В парi ми любилися, серденьку жаль.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Нам би ще зустрiтися в солов’iну нiч.
Теплi зорi киiвськi сяли б довiч.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Коли у кiнцi 1950–х рокiв почали зводити житловий будинок для украiнських композиторiв на розi колишньоi киiвськоi вулицi Калiнiна (тепер Софiйська) i Михайлiвського провулка, Платон Майборода з матiр’ю i роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кiлька лiт!) до великоi п’ятикiмнатноi квартири Андрiя Малишка. Поет видiлив йому для життя i працi двi кiмнати. Почався прекрасний перiод iхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (вiд першоi пiснi «Колгоспний вальс» i до останньоi – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пiсень. Але ж яких! «Бiлi каштани» (1953), «Киiвський вальс» (1954), «Ми пiдем, де трави похилi» (1955), «Пiсня про рушник» (1958). Народ полюбив iх одразу, iх заспiвали, спiвають i спiватимуть, допоки жива украiнська душа.
«Киiвський вальс» народився на замовлення студентiв Киiвського медичного iнституту. Саме вони надiслали листа композиторовi Платону Майбородi i поету Андрiевi Малишку i просили написати лiричну пiсню про квiтучий Киiв. Майбутнi лiкарi хотiли почути щось незвичне та вiчне, яке б нагадувало iм про навчання, про улюблене мiсто, коли роз’iдуться по всiх усюдах пiсля випускних iспитiв. Тепер же уявити Киiв без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорiв просто неможливо.
Здавалося б, смаки з народження пiснi встигли змiнитись не раз, проте чарiвний i милий вальс належить до тих, котрi й досi зачiпають за живе. Усе просто: вiчним та справжнiм творiнням суджено пройти роки й епохи, не втративши своеi чарiвностi…
Якось росiйський поет Олександр Твардовський розмовляв зi Сталiним та й, помiж iншим, наважився попросити у «вождя» якусь премiю чи iншу радянську цяцьку – «бляху» для свого украiнського друга – Андрiя Малишка. Сталiн у вiдповiдь пробурмотiв: «Гарний поет Малишко, але далi Украiни його слава не йде».
Однак Вiчнiсть сама знайшла украiнця. В особi простого полтавського хлопця Платона Майбороди, генiального композитора. Саме вiн першим i единим вiдчув у вишуканих вiршах Андрiя Малишка те, що поезiя та вiршi для пiсень – це рiзнi жанри лiтератури. Вiдмiннiсть мiж ними нiяк не менша, нiж мiж прозою та драмою. Поезiя – це довершенi слова, iм музика не потрiбна взагалi, бо вони самi – музика. Вiршi для пiсень – це слова, якi намертво приростають до музики, самi ж окремого життя не мають.
Украiнськi пiснi частiше, анiж iншi, лунали у сибiрських таборах ще за життя Сталiна. Що цiкаво, нова украiнська естрада, яка робила своi першi кроки з пiсень Андрiя Самiйловича, особливо iз «Знову цвiтуть каштани, Хвиля днiпровська б’е, Молодiсть мила, Ти щастя мое…» могла з’явитись лише пiсля смертi тирана. За його життя Украiна – така пiсенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Киiвський вальс» – пiсня про рай – як його могли розумiти радянськi люди хрущовськоi доби, уже звiльненi вiд постiйного багаторiчного сталiнського страху.
Марiчка
Вiрш Михайла Ткача
Музика Степана Сабадаша
В’еться, наче змiйка, неспокiйна рiчка,
Тулиться близенько до пiднiжжя гiр;
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.
Як з кiмнати вийде, на порозi стане,
Аж блищить красою широчiнь рiки,
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
Не питайте, хлопцi, чом я одинокий
Берегом так пiзно мовчазний ходжу?
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.
Та нехай смiеться неспокiйна рiчка,
Все одно на той бiк я путi знайду.
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».
У серпнi 1955 року в газетi «Радянська Буковина» було надруковано поезii з лiричного циклу студента Чернiвецького медичного iнституту поета – початкiвця Михайла Ткача, серед яких був вiрш «Марiчка». Невдовзi Чернiвецький обласний будинок народноi творчостi оголосив лiтературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та лiтературний твiр мiсцевих авторiв. Степановi Сабадашу – студентовi диригентсько – хорового факультету Чернiвецького музичного училища запропонували написати пiсню на цей вiрш. Мелодiя народилася вже через пiвгодини. Їi схвалили.
А ось якi спогади були в Михайла Ткача: «Менi тодi було 22 роки. Цiкава iсторiя ii народження. Як такоi дiвчини з таким iм’ям у мене тодi не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природi iснуе близько 40 мелодiй «Марiчки», а перемiг Степан Сабадаш, який написав нинi знану усiм мелодiю. Тодi повсюди популярними були маршi i фанфари, тому «Марiчка» вiдразу не отримала популярностi. Аж у 1959 роцi солiстка Чернiвецькоi обласноi фiлармонii Алла Серебрiй ризикнула i взяла пiсню до репертуару професiйного державного хору. Зовсiм випадково на виставцi чеського скла у Киевi на початку 1960–х зробили запис «Марiчки», i вона прозвучала по радiо на всю Украiну. Аж пiсля того ii записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважае себе першим виконавцем».
Михайло Ткач справдi не лукавив, сказавши чесно, що до Марiчки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пiсня набула шаленоi популярностi, усiх цiкавило, хто ж ця Марiчка. У травнi 1954 року поет разом зi своiми одногрупниками з Чернiвецького медичного iнституту приiхав на практику у буковинську районну лiкарню селища Путила. Студентiв поселили у медичному закладi, а харчувалися вони у лiкарнянiй iдальнi, де об’ектом загальноi уваги для молодих людей стала 18–лiтня красуня – кухарка Марiчка. Дiвчина справдi любила свою роботу, та й щоразу смачно i тепло все було приготовлено ii подругами. І для хворих, i для практикантiв. Для бiльшоi довiри i теплiшоi уваги кухарiв попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марiчки вiрш – посвяту. Марiчка, яка мала на той час хлопця, про якiсь почуття з Михайлом i не мрiяла. Вiн – також. Ткач вичекав, i уперше прочитав свое творiння з уваги та поваги на святi виходу на полонину (остання недiля травня), де зi сцени зробив прем’еру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марiя Федорiвна (у замiжжi – Киселиця) була заскочена вiд почутого. Коли вслухалася у першi рядки, i далi – до останнiх слiв, iй стало радiсно i приемно, що це – про неi. Не могло бути ж iнакше!
«Мене часто запитують про рецепт написання «Марiчки». Вiн досить простий, – зiзнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроцi iсторii у Чернiвецькому музучилищi, де я навчався, викладач навiв слова росiйського композитора Михайла Глiнки: «Ми, кампазiтари, не пiшем новую музику, а берьом народное творчество i аранжируем ево». Я над цими словами задумався i за основу новоi пiснi взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цiкавий колорит i була тодi шалено популярною. І справдi, вступ до «Марiчки» iдентичний. Виявляеться, те, що взято вiд народу, перевiрено i вiдшлiфовано роками, приречене на дивовижний успiх. Таке трапилося згодом з «Марiчкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змiнив усе, окрiм початку».
Ми пiдем, де трави похилi
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Ми пiдем, де трави похилi,
Де зорi в яснiй далинi,
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
За рiчкою, за голубою
Двi чайки у хмари злiта.
В краю поднiпровськiм ми стрiлись з тобою,
Веселко моя золота.
В краю поднiпровськiм ми стрiлись з тобою,
Веселко моя золота.
Над полем зарошенi вiти
Зелене верхiв’я звело.
З тобою у парi ми будем любити
Все те, що на серце лягло.
З тобою у парi ми будем любити
Все те, що на серце лягло.
І стеляться обрii милi,
І вечiр в осiннiм огнi…
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
І карii очi, i рученьки бiлi
Ночами насняться менi.
Створювалася пiсня восени 1955 року. Мало хто пам’ятае, про що йшлося у кiнофiльмi «Долина синiх скель», а от пiсню «Ми пiдем, де трави похилi» (вона звучить на самiсiнькому початку) знають, мабуть, усi – i тi, хто був молодим у часи створення фiльму, i тi хто юний нинi.
Варто сказати, що увесь поетичний доробок Андрiя Малишка вiд природи глибоко пiсенний. Поет жив у пiсенному словi, переживав у словi, пам’ятав у словi, перемагав у словi. Андрiй Самiйлович i спiваком був гарним, мав лiричний баритон. Ще школярем вiн вiдiграв не одне обухiвське весiлля, у тому числi i свого старшого брата Сергiя. Так, як спiвав народнi пiснi Малишко, не спiвав нiхто з видатних украiнських поетiв. Його гострi сiрi очi на мужньому вилицюватому обличчi яскраво передавали стан поетичноi душi пiд час спiву. Що ж до Платона Майбороди, то його музика – цiла епоха вiдродження та розквiту украiнськоi пiснi. Його неповторний стиль – це спалах одкровення, безмежний мелодизм i вiдкритiсть iнтонацiй, що линуть вiд серця до серця. Не часто так бувае, що за окремою пiснею постае цiлий народ. Саме такими е пiснi Платона Майбороди, вони вросли у наш украiнський нацiональний грунт назавжди. Концерти композитора сприймали як музичну розповiдь про Украiну, про красу ii природи, про одвiчнi цiнностi украiнського народу: мамин рушник, спiтнiлу вiд важкоi працi сорочку сiльського трударя, стежину, що веде вiд рiдноi домiвки у великий свiт. Промова композитора до аудиторii ставала продовженням його музики. Вiн завжди шкодував, що мало встиг зробити для своеi Украiни…
Похмурими дощовими вечорами тiеi осенi збиралися Андрiй Малишко i Платон Майборода у затишнiй квартирi композитора й iмпровiзували. Один перебирав клавiшi рояля, добираючи мелодичнi звороти, барвистi гармонii, а другий упiвголоса зiставляв вiршованi рядки. Раптом одна з мелодiй привернула увагу обох. Їi повторили. Спробували проiнтонувати з словами. І народилася пiсня. Вона складалася швидко, так швидко, що у поета навiть не було часу пошукати чистого аркуша паперу, щоб записати слова. І вiн записав iх на коробцi вiд цигарок «Казбек». Ця коробка довший час зберiгалася в композитора як релiквiя, що нагадувала про тi натхненнi осiннi вечори.
Своiм м’яким баркарольним пульсуванням супровiд пiснi нiби малюе поетичну картину присмеркових Карпат, передае барви весняних гiр, шум гiрськоi рiки, де вiдбуваеться перше побачення.
Щодо фiльму, його знято Киiвською кiностудiею художнiх фiльмiв (режисер Микола Красiй, сценарiй Юрiя Мокрiева), а головну роль зiграв Анатолiй Вербицький, а в епiзодах можна побачити Андрiя Сову. Сюжет «Долини синiх скель» такий: Василь Рубан, який закiнчив геологiчний факультет, вирушае на роботу в Закарпаття. Тривалi пошуки нафти в Карпатських горах не дають успiху. Лiтнiй iнженер запевняе Василя, що нафти тут немае, але молодий геолог не здаеться.
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня
Вiрш Івана Франка
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твое серденько – колюче терня?
Чом твоi устонька – тиха молитва,
А твое слово остре, як бритва?
Чом твоi очi сяють тим чаром,
Що то запалюе серце пожаром?
Ох, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти мое горе!
Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
«Ой ти, дiвчино, з горiха зерня…» Іван Франко написав на зразок украiнськоi народноi лiричноi пiснi «Ой ти, дiвчино, горда i пишна…» Каменяр описуе красу дiвчини, використовуючи фольклорнi мотиви i порiвняння, властивi рiднiй народнiй пiснi. Вiрш увiйшов до збiрки поезiй Івана Франка «Зiв’яле листя», що вийшла 1886 року (поетовi якраз сповнилося 30 лiт).
Івана Франка ще за життя любили i ненавидiли водночас. Але ненавидiли все – таки бiльше, нiж любили. Очевидно тому, що був вiн вiчним нонконформiстом (non – conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутнiй поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. А якби навiть тодi пристав на численнi пропозицii австро – угорського уряду про спiвпрацю, у нього не було б жодних матерiальних клопотiв. Проте Іван Якович натомiсть вибрав тернистий шлях: вiн завжди боровся з державною системою. Через це мав постiйнi арешти i нестачу грошей. Його цькували поляки та австрiйцi i, що найболючiше, своi – украiнцi. І все це за небажання Франка миритися i коритися.
У душi вiн завжди залишався селянином, який мав унiкальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять i впертий, твердий характер, що не сприймав подвiйноi моралi того середовища, яке то влаштовувало пишнi овацii, то завдавало удару в найболючiше мiсце.
До сторiччя з дня народження Вiчного революцiонера, 1956 року, композитор i викладач Львiвськоi консерваторii iм. М. Лисенка (тепер – Львiвська нацiональна музична академiя iм. М. Лисенка) Анатолiй Кос – Анатольський написав пiсню – романс «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня», який уперше прозвучав на ювiлейному концертi на честь Івана Франка. Звiсно, як свiдомий галичанин, якого завжди кликав до боротьби за украiнську мову, культуру, звичаi, пiсню велет нескореного духу, Кос-Анатольський не змiг не написати щось на Франковi слова. Тим паче, вiдчуваючи i знаючи, що Господь його надiлив так щедро мелодичним даром.
Чи не з перших рокiв свого музичного життя пiсня почала втрачати свое авторство i виконувалася чи не повсюдно як народна. Хто ii тiльки не спiвав. Автор музики спокiйно дивився на це: комусь вдавалося, комусь – нi. Коли ж ii виконав Дмитро Гнатюк, композитор вiдчув, що написав щось надзвичайне i хвилююче. Також вiдома у виконаннi Анатолiя Солов’яненка, Анатолiя Мокренка, Ігоря Кушплера, Олександра Василенка та iнших спiвакiв.
В однiй iз передач Львiвського радiо Анатолiй Кос – Анатольський розповiв iсторiю створення своеi пiснi на вiрш Івана Франка «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня». Композитор довго не наважувався братися за тексти Тараса Шевченка чи Івана Франка, вважаючи це великою вiдповiдальнiстю для себе. За його словами, своею мелодiею вiн прагнув передати щиру лiрику вiрша, поруч з тим його привабив i закладений у текстi драматизм. Так з’явився прекрасний твiр, який здобув велику популярнiсть.
Закономiрно й те, що саме пiсня «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» на вiрш Івана Франка стала музичним символом самого Анатолiя Кос – Анатольського, його «вiзитiвкою». Цей елегiйно – лагiдний, водночас бентежно – схвильований твiр став перлиною украiнськоi вокальноi лiрики.
Пiсня про рушник
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,
І зеленi луги, й солов’iнi гаi,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
І засмученi очi хорошi твоi.
