скачать книгу бесплатно
– Що сказала? – не втямив хлопець.
– Ну, здоров’я Барсаса перевiрити, мого собаки! Вiн якийсь сумний останнiм часом!
Дiд Йонас звiвся на ноги i сонною ходою пiдiйшов до вiкна. Поглянув на снiг, на яблуню, що росла метрiв за три вiд будинку. На стiну комори, що виднiлася лiворуч, i червону машину Ренати, що стояла пiд нею.
– Вiн там, – показав дiд Йонас рукою у вiкно. – Будка за коморою, ii звiдси через машину не видно!
Вiтас пiдiйшов, також у вiкно визирнув. Уся його рiшучiсть кудись зникла. Натомiсть яскравiше вiдчув вiн у цьому мiсцi запах кухнi, до якого додалися вiдтiнки спаленого молока. Вiн кинув погляд лiворуч i побачив на плитi черпак iз довгою металевою ручкою, i подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дiдом Йонасом про Італiю та Ренату зараз не мало сенсу.
– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообiцяв Вiтас. – Зараз, ми перекусимо тiльки, й я вийду!
– Ну, дякую! – втiшився Йонас. – А я по лiсу пройдуся. Снiг пiд ногами послухаю! Кiрка у нього зараз, мабуть, тверда! Вiтер ii шлiфував, добряче вiтер дув в останнi днi.
– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вiтаса, коли той повернувся на ii половину.
– Нi. Вiн одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італiю…
Рената зiтхнула з полегшенням.
– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поiмо?
– Давай спочатку поiмо, – попросив Вiтас. – Я до тебе шiсть годин iхав!
Їли мовчки.
– Не треба з ним балакати, – рiшуче порадила Рената вже за чаем. – Я все одно не поiду звiдси, поки вiн живий. А потiм, – вона озирнулася на дверi, що вели в коридор, – потiм – байдуже куди. Можна в Італiю, можна в Іспанiю…
– А скiльки дiдовi рокiв? – поцiкавився Вiтас i тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, нiби вiн спитав: «А коли ж цей старий помре нарештi?»
– Багато, – вiдповiла Рената. – Дуже багато. Майже дев’яносто.
Вони чули, як дiд вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи i брав цинковi цебра для снiгу. Чули, як грюкнули дверi.
До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будцi i тiльки його коричневий нiс стирчав назовнi.
– Ну що, песику? – спитала, присiвши навпочiпки, Рената.
Барсас пiднявся i вибрався неспiшно на снiг.
– Це Вiтас, – показала вiвчуру рукою Рената на хлопця в джинсах i синiй куртцi, котрий стояв метри за два вiд них. – Вiн умiе лiкувати собак i кiшок. Вiн свiй! Пiдiйди! – останню команду вона вiддала Вiтасу.
І той сiв навпочiпки поруч, пiдсунув долоню пiд нiс Барсаса, щоб вiвчур «записав» його запах у список запахiв «своiх».
– То що тебе хвилюе, дiдусю? – спитав по-дружньому Вiтас, погладивши вiвчура по загривку. – Тобi скiльки рокiв?
– Йому тринадцять, – вiдповiла за собаку Рената. – Й останнiм часом вiн майже нiчого не iсть.
– Ха! – вирвалося у Вiтаса. – Та це вже граничний вiк! Що ж тут дивитися?
Однак усупереч своiм словам, Вiтас простягнув руку i м’яко штовхнув лежачого на животi Барсаса на бiк. Вiвчур повалився, лапи вбiк простягнув, потiм стиснув. Вiтас взявся обмацувати пальцями живiт собаки, натискаючи на нього в рiзних мiсцях.
Барсас раптом заскиглив, i Вiтас вiдвiв руку, почекав iз пiвхвилини i знову натиснув на те ж мiсце. І знову собака заскиглив i спробував зiп’ястися на лапи.
– Лежи, лежи! Бiльше не буду, – заспокоiв тварину Вiтас.
Обернувся до Ренати.
– Знаеш, цьому собацi стiльки ж рокiв, скiльки й твоему дiдовi! Лiкувати його, навiть якщо це не просто старiсть i слабкий кишечник, не мае жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасi, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кiлометрiв вiд будь-якоi цивiлiзацii…
– То що ти скажеш дiдовi з приводу Барсаса? – спитала Рената.
Вiтас зiтхнув.
– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати iсти тiльки м’яку та теплу iжу i жодних кiсток! От i все!
Вiтас пiднявся на ноги i помiтив лiворуч трохи вiддалiк шiсть повздовжнiх горбочкiв iз частково визираючими з-пiд снiгу табличками.
– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався вiн.
– Там собаки дiдусевi похованi, – пояснила Рената, також пiднявшись на ноги i провiвши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шiсть собак у нього було вiд народження. Барсас – сьомий.
– Сьомий? – перепитав Вiтас. – Сiм собачих життiв – це й е одне людське. Гаразд. Я тобi напишу лiки для пса, замовиш по iнтернету, й апетит до нього повернеться.
– Ти тiльки дiда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми вiд вiку, а не вiд хвороб! – попросила Рената. – Вiн це зрозумiе!
До вечора на хутiр дiда Йонаса та його внучки посипався снiг. Все стало бiлим, навiть червона машинка Ренати повнiстю зникла пiд снiгом. І падав вiн якось незвично гамiрно, немов великi снiжинки терлися одна об одну, поки летiли чи розмовляли.
Рената i Вiтас, утомившись вiд взаемноi нiжностi та вiдпочивши вiд неi потiм, пiднялися i голими стояли в темнiй кiмнатi перед вiкном, за яким темна нiч продовжувала вкриватися бiлим снiгом. У теплу кiмнату звiдкiлясь просочувалося холодне зимове повiтря i час вiд часу його тонкi потоки наче торкалися кiнчиками голки то руки Вiтаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися вiд цих невидимих протягiв, стали до них спинами, обiйнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив iхнi обриси в темрявi, то подумав би, що стоiть у кiмнатi один чоловiк бiльший за середнього, або одна жiнка, котру також худенькою не назвеш.
– Ти на завтра залишишся? – шепiт Ренати зiгрiв вухо Вiтаса.
– Нi, менi треба назад! – прошепотiв той у вiдповiдь. – Якщо ми не iдемо до Італii, отже, треба щось скасувати… І багато чого обмiркувати.
На словах «ми не iдемо до Італii» Рената ще сильнiше притиснула до себе Вiтаса. Їi губи торкнулися мочки його вуха.
Роздiл 16. Лондон
Клаудiюс втомився вертiти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл iхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на свiтлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навiть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручнiсть, адже сидiв парубок за спиною мотоциклiста, обхопивши останнього спереду, на животi, руками. Руки терлися об штучну шкiру комбiнезона, i це тертя приемним назвати нiхто б не наважився. Найменш приемним, проте, для Клаудiюса було те, що вiн зовсiм не пам’ятав обличчя мотоциклiста. А зараз на головi у того був шолом. Клаудiюс пам’ятав, що волосся – русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кiлькох фраз, якi почув, стало ясно, що хлопець розмовляе англiйською зi слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з бокiв потягнулися iндустрiальнi майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудiюса з’явився неспокiй.
Їхали вони хвилин iз сорок-п’ятдесят. Нарештi мотоциклiст скинув швидкiсть i став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир iз руiнами не надто староi будови, далi за новим парканом iз металевоi сiтки стояли нескiнченнi ряди мобiльних будинкiв-караванiв. На майданчик для торгiвлi це мiсце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудiюс iз цiкавiстю розглядав цi бруднi вагончики на колесах, i раптом помiтив, як в одному з них вiдчинилися дверцята i назовнi вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч iз старим, загавкав собака. Побачив димок, що пiдiймаеться звiдкiлясь з-за будиночкiв-караванiв. Клаудiюса взяла цiкавiсть.
– Це також Лондон? – спитав вiн англiйською мотоциклiста, нахилившись уперед i майже вклавши свое запитання в праве, затулене шоломом вухо.
Та мотоциклiст почув.
– Так, це ще Лондон, – пiдтвердив вiн.
Коли поле, зайняте мiстечком мобiльних будинкiв, залишилося позаду, мотоциклiст пригальмував та обережно в’iхав у вiдкритi ворота наступноi обгородженоi територii. Зупинився бiля складених у три поверхи один на одного морських контейнерiв.
Клаудiюс зiстрибнув iз мотоцикла i розiм’яв ноги.
Водiй, не знiмаючи шолома, притулив свiй двоколiсний транспорт до контейнера, потiм жестом закликав Клаудiюса за собою.
Вони пройшли метрiв iз п’ятдесят, пiсля чого мотоциклiст зупинився, стягнув iз голови шолом i обернувся до Клаудiюса.
– Ми зарано, доведеться чекати, – сказав вiн.
– А як тебе звати? – спитав литовець.
– Адам, – неохоче вiдповiв хлопець.
Через хвилин п’ятнадцять на територiю заiхала крита вантажiвка. Чорношкiрий водiй доiхав до крайнiх синiх контейнерiв iз написом «Maersk». Там зупинився, вийшов iз кабiни. Побачивши двох чоловiкiв, котрi наближаються до нього, привiтно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажiвки на вкриту снiжком землю кiлька десяткiв чорних смiттевих мiшкiв, щiльно зав’язаних i не дуже важких. Машина поiхала. Адам розв’язав пластиковий мiшок, клацнув витягнутою з кишенi комбiнезона запальничкою та засунув ii палаючу всередину мiшка. У повiтрi запахло паленим папером.
– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудiюс, дивлячись на зваленi на землю мiшки.
– Ага.
– То краще висипати все в купу i…
– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вiтром, – спокiйно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згорiло.
– А що це? – поцiкавився Клаудiюс.
– Бухгалтерiя, – Адам стенув плечима. – Цифри, лiтери, печатки…
– Ага, – кивнув Клаудiюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерiя в комп’ютерi зберiгаеться!
– Зазвичай так. Тобто «бiла» – в комп’ютерi, а «чорна» ось так, на папiрцях.
– «Чорна»? – здивувався Клаудiюс. – В Англii?!
– А яка рiзниця: в Англii чи Угорщинi?! – усмiхнувся бiлявий Адам. – Глобалiзацiя – штука серйозна! Я в Будапештi барменом працював, то у нас по «чорнiй» бухгалтерii в тридцять разiв бiльше грошей проходило, нiж по «бiлiй»! Але «чорну» пiсля всiх розрахункiв i дiлення знищують, а «бiлу» зберiгають. По цих папiрцях, вочевидь, уже все подiлили! Хоча я собi пакетик такого смiття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вiчi Клаудiюсу. – Часу вiльного вистачае. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професiя!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мiшечок вiзьму собi?
Клаудiюс завмер. Вiн згадав напуття Танi.
– Менi сказали, щоб я за тобою стежив, – зiзнався вiн. – Щоб ти нiчого звiдси, – вiн кивнув на чорнi мiшки, – не взяв…
– А менi сказали: стежити за тобою, щоб ти нiчого не взяв, – розвiв руками Адам. – Та менi байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмовi зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на вiдповiдь Клаудiюса i не дочекавшись, розв’язав другий мiшок, витягнув звiдти кiлька аркушiв паперу, пробiг поглядом. Потiм пiдпалив один iз них запальничкою i пiднiс вогонь до документiв, що стирчали з горловини чорного пластикового мiшка.
– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся вiн до напарника.
– Дiджеем, вантажником на пивзаводi. Батьковi допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистiв хотiв пiти…
– О-о! А навiщо тодi поiхав?
– У нас, у Литвi, жодноi перспективи…
– Що, масаж робити нiкому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишаеться. А iдуть за мрiею! Зазвичай – за безперспективною.
Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкiра на ньому розплавилася i розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синiм полум’ям. Зотлiлий i згорiлий папiр ще димiв.
Адам зi знанням справи взявся за тi мiшки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них i переглядаючи швидким поглядом ближнi до горловини документи. Передостаннiй мiшок своiми папiрцями викликав у нього неприхований iнтерес. Першi ж витягнутi документи пiсля короткого ознайомлення вiн закрутив у рурку i засунув за пазуху комбiнезона. Туди ж вiн засунув через кiлька хвилин ще одну паку паперiв, вже не скручуючи iх, позаяк стосик виявився грунтовнiшим. Вiдсунувши розкритий мiшок убiк, узявся за останнiй. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостаннiй мiшок пiсля цього зав’язав, пiдняв, нiби примiряючись до його ваги, поплескав по боках, нiби пiдрiвнюючи i утрамбовуючи вмiст.
На Клаудiюса вiн бiльше уваги не звертав. Та й сам Клаудiюс раптом збагнув досконалу необов’язковiсть своеi присутностi. Навiщо йому пiдкинули цей заробiток? Із гуманiзму? Адже бiлявий Адам i сам би мiг впоратися зi знищенням мiшкiв iз непотрiбними папiрцями.
Спантеличений, вiн стежив за вилiтаючим iз вiдкритоi горловини мiшка димом. Вiтер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змiшував iз повiтрям. І ось уже смак диму осiдав на язик, лоскотав нiздрi Клаудiюса. Цей же вiтер став розсипати по мерзлiй землi паперовий попiл, i не було вже поруч бiлого снiгового покрову, що знайшов iх тут. Раннi зимовi сутiнки додали непривiтноi похмуростi в барви, якими були пофарбованi контейнери. Клаудiюсу захотiлося виiхати звiдси якнайшвидше. Занепокоення, яке виникло в душi, навiть не намагалося пояснити причину своеi появи. Необов’язковiсть своеi присутностi в думках Клаудiюса поступово трансформувалася у вiдчуття повноi своеi недоречностi тут, у цьому дивному безлюдному мiсцi.
– Послухай! – голос Адама змусив Клаудiюса сiпнутися. – Я все одно старший. Адже це я тобi маю заплатити!
Й Адам простягнув напарнику кiлька банкнот.
– Ось, п’ятдесят фунтiв за роботу, – продовжував вiн повiльно. – А ось це – десять фунтiв на дорогу додому. Утрьох iз мiшком ми на байку не помiстимося. Ти пройдеш до мiстечка знедолених, а там навпроти в’iзду по iнший бiк дороги е зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!
– «Мiстечко знедолених?» – перепитав Клаудiюс.
– Бiлi «каравани» за парканом…
Клаудiюс згадав, кивнув.
Адам змiцнив стягуючими ременями чорний смiттевий мiшок на заднiй частинi сидiння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички i махнув напарнику рукою.
Червоний заднiй вогник мотоцикла хитнувся лiворуч i зник за крайнiми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вiтер став ще сильнiшим, i вже щоками та носом Клаудiюс вiдчув неприемний, вологий холод зимовоi лондонськоi ночi, що наблизився вже впритул.
Озирнувся навсiбiч, вiдiйшов пiд контейнерну «стiну», ховаючись вiд цього вiтру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе нi зiрками, нi мiсяцем. Просто сiре повiтряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сiрим.
Маленький чорний предмет, що визирав iз висоти горiшнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудiюса. Придивившись, вiн збагнув, що це – камера CCTV.[14 - CCTV – система охоронного вiдеоспостереження, кiлька вiдеокамер, зображення з яких передаються на один екран, розбитий на квадратики.]
Вiдiйшов убiк, розглядаючи ii. Втямив, що об’ектив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерiю. Подивився пiд ноги, вiн якраз на ньому стояв. Попiл ледь чутно шелестiв пiд ногами.
По-хлоп’ячому Клаудiюс вдарив по гiрцi найближчого попелу носком черевика. Запах гару вiдчувся сильнiше.
– Англiя! – саркастично гмикнув Клаудiюс i, кинувши прощальний погляд на вiдеокамеру, прикручену до горiшнього контейнера, попрямував до кутка контейнерноi «стiни», за якою хвилин iз десять тому зник червоний заднiй вогник мотоцикла бiлявого Адама.
Роздiл 17. Бжежнiци. Мазовецьке воеводство
Бавилася снiгом зима, то засипаючи польськi дороги i села, то оголошуючи в своiй холоднiй виставi антракт i дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та своi звичнi шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутiс на узбiччя шосе, по краях якого нескiнченнi снiговi вали тягнулися, знову озирався в бiк, звiдки йшов, в очiкуваннi хоч якогось транспорту, готового його пiдiбрати та вiдвезти далi в европейську глибинку, туди, де мови змiшуються.
Вчора пiдкинув його вперед кiлометрiв на сто латиш-далекобiйник. З латишами Кукутiсу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родиннi, хоча загальних чи схожих слiв у литовськiй i латиськiй усе ж бракуе, щоб бесiду пiдтримувати. Балакали вони тому спочатку нiмецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своiй.
Юргiс-латиш насамперед поцiкавився у Кукутiса, чи бував то у Бiржаi.
– Природно, бував! – вiдповiв йому Кукутiс. – Бував i не раз!
– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрiчали?
