скачать книгу бесплатно
Коли перейшли на дiдову половину будинку, Рената стала серйозною, як камiнь. Немов уся веселiсть на ii половинi залишилася, разом iз вiдкритою торбою, в якiй залишився лежати незвичний рiздвяний подарунок.
Сiли Вiтас i старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаем.
До чаю дiд попросив сягнути з горiшньоi шафки старовинного креденса великi червонi в бiлий горошок горнятка – тi самi, з яких вони на Рiздво чай пили.
Йонас щедро налив у чай Вiтасу бальзаму, собi трохи, та й Ренатi тiльки кiлька крапель.
– Ось ти скажи, ти ж у Каунасi народився? – прискiпувався старий до Вiтаса.
– Авжеж, – вiдповiв той.
– А знаеш, як ранiше казали: «У Вiльнюсi добрi люди живуть, а в Каунасi – злi»?
– Чув, – зiзнався Вiтас. – Але це ж у Вiльнюсi так казали, а не в Каунасi.
– Мабуть, – дiд закивав i пригубив чаю. – А чому у вас так чортiв люблять?
– Чому люблять? – не втямив Вiтас.
– Ну, единий Музей чортiв на всю Литву чомусь у Каунасi, а единий Музей янголiв на всю Литву чомусь у нас, в Анiкщяi? – хитро промовив Йонас i перевiв погляд на Ренату, немов вона i була одним iз янголiв.
Вiтас стенув плечима.
– Це, ймовiрно, комунiсти за радянських часiв музей чортiв заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вiтас i подивився винувато в очi Йонасу. Хлопець був явно збентежений i не второпав, до чого старий хилить.
– Ну, ти й загнув, – Йонас усмiхнувся. – Комунiсти чортiв вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечистi на кiлька тисяч рокiв давнiшi за комунiстiв! А литовськi бiси давнiшi за iнших чортiв!
– Тодi не знаю, – зiзнався Вiтас. – Я чортами не цiкавився i до церкви не ходжу… До речi, мiй тато на радiозаводi в церквi працював, – згадав вiн i очi його спалахнули. – Там у них найсекретнiший цех у недобудованому костелi був, тому i пiдприемство називали «Святим радiозаводом».
– Он як! – щиро здивувався дiд Йонас. – Цiкаво! Може, даремно я нiколи в життi в Каунас не iздив?
– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вiтас.
А Рената з усмiшкою на вустах тiльки i переводила погляд то з дiда на Вiтаса, то з Вiтаса на дiда, слухаючи iхню розмову i намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дiдусь хоче якось принизити чи образити Вiтаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в iншому напрямку працюють. Та й у почуттi гумору старому нiхто вiдмовити не змiг би, тому залишалося Ренатi тiльки слухати, куди i до чого призведе розмова двох чоловiкiв за вдвiчi мiцнiшим чаем.
– У нас також гарно, – закивав дiд i знову кинув погляд на внучку. – А ти йому нашi краевиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?
– Не було часу, – зiзналася Рената. – Вiн же завжди… – кинула погляд на Вiтаса. – Тiльки на день приiжджае!
– Ну, це ваша справа, як ви своiм часом розпоряджаетесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вiкна.
– Дiду, а може, забереш до себе цей вiйськовий презент? – запропонувала раптом Рената.
– Нi, нехай наразi в тебе побуде! Я тут нi з ким не балакаю, тiльки мовчу i думаю. А мое мовчання i думки вiн не запише!
– Ну, тодi можна в комору вiднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вiтас.
– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там i так стiльки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спiткнуся!
Вiтас пильно подивився на дiда.
– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переiду? – випалив вiн на одному подиху.
Дiд розгубився.
– Знаеш, – сказав пiсля паузи, зазираючи Вiтасу в очi, – ви – дорослi люди. Подобаеться вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переiжджай!..
Вiн ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.
– …А якщо не покличе, то сам розумiеш, – закiнчив дiд. – Та якщо переiдеш, то й менi буде з ким про «чорнi скриньки» i про Каунас потеревенити! Жiнкам такi теми не цiкавi!
– Ти що, з глузду з’iхав? – пошепки накинулася на Вiтаса Рената, коли вони повернулися на ii половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?
Вiтас опустив голову i мовчав, як п’яниця пiд докорами дружини.
– Чи у вас там у Каунасi справдi всi божевiльнi? – продовжувала збуджено шепотiти Рената. – Ти ж не до дiда переiжджати зiбрався?!
– Даруй, – Вiтас вiдiрвав погляд вiд пiдлоги. Глянув у вiчi Ренатi. – Це все через цю бiсову «чорну скриньку»! Може, i правда, що у нас не так, як скрiзь… Недаремно лиш один Каунас «чорнi скриньки» на весь Радянський Союз робив!
– Перестань нiсенiтницю торочити! – Рената важко зiтхнула, зробила крок до Вiтаса, обiйняла його. – Поiхали, я тобi наших янголiв покажу! Може, вони твою голову вiд дурниць почистять!
Вiтас пригорнув Ренату. Притиснув до себе i, утнувшись носом в ii скроню, прошепотiв:
– Вибач! Я сьогоднi – дурень.
– Гаразд, вибачаю! – прошепотiла у вiдповiдь Рената. – А тепер – до янголiв!
Роздiл 21. Париж
Коли потяг шостоi лiнii метро виiхав на мiст Бiр-Хакейм, лiворуч наче нiзвiдки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагонi цiеi лiнii, провiв ii поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинкiв. Потяг метро, здавалося, забув, що вiн мае бути пiдземним. Навпаки, вiн пiднявся на вiадук i вихилявся, як змiя хвостом, повторюючи всi вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потiм i його продовження – бульвару Гарiбальдi.
Вийшовши на станцii «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залiзними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотiв ще раз упевнитися, що платформи цiеi станцii перебувають над, а не пiд землею. Тiльки потiм роззирнувся обабiч у пошуках ринку. Але на вiдкритому та зайнятому тiльки машинами та моторолерами майданному просторi на перетинi бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерiгалося. Тiльки нижнi поверхи будiвель як на бульварi, так i на авеню, майорiли фасадами та вiтринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивiсок i хрестiв, звичними логотипами мiнi-маркетiв i банкiвських вiддiлень.
– Ринок клоунiв?! – прошепотiв собi Андрюс i стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбi, – подумав вiн. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунiв та акторiв?»
На паризькому небi все ще сяяло сонце, яке вирiшило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкостi та сiростi. Їхати назад у Бельвiль або навiть просто до площi Републiк не хотiлося. Та й вiн може з годинку, що залишалася до сутiнкiв, покривлятися бiля базарноi каруселi та назбирати кiлька евро, може, навiть десять, але все одно Барбора принесе бiльше i з гордiстю буде порiвнювати свiй заробiток iз його дрiб’язком. Нi, вона, звiсно, все це робить без задньоi думки, без бажання показати, хто в домi господар. Вона, мабуть, просто жартiвливо провокуе Андрюса, пiдштовхуючи його до пошуку роботи серйознiшоi та надiйнiшоi. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцiю сходив! Тут же сотнi фiльмiв знiмають, iм, мабуть, актори потрiбнi, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою нi бум-бум, як i ти!» – такою була його вiдповiдь. «А навiщо французька для мовчазноi ролi?» «А щоб розумiти команду: куди дивитися, куди йти!»…
Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годi. Побалакали i замовкли. Кожен про свое замовк. Вiн не знав, про що задумалася Барбора. А вона так i не дiзналася, що вiн згадав шматочок дитинства, дивний i кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзi, заповнений голими жiнками. І мама його – тодi ще молода i також гола, водить його, трирiчного малюка, за руку по жовтому пiску пляжу вiд однiеi пiдстилки до iншоi. І на кожнiй пiдстилцi сидить господиня, а поруч iз нею на тiй же пiдстилцi або на розстеленiй газетцi чи цератi лежать товари: одяг, прикраси iз золота, червонi шкiрянi рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червонi шкiрянi рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити мiлiцiонери, щоб завадити «забороненiй i незаконнiй» торгiвлi, запам’ятався Андрюсовi в деталях i особах. Нiхто туди не мiг потрапити одягнений – пляжнi жiнки-гендлярки вiдразу здiймали такий гвалт, що й перетинки могли трiснути. Ну а що може зробити голий мiлiцiонер на такому пляжi-ринку, навiть якщо у нього в руках папiр i ручка для складання протоколiв?! Нiчого не може! Голi жiнки непереможнi! Андрюс був там, на цьому пляжi, десятки разiв, поки не вирiс i поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мiрялося та купувалося. Мiряють всi на пляжi швидко i на голе тiло. То праворуч раптом на звичному тлi жовтого пiску i такого ж кольору оголених жiнок з’являлася фiгура в червонiй сукнi, то лiворуч раптом насилу i зi заздрiсним завзяттям натягувалися на товстi ноги джинси, забарвлюючи жiнку, точнiше нижню ii половину, в синiй колiр. Це був дивний свiт, до якого не пiдiйшла б жодна музика. Тiльки пiсочний шепiт Балтiйського моря. А ось йому мама там нiчого не купила i, мабуть, купити не могла – голi жiнки продавали тiльки жiночий одяг i всiлякi жiночi дрiбнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички… Нi, здаеться, там продавалися i дитячi речi, але тiльки для дiвчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкiряних рукавичок, що лежали прямо на пiску поряд iз коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застiбкою. Вони, цi рукавички, так сподобалися мамi! Вона iх мiряла по кiлька разiв. Питала цiну. Вiдходила в iнший кiнець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтiйську воду i знову вела його до гладкоi жiнки з великими цицьками i круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову i знову мiряла рукавички й, одягнувши iх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своiм обличчям то тильним боком, то внутрiшнiм. Вона iх мiряла i балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно стороннi речi, про те, що не було продано на пляжi – про смак мiсцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка iхнього пансiонату молода червонощока бiлявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путiвки в пансiонати та будинки вiдпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона iх так i не купила, цi рукавички. Але намiряла iх на кiлька рокiв наперед!
Андрюс пройшовся кiлька кварталiв бульваром Гарiбальдi назад у бiк бульвару де Гренель, потiм повернувся до спуску зi станцii метро i повернув на рю Лекурб. Знову лiворуч зелена неонова вивiска аптеки i зелений хрест, в центрi якого миготiв електронними крапками точний час – 15 година 40 хвилин.
Андрюс зупинився пiд аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» – знову згадав вiн слова Барбори.
Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слiдiв ринку. Хоча в цьому мiсцi можна було собi уявити тимчасовi ряди продавцiв зеленi, сиру, вина. Але нiчого цього не було. Навпроти авеню, що пiд косим кутом виходила на рю де Севр, по iнший бiк вулицi стояли невисокi будiвлi лiкарняного кварталу. Андрюс пiшов далi. Промайнув табличку з номером будинку – «136».
– О, то ця вулиця не з коротких, – збагнув Андрюс i хотiв уже було крокувати по нiй до самого ii початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкiрого хлопця, котрий неспiшно йшов назустрiч. Зi саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовтi клоунськi мешти величезного розмiру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дiйшов до авеню i звернув на неi.
– Цiкаво, – прошепотiв Андрюс i подався за ним слiдом.
Дiйшовши до рогу авеню, засадженоi високими деревами, вiн мало не зiткнувся з цим же хлопцем нiс до носа – той саме знову виходив на рю де Севр i йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах i джинсовiй куртцi з пiднятим комiром, в твiдовiй кепцi, в бiлих кросiвках цей чорношкiрий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовнi вмiст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледiв там i зiм’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм iз атласноi тканини веселих, рiжучих очей барв: яскраво-салатовоi, жовтоi й яскраво-червоноi.
– Цiкаво, – прошепотiв Андрюс i, зачекавши, поки чорношкiрий хлопець пройде метрiв iз десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розi бiля кав’ярнi з червоним фасадом i завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану мiж двома однаковими одноповерховими будиночками старовинноi споруди.
– «Госпiталь “Нектар”», – прочитав Андрюс напис угорi арки.
Лiворуч над входом висiла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопцiв i дiвчат, мабуть, студентiв. За ними слiдом – лiтня жiнка зi заплаканим обличчям i складеною парасолькою в руцi. Двое чоловiкiв зупинилися на вулицi бiля арки, потиснули один одному руки. Один увiйшов, iнший подався в бiк метро.
Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах i джинсовiй куртцi. Той балакав по мобiльнику, не зводячи очей з арки-входу на територiю шпиталю. Закiнчивши розмову, зайшов у кав’ярню.
Спостерiгаючи за аркою кiлька хвилин, Андрюс також пiрнув у кав’ярню. Зупинився бiля барноi стiйки, замовив еспресо. Дочекався кави i, сiвши на високу табуретку, напiвобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонiтор на стiнi, на якому показували без звуку футбольний матч, все це нiяк не створювало вiдчуття затишку. Та й на телеекран нiхто з вiдвiдувачiв не дивився. «Джинсовий» чорношкiрий юнак сидiв iз келихом пива сам-один за столиком. За iншим столиком сидiли двое бiлих, але смаглявих хлопцiв. Бiля вiкна – жiнка рокiв сорока зi скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинцi стiльця поруч висiла ii жовта куртка з бiлим комiром зi штучного хутра. Андрюс уявив ii в куртцi i мало не зареготав – така вийшла в його уявi картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, i бiлий пух комiра.
У дверi кав’ярнi зазирнув, а потiм, звернувши увагу на клiентiв, зайшов високий чоловiк у коричневому пальтi i коричневих штанях. У руцi, в напiвпрозорому пластиковому пакетi – плюшевий ведмедик. Вiн кинув погляд i на Андрюса i, як здалося Андрюсовi, огледiв його з нiг до голови, пiсля чого пройшов у залу i пiдсiв за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголосно, але навiть якби б вони i говорили голоснiше, Андрюс нiчого б не втямив.
Бармен – чоловiк рокiв п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим пiд мiшкуватим чорним светром, – пiдiйшов до них. Але чоловiк явно не збирався тут залишатися – вiн i присiв прямо в пальтi, навiть не розстебнувши його. Пiдняв погляд на бармена i похитав головою.
Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стiйки, чоловiк у коричневому плащi вже пересiв до рудоволосоi жiнки. Вiн промовляв, вона кивала. Розмова тривала не бiльше двох хвилин. Пiсля цього вони вдвох вийшли: в його руцi плюшевий ведмедик, в ii – синя, щiльно набита спортивна торба-сосиска.
Дивно, але бiлий комiр куртки все ж не зробив цю жiнку надто смiшною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» – той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на пiдлозi. З неi, як i ранiше, стирчали клоунськi аксесуари. Хлопець пiдняв ii i поставив прямо на сидiння сусiднього стiльця.
«Аби було краще видно!» – здогадався Андрюс.
Вiн розплатився за каву i вийшов на вулицю. Побачив, як чоловiк у коричневому плащi з плюшевим ведмедиком у пакетi разом iз рудоволосою жiнкою заходять в арку лiкарняного комплексу.
Андрюсовi здалося, що вiн починае розумiти побачене. Хоча «картинка» була ще не чiткою, iй, як епiзоду, вирваному з фiльму, бракувало субтитрiв або дiалогiв.
Юнак перебiг дорогу i також увiйшов в арку. Не криючись i вже не боячись бути помiченим, вiн попрямував за дивною парою, витримуючи ввiчливу дистанцiю.
Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут бiля входу вiн помiтив двi сiм’i з маленькими дiтьми i ще одну старшу дитину – в iнвалiдному вiзку. Поруч iз вiзочком – добре одягнена чорношкiра жiнка. Не мати, адже дитина була бiлою.
Чоловiк i рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовнi. Поки стояв бiля подвiйних скляних дверей, усередину зайшов i «джинсовий хлопець» iз торбою, з якоi стирчали загнутi носаки величезних клоунських черевикiв. Пiшов слiдом за молодою жiнкою в чорних шкiряних штанях i такiй же шкiрянiй куртцi, котра несла у лiвiй руцi мотоциклетний шолом, а в правiй – пакет iз супермаркету «Франпрi».
Сутiнки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр i на госпiталь «Нектар». У всiх вiкнах чотириповерхового корпусу свiтилося. Все бiльше людей заходило в подвiйнi склянi дверi i виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхiдними та вихiдними. Але тут його увагу вiдволiкла вже бачена ранiше пара – чоловiк у коричневому пальтi та рудоволоса маленька жiночка в бiлiй куртцi i з синьою спортивною торбою-сосискою на плечi. Вони вийшли i зупинилися поруч iз ним, дружньо теревенячи французькою. Жiнка натягнула на руки бiлi шкiрянi рукавички. Потiм обое витягнули своi мобiльники, вона продиктувала чоловiковi в коричневому свiй номер, той тут же набрав i з ii мобiльного полилася мелодiя пiснi Don’t worry, be happy![16 - Не турбуйся, будь щасливим! (Англ.) Пiсня американського джазового спiвака Боббi Мак-Феррiна.]
Андрюс усмiхнувся.
Музика стихла, мобiлки повернулися в кишенi господарiв. Чоловiк i жiнка обмiнялися ще кiлькома фразами, пiсля чого в руках чоловiка з’явився гаманець. Вiн вийняв iз нього двадцять евро i простягнув iй. Кивнув на прощання i попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жiнка залишилася. Озирнулася на всi боки й Андрюс раптом вiдчув, як вона зупинила на ньому свiй погляд. Хлопець стояв за три кроки.
Вона пiдiйшла i спитала щось французькою.
– Pas Fran?ais, – завчено повторив Андрюс свою унiверсальну вiдповiдь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.
Вона показала жестом, що просить цигарку.
Вiн похитав головою.
Роздiл 22. Десь мiж Згожельцем i Герлiцем
До кордону з Нiмеччиною залишалося двадцять два кiлометри. На машинi – хвилин двадцять, не бiльше. Яскраве блакитне небо завдяки особливiй, кришталевiй прозоростi промерзлого повiтря вiдбивалося в снiгу, як у люстерку.
Затишний дерев’яний зруб автобусноi зупинки захищав вiд холодного вiтру. Кукутiса сюди пiдвiз мiсцевий лiсник, старий добродiй, на доглянутому зеленому «полонезi». Спочатку вiн хотiв висадити мандрiвника бiля повороту до свого лiсництва, але вже в дорозi сказав: «Нi, висаджу тебе за лiсом!» І провiз Кукутiса зайвий десяток кiлометрiв. Ближче до нiмцiв. Туди, де замiсть лiсу починалося нескiнченне заснiжене поле.
Сонце тiльки-тiльки пiднялося в зенiт. Кукутiс дивився на його бiле холодне кружальце. Дивився i подумки прощався з Польщею, такою зрозумiлою та знайомою! Ось вийде вiн зараз до дороги, стане на узбiччi i, може, вiдразу, а може, через пiвгодини, пiдбере його якась машина i повезе далi. Вiдвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нiчлiг, туди, де люди менше зiтхають про минуле та менше розповiдають про себе, про своi бiди та радощi.
А до вечора ще далеко було. До сутiнкiв – години з чотири, а до теперiшнього вечора, який позiхати змушуе, й усi сiм-вiсiм. Може, тому Кукутiс i не квапився, сховавшись вiд холодного вiтру в дерев’яному зрубi автобусноi зупинки.
Дорогою повз зруб-зупинку поiхали в бiк Нiмеччини вiдразу десять фур iз однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожноi. Поiхали, пiднявши за собою снiгову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогiн помчала. І настала тиша i нерухомiсть. Тривала вона кiлька хвилин i змусила Кукутiса вийти зi свого сховку i на дорогу в бiк Литви поглянути. А там – порожня дорога. Подивився тодi Кукутiс у бiк Нiмеччини: i там порожньо! Здивувався i подумав про рiвновагу. Про рiвновагу руху машин i людей. Коли ця рiвновага iснуе, то все в свiтi гаразд. Приiжджають сто машин iз Нiмеччини до Польщi i сто машин iз Польщi до Нiмеччини, приходить литовський Кукутiс у польське село, а якийсь польський Кукутiс опиняеться випадково на литовському хуторi. Так мае бути i так, мабуть, вiдбуваеться, тiльки нiхто всього цього руху не бачить, бо нiхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Нiхто, крiм того, хто може! Але чи iснуе той, хто може так дивитися, невтямки наразi Кукутiсу. Може, й iснуе. А може, й нi. Вiн, Кукутiс, iснуе. Це Кукутiс точно знае. Вiн iснуе i постiйно вiдчувае, що iснують iншi литовцi, литовцi, розкиданi по хуторах Литви, та литовцi, розкиданi по свiту, i кожен iз них мрiе збудувати свiй хутiр у чужiй краiнi. Й ось вартуе тiльки з кимось iз них якiйсь бiдi трапитися, як починае в Кукутiса серце болiти. Починае поколювати. Й якщо в самому низу серце поколюе, отже, це якийсь литовець у бiду в Пiвденнiй Африцi потрапив. Тодi перечiкуе просто Кукутiс цей бiль, розумiючи, що нiяк вiн до Пiвденноi Африки зараз не дiстанеться. Вiн i в Європi нiколи не встигае на допомогу, але завжди поспiшае. В Європi легше квапитись. Європа маленька i вона найчастiше у Кукутiса в серцi болить. Хоча i займае тiльки малу частину серцевоi поверхнi. Зате «европейський» бiль свого серця вiдчувае Кукутiс докладнiше, нiж будь-який iнший. Вiдчувае так точно, що вiдразу визначити може: з Парижа вiн долинае чи з Тулузи! З Парижа литовський бiль, звiсно, долинае набагато частiше. Вiн уже й не пам’ятав точно, скiльки разiв йому цей шлях проробляти доводилося – то вiд Марiамполя до Парижа, то вiд Сартая до французькоi столицi. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закiнчення Першоi свiтовоi, на якiй вiн свою праву ногу втратив, бачив Кукутiс заграву дивовижну на горизонтi. Бачив ii, визираючи зi шанцiв. І сказав йому тодi товариш, що це Париж горить. Був тодi Кукутiс трохи молодший i сперечатися любив. І сказав вiн приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навiть у сусiдньому бельгiйському мiстечку. Товариш на те негативно головою в касцi хитнув, i сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутiса зберегла краще, нiж обличчя товариша. Замiсть обличчя вiд товариша в пам’ятi тiльки каска залишилася. І кiлька секунд голосу, який сказав: «Пiд час вiйни Європа стае маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляе своi поля та лiси i знову перетворюеться в майже неосяжний простiр, порiзаний нескiнченними дорогами, якими для рiвноваги однакова кiлькiсть машин i людей перемiщаються в протилежних напрямках.
Мороз, що пролiз за пiднятий комiр сiрого зимового пальта, поквапив Кукутiса. Знову вийшов вiн до дороги, придивився у бiк Польщi i, побачивши кiлька пар жовтих автомобiльних очей-фар, що повiльно до нього наближаються, всмiхнувся. Хоч i було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши ii, до Парижа не дiстанешся!
Роздiл 23. Лондон
Сусiди бiльше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижнi. Таня не дуже й засмутилася. Кiлька хвилин лаялася, проклинала iх i свою доброту. А потiм швиденько навела в кiмнатцi лад. Решту iхнiх яець дозволила з’iсти Клаудiюсу й Інгридi, а пиво забрала собi. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильцiв – i також молоду пару, що приiхала з Будапешта. Вони навiть не назвалися, але при зустрiчi в коридорi або на кухнi привiтно всмiхалися.
Клаудiюс у перший момент з досадою поскаржився Інгридi на дивну поведiнку нових сусiдiв.
– А навiщо iм називатися? – дiвчина стенула плечима. – Ти думаеш, ми будемо довго з ними плiч-о-плiч жити? Завтра вони втечуть, або ми пiслязавтра злиняемо, i що – тримати iхнi iмена в пам’ятi?!
Клаудiюс раптом збагнув, що Інгрида мае рацiю. Все навколо мiнливе та швидкоплинне. За останнi кiлька днiв йому вдалося трохи пiдзаробити i щоразу в новому мiсцi. І в кожному новому мiсцi вiн iз кимось балакав, когось слухав i нi у кого iменi не питав. На оптовому ринку риби з третьоi години ранку тягав пластиковi лотки вiд продавцiв до машин рестораторiв i власникiв кафе, котрi скуповувалися на день. У скверику бiля кладовища вигулював вагiтну самку спанiеля похилого iранця, знайомого Тетяни. Іранець, iм’я котрого Клаудiюсу так i залишилося невiдомим, видав йому на порозi своеi квартири двадцять фунтiв за двi години вигулу i, не попрощавшись, хряснув перед носом дверi. Але найважчим, хоча i найприбутковiшим, виявився попереднiй день, коли, знову ж таки завдяки Тетянi, Клаудiюсу довелося допомагати молодому безiменному поляку розрiзати болгаркою у дворi покинутого складу металевi конструкцii будiвельного риштовання. Вони удвох знiмали з автомобiльного причепа трубу з привареними крiпленнями, ставили ii на збитi ними ж з пiдручного дерева козли i спочатку вiдпилювали вiд рури все зайве, а потiм i саму чотириметрову трубу розпилювали навпiл. Поляк виявився спритним, його чiпкi довгi пальцi вiдразу привернули увагу Клаудiюса. Вони б пiдiйшли i пiанiсту, i кишеньковому злодiю, але дiсталися, як виявилося, фахiвцевi в царинi сантехнiки. Пiсля кiлькох годин наполегливоi працi вiн запропонував Клаудiюсу викурити по цигарцi, а пiсля цигарки зробив абсолютно несподiвану пропозицiю: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудiюс вiдмовився, пояснивши, що йому потрiбнi грошi, позаяк дружина вагiтна. Поляк без зайвих слiв вручив йому тридцять фунтiв.
Дорогою додому Клаудiюс зупинився у жалюгiднiй на вигляд кав’ярнi. Одне вiконце, однi дверi. Праворуч у дверях на дошцi крейдою цiнник, де першим пунктом стояла кава за сiмдесят пенсiв.
– Заслужив! – Клаудiюс рiшуче зайшов, сiв за хисткий столик.
Поки грiв долонi об гаряче горнятко, мiркував, як легко йому вдалося сьогоднi переконати поляка заплатити грiшми. Тiльки й того: узяв i збрехав, що дружина вагiтна. А Інгрида не тiльки не вагiтна, але й не дружина. Хоча яка рiзниця? Живуть вони разом i цiлком щасливо. Може, якось занадто спокiйно? Без пристрастi, якою супроводжувалися iхнi першi ночi на прикордонному з Бiлоруссю фестивалi та наступнi рiдкiснi побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клiмату, то чи хиткостi мiсцевого життя, де хиткiсть столика в дешевiй кав’ярнi виявлялася найменшим подразником, що не заслуговуе навiть на прикрощi. А ось хиткiсть життя – штука, що вiдволiкае вiд усього. Думаеш про завтра: яким воно буде? А потiм знову думаеш про наступне завтра, а потiм про наступне… І немае часу думати про щось iнше або вiдчувати. Немае часу i сил для пристрастi…
Клаудiюсу згадалися слова Інгриди про те, що i вони можуть утекти з квартири так само легко та непомiтно, як колишнi сусiди. А куди втекти?!
Господар кав’ярнi, смаглявий, схожий на турка або тунiсця, пiдiйшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудiюс ввiчливо вiдмовився. У цей час дуже до речi в заклад зайшли кiлька будiвельникiв у синiх забруднених фарбою комбiнезонах. Господар заметушився коло них.
Удома Клаудiюс розповiв Інгридi про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про ii вагiтнiсть. Дiвчина усмiхнулася якось недобре, неприемно.
– А може, ти справдi вагiтна? – обережно спитав вiн.
– Я? І не сподiвайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постiйну знайдеш, тодi можна буде i помрiяти!
Останнi слова вона вимовила майже нiжно, чим заспокоiла Клаудiюса.
Правда, мрii про купiвлю будинку i постiйну роботу тут же занурили його в роздуми. А Інгрида тим часом витягла з кишенi джинсiв п’ятдесят фунтiв i помахала банкнотою в повiтрi.
– Звiдкiля? – здивувався Клаудiюс.
– Я сьогоднi фотомоделлю працювала.
– Таня?
Інгрида кивнула.
– Не бiйся, не роздягалася! Перукарню рекламувала.
