скачать книгу бесплатно
– А яка машина? – пожвавилася Інгрида.
– Зараз побачите! – спокiйно охолодив ii цiкавiсть пакистанець.
Звернувши за особняк i пройшовши алеею, висадженою хвилястою лiнiею, всi трое вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вiкна, дверi i двое в’iзних ворiт одноповерхового цегляного будинку, збудованого лiтерою «Г». Лiворуч трохи далi виднiлася вже знайома огорожа садиби i ще однi ворота.
В руках у Ахмеда знову задзвенiли ключi. Вiн вiдчинив дверi, i вони зайшли всередину.
– Отам, – показав вiн праворуч на блискучi сталевi дверi, набагато солiднiшi, нiж вхiднi, – вхiд у льох i морозильники. А нам – сюди!
Дверi з лiвого боку вiдчинилися з легким скрипом, i вони увiйшли в гараж, де Клаудiюс на свiй подив побачив таку ж вiнтажну машину, як i та, якою приiхав Ахмед. Вiдрiзнялася вона тiльки кольором – приемним свiтло-бiрюзовим. Може, саме через колiр дерев’янi деталi кузова здалися Клаудiюсу темнiшими, нiж на машинi пакистанця.
– А вона iздить? – спитала Інгрида.
Ахмеду iронiя в голосi дiвчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши мiсце вiдстороненiй байдужостi, з якою вiн проводив цю «екскурсiю» з самого початку.
– Їздить, i буде iздити, якщо ви не зламаете. А якщо зламаете – доведеться оплачувати ремонт, – холодно мовив вiн.
– А як вона називаеться? – зацiкавився Клаудiюс.
– «Моррiс Майнор Тревел».
– У вас теж така? – доброзичливо уточнив хлопець.
На смаглявому обличчi Ахмеда з’явилася ледь помiтна посмiшка.
– Так, – видихнув вiн. – Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобiлях. Останнi двое просто купували все, навiть не знаючи, що вони купують…
Ахмед витягнув iз портфеля прозорий пластиковий конверт iз ключами вiд машини i простягнув Клаудiюсу.
– Вiн не вмiе, це я кермую! – Інгрида простягнула руку й узяла конверт.
Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.
Перед тим як iхати, Ахмед показав молодiй парi навiсну шафку з усiма ключами – вона висiла у коморi iхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою вiзитiвку i копiю пiдписаного контракту.
Зачиняти хвiртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Моррiс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив iз мiсця i плавно в’iхав у лiс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною дорiжкою.
– Круто! – видихнув Клаудiюс, озираючись на всi боки й оглядаючи доступну поглядовi територiю, на якiй iм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інгридi. – Ну ти даеш! З тобою точно не пропадеш!
– Зi мною – нi, – усмiхнулася Інгрида. – А ось iз тобою – можна!
Роздiл 27. Земля Заксен
– У нас дуже хорошi дороги, – з жалем казав Кукутiсу кучерявий молодцюватий нiмець, котрий встиг уже розповiсти пiдiбраному по дорозi одноногому мандрiвниковi про те, що торiк добровiльно пiшов на пенсiю, щоб насолодитися плодами своеi аптекарськоi працi.
Нiмець був iз тих людей, котрi беруть попутникiв для спiлкування i при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне – розповiсти попутниковi про себе i про своi проблеми, якщо такi iснують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутiс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився i запропонував пiдвезти.
Спiдометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, i позаду iхали машини приблизно з такою ж швидкiстю. Автобан раз по раз повертав то лiворуч, то праворуч.
– Коли в краiнi багато хороших дорiг, люди рiдко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, – продовжив Карл пiсля короткоi паузи. – Всiм просто хочеться якнайшвидше кудись доiхати…
– Угу, – кивнув Кукутiс. – Але ж автобан зовсiм не прямий! Та й машини у вас, у Нiмеччинi, добрячi. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробiття серед автомеханiкiв!
Карл вiдiрвав на мить погляд вiд дороги i зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав iз хвилину, потiм знову кинув погляд на Кукутiса, але цього разу вже з посмiшкою на обличчi.
– Нi, автомеханiки у нас всi при дiлi! У нас же цими дорогами не тiльки нiмецькi машини iздять! І французьких повно, i корейських… А декотрi нiмцi зумисне росiйськi «Лади» купують!
– Навiщо? – здивувався Кукутiс.
Нiмець стенув плечима.
– Мабуть, вирiзнятися хочуть, – припустив вiн. І знову скосив цiкавий погляд на мандрiвника. – А ви, мабуть, не нiмець! Або не зовсiм нiмець! Нiмецька мова у вас якась цiкава!
– Так, – кивнув Кукутiс. – Я не зовсiм нiмець. Я iз Жемайтii.
– Жемайтiя? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це краiна?
– Це земля. Поряд зi Схiдною Пруссiею.
– Схiдна Пруссiя?! А хiба вона ще iснуе?
– Це як подивитися! – вiдповiв Кукутiс. – Жемайтiя також нiби й е, а нiби й немае. Але для мене, для жемайтiйця, звiсно ж, е. Гадаю, що i Схiдна Пруссiя для схiдних пруссiв iснуе, а для iнших, може, й немае ii бiльше! А ви, часом, не схiдний прусс? Хоча навряд чи… Тодi б ви не сумнiвалися в ii iснуваннi!
– Я? Я нiмець, – промовив замислено Карл.
– Нiмець – це за документами, як я – литовець! А глибше, пiд нiмцем у вас хто?
– Пiд нiмцем у мене шваб. По матерi. А по батьковi… Батько з Балтii був, Штральзунд, Пенемюнде, потiм у Ростоцi рибу ловив.
Кукутiс замовк, задумався. Опустив потилицю на пiдголiвник зручного крiсла. Захотiлося подрiмати.
Водiй, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увiмкнув радiо. У дорожнiй шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспiвали, як зграйка солов’iв.
У Кукутiса кольнуло в серцi. Десь у районi Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло i заспокоiлося.
Отож думки Кукутiса не перейнялися сьогочасною географiею болю. Думки Кукутiса натомiсть стали малювати йому сон.
– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.
– Вiтаутасе! – гукнула того ж хлопчика iнша мама.
– Роландасе! – гукнула його третя.
А вiн, трирiчний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят iз однiеi мами на iншу, i раптом за iхнiми спинами побачив ще одну маму, котра ще тiльки збиралася вигукнути його iм’я. Розгубленiсть змiнилася страхом, i хлопчик заплющив очi, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свiй власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутiс!»
На губах дрiмливого попутника водiй помiтив посмiшку. І сам усмiхнувся, заздрячи пасажиру.
Роздiл 28. Анiкщяй
На автовокзал Анiкщяя Рената приiхала за пiвгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виiхала з хутора заздалегiдь, аби не поспiшати на заснiженiй дорозi. Але «фiатик» подолав зимову гравiйку легше, нiж дiвчина очiкувала. Сам намацав колiю пiд снiгом i доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин iзранку проiхало, утрамбувавши снiг i позначивши край дороги. Далi вона iхала з тiею ж черепашачою швидкiстю, але набагато впевненiше. А коли припаркувалася, чай iз малинового листя в термосi все ще був гарячим. І дiвчина сидiла в машинi, пила чай iз металевоi накривки термоса i дивилася на автобус, що набирав охочих iхати в Утену, ближне мiстечко, що подекуди було бiльше схоже на справжне мiсто, нiж сам Анiкщяй, пишаючись найвищим у Литвi костелом. Але якщо залiзти на одну з його двох веж, то i дивитися особливо не було на що, крiм звивистоi «святоi» рiчки Швентоi.
Нарештi автобус на Утену поiхав, i пiсля п’ятихвилинного затишшя на автовокзалi та його платформах замiсть звичних маленьких автобусикiв до приземкуватого одноповерхового комплексу пiд’iхав бiлий «Неоплан».
Вiтас вийшов одним iз перших, а потiм, коли водiй вiдчинив нижне багажне вiддiлення, витягнув звiдти двi чималi валiзи i наплiчник.
Рената вже бiгла до нього. Вони поцiлувалися i тiльки потiм привiталися.
– Помiститься в твоему малюковi? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.
– Якщо всерединi не «чорнi скриньки», то якось прилаштуемо!
Валiзи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечi Ренатi, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплiчник i помiстився в багажник, зайнявши там майже все мiсце. Валiзи не без зусиль Рената з Вiтасом запхнули на задне сидiння.
– Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорi, дiд Йонас.
– Нi, звiсно, нi! – заперечив Вiтас. – Це тiльки одяг i комп’ютер. Меблi я квартирантам залишив, а решту своiх речей мамi вiдвiз. Вона на дачi сама живе, а там мiсця досить!
– Отже, з переiздом! – Йонас закивав цiлком привiтно. – Вiдзначати будемо?
Вiтас запитально глянув на Ренату i тут же полiз у кишеню куртки, витягнув купюри – двiстi лiтiв, простягнув дiдовi.
– Це мiй внесок на утримання будинку! – сказав.
Старий Йонас усмiхнувся. Грошi взяв.
– Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий i вiдповiдальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стiл бiльший за мiй!
Роззувшись i повiсивши куртки в коридорi на вiшаку, Рената i Вiтас занесли речi в кiмнату.
– Я тобi пiвшафи звiльнила, – вона кивнула на вiдчинену шафу з десятком вiльних дерев’яних «плiчок», що висiли на перекладинi.
Розiбравшись iз одягом, Вiтас став шукати мiсце для свого ноутбука.
– Можеш поки обiднiй стiл використовувати, – пiдказала Рената.
– Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообiцяв Вiтас, залишивши комп’ютер на кухнi. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твiй дiд начебто не проти!
– Певна рiч, я приготую! – пообiцяла Рената.
Поки вона поралась бiля плити, Вiтас увiмкнув комп’ютер i через модем залiз в iнтернет.
– Щось у тебе мережа погано ловиться! Повiльно! – поскаржився вiн.
– Тут треба мати терпiння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотiла для тебе роботу знайти, але у нас е тiльки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярiв. А ветлiкарнi немае. Найближча в Паневежисi. Може, поiдемо дiзнаемося?
– Що дiзнаемося? – здивувався Вiтас. – А хто тобi сказав, що я хочу працювати у ветлiкарнi?
– Але ж працювати треба! – сказала дiвчина нiжно, щоб не мiг вiн вiдповiсти на ii слова рiзко. – Я ось собi також роботу шукаю.
– Не варто перейматися, – попросив ii Вiтас. – Якщо буде нормальний iнтернет, я собi i так роботу знайду. А iздити в iнше мiсто i сидiти там iз хворими собаками та кiшками з дев’ятоi до шостоi я не хочу!
Вечеряти зiбралися за овальним столом. До вареноi картоплi Рената нарiзала шинки, поставила солiння, на дошцi – початий квадрат чорного литовського хлiба, що не втратив нi свiжостi, нi аромату зi Святвечора. Налила в склянки компоту.
– А щось мiцнiше е? – спитав Вiтас сiдаючи.
– У дiда е, пiди запроси його, заодно i попроси, щоб вiн бальзам прихопив!
Вiтас повернувся зi старим Йонасом i з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгiрiса». Рената поглянула на дiда весело – вiн зайшов у своему улюбленому сiрому костюмi, в старiй, але випрасуванiй зеленiй сорочцi з вертикальними синiми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатiсть сорочки та краватки порiвняно зi сiрiстю костюма немов пiдказували, що все всерединi Йонаса радiе, хоч вiн i намагаеться свою внутрiшню радiсть утримати в рамках певних консервативних правил.
– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.
– Ну, як же? Твiй наречений у наш будинок переiхав! Хiба це не свято? До весiлля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть i не вiнчаються. А для мене це все одно, що на весiлля прийти! Якщо ви не проти!
– Я не проти, – заявив Вiтас. – Тодi й я причепурюся!
Вiн узяв iз шафи свiй костюм, сорочку i вийшов у спальню. Повернувся звiдти вже зовсiм iнший – схожий на успiшного адвоката – все з голочки i пiдкреслено дороге.
Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловiках, тодi пiдiйшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квiтами, черевички на високих пiдборах.
Картопля трохи охолола, але тепер вони сидiли справдi як на весiллi. Тiльки без гостей. Вiтас розлив у чарочки бальзам. Дiд Йонас витягнув i поклав поруч iз виделкою праворуч вiд своеi глиняноi миски окуляри з грубими лiнзами.
– Ну що, злагода та любов? – спитав вiн, пiднявши чарку.
Ренатi стало жарко. Якось дивно вона почувалася, нiби щось не так було цього вечора, нiби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дiвчина обернулася до Вiтаса, нiби чекаючи на допомогу, пiдтримку чи пiдказку. Вiтас не помiтив у ii поглядi неспокою. Дивився на ii вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неi, поцiлував. Пiдняв чарку, цокнувся з дiдом i простягнув ii Ренатi.
Весiльна атмосфера, яку дiд Йонас ще кiлька разiв спробував створити навколо вечерi, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крiзь сито. І звичайноi бесiди пiдтримувати iм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось свое думав, i це «свое» не ставало спiльним. Дiд Йонас, коли скiнчив говорити про весiлля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не iсть майже нiчого. Вiтас пообiцяв уранцi обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала i сказала, що з однiеi з його веж весь Анiкщяй побачити можна. Сказала, а потiм уявила собi вираз обличчя Вiтаса, якщо вiн нiчого цiкавого з висоти вежi в iхньому мiстечку не побачить. Тiльки Вiтас, здавалося, був усiм задоволений, на його щоках п’яний рум’янець вiд бальзаму запашiв. Сам вiн тiльки пiдтакував або показував свiй iнтерес до слiв дiда чи Ренати. Їв, пив. Може, i думав про щось, але дiлитися думками не поспiшав. Тiльки за чаем раптом згадав, що в його дiдуся на хуторi завжди мед був. Дiд був пасiчником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очi спалахнули.
– У мене також була пасiка, два десятки вуликiв. Вiд мого батька Вiтаса дiсталася. Тiльки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, i я не мiг за ними доглядати, а в окрузi тодi саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопiтно, – пiдтакнув Вiтас. – А вашого батька, отже, також Вiтасом звали?
– Так, як i тебе, – дiд усмiхнувся, забувши про давно загиблих бджiл. – Я син Вiтаса, i вашi дiти будуть дiтьми Вiтаса! Це добре!
У цей момент Вiтас зауважив, що очi у Ренати зовсiм не веселi i не радiснi.
– Ти втомилася? – стурбувався вiн.
Дiвчина кивнула.
– Ну, дякую! – старий Йонас пiднявся з-за столу, взяв своi окуляри. – Я також втомився, пiду вiдпочину!
Лiжко Ренати – старе, доволi широке – здалося Вiтасу вузьким i тiсним.
– Треба буде нове купити, – прошепотiв вiн, притулившись до ii теплого тiла.
– Ось заробиш i купиш! – прошепотiла вона у вiдповiдь.
– Зароблю i куплю! – пообiцяв Вiтас i припав до ii вуст.
