скачать книгу бесплатно
– Ну не платять просто так за двi фотографii п’ятдесят фунтiв, – видихнув Клаудiюс. – Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!
– Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловiки-перукарi завжди тонко вiдчувають красу. До речi, половина з них – голубi! Так що даремно хвилювався!
– Бач, ти навiть його iм’я знаеш, хоча ранiше казала, що не треба нi з ким тут знайомитися… А що я мав думати?! Вiн тебе стриг i фотографував… А потiм повiв годувати обiдом. Це нормально?
– Нормально, – Інгрида усмiхнулася. – Вiн же не додому до себе повiв, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж менi – чистий i порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?
– Ну, ти даеш! – Клаудiюс обернувся до подруги. – Це ж твоя iдея!
– Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий i порядний, ти би твердо сказав: «Нi, ми так робити не будемо! Ми чеснi!» І ми зараз би спокiйно спали пiд теплою ковдрою…
– …у холоднiй кiмнатi, – додав Клаудiюс.
– Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатiемо, тодi й згадаемо про мораль i чеснiсть! До речi, там, куди ми сьогоднi поiдемо, нам нiкого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навiть iнтернет безкоштовний.
– Так, iнтернет – це найважливiше! – гмикнув Клаудiюс. – Ти тiльки не сказала, куди ми iдемо, що там будемо робити i де будемо жити?
– Маеш помучитися! – голосок Інгриди став награно жалiсливим. – Я це мiсце знайшла, я й вирiшу, коли тобi все розповiсти! Хоча я краще тобi покажу. Коли приiдемо! Нам там треба бути до десятоi ранку!
Спалахнув монiтор мобiльника й висвiтлив блiде обличчя Клаудiюса.
– А зараз майже друга година ночi, – зiтхнув вiн.
– Тому ми так повiльно й iдемо! – теплi пальчики Інгриди провели по неголенiй щоцi Клаудiюса. – До десятоi ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!
До шостоi ранку вони дочвалали, втомленi, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера i сiли в перший примiський потяг, що йшов на Гiлфорд. Залiзнi колеса гримiли, перериваючись на короткi зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцiй: «Клепхем Джанкшн», «Вiмблдон», «Сербiтон». І ось, нарештi, пiсля пiвгодинноi дороги вони вийшли на мокру платформу станцii «Ішер». Вийшли й огледiлися.
– А тепер? – спитав позiхаючи Клаудiюс, виглядаючи мiсце, куди можна було б покласти наплiчник.
– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.
Кiмнату очiкування на першiй платформi вiдкрив iндус-залiзничник, якраз коли вони пiдходили до дверей. Усмiхнувся. Побажав гарного дня.
– Ох, якби всi були такими! – вже опустивши наплiчник на пiдлогу i впавши в залiзне крiсло, мовив у спину залiзничнику Клаудiюс.
– Ти хочеш, щоб усi в Англii були iндусами? – всмiхнулася Інгрида.
– Угу, – Клаудiюс кивнув. – Хочу, щоб усi в Англii були ввiчливими iндусами-залiзничниками. Мене така Англiя цiлком влаштуе!
– Але тодi й тобi доведеться стати iндусом-залiзничником!
– Згоден!
– І що, додому потiм ти також iндусом повернешся? – фантазiя виганяла з голови Інгриди втому.
– Ми ж iз тобою обое повернемося: я – iндусом, а ти – iндускою!.. Спати хочеться…
– Ну спи, а я постережу твiй сон, – пожалiла бойфренда Інгрида i глянула на нього ласкаво. – У тебе i наплiчник важчий! Давай подрiмай! Я потiм тебе розбуджу!
І Клаудiюс, пригорнувшись головою до ii плеча, провалився в дрiмоту. Провалюючись, вiн чув ii подих, чув биття ii серця, що долинало крiзь плоть, крiзь шкiру, крiзь футболку, зелений светр i пухову китайську куртку.
Ритм ударiв ii серця був неспiшним i рiвним. І навiть якщо це було не ii серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку пiгулку.
Десь поруч зупинялися поiзди, бжикали автоматичнi дверi вагонiв, вiдчиняючись, i тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими гумовими кантами. Дрiбний стукiт квапливих пiдошов. Усе це не турбувало, не вiдволiкало, не будило. Тiльки коли водномить усе стихло, Клаудiюс розлiпив повiки, немов перевiряючи: чи не провалився вiн часом в iнший, безмовний i неживий свiт? Теплий запах волосся Інгриди його заспокоiв. Вона також дрiмала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберiгаючи нерухомiсть, Клаудiюс витягнув iз кишенi куртки мобiльний. Чверть на десяту. Незабаром зустрiч iз кимось, незабаром таемниця, яку так радiсно i врочисто зберiгала Інгрида, пiддражнюючи його, розкриеться. І вiн збагне, куди i навiщо вони приiхали. Але спочатку треба ii розбудити, потiм шукати дорогу, вулицю, будинок чи офiс…
– А ми в касi спитаемо, як туди пройти, – запропонувала Інгрида, коли вони покидали затишну кiмнату очiкування.
Бiля каси станцii нiкого не виявилося. Вiконце було зачинене.
Тому дорогу до записаноi в Інгриди адреси питали на заправцi.
– Ви пiшки? – здивувався китаець-заправник.
Клаудiюс кивнув. Китаець пояснив дорогу, при цьому кiлька разiв повторивши, що там легко заблукати, i що йти туди потрiбно буде не менше, нiж пiвгодини.
Узбiччям автодороги вони йшли одне за одним, вiдчуваючи i посилену важкiсть наплiчникiв, i накопичену з минулоi ночi втому. Повз них шипiли шинами по мокрому асфальту малолiтражки. На розвилцi зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули лiворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на однiй розвилцi. Праворуч i вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однiеi машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».
– Ну от i наша вулиця! – зрадiла Інгрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, i ми на мiсцi!
Ближче до вершини пагорба дорога роздвоiлася.
– «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудiюс на синiй табличцi, прикрiпленiй до двох приземкуватих стовпчикiв на краю правого вiдгалуження дороги.
– Чого це вони цифри лiтерами пишуть? – здивувався вiн уголос. Потiм озирнувся вусiбiч. – Тиха вулиця!
Звернувши на третiй розвилцi на бiчну дорiжку, Інгрида та Клаудiюс дiйшли до зачинених залiзних ворiт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок iз червоноi цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.
Інгрида, скинувши наплiчник, оглянула ворота та хвiртку. Знайшла перемовний пристрiй. Кiлька разiв безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.
– Здаеться, нас не чекають, – зауважив Клаудiюс.
Вони сiли пiд ворiтьми на рюкзаки.
– А хто нас тут мае зустрiчати? – обережно порушив мовчанку вiн.
– Може, ми просто зарано прийшли, – Інгрида знизала плечима. – Треба зачекати. Поспiшати все одно нiкуди.
– Це точно! – закивав Клаудiюс.
В ii голосi вiн вiдчув нервовi нотки й вирiшив бiльше нiчого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось i пропонуе!
Вiн озирнувся на засипану листям алею за ворiтьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабiч росли чагарники й iншi дерева, i в цьому вгадувався колишнiй парковий лад. Тiльки тепер цей парк здавався напiвдиким, покинутим. Та й «алейнi» туi стояли не струнко. Деякi з них вiдхилялися вiд загального ряду, iншi, навпаки, нахилялися вперед, зависали над дорiжкою.
– У тебе е план «Б»? – пiсля пiвгодинного мовчання стиха поцiкавився Клаудiюс.
Інгрида заперечно похитала головою. В ii очах зблиснули сльози.
І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на дорiжку, якою вони сюди прийшли, в бiк, звiдки долинав усе голоснiше й голоснiше звук автомобiльного двигуна.
Старенька, незвичного вигляду малолiтражка-унiверсал виринула з-за дерев i, пiд’iхавши до ворiт, зупинилася.
З машини вибрався схiдноi зовнiшностi чоловiк у довгому сiрому плащi. Не дивлячись на Інгриду з Клаудiюсом, обiйшов машину, вiдчинив одне з двох заднiх дверцят, узяв звiдти чорну шкiряну течку i парасольку. Звук цей видався Клаудiюсу схожим на ляскiт звичайних квартирних дверей. Вiн придивився й обiмлiв: задня половина кузова була дерев’яною… І вiкна заднього ряду нагадували звичайнi вiконечка старого литовського будиночка.
«Саморобка?» – подумав Клаудiюс.
А водiй незвичайноi машини зупинився перед ними.
– Ви – Інгрида? – спитав вiн iз аристократичною англiйською вимовою, що так не пасувала до його схiдного обличчя.
Інгрида пiднялася з наплiчника.
– Мое iм’я Ахмед, ви зi мною домовлялися телефоном, – продовжив вiн.
З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неi – низку ключiв. Спробувавши три з них, вiн iз четвертоi спроби вiдчинив замок хвiртки праворуч вiд ворiт i жестом поманив Клаудiюса й Інгриду зайти.
Дверi в двоповерховий будиночок iз червоноi цегли йому вдалося вiдкрити з другоi спроби. Вже у вузькому холi-коридорчику Клаудiюса щось насторожило. Застояне вологе повiтря викликало бажання чхнути, але вiн затиснув собi пальцями нiс i зачекав, поки це бажання щезло.
На пiдлозi прямо по центру коридорчика стояли майже новi чоловiчi капцi. Ахмед iх вiдсунув ногою пiд лiву стiну й пiшов уперед. Залишивши наплiчники пiд вiшаком, Інгрида та Клаудiюс пiшли за Ахмедом i опинилися в маленькiй кухнi, де акуратний дерев’яний столик був встановлений пiд таким же акуратним вiконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудiюса до машини, якою приiхав Ахмед.
А той витер столик губкою, взятою з краечка мийки. Поклав на стiл свiй портфель i витягнув звiдти синю пластикову коробку для документiв. Потiм витягнув тонкий ноутбук.
– Сiдайте! – кивнув вiн молодiй парi на стiльцi.
Клаудiюс напружився. Адже вiн досi не мав уявлення, куди вони приiхали i що iх тут чекало. Про що Інгрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синiй пластиковiй коробцi? Навiщо тут комп’ютер?
Ахмед же розклав ноут на столi, ввiмкнув. І зупинив свiй погляд на Клаудiюсовi.
– Я не знаю, який у вас досвiд роботи, – сказав вiн.
– Я… – почав було щось белькотiти Клаудiюс, захоплений зненацька.
– Гаразд! Розповiсте господаревi! Хвилиночку! – зупинив хлопця водiй незвичайноi машини. І втупився в монiтор свого срiблястого «Apple».
Над столиком зависла тиша, що тривала кiлька хвилин. Клаудiюс краечком ока спостерiгав, як Ахмед намагався з кимось з’еднатися по скайпу. Нарештi довгi тягучi гудки зазвучали в маленькiй кухнi. І кухня пiд «музику» скайпа здалася Клаудiюсу затишною та живою. Втомленi очi Інгриди також ожили. Вона пiдвела погляд на горiшнi полицi над масивною, зробленою пiд старовину, плитою. На них стояли старовиннi чайники та кавники зi старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на iншiй полицi – три мiднi пательнi з довгими держаками.
– Пане Кравець, ви мене чуете? – вишуканою англiйською спитав когось Ахмед.
– Yes, yes, – вiдповiв якийсь Кравець.
– Ми вже у вас. Чи бажаете побалакати з економкою та садiвником, як я вiд вашого iменi пiдпишу з ними контракт?
– З випробувальним термiном? – уточнив iз сильним акцентом якийсь Кравець.
– Природно, пане Кравець.
– Гаразд, давайте iх сюди.
Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодоi пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловiка. Погляд втомлених очей пробiгся по обличчях Інгриди та Клаудiюса. Синюватi мiшки пiд очима цього Кравеця свiдчили або про безсонну нiч або про безсонне життя. Вiн пiднiс до рота сигарету, затягнувся i повiльно випустив дим убiк.
– Росiйську розумiете? – вiн уже перейшов на росiйську.
– Ну, трохи, – вiдповiв Клаудiюс.
– А багато й не треба! – заспокоiв Кравець. – Ви точно з Литви? Покажiть паспорти!
Інгрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзi показала скайповому спiврозмовнику.
– Чудово, – сказав вiн. – Мене недавно парочка бiлорусiв намагалася розвести – теж видавали себе за литовцiв. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозумiло?
Обое кивнули.
– Деталi вам пакистанець розповiсть. Зв’язок зi мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишаеться у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другiй нуль-нуль. Якщо я не вiдповiв – нiчого страшного! Але якщо ви не дзвоните – це привiд для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?
Клаудiюс iз Інгридою здивовано перезирнулися.
– В якому сенсi? – обережно спитав хлопець.
– У сенсi вiдповiдальностi.
– Я, – рiшуче заявила Інгрида.
Клаудiюс iз полегшенням кивнув.
– Як звуть?
– Інгрида.
– Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку i вiдповiдаете за всю територiю та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповiсть. Вiн може приiжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому грошi плачу. Всi обов’язки – в контрактi. Радий знайомству. Бувайте!
Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Вiдiмкнув. Закрив. Витягнув iз коробки файлик iз паперами.
– Ось контракт, – сказав вiн, простягнувши його Інгридi. – Можете прочитати, можете просто пiдписати, а я все усно розповiм. Так краще запам’ятаеться.
– Розкажiть, будь ласка, – попросила Інгрида.
Клаудiюс застиг. Його англiйська була слабшою, нiж у Інгриди, але Ахмед промовляв так чiтко й ясно, що Клаудiюсу здалося, нiби його знання мови миттево покращилося до приголомшливого рiвня.
Пакистанець пообiцяв показати основний будинок i пояснити, як його утримувати в чистотi та порядку. Як користуватися кредиткою, яку вiн також витягнув i вручив Інгридi разом iз конвертиком, в якому був папiрець iз пiн-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, вiн перевiв погляд на Клаудiюса. Розповiдь Ахмеда тривала хвилин iз двадцять, пiсля чого Інгрида пiдписалася пiд двома примiрниками контракту, а вже пiд ii пiдписом поставив свiй i Клаудiюс, помiтивши, однак, що в контрактi його iм’я та прiзвище були вiдсутнi.
Вони пройшлися алеею до великого триповерхового особняка. Пiднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед вiдчинив дверi з першоi спроби – ключ вiд них був бiльшим за iншi. Насамперед показав комору з усiляким начинням для прибирання будинку. Потiм провiв усiма поверхами. На третьому мiстилися до десятка просторих спалень, кожна – зi своiм особливим iнтер’ером. На другому поверсi – зала з камiном, бiблiотека, поеднана з бiльярдною, iдальня з подовженим овальним столом осiб на тридцять i також iз великим камiном. На всiх стiнах iдальнi висiли портрети статечних чоловiкiв у старовинних строях.
– А хто цей Кравець? – поцiкавився Клаудiюс.
– Власник садиби, – вiдповiв пакистанець.
– А чим вiн займаеться?
– Бiзнесом, – холодно вiдрубав Ахмед, даючи зрозумiти, що йому не подобаеться цiкавiсть щойно прийнятого на роботу садiвника. – Я маю ще дати вам ключi вiд службовоi машини та показати господарськi будiвлi…
