скачать книгу бесплатно
Теплий запах чужого тепла проник у нiздрi Ренати. Поцiлунок, в який ii «завiв» Вiтас, видався нескiнченним i прагнув бути нескiнченним. І запах Вiтаса став раптом солодким, своiм, рiдним.
«Мое «я» закiнчилося», – пояснила раптом Рената чiтку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простiй думцi не вдалося: дiвчина вже полинула в свiт iнших, безсловесних вiдчуттiв i прагнень, що вiдключають мозок, – у свiт, де слова стають музикою i втрачають свое словникове значення.
Роздiл 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нiзащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечiрнiх сутiнках. Не тому, що боiться цвинтарiв, а просто дивно i нерозумно гуляти з малюком у вiзочку не в просторому парку Бут Шомон неподалiк вiд будинку, а тiсними тротуарами у вуличному гаморi машин, якi розвозять парижан по домiвках пiсля закiнчення робочого дня. У цю пору року робочий день закiнчуеться найтемнiшого вечора.
Гумовi шини колiс вiзочка по-особливому шиплять на мокрому асфальтi. Дощ iшов уночi й уранцi, а вже вдень хмари покинули небо над мiстом, поступившись своiм мiсцем хмарам i розривам мiж ними, крiзь якi проглядала звична й яскрава небесна блакить.
Барбора зупинилася на пiшохiдному переходi. Дочекалася зеленого сигналу. Пiшла далi. Малюк у вiзочку спав. Вiн, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища i назад. Ось уже i поворот на бульвар де Бельвiль, звiдси до Пер-Лашез хвилин iз п’ятнадцять.
«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять евро, я залишу собi тiльки прогулянки з собакою», – подумала вона.
Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з вiзочком в iнший бiк, до каналу Сан-Мартан, аби передати ii родичцi пакет зi спецiями. До них, мовляв, приiхала бабуся з Бейрута i привезла купу гостинцiв. Так вона сказала.
Тепер ситуацiя повторилася, тiльки якийсь далекий родич батькiв Валiда мав чекати Барбору бiля правого краю кладовища при кав’ярнi з дивною назвою «Добедодо».
Нескiнченна вервечка машин i моторолерiв iз увiмкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспiшали до своеi мети, об’iжджали застряглi в пробцi автомобiлi лiворуч i праворуч, протискуючись мiж машинами, зачiпаючи дзеркала заднього огляду i отримуючи взамiн у спину добiрну французьку лайку. Година пiк будила в повiтрi Парижа атмосферу агресii. Агресii швидше театральноi, буфонадноi, нiж тiеi, вiд якоi треба ховатися. Але все одно цей рейвах дiяв на нерви. Настрiй у Барбори i так був не святковий.
Лiворуч з’явилася цвинтарна стiна, й одразу ж вiдкрилася увiгнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без вiзочка. Вони з Андрюсом опинилися бiля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованоi безпосередньо бiля входу, добродii в бiлих кухарських куртках почали годувати голодних i бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескiнченною, i також, як змiя, тiльки змiя тиха i терпляча, вона своiм кiнцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, i була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличцi Спокою, що тягнеться лiворуч угору, на вуличцi, де з одного боку стояли житловi будинки, а з iншого – цегляна стiна мiста мертвих.
Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якоi розташувався однойменний готель, нiхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала ii. Густий потiк машин i моторолерiв продовжував свiй рух бульваром, але тут – усього за якихось сорок метрiв – жодного настирливого гомону. Немов близькiсть стiн цвинтаря вiдштовхувала всi непотрiбнi та чужi для тих, хто залишив цей свiт звуки. Вiд цiеi майже-тишi Барборi стало легше. Їi роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляе алеями, котячи вiзочок iз Валiдом. Тiльки цього ранку пiсля того, як пес поробив усi своi справи, вона завела його в помешкання. Собi зробила чай, а собацi, що лiг бiля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в iхню кiмнатку i залишив на пiдлозi багато мокрих слiдiв. Андрюса вже не було, вiн поiхав одразу пiсля снiданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, вiн уже вдома?
– Ви Барбi? – спитав чоловiчий голос з-за спини.
Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець рокiв двадцяти в куртцi з каптуром. Розгледiти його обличчя iй не вдалося. Козирок вiд каптура затуляв очi.
– Для мене Лейла передала два пакети, – нагадав вiн.
– Он один, – Барбора кинула погляд на вiзочок, закритий прозорою пластиковою накидкою вiд дощу.
Вона вiдсунула накидку i витягла легкий пакетик, що лежав у нiжках малюка. Передала його хлопцевi.
– Там мае бути ще один, – недовiрливо промовив вiн i сам нахилився над вiзочком i полiз туди рукою. – Ось! Ось вiн! – радiсно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку вiзочка – з узголiв’я – пакет вдвiчi бiльший за попереднiй.
– Дякую! – сказав вiн i пiшов у бiк бульвару, в бiк гамору i рухомого свiтла фар.
Барбора поправила пластикову накидку вiд дощу. Зiтхнула i, розвернувши вiзочок, рушила дорогою назад.
Лейла чекала ii бiля булочноi. Вони завжди зустрiчалися тут, на рю де ля Вiлетт. За п’ять хвилин ходьби вiд iхньоi квартирки.
– Завтра можете вiдпочити, моя мама з ним погуляе, – повiдомила Лейла, вручаючи Барборi тридцять евро. – А пiслязавтра вранцi я зателефоную!
Андрюса ще не було вдома, i Барбора насамперед витерла на пiдлозi висхлi вiдбитки лап сенбернара. Ввiмкнула електрочайник. Присiла за стiл. Взяла з дерев’яноi миски-хлiбницi ранковий круасан, вмочила його кiнчик у вiдкритий слоiчок iз шоколадним кремом i вiдкусила. Приемна солодкавiсть у ротi не змогла вiдвернути ii вiд обтяжливоi прогулянки до кладовища, не змогла вiдвернути ii вiд неприемного присмаку цього вечора. І тридцять евро, отриманi за послуги нянi-кур’ера, також не тiшили. Думати про це не хотiлося, але i не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла – це залишити отi думки i сумнiви собi, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А вiн, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радiсть iй, не звертаючи уваги на настрiй коханоi. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити i знову пiде з ним у в’етнамську або китайську забiгайлiвку, якi тут гордо iменують «ресторанами».
Барбора зiтхнула. Спробувала вiдвернути себе вiд цього неприемного стану. Згадала про друзiв, котрi перебувають тепер далеко. Про Клаудiюса й Інгриду, до котрих звiдси набагато ближче, нiж до Ренати та Вiтаса. Вони наразi так i не доiхали з Анiкщяя до своеi Італii! Цiкаво, як у них там справи? Чи справдi сидять на хуторi Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інгрида востанне по скайпу показала розкiшний особняк, за яким вони тепер доглядають i в якому влаштовують собi вечерi й обiди. У них усе чудово. Є i грошi, i машина. Хоч комусь iз iхньоi гарноi «шенгенськоi» компанii пощастило!
На обличчi Барбори з’явилася сумна усмiшка. Нi, i тут також не все так кепсько! Навiть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдаеться заробити! Хоча нi, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокiй – нi. Але процес iде. Й Андрюс, здаеться, в цьому процесi обганяе ii, Барбору. Хоча це вона йому розповiла про «ринок клоунiв» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але вiн його знайшов! Бо не дурень!
Усмiшка Барбори перестала бути сумною.
І дуже вчасно. За вхiдними дверима дзенькнули ключi. Два замки по черзi клацнули, i дверi вiдчинилися.
Барбора пiднялася йому назустрiч. Поцiлувала.
– Ти, мабуть, хочеш пiти кудись повечеряти? – поцiкавилася вона.
– А що, у нас нiчого немае? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогоднi. Гадав, що вдома повечеряемо.
Барбора з полегшенням зiтхнула.
– Я також втомилася, – зiзналася вона. – Можемо i тут перекусити.
Уже за столиком, поiдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотiти i пiдсмiюватися, чим викликав у Барбори цiкавiсть.
– Ти чого? – не витримала вона.
– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнiбал, – пояснив Андрюс. – Я таких дивакiв ще не бачив! Заплатив менi тiльки двадцять евро сьогоднi. Сказав, що всi грошi у нього пiшли на дорогий iталiйський костюм. А сам i так прийшов у костюмi вiд «Г’юго Босса».
– А ти хiба тямиш в одязi? – здивувалася Барбора.
– Нi, але на рукавi пiджака у нього пришита лейбочка з фiрмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з пiджака зрiзав би! А вiн до того ж ще й дипломат! І iздить на крутому «мерседесi»!
Барбора стенула плечима.
– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було нiби унiверсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?
– Нiчого! Смiявся. У нього, виявляеться, хвороба кiсток. Але у Францii цю недугу лiкують. У Камерунi медицини практично не iснуе. Ганнiбал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лiкарнi кiлька мiсяцiв.
– Це добре, – Барбi закивала.
– Чому добре? – Андрюс подивився на неi спантеличено.
– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосi. – Поки вiн хворiе, у тебе е регулярна робота.
– Так, – погодився Андрюс. – Тiльки спочатку вiн менi платив по сорок евро, а тепер – двадцять.
– Будь удячний i за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмiшити?!
– Клоун не зобов’язаний смiшити, – Андрюс дожував кiнчик круасана i глянув у забарвлене вечiрнiми сутiнками вiкно, що виходило у двiр. – Я, звiсно, сиджу там, у кафе. І це справдi схоже на «ринок клоунiв». Заходить чоловiк, розглядае нас, вибирае когось i веде… Найчастiше беруть Джека, вiн чорношкiрий, iммiгрант. Каже, що з Нiгерii. Є два хлопцi-албанцi, Сесiль сказала, що вони рiднi брати, сидять завжди похмурi, зовсiм не смiшнi, приходять iнодi ще й iншi клоуни. Сесiль завжди сидить за столиком бiля вiкна.
– А Сесiль це хто? – з пiдозрою спитала Барбора.
– Француженка. Руда, маленька, iй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона iнодi ходить у дитячу онкологiю безкоштовно дiтей смiшити. Ну i кiлька разiв на день ii беруть батьки до своiх хворих дiтей за грошi. Вона симпатична, але англiйською не дуже.
У куртцi Андрюса, залишенiй на настiнному вiшаку бiля дверей, зателенькав мобiльний. Вiн витягнув телефон.
– Так, так, привiт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрiй? Як сьогоднi? Домовилися. На добранiч!
Повернувся за столик i поклав телефон на вузьке пiдвiконня.
– Це хто? Той хлопчик iз лiкарнi? – поцiкавилася Барбора.
– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього пiднявся.
– Добре, коли клiенти самi телефонують, – Барбора схвально всмiхнулася i раптом завмерла, зникла.
Нi, вона, як i ранiше, сидiла навпроти за столиком, перед блюдцем iз крихтами вiд круасана, перед порожнiм чайним горнятком, перед вiдкритим слоiком «Нутелли», що стояв якраз посерединi столу. Але вона бiльше не дивилася на Андрюса. Дiвчина взагалi нiкуди не дивилася, хоча очi ii залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднiшнього дня. Дивилася на те, що вiд сьогоднiшнього дня залишилося в ii почуттях i переживаннях. Вдивлялася у високi цеглянi стiни кладовища «Пер-Лашез», на вивiску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вiкон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» iз веселою i грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивiскою над входом по iнший бiк бульвару Менiльмонтан. Вона бачила себе, як штовхае вiзочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвiль. І бачила маму Валiда, непоказну молоду арабку, обличчя котроi вона нiколи б не змогла описати так, аби хтось змiг вiдтворити його в своiй уявi, користуючись тiльки описом Барбори.
– А в тебе як день минув? – поцiкавився Андрюс.
– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стiл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обiду – собака, пiсля обiду – дитина.
– І хто тобi з них бiльше подобаеться? – жартома поцiкавився вiн.
– Собака, – вiдразу ж вiдповiла Барбора. – І дитина також, – додала пiсля ледь помiтноi паузи. – Але собака бiльше… Його не треба возити!..
Андрюс засмiявся.
Роздiл 30. Сейнт Джорджез Гiллз. Графство Суррей
Обiдня зала особняка пана Кравеця нiби зникла, коли Клаудiюс запалив на трьох шестирогих срiбних пiдсвiчниках всi свiчки й установив iх прямою лiнiею на витягнутому овалi трапезного столу. Над кожним пiдсвiчником затрiпотiла неяскрава хмарка свiтла. Здавалося, що воно трохи розповзаеться, розчиняеться. І справдi: лакована стiльниця неначе не вiдразу вiддзеркалювала це свiтло, а немов зачекала кiлька миттевостей.
Клаудiюс обiйшов стiл, ще раз пiдрiвняв крайнi свiчники. Пiдсунув iх трохи ближче до центру. Пiдрiвняв i крiсла, чи то справдi старовиннi, чи зробленi пiд старовину, з високими пiдлокiтниками i витонченими спинками.
Клаудiюс на мить завмер, прислухався. Цiлковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його i те, що з поля зору зникли темнi дерев’янi панелi стiн, що пiдiймалися вiд паркетноi пiдлоги на пiвтораметрову висоту, i старовиннi портрети у важких рельефних рамах. Усе це щезло, коли вiн «перемкнув» освiтлення з електричного на свiчкове.
У кишенi джинсiв завiбрував мобiльник.
– Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудiюс.
– Десять хвилин, – вiдповiла Інгрида.
Вона виiхала на iхньому службовому «Моррiс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святковоi вечерi було iхне дивовижне переселення з чужоi кiмнатки на винайм у напiвпiдвальному Лондонi в окремий двоповерховий цегляний будинок iз можливiстю користуватися справжнiм англiйським маетком i справжнiм англiйським автомобiлем. Звiсно, переселенням iхнiх душ i тiл командувала Інгрида, й автомобiлем кермувала Інгрида, i вiдповiдальною на довiренiй iм приватнiй територii також призначили ii. Але Клаудiюс легко подолав у своiй душi осад якоiсь власноi «вторинностi» та «другорядностi». Так, вiн чоловiк! Так, вiн вважае себе розумним i фiзично мiцним. Але жiнкам притаманна хитрiсть i гнучкiсть розуму. І без отiеi хитростi та гнучкостi розуму Інгриди вони б так i сидiли в крихiтнiй холоднiй кiмнатцi в Іслiнгтонi, стикаючись нiс до носа з безiменними сусiдами, котрi поспiшають першими зайняти кухню чи душову або туалет.
Вiкна iдальнi будинку виходили на головний пiд’iзд. Клаудiюс ще пiвгодини тому акуратно, спецiальним гачком на довгiй полiрованiй палицi, схожiй на бiльярдний кий, щiльно засунув штори. Але тепер вiн виглянув за штору i припав поглядом до темряви за вiкном. Темрява тривала хвилин iз п’ять, поки свiтло фар автомобiля не розсiяло ii перед тим, як в’iхати в доступний погляду Клаудiюса «кадр» вiкна i зупинитися вiдразу перед сходами помпезного входу.
Клаудiюс заквапився назустрiч Інгридi. Вона легко пiднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картонну коробку, над якою ледь помiтно здiймалася пара. Запах схiдних спецiй обганяв дiвчину. Клаудiюс вiдчинив перед нею обидвi стулки високих дверей. Вона впурхнула в обiдню залу й поставила коробку на стiл бiля центрального свiчника.
Виклала на темну, полiровану стiльницю, що м’яко вiддзеркалювала запаленi свiчки, пластиковi контейнери з iжею. Зняла кришечки, i тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свiчки, як здалося Клаудiюсу, спалахнули яскравiше, i в залi стало трохи свiтлiше. І повiтря наповнилося апетитним коктейлем схiдних ароматiв. Кисле, солодке, гостре – пiдiгрiтi запахи змiшалися, залоскотали в носi Клаудiюса.
Вiн вiдкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу i налив келих Інгриди так грацiйно, немов тренувався для виконання в якомусь фiльмi ролi слуги лорда. Коли вирiвняв спину, вiдчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стiнi висiв старовинний портрет англiйського аристократа в бiлiй перуцi та суддiвськiй мантii. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипiв до iншого кiнця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудiюс.
Інгрида раптом схаменулася, злякалася за стiльницю. Пiдклала пiд контейнери паперовi серветки.
Коли все розклали по тарiлках, вона прибрала пластиковi контейнери в картонну коробку й опустила ii пiд стiл.
Незважаючи на пiднесенiсть i якесь особливе вiдчуття неповторностi та важливостi цiеi митi, Клаудiюс час вiд часу неспокiйно озирався на зачиненi подвiйнi дверi, за якими в коридорi другого поверху палали яскравi свiтильники. Головнi дверi були зачиненi зсередини. Службовий вихiд iз кухнi до вузькоi дорiжки, що провадить до комор i гаражiв, також був зачинений. Але невiдповiднiсть iхнього з Інгридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевiряти, чи не пiдглядае за ними хтось.
Інгридi ж, навпаки, все подобалося. Клаудiюс через довжину столу, через палаючi над рiвнем iхнiх поглядiв свiчки вдивлявся в ii обличчя, яке через теплу непрозорiсть повiтря втратило «фотографiчнi» риси та набуло рис «портрету олiею». Погляд його не мiг не пiдiйматися час вiд часу на портретi суддi в мантii та бiлiй перуцi. Інгрида здавалася спадкоемицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вiльною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудiюсу, вдивлялася в його, Клаудiюса, обличчя i також мружилася. І тодi ледь помiтний нахил ii голови i погляд нiби повторювали такий же нахил голови i погляд чоловiка, зображеного на портретi за ii спиною.
– Ідо, я тебе кохаю! – прошепотiв Клаудiюс, ледь нахилившись уперед.
І вiдчув, як вимовленi пошепки слова вiдiрвалися вiд його губ i зi швидкiстю метелика полетiли над столом до Інгриди. Вона iх упiймала своiми вустами й у вiдповiдь вiдправила Клаудiюсу поцiлунок.
Вiн пiдвiвся, пройшов до ii краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханоi. Нахилився, торкнувся своiми губами ii щоки, вушка.
– Дякую! – прошепотiв. – Ти збудувала для нас замок!
Повернувшись на свiй край, Клаудiюс урочисто пiдняв келих iз вином. Вона пiдняла свiй. Вони пили вино повiльно, так повiльно, як хворим переливають кров. Вiдчували, що земля пiд ногами стала твердiшою, надiйнiшою. Що боги на небi не зводять iз них очей. Що тепер усе буде iнакше, бо у них з’явився власний свiт. Вiн, певна рiч, збiгаеться з чиiмось чужим свiтом, який вони мають охороняти й тримати в красi та порядку. Але у господаря чужого свiту, мабуть, занадто багато iнших свiтiв, i вiн не всюдисущий, не може бути скрiзь. Вiн навiть не може бути тут. Отже, поки його немае, портрет суддi на стiнi цiлком може сприймати Інгриду та Клаудiюса як нових господарiв цього старовинного особняка.
За чверть десяту мобiльник завiбрував у кишенi Клаудiюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповiдь» пановi Кравецю про справи в його англiйському маетку. Останнi три днi вiн на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткi правила, прописанi в контрактi, вони все одно мають сидiти бiля монiтора комп’ютера i чекати до чвертi на одинадцяту, пiсля чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.
Роздiл 31. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Недiльнi плани поiхати в Паневежис довелося вiдкласти. Сухий морозний день, який обiцяв приемну автомобiльну прогулянку пiд зимовим сонцем, несподiвано почався з сумноi новини: помер Барсас.
Рената та Вiтас уже взувалися в коридорi, коли дверi з вулицi прочинилися, i в проймi зупинився, дивлячись на них вiдчужено, дiд Йонас iз баняком, в якому вiн завжди варив iжу для собаки. Над баняком ще здiймалася пара. У коридорi запахло сумiшшю вареноi картоплi, пшона i кiсткового бульйона.
– Мiй пес здох, – видихнув Йонас розгублено.
Потiм опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на порiг i поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою дверi.
– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.
– Я ж тобi казала, в Паневежис. Вiтасу показати та закупитися. Там крамниць бiльше.
– Так, – Йонас кивнув. – Ну, iдьте! А я його закопаю.
Рената та Вiтас перезирнулися.
– Та ми можемо й iншим разом поiхати, – невпевнено сказав Вiтас.
– Авжеж, – пiдхопила Рената. – У буднiй день навiть буде краще! Може, i ветлiкарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вiтаса.
Хлопець засмучено похитав головою.
– Далася тобi ця ветлiкарня! – зронив вiн неголосно.
– А хiба тобi нецiкаво? Ти ж ветеринар! – зашепотiла Рената i тут же знiяковiла, помiтивши на собi дивний замислений погляд дiда.
– Ви так балакаете, нiби вже сто рокiв разом живете i набридли одне одному, – сказав вiн без злостi. – Можете iхати, я впораюся!
– Нi, – рiшучiше сказав Вiтас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.
Бiля шести поздовжнiх могильних горбочкiв, у продовження цього сумного бiлого ряду застукали двi лопати рискалями по мерзлiй землi. Лопата Йонаса стукала нечасто, вiн зупинявся, робив паузи, а потiм iз силою опускав ii у землю, i лопата дзвенiла у вiдповiдь, ударившись i вiдбивши вiд вже очищеноi вiд снiгу поверхнi кiлька земляних крижинок. Лопата Вiтаса стукала по землi частiше. І саме лопата Вiтаса пробила перший земний лiд i увiйшла пiд його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кiлькох сантиметрiв. Далi копати було легко, i майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.
