скачать книгу бесплатно
Клаудiюс повернувся на кухню. Бiчна стiнка коробки лiчильника була знята. На пiдлозi бiля нiг майстра стояла коробка-скарбничка, i окремо на пiдлозi валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лiчильника iншу, порожню скарбничку.
– Забилася! – зауважив вiн, озирнувшись на Клаудiюса.
Потiм п’ять монет iз пiдлоги сховав у кишеню комбiнезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.
– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудiюс.
– Хосе, – назвався хлопець.
– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?
– Ну, у них, в англiйцiв, звичайна температура в будинку взимку градусiв 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!
– І що, значна економiя? – поцiкавився Клаудiюс.
– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провiв поглядом по стiнах, – якщо опустити температуру до 15 градусiв, то фунтiв п’ятдесят за мiсяць збережете!
Надворi сяяло сонце. Термометр iз зовнiшнього боку дверей показував плюс вiсiм. Безхмарне небо годувало погляд радiстю.
– Чого смiешся? – по-доброму спитала Інгрида, глипнувши на Клаудiюса, котрий мружився на сонцi.
– Я щасливий! – вiдповiв вiн. – І зима тут сонячна, i палац ти органiзувала! Усе класно! Дякую, люба!
Вiн обiйняв Інгриду, поцiлував у вуста, в носик.
– Обережно, фотоапарат зламаеш! Забув, що нам треба алеi вiдзняти?!
І рушили вони гуляти по ввiренiй iм територii. Садiвник i економка, молодi та вродливi. Фотографували й один одне на тлi особняка, i маленький будиночок iз червоноi цегли, в якому мешкали, фотографували алеi та слiди колишнiх клумб, фотографували недоглянутий i «подiрявлений» подекуди чагарниковий лабiринт, за яким, як здалося Інгридi, не доглядали вже рокiв iз десять.
– Ти знаеш, як тiльки ми пошлемо цi фотки Артуру, нас звiльнять! Через тебе! – цiлком серйозно заявила Інгрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сiли на кухнi пити чай.
– Чому?
– Тебе десять днiв тому взяли сюди садiвником! За свiтлинами видно, що ти всi цi днi байдикував!
– А смiття? – запротестував Клаудiюс. – Ти бачила, скiльки я його вигрiб?!
Інгрида задумалася.
– Знаеш, треба буде iншi свiтлини зробити! Вiзьми лопату та фотоапарат, пiди обкопай кiлька дерев i сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увiткни ii поруч! Кiлька клумб перекопай, тiльки так, аби було зрозумiло, що там буде!
– А ти допоможеш? – спитав хлопець.
– Нi, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цiкаво, як вони там?! Перейшли на жаб i равликiв, чи ще тримаються?
Як тiльки Клаудiюс узяв до рук садову лопату, то вiдразу вiдчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як i ранiше, сяяло на безхмарному небi. Легкий вiтерець ворушив тонкими гiлками алейних туй. У кишенi куртки лежала камера.
А вiн думав про iнше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморi в валiзi. Пiд фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чистi сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валiзи з фотоапаратом? А може, когось iншого?
Земля по краях клумби виявилася м’якою та пiддатливою. Клаудiюс заганяв лопату на пiврискаля i перевертав вивернуте з поверхнi земляне груддя догори дригом.
«Дивно, – думав вiн, знову згадуючи про валiзу та чужi речi. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садiвник, то чому все таке занедбане?! Чи вiн просто сидiв у будинку i нiчого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навiть зiбрати речi не дали? Дуже навiть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те i зробить! Отож треба трудитися!»
І Клаудiюс запрацював лопатою спритнiше та швидше, тiльки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.
Роздiл 34. Париж
– А ти загалом не зовсiм клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свiй нiс!
– А якщо не хочу? – Андрюс широко витрiщив очi i схилив голову набiк. – Нiс – не капелюх, його знiмати не обов’язково!
Хлопчик не вiдреагував на жарт. Цього дня вiн був сумнiший, нiж учора. Сумнiший чи серйознiший. Вiн напiвсидiв на короткуватому пiдлiтковому лiжечку, спиною упершись у двi поставленi сторчма пухкi подушки, що впиралися своею чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почувае. Чорна шкiра не видавала хворобливостi чи втоми. Тiльки очi були занадто червонi. Поль смiявся, коли першi кiлька разiв Андрюс смiшив його в присутностi татка. Татусь також смiявся, коли Андрюс iз однiею тiльки символiчною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на гумцi, схожим на зменшений помпон на лижнiй шапочцi, показував, як проявляють свiй настрiй домашнi тварини: поросята, кiшки та собаки, як ходить качка, як пiвень стрибае на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотiлося смiятися, або взагалi нiчого не хотiлося.
Його двомiсна палата здавалася просторiшою через ретельно застелене друге лiжко.
– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.
– Його забрали в iншу лiкарню, – вiдповiв Поль i зiтхнув.
– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?
– Бенуа. Його вранцi вивозили на процедури, а ввечерi привозили. Вiн менi тiльки раз прошепотiв «Привiт!» А давай у шашки пограемо?
– Згода, – погодився Андрюс.
– Дiстань iх, вони отам у тумбочцi.
Велика бiла тумбочка iз однiею полицею праворуч вiд лiжка була заповнена книжками та iграми.
Андрюс витягнув шашки, пiдкотив до лiжка легкий столик на колiщатках, розставив шашки на дошцi.
– Ти бiлими, – сказав гiсть.
– Нi, ти – бiлими, ти ж бiлий. А я – чорними.
– Тодi я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армiю.
– Нi, мiй хiд перший! – iз ноткою впертостi, немов iз ним хтось сперечався, заявив Поль.
– Гаразд, тодi сьогоднi чорнi ходять першими! Ходи!
– Зроби хiд за мене. Пiдсунь уперед ось ту, першу з правого краю.
Андрюс посунув чорну шашку. Потiм пiшов своею бiлою iй назустрiч i звiв погляд на Поля.
– Я ходжу тiею ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.
Андрюс знову зробив хiд за Поля.
Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.
– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив вiн.
Андрюс зняв клоунський носик i почухав кiнчик свого власного носа.
– Ну, знаеш, – сказав вiн, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!
– Тодi здавайся!
– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партiю?
Поль похитав головою.
– Нi, руки болять.
Андрюс мало не засмiявся.
– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Вiн подивився на руки Поля, але не побачив iх. Плечi та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.
– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик i опустив погляд на горiшнiй край пледа.
Андрюс акуратно пiдняв його. Синя фланелева пiжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героiв книжки Сент-Екзюперi «Маленький принц». На обох руках, зiгнутих у лiктях, що лежали долонями на животi, виблискували металевi конструкцii-тубуси, водночас вони немов захищали захованi усерединi руки та фiксували iхне положення. Тiльки долонi, що лежали на животi, були вiльнi вiд металевих кiлець.
– Перелом? – зi спiвчуттям уточнив Андрюс.
– Я ж тобi казав, – Поль подивився на вiдвiдувача, як на нетямущого. – У мене кiсточки болять. Хвороба така. Легко ламаються… А цi штучки, це як брекети для зубiв. Коли все буде гаразд, iх знiмуть!
У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевiв запитальний погляд на Поля.
– Мене зараз на пiвгодини заберуть, зачекаеш? – чи то переклав сказане медсестрою, чи вiд себе попросив Поль.
– А як ти хочеш?
– Зачекай! Я ж тобi винен.
Андрюс вiдкотив столик iз незакiнченою партiею в шашки до вiльного лiжка. А сам пiднявся i вiдсунув свiй стiлець убiк. Медсестра з посмiшкою пiдтягла пледа пiд саму шию Поля, потiм нахилилася i натиснула на педаль унизу лiжка. Пiсля цього вiдчинила дверi в коридор i вивезла хлопчика прямо на лiжку з палати.
За вiконцем темнiло. Андрюс зачинив дверi палати i залишився всерединi, в цiй лiкарнянiй тишi, зовсiм сам. Чомусь стало холодно, i вiн зняв зi спинки стiльця свою куртку, одягнув. Вiдчуття холоду залишилося, але перестало бути фiзичним. Холод немов перебрався з повiтря в тiло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнаковi. Чогось, що зробило б цю лiкарню i цю палату знайомiшою та зрозумiлiшою.
Андрюс склепив повiки. І вiдчув, що тепер холод проймае його наскрiзь. Не просто холод, а два рiзних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовнi дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальцi рук.
– Це просто зима, – прошепотiв собi Андрюс, знову розплющивши очi та намагаючись пояснити свiй стан рацiонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.
За дверима палати в коридорi хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, вiдразу ж розвiявся. А на обличчi разом iз виразом полегшення з’явилася усмiшка, бо згадалося – i не випадково – його едине перебування в лiкарнi, в дитячiй лiкарнi, куди його привезли з двостороннiм запаленням легенiв. Згадалася палата на шiсть хворих, кашляючих чоловiчкiв. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою пiд очима, прикрашеними зморшками.
– Андрюкасе, вип’еш другий кухлик гарячого киселю? – ii голос прозвучав у пам’ятi так само чiтко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаеш?»
Звiсно, вiн зачекае. І не тому, що Поль, а точнiше, його тато, дещо Андрюсовi винен. Вiн чекатиме, бо iнакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якоi вiдвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю нi з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скутi руки – практично в прямому сенсi, коли у людини немае свободи руху, то едине, що може принести радiсть чи хоча б вiдволiкти, це розмова.
Пiвгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла лiжечко на колiщатках назад у палату разом iз його «пасажиром». Припаркувала на колишне мiсце i знову натиснула на педаль фiксацii колiс, – своерiдне ручне гальмо лiжка.
– Ну як там процедури? – спитав привiтно Андрюс.
– Я не на процедурах був, – Поль ледь помiтно хитнув головою. – Мене наскрiзь оглядали через якийсь апарат. Щось замiряли.
Андрюс розумiюче закивав.
– Я вже втомився, тому можеш iти, – додав Поль i позiхнув упiврота.
Андрюс пiдвiвся зi стiльця, зробив крок до дверей i зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напiвсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.
– Ой, вибач! Там, у тумбочцi, вiдчини! На другiй полицi.
Андрюс сiв навпочiпки перед бiлою тумбочкою. Побачив на стосi книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усерединi лежали двi банкноти по двадцять евро.
– Татко сказав, щоб ти сьогоднi взяв двадцять, а другi двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.
Сховавши двадцять евро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчиковi, котрий вже заплющив очi, i тихенько вийшов iз палати.
Повертатися додому з двадцятьма евро заробiтку в кишенi не хотiлося. Тим бiльше, що пiслязавтра треба платити господинi квартири за мiсяць. Грошi на квартиру iз самого початку вiдкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловiк мае заробляти бiльше за дружину. Принаймнi так Андрюсовi думалося. Вона точно заробила сьогоднi не менше сорока евро: двадцять за собаку i двадцять – за арабську дитину. А вiн – тiльки двадцять, i тiльки за дитину. Може, треба i йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!
Андрюс усмiхнувся, уявивши себе з таксою на повiдку.
Ноги самi привели його до вхiдноi арки. Навпроти, через дорогу, червонiв фасад кафе «Ле Севр», пiдсвiчений трьома настiнними лiхтарями, в обох його вiкнах, що виходили на вхiдну арку шпиталю, свiтилося. Інший бiк вулицi дивував тишею та безлюднiстю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дiйшовши двох метрiв до «зебри» пiшохiдного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навiдувати своiх близьких хворих пiсля закiнчення робочого дня. Хтось iз квiтами, хтось iз гостинцями в пакетах.
«Посиджу ще», – вирiшив, недовго думаючи, Андрюс i, перейшовши вулицю, пiрнув у кафе.
Той же пошарпаний життям бармен i знову в мiшкуватому светрi, тiльки цього разу – темно-синього кольору, за стiйкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.
– Un cafе,[18 - Одну каву (франц.)] – на ходу зронив йому французькою Андрюс i пiдiйшов до вiльного столика пiд стiною справа.
Поки йшов, вiдчув на собi напруженi погляди двох братiв-албанцiв, котрi сидiли так, аби iх та iхнiй поставлений перед столом на пiдлозi прочинений саквояж iз виставленими назирцi клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших вiдвiдувачiв Андрюс в обличчя не впiзнавав. Хоча щонайменше один iз них також сподiвався заробити грошi, вiдволiкаючи тимчасових мешканцiв госпiталю «Нектар» вiд iхнiх недуг. Хлопець iз застиглим презирством на обличчi сидiв за столиком праворуч, обличчям до входу. На стiльцi поруч, також трохи розвернутому в бiк вхiдних дверей, лежали три дерев’янi, яскраво розфарбованi булави для жонглювання, а пiд крiслом – закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! – подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лiкарнянiй палатi?!»
Столик, за яким зазвичай сидiла рудоволоса Сесiль, був вiльний, але на ньому стояла табличка «Rеservе».
Бармен принiс замовлений еспресо.
У кафе зайшли хлопець iз дiвчиною, юнка пiдняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, i тут же потягла хлопця за рукав шкiряноi куртки на вулицю. Як тiльки вони зникли, в кафе зайшли двi елегантнi француженки бальзакiвського вiку. Одна в довгому, нижче колiн, синьому пальтi й такого ж кольору капелюшку, iнша в сiрiй шубцi зi штучного хутра. Дама в пальтi балакала з барменом, а друга почала розглядати вiдвiдувачiв.
Помiтивши у неi в руцi букет i паперовий пакет iз кондитерськоi, в якому, ймовiрно, ховався торт або картонка з тiстечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що цi жiнки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в лiву кишеню куртки i дiстала червоний носик на гумцi. Одягнувши пухнастий «носик», вiн помiтив, як дама вiдразу звернула на нього увагу. І брати-албанцi обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.
Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмiшувати. Вiдпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жiнка в шубцi йде до нього.
Вона присiла поруч i спитала щось французькою.
На обличчi Андрюса з’явилася гiрка усмiшка.
– Pas Fran?ais, – дуже м’яко, прохально вимовив вiн. – English!
