скачать книгу бесплатно
Дама, на його радiсть, перейшла на англiйську.
– Скiльки коштують вашi послуги? – спитала вона.
– Двадцять евро.
– Гаразд, ходiмо! Тут поруч, – сказала i пiднялася з-за столика.
Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» i залишив бiля горнятка плату за каву.
Проходячи повз албанцiв, почув незрозумiле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, i з виразу облич споглядаючих на нього братiв збагнув, що не помилився.
– У вас немае костюма? – спитала на ходу жiнка в шубцi, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.
– Нi.
– У нашоi мами сьогоднi день народження – вiсiмдесят п’ять рокiв, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квiтами та тiстечками. Розвеселiть ii, а ми з сестрою зайдемо пiзнiше! Мама, до речi, знае англiйську! Вона ii все життя викладала!
Вони йшли до якогось iншого корпусу лiкарнi. Андрюса скував страх, вiн гарячково мiркував, як можна розсмiшити лiтню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсiм недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирiшив Андрюс.
Зупинилися втрьох перед дверима до палати.
– Їi звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотiла йому ледi в шубцi, передаючи букет i пакет iз кондитерськоi. – І одягнiть свiй носик!
Андрюс натягнув «носик», зiбрався з духом. У правiй руцi букет квiтiв i пакет, на обличчi перебiльшена клоунська посмiшка. Зайшов i завмер розгублено: перед ним на двох металевих лiжках, що стояли пiд стiнами, лежали й явно спали чи дрiмали двi жiнки. Вiн навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголiв’ям лiвого лiжка – жiнцi, котра там лежала, до вiсiмдесяти п’яти було явно далеко. Пiдiйшов навшпиньки до правого лiжка. Почув ритмiчне дихання сплячоi. Озирнувся на стiлець, що стояв мiж двома бiлими тумбочками, такими ж, як i в дитячому корпусi. Присiв. Іменинниця ворухнулася, немов вiдчула присутнiсть стороннього в палатi. Клоун схопився, вiдсунувши стiлець. Зробив крок до лiжка. Старенька iменинниця, котра лежала пiд ковдрою обличчям до стiни, обернулася тепер до нього, але очi ii ще були заплющенi.
Андрюс став на одне колiно в позу лицаря, котрий зiзнаеться дамi серця в коханнi. Виставив уперед букет тюльпанiв. І тихо заспiвав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you…»
Іменинниця розклепила повiки i спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.
Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» – обличчя iменинницi, що не видавало ii справжнього вiку, розквiтло усмiшкою.
– Хто послав вас, молодий чоловiче? – спитала вона англiйською, вiдiрвавши голову вiд подушки й узявши в руки букет.
– З Лондона, – гордо сказав Андрюс i тут же пошепки додав: – Вашi доньки!
– Вони в Лондонi? – засмутилася iменинниця Івонн.
Андрюс заперечливо похитав головою i показав поглядом на дверi. Потiм, озирнувшись на все ще сплячу сусiдку Івонн по палатi, зашепотiв:
– Даруйте, я не знаю, як вас розсмiшити… Я завжди смiшу тiльки дiтей!
Прошепотiв i тут же про це пошкодував, позаяк погляд iменинницi миттево став серйозним i вимогливим.
– А як ви смiшите дiтей? – пошепки спитала вона, пiдперши рукою голову та встромивши лiкоть у подушку.
– Ну, показую iм рiзне.
– А ви хiба не знаете, що коли людинi виповнюеться вiсiмдесят, то ii емоцiйне сприйняття свiту вiдповiдае сприйняттю свiту п’ятирiчноi дитини? Що ви показуете п’ятирiчним? – спитала вона i знову всмiхнулася.
Андрюс розслабився. З почуттям гумору в iменинницi явно було все гаразд.
Вiн присiв навпочiпки, нахилив голову, пiднiс тремтливi кулачки до рота i затремтiв усiм тiлом.
– Наляканий iжачок? – спробувала вгадати iменинниця.
Андрюс кивнув.
Івонн залилася безгучним смiхом. Потiм попросила покликати своiх доньок.
Андрюс iз полегшенням прочинив дверi в палату. Жiнки зайшли.
– Зачекайте в коридорi, – дружньо попросила його дама в шубцi.
Вона вийшла до нього через кiлька хвилин.
– Дуже дякую, – сказала i простягла двадцять евро. – У неi чудовий настрiй!
– А чим вона хворiе? – з ввiчливостi запитав Андрюс, ховаючи грошi в кишеню куртки.
– Рак, – не прибираючи посмiшки з обличчя, вiдповiла дама. – Але вчасно помiтили! Тому все буде добре!
Вона кивнула Андрюсовi ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.
Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освiтлений трьома настiнними лiхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув лiворуч i пiшов до метро.
Роздiл 35. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
– Немае нiчого дурнiшого, нiж сидiти i чекати смертi! – Рената важко зiтхнула, повернувшись на свою половину вiд дiда Йонаса.
Ось уже майже тиждень минув вiд дня смертi пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарiв, як за цiлий рiк. Його рухи стали млявими i непевними. Плечi з прямих i могутнiх перетворилися на похилi, з’явилася сутулiсть, вiн став при ходьбi нахилятися вперед, немов нiс на спинi важкий мiшок iз борошном.
– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – iз розпачем заявила йому прямо в очi внучка, котра зайшла перевiрити, снiдав вiн чи нi.
А той знову не снiдав i тiльки пiд контролем Ренати з’iв варене яйце i зажував його рештками рiздвяного чорного хлiба.
Вiтас, умившись i напившись кави, сiв за ноутбук i щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що iнтернет тут на хуторi не просто слабкий, а уривчастий i «мерехтливий», як недоступна неозброеному оку зiрка. Про зiрку вiн, правда, сказав, коли помiтив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зiрку» на свою адресу. А потiм приставила до «зiрки» слово «мерехтлива» i замислилася.
Певна рiч, було б добре, якби Вiтас хоч словом узяв участь у ii боротьбi з депресiею дiда. Але Вiтас сказав, що працюе, i що дiд розумiе лише мову чарки, а цiею «мовою» Вiтас може з ним балакати лише вечорами.
«Це неправда! – подумала у вiдповiдь на слова Вiтаса Рената. – Дiд нiколи не пив багато! Вiн навiть бабусину наливку розтягнув на кiлька мiсяцiв! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати iншу мову, яка йому пiднiме настрiй i розправить його плечi!»
Але нiякi рятiвнi думки на гадку Ренатi не спадали. І вона сердилася на себе, вiдчуваючи свою безпораднiсть i водночас безвихiдь. Хотiлося втекти, але просто втекти вiд проблем – це все одно, що визнати власну слабкiсть. Ось якби пiти кудись, бо треба! Якби була робота, i вона iздила туди щоранку, а ввечерi поверталася i стикалася iз занепадницьким настроем дiда, то могла б i гримнути на нього! Мовляв, цiлий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома – похоронна атмосфера, хоч самiй лягай i вмирай! Ось тодi б вiн почувався винним i облишив клеiти дурня!
Дiвчина знову пiдiйшла до Вiтаса, поклала руки йому на плечi. Вiдчула через светр тепло його тiла.
– Вибач, що вiдриваю вiд роботи, – сказала вона двозначно, нiби й не дуже вiрила, що вiн працюе.
– Нiчого, – вiн обернувся, пiдняв на неi погляд.
– І багато ти заробиш на комп’ютерi? – раптом спитала вона, помiтивши на монiторi ноутбука вiдкритий сайт онлайн-аукцiону.
– Якщо пощастить – то багато! – впевнено вiдповiв хлопець.
– Щось продаеш?
Вiн кивнув.
– Ну, продавай, – Рената зiтхнула, зняла долонi з його плечей i вiдiйшла. – А коли закiнчиш – можеш до нього зайти? Вiдволiкти?
– Гаразд, – пообiцяв Вiтас. – Тiльки ти поiдь i купи щось, а то ми з твоiм дiдом його запаси вже випили!
Бiльше не вiдволiкаючись вiд комп’ютера, вiн витягнув iз кишенi штанiв двадцять лiтiв i простягнув, не дивлячись, Ренатi.
Новий снiг, що випав, знову став старим. Мабуть, тепло вiд сонця, що визирало iнодi крiзь хмари, трохи розтопило його i змусило додатися у виглядi нового шару до староi снiжноi кiрки.
Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», iхати в Анiкщяй або навiть у ближне мiстечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крiзь лiс пияк Борис iз сусiднiх хуторiв, не займала бiльше пiвгодини, заледве – хвилин сорок.
Рената зупинилася перед своiм червоним «фiатом». Витягла з кишенi куртки ключi вiд машини, потримала в руках i сунула назад.
«Нi, – подумала дiвчина. – Навiщо поспiшати?»
І попрямувала до лiсу, слухаючи долинаючий зi землi хрускiт снiжноi кiрки. Вона ходила iнодi цiею стежкою до Андрiонiшкiса. І навiть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо вiд ближнього до них краю лiсу. Тодi це була iхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навiть в Андрiонiшкiс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся iхня родина, всi пращури, крiм прапрадiда, котрий загинув на Першiй свiтовiй десь далеко в Бельгii чи Голландii. Про нього iнодi згадувала Северюте, коли Рената ще пiд стiл могла зайти, не пригнувши голiвку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадiда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?
«Треба знайти його свiтлину, адже вона десь була! Знайти i поглянути зараз, чи схожi вони з прапрадiдом сьогоднi?» – мiркувала Рената.
Вона вже йшла лiсом. Лiсовий запах, приправлений морозцем, лоскотав нiздрi. Тiеi староi стежки, либонь, давно вже немае. А якщо й залишилися вiд неi якимось дивом слiди, то схованi вони зараз пiд снiгом.
Спробувала згадати: коли востанне Бориса з сусiднiх хуторiв бачила? Обличчя його – опухле, з синюватими мiшками пiд очима – згадала. Згадала, як заходив вiн ранiше до дiда то грошi позичити, то про полiтику погомонiти. Але навiть якщо заходив побалакати, то пiд кiнець розмови все одно просив грошей. А потiм дiд його прогнав. Навiть на порiг не пустив. Що його так розлютило – не пам’ятала. Чи то дiд вирiшив, що Борис щось у них iз двору вкрав, чи щось iнше зробив. Але вiдтодi Бориса вже не бачила. А скiльки рокiв минуло? Може, три чи чотири.
Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лiвiй долонi щось кольнуло, i Рената всмiхнулася: це ii долоня згадала, як тримала вона руку бабусi, а бабуся вела ii, маленьку Ренату, в Андрiонiшкiс. Спочатку на цвинтар, де бабуся всi могили родичiв до ладу приводила та наново прикрашала, а потiм далi, в центр мiстечка, де цiла вулиця грюкала дверима маленьких магазинчикiв i крамниць. І вже там Северюте, мiцна та жвава, незважаючи на вiк, заповнювала звiльненi вiд квiтковоi розсади торби печивом i всiлякими смаколиками, щоб не повертатися додому з порожнiми руками.
