скачать книгу бесплатно
В останнi днi снiг немов зумисне починав падати годинi о шостiй ранку, щоб до полудня вiд нього i слiду не залишилося. Але в шостiй-сьомiй ранку, коли правильнi парижани вибiгають у своi кафе, вiн падав. Падав i на мiсто, i на городян.
Андрюс намагався пройти цi сто метрiв до булочноi швидше, нiж зазвичай, але насправдi сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочнiй не помiщалася. Але рухалася вона швидко i вже через мить-другу вiн опинився всерединi, змахуючи долонею з потилицi снiжинки, якi ще не розтанули.
– У нас залишилося триста сiмдесят два евро, – спокiйно оголосила йому Барбора за снiданком. Оголосила i, не дочекавшись вiдповiдi, вiдламала ще шматочок багета i, вмочивши його краечок у слоiк зi сливовим джемом, вiдправила до рота.
– Усе буде гаразд, – запевнив ii Андрюс. – Давай домовимося, що про грошi будемо розмовляти не ранiше обiду! Щоб не псувати ранок!
Вiн перевiв погляд на вiкно, за яким усе ще падали снiжинки, але тепер iх було набагато менше.
– Ранок грошима не зiпсуеш! – вiдповiла з усмiшкою Барбора. – Це я так, щоб ти пам’ятав!
На площi Републiк знову кружляла карусель. Коники та вiслючки пiдiймали й опускали дiточок, якi захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проiздили повз. Поруч знову стояли мами та нянi. Іншi мами та нянi чекали черги повозити своiх малюкiв, жадiбним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цiеi величезноi, чарiвноi й яскравоi «дзиги».
Як тiльки Андрюс одягнув червоний нiс, хлопчисько-китаець, обернувшись, закричав: «Сяочао!» i заплескав у долонi.
Іншi дiти, а за ними вже й мами з нянями, вiдволiклися вiд каруселi, й Андрюс негайно сiв навпочiпки i пiшов по колу смiшною качиноi ходою, похитуючись iз боку на бiк i лише якимось дивом не падаючи на мокрий вiд талого снiгу асфальт.
П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсовi майже сiм евро i трохи втоми.
Хлопчисько-китаець у надутiй жовтiй куртцi, той самий, що перший упiзнав Андрюса i закричав «Сяочао», пiдбiг i, задерши голiвку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здiйснилися. Шибеник помацав нiс, i посмiшка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Вiн знову радiсно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.
– Льо клунi! – витлумачила вона французькою.
– А так, клоун! – закивав Андрюс. Потiм пiдстрибнув смiшно, чим знову привiв у захват присутнiх навколо нього малюкiв, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився i подався в бiк рю Рене Буланжер, на ходу кiлька разiв обернувшись i помахавши рукою.
– Пiсля бульйону – прогулянка околицями! – заявила Барбора. – Будемо шукати новi мiсця!
– Для моеi клоунади? – спитав Андрюс.
– Нi, для моеi полуденноi кави!
До бульйону дуже добре пiдiйшли вчорашнi круасани, щедро намазанi всерединi паштетом. Паштет сподобався Барборi своею цiною та намальованою на етикетцi качкою. Уявити собi качку, утрамбовану в маленький скляний слоiчок вартiстю сiмдесят евроцентiв, змiг би тiльки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборi також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан iз паштетом в горнятко з бульйоном i вiдправляла в рот. Смак курячого бульйону змiшувався з уявним смаком уявноi качки з паштету та викликав у Барборi, котра ранiше не переживала «буддистськi» емоцii, – спокiйну та радiсну байдужiсть до навколишнього свiту.
– Про що задумалася? – поцiкавився Андрюс.
– Я? – спохопилася Барбi. – Та нi про що! Тут поруч е гарний парк iз йогами. Я, либонь, про йогiв задумалася…
– Хочеш зайнятися йогою?
Дiвчина стенула плечима.
– Рокiв через двадцять. Там, у парку, молодих йогiв не було.
– А цi йоги в парку – iндуси?
Барбi на мить заплющила очi, немов намагаючись вiдновити в уявi картинку ранiше побаченого, i заперечливо похитала головою.
– Нi, французи та китайцi. І тренер у них – китаянка. Їй рокiв… – Барбi кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зi стелi. – Навiть i не скажеш, скiльки iй рокiв… Це, мабуть, тому, що вона йогою займаеться. Може, iй вже рокiв сто!
– Це тому, що вона китаянка! – Андрюс дожував хвостик круасана. – Тiльки китаець може здогадатися, скiльки рокiв iншому китайцевi! Мене сьогоднi один маленький китаець впiзнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся – важко сказати! До речi, знаеш, як буде клоун китайською?
– Як?
– Сяочао!
– То ти, виявляеться, мiй улюблений сяочао! – Барбора всмiхнулася.
Через пiвгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвiль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересiчнi й одноманiтнi. Андрюса дивували розчахнутi вiкна. Все ж не так уже й спекотно на вулицi. Та й опалення грошей коштуе! А вони мало не висовуються з вiкна з цигаркою чи кавою! Щоправда, цi «вони» не завжди були схожi на справжнiх французiв. Може, справжнi французи взимку вiкна не вiдчиняють?!
– Поглянь! – радiсно вигукнула Барбора.
Вони зупинилися на тротуарi бiля двох сходинок, що пiдiймалися до коричневих вхiдних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, пiвметра для перехожих, хтось склав непотрiбне домашне начиння i меблi: мiкрохвильовку, старий кубик-монiтор вiд комп’ютера, два стiльцi, дитяче лiжечко i кiлька картонних коробок з-пiд бананiв.
– Перевiримо? – запропонував Андрюс.
Барбора скривила губки.
– Мiкрохвильовка у нас е, а по картонках ритися нам ще зарано – ми ж не бездомнi!
– Тодi чому ти так зрадiла, побачивши цю купу? – здивувався Андрюс.
– Тому, що це – типовий Париж! Я б також так хотiла жити! Виносиш iз дому те, що тобi не треба, i купуеш нове!
– Тебе iнодi не збагнути! – по-доброму промовив Андрюс.
– Зате ти менi завжди зрозумiлий, сяочао! – Барбi взяла Андрюса за руку i потягнула далi провулком. – Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!
Роздiл 15. Анiкщяй
Маленький червоний «фiат» ледь не влетiв у зад автобусу «Каунас-Анiкщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав i перехожих, i пасажирiв автобуса, котрi вiдразу ж прилипли до вiкон, i водiя маленькоi машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своiх долонях, наче воно було рятiвним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проiхавшись по пiдмерзлому, слизькому асфальтi. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, i «фiат» рушив iз мiсця, але тут же «причалив» до бровки i застиг iз увiмкненою аварiйкою бiля невисокоi гiрки снiгу, явно зсунутоi на тротуар трактором або грейдером. Рената вiдпустила кермо. Глянула через вiкно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водiй пiдняв кришку бiчного багажного вiдсiку, i кiлька чоловiкiв стали вивантажувати звiдти квадратнi картоннi коробки. Дiвчина так захопилася нагляданням за ними, що не вiдразу помiтила Вiтаса, котрий уже наближався до ii «фiата».
Дверi, через якi дiвчина дивилася на автобус, вiдчинилися, i Вiтас опустився на пасажирське сидiння поруч. Сiв спочатку спиною до Ренати i постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий снiг.
– Привiт! – сказав вiн, розвернувшись i сiвши зручнiше. – Ти чого така блiда?
– Знаеш, я трохи в твiй автобус не врiзалася! – зiзналася Рената.
– То це ти гальмувала? – Вiтас широко вибалушив очi, сповненi подиву.
Рената кивнула.
– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась i про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!
– А про що задумалася?
На обличчi дiвчини з’явився сумнiв, буцiмто вона не могла вирiшити вiдразу: казати йому, чи нi?
– Про тебе задумалася, – зiзналася нарештi. – Точнiше – про нас i про Італiю…
Вiтас усмiхнувся. Слово «Італiя» нiби пiдняло його над сидiнням машини.
– І що ти про нас i про Італiю подумала? – продовжив допитуватися вiн.
Рената зiтхнула.
– Потiм скажу!
Асфальтова стрiчка дороги бiгла вперед спочатку рiвною смугою, а потiм, пiсля повороту, коли «фiат» з’iхав iз головноi дороги на бiчну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то лiворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зi старим кладовищем i кiлькома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотнiй занедбаний хутiр. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин iз п’ять по насипнiй, вже не асфальтовiй дорожнiй стрiчцi, покритiй втоптаним снiгом, що виблискуе на холодному зимовому сонцi, якому, здавалося, в цей пiсляобiднiй час також не дуже гаряче на сiрому, наче навiть промерзлому безхмарному небi.
Дуже скоро вiд насипноi, покритоi втоптаним снiгом гравiйки вiдокремилася особиста колiя Ренати i вона акуратно спрямувала свiй маленький «фiат» далi, до будинку. І зупинила машину в самому кiнцi колii, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кiркою рiвним снiгом. На тлi темно-сiроi торцевоi стiни великоi комори червона машинка виглядала так яскраво та несподiвано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.
Перед дерев’яним порiжком обiйстя Вiтас забарився. Почав старанно збивати снiг iз черевикiв, хоча снiгу на них уже не було.
– Ти що, дiда Йонаса боiшся? – всмiхаючись, спитала Рената.
– Нi, що ти! – Вiтас вiдволiкся вiд черевикiв. – Але вiн якось дивно дивився на мене тодi, «Шенгенськоi ночi»!
– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Вiн на всiх так дивиться, бо мае зiр поганий. Та й очi його всiм здаються занадто великими i невдоволеними, це – через лiнзи окулярiв! Гайда!
У коридорi ближнiми до виходу стояли чоботи дiда Йонаса i бiля них виблискувала калюжка талого снiгу. Отже, виходив на двiр, поки внучки вдома не було.
Роззувшись, обое пiшли на половину Ренати. Вiтас тiльки озирнувся на багато разiв перефарбованi дверi, що провадять до дiда Йонаса, в його життевий простiр.
– Щось у нього тихо! – пiдозрiло виголосив Вiтас, сiвши на тапчан.
– А чому у нього мае бути голосно? – здивувалася Рената. – Вiн рок не слухае, телевiзор не дивиться! Люди похилого вiку взагалi намагаються жити непомiтно для оточуючих!
– Авжеж, – погодився Вiтас, але по його погляду Ренатi стало зрозумiло, що думае вiн уже про щось iнше. – То через якi думки ти мало в мiй автобус не врiзалася? – спитав вiн пiсля короткоi паузи.
Рената присiла поруч, закинула руку Вiтасовi на плече, поцiлувала в щiчку. Вiн хотiв уже було обiйняти кохану i поцiлувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.
– Ти хочеш цiлуватися чи дiзнатися, про що я думала?
– Дiзнатися, звiсно! – закивав той i трохи вiдсунувся.
– Я думала, що нам ще зарано кудись iхати, – серйозним тоном промовила вона i глянула йому в вiчi, чекаючи на реакцiю.
– Чому? – щиро перейнявся Вiтас.
– Скiльки часу ми знайомi? – спитала молода господиня половини хутiрського будиночка.
– Ну, майже п’ять мiсяцiв або навiть трохи бiльше!
– А скiльки днiв провели разом? – продовжила вона важливий допит.
Вiтас задумався.
– Сiм? – невпевнено спитав вiн.
– Шiсть, – пiдказала дiвчина правильну вiдповiдь. – А скiльки ночей ми провели разом?
– Три.
– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенгенську нiч» до уваги не береш?
– Не беру, ми ж були з iншими.
– Бачиш, – дiвчина знову всмiхнулася. – Для тебе нiч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нiчого, це, мабуть, у всiх так… Але рiч у тiм, що якщо я поiду, то дiд залишиться сам-один. І якщо вiн занедужае або щось трапиться, то нiкого поруч не буде! Я з ним уже кiлька разiв про Італiю балакала, i про тебе… Йому вже багато рокiв i просто страшно залишатися самому. Я це вiдчуваю.
– Зараз самотнiсть перестала бути страшною, – Вiтас стенув плечима. – Є мобiльник, е iнтернет, е, врештi-решт, «скайп», яким можна з усiма в свiтi контактувати.
– Знаеш, у нас тут iнодi зникае електрика. Три тижнi тому вiтер звалив гiлку сосни на дроти i ми два днi жили при свiчках. Самотнiсть «скайп» не лiкуе!
– То ти хочеш сказати, що в Італiю зi мною не поiдеш? – Вiтас нарештi наважився поставити запитання руба, бо воно вже кiлька хвилин просилося на язик.
Рената заперечно похитала головою.
– А як же ми? Як же нашi плани? – поцiкавився вiн.
– Я поки що звiдси виiхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переiжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозумiло, що вона хвилюеться. Їi очi зволожилися.
– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вiтас. – По-чоловiчому потеревеню! Вiн мене зрозумiе! Його старiсть не мае заважати нашiй молодостi!
Рената явно не очiкувала таких слiв i негайно нiчого вiдповiсти не змогла.
– Точно, – осмiлiв Вiтас. Пiднявся з дивана. – Я пiду i побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обiдом зайнятися.
І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспiшив до виходу в коридор.
Зупинився перед зеленими, багато разiв фарбованими дверима. Постукав. Не почувши вiдповiдi, взявся за ручку, потягнув на себе. Дверi подалися, прочинилися, i Вiтас зазирнув у щiлину. Побачив у лiвому кутку кухню з маленьким вiконцем, столиком i висячими на стiнi пательнями i кришками для каструль. Побачив вiкно кiмнати – бiльше за кухонне. Стiл пiд ним. Чайне горнятко i закриту книжку. Праворуч вiд столика i стiльцiв – прикрашена iграшками ялинка.
Прочинив дверi ширше i зазирнув у правий бiк кiмнати. Там, на старiй канапi, на боцi спиною до стiнки й обличчям до вiкна дрiмав дiд Йонас, трохи пiдiбгавши ноги.
Вiтас ступив у кiмнату та зупинився. Тут, на цiй половинi будинку, йому в нiс вдарив iнший, незнайомий запах. На половинi Ренати повiтря здавалося стерильним, очищеним вiд будь-яких ароматiв i запахiв. Тут же запах був присутнiй, i чим бiльше Вiтас намагався збагнути його, тим складнiшим i багатопричиннiшим вiн здавався. Коли Вiтас дивився на сплячого дiда Йонаса, то в запаху з’являлися вiдтiнки староi шкiри – тапчан, на якому лежав дiд, був оббитий коричневою шкiрою. На ближньому до дверей кутку шкiра була протерта до дiрки. Коли Вiтас перевiв погляд знову на кухоньку, то вiдчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якiй живуть мишi. Але коли зупинив погляд на вiкнi, то запахи зникли, немов у якiйсь дуже розумнiй комп’ютернiй грi, немов запах був пiдказкою вiку чи призначення предмета, на який падав погляд.
Вiтас хитнув головою. Захотiлося вийти звiдси. Цей свiт був йому чужим, занадто старим, напiвмертвим. Але все ж вiн зайшов сюди смiливо i з конкретною метою – погомонiти з дiдом, сказати йому, що вiн не може i не мае права вирiшувати за внучку, що iй робити, а що – нi!
Вiтас наблизився до канапи. Пiд його ногами рипнула дошка пiдлоги, i дiд Йонас розплющив очi.
Глянув на Вiтаса невдоволено та здивовано. Повiльно, крекчучи, сiв на тапчанi.
– Добридень, – поспiшив сказати Вiтас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приiжджав.
– Так, так, – дiд кивнув. – А що, знову треба щось iз кухнi?
– Нi, я хотiв тiльки спитати…
– Ти ж Вiтас, ветеринар! – допетрав дiд Йонас. – Спасибi, що зайшов! Отже, Рената тобi сказала!
