скачать книгу бесплатно
– Ходiмо на кухню, там затишнiше!
Таня завела iх на маленьку кухню зi старою газовою плитою, умивальником, холодильником i квадратним столиком, за яким ледь могли б розмiститися четверо. Однак цього разу iм це вдалося.
Насамперед Таня увiмкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сiли на табуретки.
– За тиждень сто двадцять фунтiв, – сказала вона доброзичливо. – Тiльки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще двi пари живуть, i вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користуеться кухнею. Влаштовуе?
Інгрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудiюс також глипнув запитально на однокласника.
– Це найнормальнiшi умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самi вирiшите: залишатися чи щось iнше шукати! Але дешевше в Лондонi нiчого не знайдете! Ще спасибi Танi скажете, – вiн глянув на господиню з удячнiстю.
Клаудiюс також дивився на неi, на ii волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колiр. Свiтло на кухню потрапляло з вiкна, але позаяк вiкно виходило на вузький бетонний колодязь i на залiзну драбину, що спускалася з рiвня вулицi до вхiдних дверей, то i розгледiти саме примiщення в його подробицях без увiмкненоi пiд стелею лампочки нiхто б не змiг. Ось i волосся Танi здавалося Клаудiюсу то червоним, то темним, то русявим, i не мiг вiн збагнути: чи це гра його зору, ослабленого пiвмороком кухнi, чи ж справдi дiвчина так часто мiняла колiр свого волосся, що воно стало пiстрявим i вiдмовилося «слухатися» новоi фарби.
– Гаразд, – видихнула Інгрида.
– Ви, будь ласка, зараз заплатiть, i я вам дам ключi, – наполегливо мовила Таня.
Отримавши грошi, вона пiднялася до чайника, що закипiв на холодильнику.
– Тiльки ви iх не загубiть! – Кiльце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стiл. – І нiкому не вiдчиняйте! В усiх, хто тут живе, е своi ключi!
Інгрида кивнула.
Танi зателефонували на мобiльний, i вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися ii.
– Ось бачите, навiть без застави, – сказав вiн iз гордiстю.
– А вона господиня? Вона що, росiянка? – зацiкавився Клаудiюс.
– Нi, господарi – араби, вони десь за кордоном, у Туреччинi. А вона у них орендуе та перездае. Інодi i сама тут ночуе.
– Де ночуе? – здивувалася Інгрида. – Тут же всього три кiмнати, й усi вони зайнятi!
– Не знаю, може, на кухнi. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!
Через пiвгодини повернулася Таня.
– Пощастило вам, – сказала. – Тут ще одна пара хотiла вашу кiмнату винайняти. Але я iх в iншому мiсцi поселила. У знайомих.
Роздiл 6. Дорога на Августiв.[4 - Августiв – мiсто в пiвнiчно-схiднiй Польщi, на рiчцi Нетта.] Пiдляське воеводство
Скiльки там тiеi Європи?! Вiн ii вже пройшов iз кiнця в кiнець десятки разiв! І до своеi дерев’яноi ноги, i з нею. Найбiльше йому подобалася колись Пруссiя, Схiдна Пруссiя. Вона була майже рiдною, як двоюрiдна сестра. Знав ii якщо не з народження, то вже явно з молодих рокiв i до того дивного моменту, коли вона розчинилася в iсторii. Цей момент тривав достатньо довго, кiлька рокiв Кукутiса не вiдпускало вiдчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеноi капусти та гороху. У великому казанi, що висить на гаку над багаттям. Запах цiеi зупи наздоганяв Кукутiса то на однiй дорозi, то на iншiй. А той единий раз, коли вiн потрапив у Кенiгсберг, ноги занесли його в самiсiньке черево Схiдноi Пруссii – ресторан «Блутгерiхт» у погребi королiвського замку. І вiн, напившись пива i наiвшись перцевих клопсiв,[5 - Кенiгберзькi клопси – м’ясна страва нiмецькоi кухнi, що складаеться з кiлькох котлет, политих каперсовим соусом.] нiяк не мiг i не хотiв iти звiдтiля. Сидiв i все милувався люстрами та пiдвiшеними вiтрильниками, i торцями великих бочок iз родинними гербами схiдно-прусських баронiв i зображеннями iхнiх замкiв. І пiшов тiльки, коли над ним у стiйцi фельдфебеля завмер насуплений i вусатий офiцiант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung».[6 - Час (нiм.). Порядок (нiм.).] І тодi, розумiючи, де вiн перебувае й як тут ставляться до коротких слiв, Кукутiс устав i насилу пiднявся крутими схiдцями з пiдвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Схiдноi Пруссii. Минали роки, i вiн знову i знову заходив у прусськi села та мiстечка, бачив iх, чув iх, хапав носом запахи iхнiх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змiнилося. Вони зникли. Звiялися пруссаки, немов в один момент зiбрали своi манатки та запахи i пiшли. Ось так жили собi столiттями, зустрiчалися на шляху, всмiхалися своiми особливими дрiбними посмiшками. Першими i голоснiше за всiх на всю Європу вiдсвяткували винахiд барона Карла Фрiдрiха Крiстiана Людвiга Драйз фон Зауерброна – механiчну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрiбненням ножами м’яса для клопсiв, здрастуй, нове, комфортне життя! Але нi, недовго вони радiли появi механiчноi м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стiйцi фельдфебеля, насуплений i вусатий або навпаки – хитро усмiхаючись, безвусий. Встав i сказав: «Es ist Zeit».
І вони пропали. Зникли безвiсти. Коли Кукутiс уперше задумався про це, проходячи через колишнi прусськi землi, i спитав у зустрiчного поляка, куди подiлися прусси, той вiдповiв: «Їх убили литовцi!» Поляк, мабуть, литовцiв не любив i в Кукутiсi також литовця визнав. Тому так i сказав. А Кукутiс спочатку повiрив. Вiн згадав, що йому казали про пруссiв литовськi селяни. А торочили вони, що прусси не вмiють любити i тому в них майже не бувае дiтей. І справдi, жодного разу ранiше, проходячи через прусськi села та мiстечка, вiн не бачив дiтей, не чув дитячих голосiв i смiху. «Вимерли?» – перепитав вiн. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозумiло, чому й сама Пруссiя зникла. Розтягнули ii по шматках поляки та росiяни. Ну, литовцям також шматочок дiстався – Мемельланд, але вiн i так був литовським. Хоча до литовцiв був вiн i шведським, i тевтонським, i лiвонським. Однак коли Мемельланд став литовським i повернув собi назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссiв. Нiмцi були, поляки були, навiть цi дивнi мемельландери, котрi розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссiв не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссiв литовцi вбили. Історiя ж свiдчить, що якщо один народ убивае iншого, то земля убитого народу вiдразу ж переходить до народу-вбивцi, але й недобитi залишки вбитого народу продовжують собi тихенько жити на околицях. Але ж немае на околицях Литви жодних пруссiв. І землi у Литви бiльше не стало.
Їi як було мало, так i залишилося мало. Хоча в старi часи, багато столiть тому, Велике князiвство Литовське було найбiльшим панством Європи, в яке, до речi, й усi прусськi землi входили. І було тодi Європi в цьому князiвствi затишно. І полякам, i пруссам, i тим малим народам, якi ще не вигадали, як себе називати.
За спиною Кукутiса несподiвано зафиркав кiнь, це вiдвернуло його вiд пiших роздумiв, i ступив вiн злякано вбiк, поступаючись тваринi дорогою.
– Пру! – гукнув до коняки чолов’яга i потягнув вiжки на себе, вiдхилившись назад. Вiдсахнулися вiд його розкритого рота снiжинки, що летiли вниз.
– Siadaj![7 - Сiдай (пол.).] – Чоловiк заклично вказав Кукутiсу рукою на вiз.
Старий пiдiйшов, незграбно пiдстрибнув, вiдштовхнувшись здоровою ногою i вiдвiвши трохи вбiк дерев’яну. Сiв боком, обернувся до вiзника, кивнув на подяку.
Вiзник стьобнув рябу коняку коротким батогом, i вiз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собi насторожило Кукутiса. Вже зустрiчалися йому в життi безгучнi вози, що везли пiдiбраних випадкових попутникiв у вiчнiсть, з якоi немае вороття. Траплялися 1918-го, коли вiйни вже майже не було, але не було й iжi. І тодi села вибирали вiзника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипiли, i вiдправляли на найближчу путь, аби вiзник пiдiбрав якогось мандрiвника молоденького, вбив, голову вiдрiзав i викинув, а тiло в село на iжу привiз. Тiло без голови й обробляти легше. Голова ж вiдволiкае, змушуе вдивлятися, замислюватися: звiдки людина прийшла, якого роду, якого кольору очi?
Кукутiс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетiв з воза на вибоiнi. Однак встиг помiтити, що колеса пiд возом були вiд автомашини.
Небо попереду свiтлiшало. Снiговi хмари вичерпалися, весь свiй запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снiгом, але вiн на нiй не затримувався, раз по раз оголював гострi, вичавленi ще восени iншими колесами краi колii, замороженi зимовим повiтрям.
– Тобi куди треба? – спитав, не обертаючись, вiзник.
– Прямо, – вiдповiв Кукутiс. – У Париж.
Вiзник озирнувся. На губах з’явилася посмiшка.
– Це ж далеко, за Варшавою! А навiщо тобi туди?
– На похорон.
– Спiзнишся!
– Нi. Вiн ще не вмер.
– Хто?
– Покiйник. Небiжчик ще живий…
Вiзник стенув плечима й обернув свiй погляд на рябого коника, що тягнув вiз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, i той побiг швидше, через що i вiз затрясло веселiше на мерзлому грунтi, i Кукутiса кiлька разiв пiдкинуло, та так, що вiн мало спиною на солому не беркицьнувся.
«Хоче, щоб я не спiзнився?!» – подумав про вiзника Кукутiс, сильнiше вхопившись руками за бiк воза, на якому сидiв.
Роздiл 7. Париж
Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Вiдразу ж навпроти кав’ярнi, перед якою смаглявий магрибинець пiдмiтав вулицю. Водiй увiмкнув свiтло в салонi, та злежала за нiч маса пасажирiв заворушилася, стала розпадатися на людськi одиницi, що лиш прокидалися.
Андрюс розплющив очi. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити ii не хотiлося. Хоча мрiя дiвчини – прокинутися в Парижi – тепер була за кiлька миттевостей вiд реальностi. Й усе ж Андрюс тягнув цi митi, розтягував iх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспiшно i, слава богу, неголосно, пiдiймалися зi своiх мiсць iншi пасажири.
Вiн озирнувся, намагаючись побачити кiлька знайомих облич, тих, хто сiдав разом iз ними у Вiльнюсi в цей автобус. Але, дивна рiч, пасажири виходили та входили дорогою в рiзних мiстах Польщi та Нiмеччини. І, мабуть, iз литовцiв, котрi сiли в автобус у Вiльнюсi, тiльки вони удвох iз Барборою й доiхали до Парижа. Решта зiйшли ранiше, а iхнi мiсця зайняли поляки, словаки та нiмцi. Тепер вони стояли пiд автобусом i чекали на своi наплiчники та саквояжi, захованi в багажному вiдсiку. А водiй не поспiшав. Вiн усе ще сидiв за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, i намагався додзвонитися комусь по мобiльному.
– Доброго ранку, – прошепотiв Андрюс у вушко Барборi.
І та розплющила повiки.
– Париж тебе вiтае! – сказав вiн iй i показав поглядом за вiкно автобуса.
А за вiкном у цей час повзли вгору по вiтринi кав’ярнi захиснi залiзнi жалюзi. Всерединi вже горiло свiтло, i в мiру пiдняття цих жалюзi вулиця пiд вiтриною ставала все свiтлiшою та свiтлiшою.
– Для нас вiдкрили кав’ярню! – прошепотiв Андрюс. – Гайда?
Вона кивнула.
Забравши два наплiчники, мандрiвники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.
Магрибинець, що тепер стояв за барною стiйкою, запитально зиркав на Андрюса.
– Кава i круасан. Два! – замовив юнак.
Магрибинець кивнув i вийшов iз кав’ярнi. Вони залишилися самi, провiвши його здивованим поглядом.
– Куди це вiн? – здивувався Андрюс.
– Яка рiзниця! Зате ми прокинулися в Парижi, – промовила Барбора. – І тепер будемо тут прокидатися завжди!
Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руцi. Пакет ледь помiтно парував. Бармен висипав на тацю на барнiй стiйцi гарячi круасани. І пiдiйшов до блискучоi нiкельованоi кавоварки.
Автобус, що привiз iх у Париж, повiльно рушив iз мiсця i поiхав, вiдкривши для Андрюса та Барбори протилежний бiк вулицi. Там уже свiтилися вiтрини булочноi та маленькоi продуктовоi крамнички.
Бармен подав каву та круасани.
– Мерсi! – подякував йому Андрюс.
Бармен вiдповiв довгою та незрозумiлою фразою.
Андрюс i Барбора перезирнулися.
– Як гадаеш, що вiн сказав? – спитала дiвчина.
– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.
– Нi, вiн же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою ранiше цього не зробили?
– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли вiн був, займалися коханням, а не французькою…
– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..
– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.
Роздiл 8. Анiкщяй
Мiстечко здалося Ренатi цього разу навiть меншим, нiж зазвичай. Немов вiд морозу зiщулилося. Свiй маленький, майже iграшковий «фiат» вона залишила бiля цукернi.
Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стримiють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в iхньому маленькому Анiкщяi збудувати найвищий костел у Литвi? Чому в Анiкщяi? Але спитати вже нема в кого, всi, хто загадав i збудував, давно янголи i давно там, на небi!
Рената перенесла погляд зi шпилiв башточок костелу на веселе, не затьмарене нi хмарами, нi снiговими хмарами зимове небо.
І тут радiсний спокiй порушив дзвiнок мобiльника.
– Вiтаю! – пролунав бадьорий голос Вiтаса, немов вiн тiльки-но вистрибнув з-пiд холодного душу. – Даруй, я сьогоднi не приiду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачiв на квартиру! Ти вже речi зiбрала?
– Нi, не зiбрала.
– А з дiдом побалакала?
– Увечерi побалакаю.
– Ти чимось заклопотана?
– Так, – зiзналася Рената. – Менi не дуже й хочеться iхати!
– Але ми ж вирiшили! – вигукнув Вiтас. – Твоя машина, мiй бензин, наше майбутне!
– Гарно, – спокiйно вiдреагувала на пишномовнiсть Вiтаса Рената. – Ти б мiг стати спiчрайтером у президента!
– Може, й буду! Тiльки не у нашого! Вранцi зателефоную, а завтра до вечора приiду. О’кей?
Потiм у маленькiй затишнiй кав’ярнi на вулицi Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила i дивилася у вiкно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляе будинками, не визнае прямих лiнiй i прямих кутiв, таку типову для маленького мiстечка Анiкщяй, бiля якого вона виросла пiд наглядом дiдуся Йонаса та бабусi Северюте. Згадала себе шестирiчною. Тодi дiдусь був молодший i не такий замислений, як зараз. Тодi у нього був кiнь i вiзок, на якому вiн iздив у мiсто. Тодi вiн був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а вiн хитро посмiхався. Й iнодi робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселi, яку сама i наводила. Через цю чистоту дiд Йонас улiтку залишав черевики на порозi та заходив у господу в шкарпетках або босонiж. Бабуся якось вирiшила, що Рената любить пирiжки з яблуками i пекла iх щотижня в суботу. Пирiжки були смачнi, але дiдовi вони подобалися бiльше, нiж Ренатi. І вiн намагався з’iсти iх бiльше, нiж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкiсть, витягнувши гарячi пирiжки та закликавши Ренату на кухню, не вiдходила вiд столу, поки внучка не з’iсть стiльки, скiльки може. І тiльки пiсля того, як дитина вимовляла жалiбним голосом: «Бiльше не можу!», тiльки тодi Северюте кликала дiда, але наодинцi з рештою пирiжкiв його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срiбну чарочку. Адже колись вона вирiшила, що дiд Йонас любить наливку, i стала робити ii з вишень, слив i малини. І дiд Йонас справдi полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як ii ж пирiжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодноi, з льоху, наливки теплий пирiжок – бiльшого задоволення для Йонаса й не iснувало.
А коли Северюте не повернулася з лiкарнi, все в iхньому життi з дiдом змiнилося. Час пирiжкiв iз яблуками минув i бiльше не повертався. Щоправда, в погребi ще стояло кiлька бутлiв iз наливками, i дiд щовечора навiдувався туди зi скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срiбна чарочка кудись згинула, i скiльки не намагався дiд Йонас, а знайти ii так i не змiг. У льох вiн вiднiс стiлець, щоб не пiдiймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собi скляночку, посидить, помiркуе.
Якось Рената перелякалася, коли раптом помiтила, що час наближався до пiвночi, а дiда ще вдома немае. У льох вiн пiшов близько сьомоi! Тринадцятирiчна на той момент дiвчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дiдусь помер, i вiд жаху ввiмкнула по всьому будинку свiтло та забилася в закуток кухнi. Але потiм раптом подумала, що вiн мiг впасти зi сходiв i вдаритися або зламати ногу. І так лежить i чекае, коли ж онучка прийде йому на допомогу!
Нелегко було Ренатi змусити себе здiйнятися на ноги, але, врештi-решт, озброiвшись лiхтариком i взувши гумовi чоботи, вона таки вийшла з оселi. На порозi зупинилася i прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: iхнiй пес Барсас визирнув iз будки.
«Якщо не гавкае, отже, чужих немае!» – подумала Рената i пiшла смiливiше до льоху, пiдсвiчуючи собi шлях.
Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кiмнату з полицями обабiч стiн i нiшею для картоплi й iнших овочiв у кiнцi примiщення.
Дiд сидiв на стiльцi прямо пiд палаючоi лампочкою спиною до Ренати. Сидiв нерухомо, через що дiвчинка подумала, що вiн мертвий. Затамувавши подих, вона обiйшла його i присiла перед Йонасом навпочiпки, вдивляючись в опущене обличчя.
– Дiду, ти помер? – спитала переляканим голосом.
Голова Йонаса сiпнулася, пiдвелася. Вiн розплющив очi i тут же з його руки випала на пiдлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердiй, затоптанiй до блиску пiдлозi.
– Що? – вирвалося у дiда Йонаса.
– Ти не помер? – прошепотiла внучка.
– Я не помер, – захитав головою дiд. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!
Вона взяла його за руку i повела до сходiв.
Дiд потiм ще кiлька разiв вибачався.
Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиноi наливки i так йому сумно стало, немов знову i цього разу вже, певно, назавжди попрощався зi своею Северюте. Вирiшив сидiти в льосi, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замiсть смертi прийшов сон, а потiм прийшла й онучка, перелякана та блiда.
– А у вас е пирiжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офiцiантки, Рената.
