скачать книгу бесплатно
Коли захотiлося пити, Клаудiюс пiдiйшов до холодильника зi скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаець i пояснив, що за фанти i коли треба платити. Клаудiюс повернувся на мiсце, i тут же iм принесли лiтрову фiгурну пляшку з водою та двi склянки.
– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудiюс.
Інгрида подивилася на нього сумно.
– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тiльки знайти нормальну роботу! І знайти ii самим!
До Іслiнгтона iхали на другому поверсi автобуса, на переднiх сидiннях. Вечiрне мiсто, що пропливало повз iз висоти «даблдеккера», дiяло як заспокiйливi лiки. У Клаудiюса трохи паморочилося в головi. Язик ще вiдчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудiти, але водночас настало умиротворення i навiть десь поруч iз його думками ховалася радiсть вiд того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кiмнатку, де буде майже тепло та затишно i де вони зможуть вiдпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, помiркувати вголос про наступнi кроки з пошуку власного мiсця, власного життевого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою мiстi.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освiтленi кухонним вiкном. За столиком хтось сидiв.
– Добре, що ми вже поiли, – промовив Клаудiюс, витягаючи ключi з кишенi.
У кiмнатцi вони зняли куртки, роззулися, прилягли на лiжко, накрите старим пледом.
– Чимось пахне, – Інгрида пiдняла голову.
Клаудiюс принюхався.
– Сусiди на кухнi курять, – сказав вiн. Нахилився, зазирнув пiд лiжко i раптом зареготав.
– Ти чого? – здивувалася Інгрида.
– Минулi мешканцi свiй антикварiат забули! – Вiн пiдняв iз пiдлоги червону гумову грiлку, наповнену холодною водою.
– Може, залити окропом? – спитав весело в Інгриди.
– Не треба, – вiдмахнулася вона й усмiхнулася. – Ти будеш моею грiлкою!
Роздiл 10. Париж
Рю де Бельвiль котилася вниз у напрямку площi Републiк, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, сине та легке, як ситець, що проглядае через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимiзму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз вiдпускали один одного, щоб обiйти жiнку з вiзочком, котра йшла назустрiч, або пенсiонера з продуктовою торбою-вiзком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболiсно. Нехай торочать, що iнтернету довiряти не можна. А ось вони ще до вiд’iзду познайомилися у фейсбуцi з литовцем, котрий уже десять рокiв живе в Парижi. Вiн iх через соцмережу познайомив iз поляком, а той пiдшукав для молодоi симпатичноi пари маленьку однокiмнатну квартирку поруч iз метро «Жардан», на вируючiй життям вуличцi з десятками крамничок, цукерень i дешевих перемовних пунктiв. Половина привезених грошей пiшла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав ii поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч i мiкроскопiчна, вмiщала в себе все необхiдне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мiкрохвильовка, на нiй – електрочайник. Праворуч вiд холодильника – мийка. Власне, ось i вся кухня – метра зо два завширшки i стiльки ж – углибину. Довжини тут не було. Зате не було i дверей, просто кухонна нiша, в яку заходиш безпосередньо з кiмнатки з одним вiкном, одним столиком пiд цим же вiкном, широким лiжком пiд стiнкою i дивною шафкою в закутку. Дивовижа ii полягала в тому, що шафка застiбалася на блискавку i зроблена була з бiлоi тканини, натягнутоi на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.
А над лiжком висiв аматорський портрет кучерявоi африканки з бiлозубою посмiшкою, намальований гуашшю i навiть нерозбiрливо пiдписаний художником. Картонка висiла без рами. Квартирку здавала iм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англiйською. Отже, портрет африканки, що висiв над лiжком, явно не був ii родинною релiквiею.
Мiж крамницею арабського рiзника з вивiскою «HALAL»[8 - Halal (араб.) – вiльний, все те, що дозволено та допустимо в iсламi (на протилежнiсть хараму). Найчастiше це поняття використовуеться для позначення правильно приготовленоi та дозволеноi мусульманам iжi.] над вiтриною i турецькоi кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.
Вони зайшли в його дверi так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярнi Вiльнюса.
– Deux cafеs![9 - Двi кави (франц.).] – чiтко, з гордiстю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.
Вони стояли з Барборою бiля барноi стiйки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони i ранiше знали. Кава бiля барноi стiйки – найдешевша. Один евро. Варто сiсти за столик поруч, й ii цiна пiдскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи бiля барноi стiйки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньоi краплi кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввiмкнув раптом пультом телевiзор, що висiв на кронштейнi пiд стелею, i не спитав iх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсовi розвести руками.
– Pas Fran?ais, English, – сказав Андрюс.
– Pas English, Fran?ais,[10 - Не розмовляю французькою, тiльки англiйська. (Франц.) Не розмовляю англiйською, тiльки французька. (Франц.)] – вiдповiв бармен, але вимовив це з посмiшкою цiлком привiтно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через вiдсутнiсть спiльноi мови.
А на рю Бельвiль випали вслiд за зграею хмар, що пролетiли, променi сонця. Вулицею застрибали сонячнi зайчики вiд скляних дверей магазинчикiв i ресторанiв, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.
Андрюс витягнув iз кишенi куртки пухнастий червоний клоунський нiс на гумцi, почепив його.
Малюк, якого назустрiч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик i заусмiхалася.
На розi бiля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайцi, африканцi, магрибинцi. Хоч настрiй i спонукав Андрюса до веселоi вуличноi клоунади, але ця публiка не вселяла впевненостi, що його перший паризький сольний номер виявиться успiшним. І вони рушили далi.
Тепер це була вже iнша вулиця, рiвна, не така яскрава, але ще жвавiша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескiнченнi магазини одягу та взуття, iнодi розбавленi крамницею з валiзами, перед якою на тротуарi, «скутi одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цiлi валiзнi родини: вiд маленьких несесерiв, якi дозволялося брати зi собою в лiтак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б помiститися й людина середньоi статури.
Повз промайнули ще двi паризькi кав’ярнi, за барними стiйками яких звичайнi парижани, французи, пили повiльно свiй еспресо за евро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.
А попереду вигулькнула карусель, i вона крутилася! Очi Андрюса спалахнули азартом. Вiн прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися бiля каруселi посеред площi Републiк. На карусельних кониках кружляли дiти, а мами та нянi стояли поруч i махали iм руками.
Барбора кинула погляд на Андрюса. Потiм озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди вiн зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Мiж бровкою дорожньоi розв’язки та каруселлю мiсця було замало, хоча саме тут якраз i проходили люди, котрi перетинали площу. За каруселлю вiдкривався вiльний майданчик, а далi стояв пам’ятник. «Мабуть, пiд пам’ятником!» – вирiшила Барбора.
І помилилася.
Андрюс зробив два кроки вперед i, жестом попросивши ii не пiдходити, закрутився на мiсцi, як турецький дервiш. Мами та нянi озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський нiс нiби виправдовував таку поведiнку. Й iхнi напруженi спочатку погляди заспокоiлися.
А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фiзiю i став махати дiтям, що кружляли на каруселi, якi також його помiтили i тепер, як тiльки клоун з’являвся в iхньому кругозорi, розглядали його жадiбно та з цiкавiстю.
А коли карусель сповiльнила свое обертання та зупинилася, i мами з нянями познiмали своiх малюкiв iз конячок, дiтлахи самi потягнули дорослих ближче до чоловiка з червоним клоунським носом.
Тут уже Андрюс розiйшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього i не могла збагнути, чим, крiм носа, вiн привертае увагу цих дiточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто рудi. А вiн до того ж рудий вiд народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачае рiвновагу й ось-ось впаде. Опускався рiзко навпочiпки i заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував вiд душi. Дiти смiялися, мами з нянями всмiхалися, перемовляючись мiж собою.
«Цiкаво, на скiльки його вистачить?» – спитала себе Барбора.
Хвилини через три клоун сповiльнив своi рухи i немов поплив, захитався, не зводячи з дiтей погляду. Потiм схопився руками за голову i нiби став ii руками нахиляти. І сiв знову навпочiпки.
Висока струнка мулатка вiдпустила руку бiлого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Пiдiйшла, поглядом шукаючи, куди б ii опустити.
Андрюс знiяковiв на мить, мабуть, допетрав, що бракуе горнятка або тарiлки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неi, заманливо блиснувши на сонцi. Ще три жiнки потiшили його своею щедрiстю, а решта, забравши дiтей, пiшли.
– Ну от, Барбi, можемо ще кави випити! Тут досить! – зрадiло повiдомив Андрюс.
– Я бiльше кави не хочу! – твердо заявила вона. – А ось перекусити було б незле.
Андрюс озирнувся вусiбiч. Зупинив погляд на новiй групi мам-няньок iз дiтьми, котрi з’юрмилися бiля каруселi.
– Ну, тодi зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! – запропонував вiн.
Роздiл 11. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
– Природа Рiздво не святкуе, тiльки людина! – сказав старий Йонас у вiдповiдь на пропозицiю Ренати прикрасити не тiльки ялинку в будинку на половинi дiда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лiсу.
Рената сперечатися не стала. Тим бiльше, що сама сумнiвалася, чи вистачить у них прикрас аж на двi ялинки. Коробки з ялинковими iграшками – старi та рiзних розмiрiв – дiд принiс iз комори. Пригадати, де вони там лежали, внучцi Йонаса так i не вдалося, та й не було часу.
Дiд Йонас сам принiс iз лiсу ялинку, вже пiдрубав нижнi гiлки, щоб глибше запхнути ii у вiдро.
У картонцi, яка ще зберегла приклеений ярличок iз написом «Годинник настiнний», лежали, загорнутими в газетний папiр, iз пiвтора десятка прикрас. Рената звiльнила iх вiд паперу i виклала, щоб легше було вирiшити: яку кульку або яку святкову фiгурку на яку ялинкову гiлку повiсити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Дiда Мороза розмiром iз долоню кожен. Один – одягнений у червону м’яку шубку з гудзиками-перлинками, на головi – червона шапка, а другий – у бiлiй шубi та коричневiй шапцi i з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч iз ними – двi снiгуроньки, одягненi так, що здогадатися, котрому з Дiдiв Морозiв кожна становила рiздвяну пару, нiкому б важко не було.
Пiсля пiдвiшування снiгуроньок та iхнiх бiлобородих дiдiв Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та рiзнобарвними янголятами – новими i дуже старими.
Дiд Йонас тим часом занiс у кiмнату двi набитi полотнянi торбини. Прибрав усе зi свого пiдвiконного круглого столика, розв’язав торби. З однiеi витягнув пучок сiна i став акуратно розкладати його на стiльницi. Дiстав ще пучок, покрив стiльницю так, що й дерево ii перестало крiзь сiно прозирати. Потiм розв’язав другу торбину i витягнув звiдти сухi польовi квiти. Розклав iх поверх сiна, вiд чого стiльниця стала схожою на галявину в глибоку осiнь – поверх жовтого сiна висхлi синi зiрочки квiтiв, як зорi розсипанi.
Вiдiйшов Йонас на два кроки вiд столу, помилувався своею роботою. Потiм повернувся i став руками сiно з квiтами притискати, особливо в тих мiсцях, де вони вгору стирчати намагались.
Пiсля цього попросив Ренату допомогти бiлоснiжну лляну скатертину поверх сiна i квiтiв постелити. Опустили вони ii з двох бокiв акуратно.
– Гайда тепер до тебе, твiй стiл прикрасимо! – скомандував дiд, пiдхопивши обидвi вже легкi торби.
Рената пiшла за ним на свою половину. Їi стiл був бiльший, овальний. За ним могло помiститися до дванадцяти гостей. На ii стiл, як iй зараз здалося, сiна та висушених польових квiточок може й забракнути.
Та насправдi вистачило. Дiд Йонас, здавалося, встеляв ii стiльницю сiном i квiтами набагато стараннiше, нiж свiй власний круглий столик. Коли рiвняв синi висхлi квiточки, в очах його крiзь товстi лiнзи окулярiв блиснули сльози. І вiн зняв окуляри, витер очi тильним боком великоi долонi, пiсля чого знову начепив окуляри на нiс i продовжив, намагаючись зробити так, аби квiточки по сiну були розсiянi бiльш-менш рiвномiрно.
«Навiщо? – думала, спостерiгаючи за ним, Рената. – Все одно ж згори ляже лляна скатертина, i тiльки тi, хто готував рiздвяний стiл, знатимуть, що мiж традицiйною дюжиною страв i стiльницею, на якiй вони, цi страви, начебто стоять, лежить висхле поле минулого лiта».
Старовинна лляна скатертина з ледь помiтним бiлим по бiлому вiзерунками лягла на великий овальний стiл. Дiд Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.
– Ну, гаразд, пiдемо, займемося нашим столом. А iхнiй стiл, – вiн подивився на тiльки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого лiта, – iхнiй стiл встигнемо приготувати!
Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було iнакше, немов пiд одним дахом сусiдило двi рiзних оселi: стара й нова. У дiда в кiмнатi стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста рокiв, спресованих в один гербарiй iз сотнею рiзних листочкiв – у кожного року, як у дерева, свiй власний листочок. У Ренати на ii половинi якщо й з’являлися iнодi запахи, то тiльки на кухнi або коли гарячу iжу заносила в кiмнату й ii аромати ненадовго затримувалися там. На ii половинi повiтря було чистим i майже стерильним, воно не вiдволiкало якимись особливими вiдтiнками чи нагадуваннями. Лише iнодi ставало солодким, коли на столi з’являлися квiти – частiше зрiзанi на дворi пiд будинком самоi Ренати, нiж подарованi гостями.
Дiд поставив у центрi круглого столика стару дерев’яну фiгурку Рупiнтоелiса.[11 - Ісус заклопотаний (лит.).] Трохи поправив ii, щоб обличчям Рупiнтоелiс був обернений до дверей у коридор, назустрiч тим, хто мiг би прийти, але не прийде. Зiтхнув важко старий Йонас, вiдiрвав погляд вiд прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.
– Ну що, накривай уже тут, а я на твiй стiл пiду його поставлю!
Рената побачила в його руцi ще одну дерев’яну фiгурку Ісуса, котрий сумно сидить.
– Дiду, а чому у нас Ісуса називають Рупiнтоелiсом? – спитала вона.
Йонас пiдняв фiгурку на долонi до обличчя, глянув на неi задумливо. Стенув плечима.
– Ісус – вiн завжди на хрестi розп’ятий, а Рупiнтоелiс завжди сидить, пiдперши голову рукою. Сидить i про нас думае, переживае.
– Про нас – про литовцiв чи про всiх людей?
– Ім’я ж литовське – Рупiнтоелiс, iншi народи його так не називають. Отже, про литовцiв, бiдолашний, весь час думае!
Рената стримувала посмiшку, поки дiд не вийшов iз кiмнати. Та й потiм, спочатку до вiкна i столу обернулася, а потiм уже розсмiялася беззвучно. Настрiй став свiтлим i теплим, нiби рання весна настала. Стала носити дiвчина з кухоньки дiда приготованi вже страви на стiл: облатки, привезенi з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисiль, огiрки та гриби солонi, салати з буряка i з морквини з часником, шлижикай,[12 - Шлижикай – литовське рiздвяне печиво.] а до нього макове молочко, картоплю варену зi сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олiею, коропа, тушкованого зi селерою, i запеченого лосося. Потiм уже додала на стiл кiлька яблук зi староi яблунi, якi в льосi до весни завжди зберiгаються, i квадрат чорного ароматного литовського хлiба. Поправила страви так, аби м’яко iм i рiвно на столi стоялося i щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стiл накривала – забулася i про дiда забула. А як важкий квадрат литовського хлiба на дошцi на скатертину поклала, так i згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як вiн на ii половину пiшов Рупiнтоелiса ставити, пiшов i не повернувся.
Миттевим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосi на крiслi знайшла, того дня, коли допив вiн останню скляночку наливки, зробленоi покiйною дружиною. Але тодi Рената перелякана була i боялася, що дiд помер. А тепер вiн був поруч. Мiг просто сiсти i забутися, як вона тiльки-но забулася!
Зайшовши до своеi кiмнати, Рената вiдразу побачила дiда – той сидiв у на стiльцi, вiдсунутому вiд столу на добрi два метри. Сидiв i дивився на Рупiнтоелiса.
Вона пiдiйшла i застигла, також звернула свiй погляд на дерев’яну фiгурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи каменi, пiдставивши пiд щоку напiврозкриту долоню, Рупiнтоелiс дивився на двi знiмки в рамочках, поставленi перед ним, – фотографii ii батька Римаса й ii матерi Юрате. Рената раптом згадала, що ранiше це була одна свiтлина, на якiй ii батьки сидiли на двох стiльцях разом, поруч.
– Дiду, а навiщо ти свiтлину розрiзав? – здивувалася.
– Щоб Рупiнтоелiсу було зручнiше за ними плакати, за кожним окремо, – не дивлячись на внучку, вiдповiв старий Йонас.
– Сюди вже можна нести? – спитала вона, вирiшивши бiльше не продовжувати розмову про ii давно зниклих батькiв – крiм болю ця розмова нiчого iй нiколи не приносила, а сьогоднi в свiтi найсвiтлiше свято, то навiщо його затьмарювати?
– Неси! – кивнув дiд.
Незабаром дiвчина стояла на порозi, накинувши дiдiв кожух поверх светра. Стояла, послана дiдом вивiдати на небi першу зiрку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зiрки, але назад у будинок не поспiшала. Дивилася на цi зiрки та шепотiла собi: «Ну, ще одна, i пiду!» Але коли поруч iз трьома спалахнула четверта, так i залишилася стояти i про майбутне мрiяти. І тiльки коли вiдчула, що лiчити зорi, якi прокинулися на небi, вже сенсу немае, повернулася в коридор i збагнула, що, незважаючи на теплий дiдiв кожух, вона трохи змерзла.
Дiд ii повернення в кiмнату зрозумiв правильно i налив одразу собi й iй рiздвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрiлися i поглядами ж привiтали одне одного зi Святим Рiздвом. І за трапезу взялися.
Близько пiвночi перейшли на половину Ренати та посидiли за овальним столом. Теж мовчки, тiльки задумливiше i без тихоi радостi, яку вiдчувала в собi Рената за круглим столиком дiдуся. Фотографii батька та матерi, якi стоять перед Рупiнтоелiсом, навiяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле – i рамки, i старий кольоровий фотопапiр, що спотворюе колiр облич, i самi обличчя, застиглi з неприродним, позуючим i напруженим виразом. Вони, Римас i Юрате, молодi та вродливi, немов не хотiли фотографуватися, соромилися об’ектива фотографа i чекали, коли вiн уже нарештi клацне своiм апаратом. В iхнiх поглядах i обличчях не вiдчувалося любовi. Зараз цi двi свiтлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне iз одним людей. Якщо б Рената не бачила цю свiтлину ранiше, вона нiколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею i Рупiнтоелiсом стоять двi половинки одного знимка.
– А вони кохали одне одного? – Рената зазирнула дiдовi в вiчi.
– Тут – так, – сказав вiн. – А там – не знаю.
Уранцi, коли Рената везла дiда в Анiкщяйський костел Святого Матаса на Рiздвяну службу, в ii головi шумiло випите минулого вечора пиво. Шумiло неголосно. Поки iхали по снiжнiй колii до асфальтовоi дороги, дiда Йонаса заколисало i вiн задрiмав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкiсть, боячись розбудити його. Чомусь захотiлося довезти його в дрiмотi прямо до ворiт костелу i тiльки там розбудити.
Думками Рената забiгла вперед та побачила, що буде далi цим святковим днем. Побачила овальний стiл уже без свiтлин батькiв i круглий столик – також. Побачила дiда, котрий нарiзае до снiданку товстi скибки копченого окосту i скибки чорного литовського хлiба, побачила великi святковi чайнi горнятка: червонi у великий бiлий горошок. Дiд любив iх витягати «з особливоi нагоди», i цей випадок наступав тiльки один раз на рiк, на Рiздво. У думках Рената намагалася забiгти ще далi, в пiслязавтра, коли обiцяв приiхати Вiтас. Але туди Рената iх уже не вiдпустила, щоб не вiдволiкатися вiд дороги i думати про сьогоднiшнiй день, такий свiтлий i тихий, даруючи спокiй i внутрiшню радiсть, яку хотiлося зберiгати в собi довше i дiлитися нею тiльки зi найближчими. Ближчого за дiда Йонаса у Ренати нiкого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своiй дрiмотi та в машинi, як на човнi, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши пiд вiтер, що дме з боку Вiльнюса. Вiтер завжди або майже завжди дме з боку столицi.
Рената всмiхнулася своiм думкам, зрадiвши тому, що вiдволiклися вони вiд найближчого майбутнього i просто пiрнули в фантазii, що нагадують дитинство, ii дитинство.
Роздiл 12. Дорога на Ломжу. Пiдляське воеводство
– Ну, тут я повертаю, – обернувся вiзник-поляк до Кукутiса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемнiе!
Кукутiс озирнувся назад. Побачив позашляховик iз увiмкненими фарами, що наганяв iх. Джип, не зменшуючи швидкостi, об’iхав вiз, що стояв на його шляху, i помчав далi. А праворуч за заснiженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв i виблискував срiблястим хрестом великий костел.
– Нi, дякую, – Кукутiс зiстрибнув на дорогу. – Пiду я ще трохи вперед. Та й тобi краще буде!
– Чому менi краще буде? – здивувався вiзник-поляк.
– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий грiх помiтив. Де переночую, там, бувае, й залишаюся…
– Що, поки не виженуть? – поляк зацiкавлено дивився в очi Кукутiсу.
– Нi-i, мене не виганяють… Просто перестають помiчати. Я до будь-якого обiйстя характером пiдходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрiзь у свiтi вдома. А потiм, прижившись, сам iду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозi – краще!
– Так, – закивав поляк. – В дорозi краще, нiж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гостi… Ну, нехай щастить!
Вiн перевiв погляд з Кукутiса, що стояв на дорозi, на конячку.
– Но-но, пiшла! – i його короткий батiг несильно торкнувся кiнського крупа.
Кукутiс стояв i проводжав поглядом пiдводу, що звернула на польову стежку. Потiм знову озирнувся назад – зимове повiтря загусало, каламутнiло.
Провiв Кукутiс тильною стороною долонi по щоках. Огрубiла шкiра пройшлася по щетинi. Вiн немов прислухався до волосся шкiрою кистi. По довжинi волоскiв безпомилково визначив час, адже голився рiвно о дев’ятiй ранку, отже, зараз десь пiв на третю. Можна було б перевiрити, витягнувши з кишенi короткого плащика годинника, але навiщо? Навiщо йому точний час, якщо вiн не спiзнюеться на потяг i не спiзнюеться на лiтак? Певна рiч, що так чи iнакше вiн усе одно запiзниться, однак вiдбудеться це не зовсiм iз його вини. Вiн уже стiльки разiв в життi спiзнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли i де знадобиться його помiч, за допомогою точного часу було аж нiяк неможливо. Точний час дiе тiльки там, де е розклад. Та й то не скрiзь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смертi? Га? Чужий бiль вiн вiдчував серцем i дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як i на звичайному шкiльному глобусi, вписанi були краiни та континенти, точками жирними були позначенi столицi великих держав. І ось кольне у нього серце лiворуч i внизу, i розумiе вiн, що комусь iз литовцiв в Іспанii чи Португалii погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанii або Португалii опинитися. Вже точно не в Польщi, а десь ну хоча б на половинi дороги мiж Варшавою та Мадридом!
