скачать книгу бесплатно
– А-а. А я тут сховаюся, – спокiйно зронив дiд Йонас. – Мене не накрие. А ви – як хочете…
– Але вiдзначити ж це треба! – Вiтас пiдняв свою чарку.
Гуска виявилася набагато актуальнiшою за шенгенський простiр. Їi нiжний смак витягував iз присутнiх набагато бiльше слiв, загальнозрозумiлих i позитивних. Дiд Йонас за столом вирiшив не затримуватися. З’iв шматок гусячого м’яса, похвалив онуку за розкiшну вечерю, попрощався та пiшов до себе, забувши пiд серветкою окуляри.
Рiвно опiвночi друзi випили ще по чарцi – за початок новоi ери.
А ще через десять хвилин у вiтальню зазирнув дiд Йонас, вже в теплiй фланелевiй пiжамi синього колiру.
– Я тут окуляри забув, – сказав вiн. – А без них не засинаю…
– А ви що, в окулярах спите? – реготнув рудий Андрюс, уже трохи захмелiлий.
– Природно, – Йонас знайшов свою пропажу й опустив у кишеню пiжами. – У мене зiр слабкий. Без окулярiв навiть сон добре подивитися не можу – розпливаеться. А в окулярах – все видно, найменшi деталi! І чутно, до речi, набагато краще, коли вони на носi!
– Ну, вiн у тебе i дивак, – прошепотiв Андрюс, коли дверi за старим Йонасом зачинилися.
Рената стенула плечима.
– Старiсть прикрашае людину примхами, – видихнула вона легко i сама всмiхнулася власним словам.
– Старiсть прикрашае людину примхами?! – повторила Барбора. – Ха! Цiкаво! А якщо просто взяти й залишитися вродливою i в старостi? Тодi i примхи нiякi не потрiбнi!
– Намагатися залишитися вродливою в старостi – також примха! – приеднався до розмови Клаудiюс.
Барбора запрагнула було за звичкою вступити з ним у суперечку, але тут Вiтас став прибирати зi столу бруднi тарiлки. Рената взялася йому допомагати. Інгрида схопилася, взяла в руки тарiль iз залишками печеноi гуски. Барбора тiльки кинула на Клаудiюса колючий погляд i собi стала збирати виделки та ножi.
«Ну чому Інгридi так не пощастило?» – подумала вона ехидно, заносячи виделки та ножi на кухню.
Роздiл 3. Шештокай
За двi хвилини до пiвночi на робочому столi пiд портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.
Старший за рангом офiцер прикордонноi служби зняв трубку, назвався. Вислухав спiврозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потiм якось зовсiм спокiйно та розслаблено зiтхнув i вимовив:
– Gerai![3 - Гаразд! (Лит.)]
– Наказано пiдняти шлагбаум, – сумно промовив вiн i кинув задумливий i трохи скептичний погляд на фотографiчного Адамкуса.
І старий, i двое iнших прикордонникiв також пересунули погляди на портрет президента.
А старший за рангом уже дивився на монiтор комп’ютера, де шiсть квадратiв видавали зображення з камер спостереження. Чорно-бiла хуртовина робила всi квадрати однаковими. Тiльки на одному з них зрiдка проривалася краще освiтлена картинка з прикордонним шлагбаумом.
Офiцер, прикипiвши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанцiйного керування та натиснув велику, розмiром iз кришечку вiд пивноi пляшки, зелену кнопку. Однак на монiторi нiчого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.
– Гайда пiдiймати! – скомандував вiн iншим, вставши з-за столу.
Густий снiг нового дня, що валив iз неба, трохи вiдступив вiд дверей, якi розчахнулися.
– Ого, як мете! – вирвалося в одного з тих, хто вийшов на порiг.
Скрипнули схiдцi пiд ногами. Трое прикордонникiв i старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумноi тумби, вiдчинив дверцята механiчного блоку. Розблокувавши механiзм, покликав колег, i вони втрьох вручну пiдняли довгу смугасту стрiлу.
– Дякую! – сказав iм старий i пiшов по бiльше не перекритiй шлагбаумом дорозi.
– У вас хоч паспорт е? – гукнув його один iз прикордонникiв.
– Є, – озирнувся той на ходу, – звичайно е!
– А звати вас як?
– Кукутiс! – вiдповiв старий.
– Це iм’я чи прiзвище?
– І те й iнше! – гукнув Кукутiс i перейшов межу видимостi. Простiр вiд шлагбаума, що збiльшувався з кожним його кроком, i далi заметiль заповнювала живим снiгом.
Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.
– Занотуй, – скомандував старший прикордонник своему колезi. – Першим без пред’явлення документiв кордон перейшов Кукутiс Кукутiс! І як йому тiльки живеться з таким iм’ям?!
Колега, всмiхнувшись, кивнув, i погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на пiдвiконнi.
– Паспорт! – глузливо шепотiв сам собi старий Кукутiс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроцi свою негнучку праву ногу. – У мене iх шiсть штук, цих паспортiв! І всi вони – моi!!!
Роздiл 4. Вiльнюс
Кав’ярня на Нiмецькiй явно нудьгувала за вiдвiдувачами. Тiльки Барбора та парочка лiтнiх туристiв, котрi сiли за столик бiля вiкна, щоб випити кави i дивитися на таке неспiшне зимове життя. І бiльше нiкого!
Барбора з цiкавiстю спостерiгала за жiночкою, з рум’яного обличчя якоi вiк уже давно стер молодiсть. Їi синя дублянка i «дута» чорна куртка ii супутника, чоловiка з молодечою спортивною фiгурою й утомленими очима, висiли поруч на одноногому дерев’яному вiшаку. Жiнка пила каву в рукавичках, у синiх шкiряних рукавичках, явно куплених пiд колiр дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як пiалу, в долонях, складених човником. Тримала в повiтрi перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.
А по Нiмецькiй вулицi проiжджали машини, проходили люди.
– Даруй, Барбi, спiзнився! – Чоловiк рокiв сорока повiсив на спинку сусiднього крiсла шкiряну куртку i сам опустився поруч. – Я звик, що ти запiзнюешся! Гадав, що все одно прийду першим!..
– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, вiдвернувшись вiд дами в синiх рукавичках та ii супутника.
– А що, ти вирiшила стати пунктуальною?
Барбора не вiдповiла.
– Коньячку для зiгрiву? – спитав Борис.
Дiвчина заперечно похитала головою.
– Ти чого? – здивувався чоловiк. – Вирiшила зрадити своi звички?
Барбора кивнула.
– Так. І не тiльки звички.
– А кого ще? – грайливо поцiкавився парубок.
– Всiх. І тебе також.
Вираз обличчя Бориса змiнився. Погляд став холодним.
– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав вiн.
– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сiрi очi. – Це ти не змiнюешся! Все такий же! Сiм’я – робота – фiтнес-клуб i молода коханка. Але хтось же мае змiнюватися, щоб життя минало правильно та цiкаво. Ось я i вирiшила змiнитися. І життя свое змiнити. Сподiваюся, на краще! До речi, я вирiшила замiж вийти.
– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав ii запитаннями Борис, зовсiм не здивувавшись почутiй новинi.
– Ага, за нього! Ми через тиждень iдемо до Парижа.
– Новий рiк святкувати?
– Нi, в нове життя.
– То ти що, останнiм часом одночасно i з ним, i зi мною?!..
– Ти менi, до речi, колись також Париж обiцяв…
– Не все вiдразу…
– І не всiм одразу! – захихотiла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злiтав? І ваше подвiйне селфi на Ейфелевiй я у тебе на сторiнцi в фейсбуцi лайкнула. Ти помiтив? А вiн, мiй рудий клоун, без усiляких обiцянок заробив грошi i купив два квитки на автобус.
– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в ехиднiй усмiшцi.
Барбора помiтила на бульварi якийсь дивний рух. Вiдволiклася вiд спiврозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобiльник i немов забула про Бориса.
– Андрюсе, привiт! Я тебе бачу, тiльки не знаю, в якiй ти пляшцi? – звеселiлим голосом заговорили вона в телефон.
Борис ошелешено дивився на дiвчину.
– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тiльки вас п’ятеро! Ану зупинись!
Одна червона «пляшка» спинилася на бульварi i крутонулася навколо своеi осi, розмахуючи руками врiзнобiч. Іншi чотири пiшли далi.
– Тепер зрозумiло! Спасибi! Цiлую! До вечора!
Барбора сховала мобiльник назад у торбинку.
Борис доволi голосно зiтхнув, немов захотiв привернути до себе ii увагу.
Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд i знову втупилася на бульвар. Рекламна процесiя кока-коли вже зникла. Іншi пiшоходи яскравiстю барви одягу не видiлялися.
– І ти думаеш, що ось цим вiн зможе вам заробити на життя в Парижi?! – Борис пiднявся, одягнув шкiряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тiльки тобi!..
Борис рiзкою ходою вийшов iз кав’ярнi i, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вiкон, за якими пила каву лiтня парочка iноземцiв i Барбора.
– Ще щось бажаете? – спитав офiцiант.
– Нi, – видихнула дiвчина i пiднялася з-за столика.
Роздiл 5. Лондон
Однокласник Клаудiюса Марюс зустрiв iх прямо на платформi автовокзалу «Вiкторiя». Поки Інгрида роззиралася, Марюс допомiг Клаудiюсу закинути рюкзак на плечi, а потiм закинув собi на спину i рюкзак Інгриди. Так що першi кроки по лондонськiй землi далися iй особливо легко.
– На квартирi нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидiти в кафе, – повiдомив Марюс.
– Так давайте речi в камерi схову залишимо! – запропонувала Інгрида i кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.
– По три фунти за мiсце, – сказав Марюс i заперечно похитав головою. – Краще цi фунти в кафе проiсти!
– Та в нас е п’ятсот фунтiв, – похвалилася дiвчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном i думаючи, що не так уже воно й вiдрiзняеться вiд зимового литовського неба.
– На двох? І все?! – здивувався Марюс. І тут же вирiшив змiнити тему, зауваживши в очах Інгриди неспокiй. – Ходiмо! Тут поруч е одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цiнами!
І Марюс повiв прибульцiв за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бiчну вуличку i побачили цiлий ряд маленьких крамничок.
Присiли в дальньому та темному кутку iталiйськоi тратторii, не обтяженоi дизайном та особливими меблями. На стiнцi висiло меню з перелiком десятка видiв пiци. Праворуч вiд бару – холодильник зi скляними дверима, в ньому – пляшки з колою та фантою.
– Я пригощаю, – оголосив Марюс.
Двi пiци на трьох i пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик iз червоного пластику похитувався на нерiвнiй пiдлозi, покритiй коричневою керамiчною плиткою. Інгрида згорнула вже не потрiбний автобусний квиток i пiдсунула пiд одну з нiжок стола.
Клаудiюс нахилився до наплiчника Інгриди, витягнув звiдти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.
Клаудiюс розлив по третинi склянки та сховав назад.
– Тут загалом класно, – «Три дев’ятки» розслабили Марюса, i його обличчя немов округлилося через посмiшку. – Головне – знайти роботу. А далi: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна i на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний i поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економiя величезна.
– А ти сам де влаштувався? – жуючи шматок пiци, поцiкавився Клаудiюс.
– Я зараз одного серба пiдмiняю на заправцi. Ночами. Вiн на батькiвщину поiхав, а менi за нiч по тридцять фунтiв платять. Чистими. Господар заправки – араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.
– Тридцять фунтiв за нiч? – задумливо повторила Інгрида. – Це непогано…
Квартирка, в яку Марюс привiв друзiв, мiстилася в пiдвальному поверсi вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали вiд метро «Іслiнгтон». На вiконцi – решiтка з товстоi арматури.
Дверi вiдчинила коротко обстрижена молода жiнка в джинсах i довгому светрi синього кольору. Побачила Марюса, кивнула i пропустила гостей усередину. Вiдразу ж провела Інгриду та Клаудiюса в маленьку кiмнатку з полуторним лiжком i вiконцем.
– Тут можете розташовуватися, – сказала вона. – Марюс вам усе розповiв?
Інгрида, опустивши рюкзак бiля лiжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудiюса, який зупинився в дверях.
– Нi, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповiм.
