скачать книгу бесплатно
«Атож!» – погодився зi своiми думками Кукутiс i кивнув.
І продовжив свiй шлях. За наступну годину його обiгнали двi вантажiвки й автобус, а назустрiч – жодноi машини. Небо в сутiнках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячiли. І додав Кукутiс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здоровоi. Час вiд часу озирався назад, аби вчасно з дороги зiйти в разi появи транспорту. Однак iз боку Литви дорога була порожня, та й у бiк Литви нiхто не iхав.
Холод посилився i став поколювати щоки. Дiйшовши до повороту до манливих вогнiв iз вiкон будиночкiв, Кукутiс звернув i вiдчув полегшення.
Як i годиться, крайнiй будиночок цього села був кособокий i не фарбований, i всiм своiм виглядом волав про допомогу.
Кукутiс зайшов у прочинену хвiртку. Пiднявся на дерев’яний порiжок, вiд чого дошки пiд ногами заскрипiли жалiбно. Постукав у дерев’янi дверi, оббитi грубою сiрою повстю, з якоi в Росii валянки катають.
Хвилини зо три минуло, перш нiж дверi вiдчинилися, i в проймi з’явилася жiнка рокiв шiстдесяти в теплiй синiй хустцi, синiй кофтi i чорнiй грубiй спiдницi аж до пiдлоги.
– Dobry wieczоr![13 - Добрий вечiр! (Пол.)] – привiтав ii Кукутiс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустiть переночувати?
– З Литви? До Парижа? – Жiнка придивилася до обличчя мандрiвника, потiм опустила погляд нижче i коли побачила дерев’яну ногу Кукутiса, то вiдразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?
І втямив Кукутiс, що його впускають на нiч. Інакше навiщо iм’я питати?
– Кукутiс, – повiдомив вiн.
– А я – Ельжбета.
Слiдом за господинею зайшов гiсть у кiмнату, ледь освiтлену слабкою лампочкою, свiтло якоi ще бiльше притлумлювала зелена тканина абажура. На бiлих стiнах – безлiч свiтлин в однакових рамках. Пiд вiконцем лiворуч – овальний стiл i три вiденських стiльцi. Праворуч – застелене лiжко з пiрамiдкою трьох подушок, бiля неi – тумбочка. На нiй – карафка з водою, склянка та коробочка лiкiв.
Сiвши на стiлець, Кукутiс озирнувся й обернув свiй погляд до Ельжбети, котра присiла поруч.
– Добре, що ви пам’ять про рiдних зберiгаете! – сказав вiн у задумi, кивнувши на фотографii, що висiли на стiнах.
Жiнка вiдмахнулася, в ii очах, попри тьмяне свiтло, гiсть помiтив веселий вогник.
– Це я колись iз кiножурналiв повирiзала! Тут i актори, i спiваки нашi… З ними якось затишнiше. То до одного пiдiйдеш, то до iншого. Погомониш, i на душi легше стае!..
– Байдуже, отже, рiднi! – кивнув Кукутiс. – З чужими ж про те, що хвилюе, не радяться!
Ельжбета глянула в обличчя гостя, i в ii очах з’явилася стурбованiсть.
– Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!
– Втомився, – зiзнався Кукутiс.
– А худий який, – сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей iз обличчя гостя. – Я зараз! – вона пiдхопилася на ноги. – Я зараз вам у кухнi постелю. Там добре, тiльки мишки iнодi пищать.
Хвилин за п’ятнадцять жiнка провела Кукутiса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якоi, дерев’яний, фарбований у коричневе, визирав з-пiд старого смугастого матраца, накритого, своею чергою, простирадлом i червоною ватяною ковдрою.
– Подушку я зараз принесу!
– Не треба, – зупинив ii гiсть. – Менi без подушки iнодi краще спиться!
– Гаразд! Тодi – на добранiч! Я сплю мiцно, тому не бiйтеся галасувати, якщо треба! – сказала вона i вийшла.
Кукутiс, залишившись наодинцi, витягнув iз кишенi пальта годинник, вiдкинув накривку i поклав його на столик, вiдсунутий пiд сумiжну стiну. Потiм зняв верхнiй одяг i накинув його на спинку крiсла. Роздягнувся. Вiдстебнув на нiч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремiнцi, якими крiпилася вона до культi. Ремiнцi добрячi, зi свинячоi шкiри. Їм уже рокiв тридцять, а то й бiльше! Трохи потерлися, але iм ще служити i служити! Опустив важку ногу акуратно пiд столик – щось у нiй дзенькнуло раптом металом, щось у ii нутрi. Кукутiс вимкнув у кухнi свiтло i залiз пiд ватяну ковдру.
Лежав, думав про господиню, слова ii в пам’ятi перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав пiд iншою стiнкою, поруч iз плитою, бiля якоi стояв невеликий газовий балон.
«Та й нема де бiльше мене покласти тут! – подумав. – Будиночок однокiмнатний, й як iй тут живеться з ii трьома десятками акторiв i спiвакiв!»
Усмiшка розiмкнула губи.
– Ви такий худий, я вам у кухнi постелю! – прошепотiли губи Кукутiса ранiше почутi слова.
Вiн прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотiло.
«Може, вона чекае, коли я дверима холодильника трасну? – подумав Кукутiс. – Добрi жiнки люблять годувати мандрiвникiв, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрiчав!»
Полежавши з пiвгодини, та так i не заснувши, пiднявся Кукутiс на одну ногу. Тримаючись руками за стiльницю, вмiло однiею ногою в бiк холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Вiдкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну пiдлогу вилилася, як сирий жовток, пляма свiтла.
У холодильнику лоток яець стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолi, пiвпалки ковбаси. У дверцятах – вiдкрита пляшка «Зубрiвки» i коробочка з лiками.
А у вiтальнi тим часом свiтло згасло, i збагнув Кукутiс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя мiркуе. Про життя, i про нього, про Кукутiса. Намагаеться, мабуть, утямити, чи сам Кукутiс до неi зайшов, чи його Бог до неi послав. Звiсно, варто лиш жiнцi в такiй ситуацii вiдповiдь на це запитання знайти, i свiт ii вiдразу перевернеться. Це якщо вона допетрае, що мандрiвника до неi Бог послав. Але ж i ii свiт не такий уже й поганий! Навiщо його перевертати?!
Узяв Кукутiс iз полицi шмат ковбаси. Вiдкусив. У ротi розлився милий iз дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хлiба погризти!
Кукутiс хлiб поглядом знайшов, але далеко вiн лежав – на пiдвiконнi в дерев’янiй мисцi.
Потягнувся Кукутiс рукою за пляшкою «Зубрiвки», вiдкрив i шийку до носа пiднiс. Запах горiлки оживив нiздрi.
Зiтхнув мандрiвник, знову закрив пляшку корком i на мiсце поставив. Замiсть горiлки взяв у руки сире яйце, нiгтем великого пальця шкаралупу знизу i згори пробив та й висмоктав яечко.
Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, i стало в кухнi темно. Усмiхнулася, почувши цей гамiр iз кухнi, Ельжбета. Усмiхнулася, заплющила очi та заснула.
Вранцi за вiкном снiг валив, густий i лапчастий.
Снiдали чаем i бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стiл чорного хлiба, а до чаю – меду.
– Може, зачекаете? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вiкно.
– Зачекаю, – кивнув гiсть.
І сидiли вони за чаем довго. То мовчки, то обережними словами обмiнюючись. Ельжбета очей iз Кукутiса не зводила, i так довго на нього дивилася, що став вiн iй таким же рiдним, як i вирiзанi з кiножурналiв портрети акторiв i спiвакiв.
– Я в одному журналi читала, – озвалася господиня пiсля черговоi паузи, – що одруженi чоловiки довше за неодружених живуть.
– Так, i помирають рiдше, – з готовнiстю погодився Кукутiс. – Так воно й е! А ще одруженi рiдше пiд потяг або пiд машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотiв би зараз по землi двома власними ногами, а не однiею власною, а другою дерев’яною! Але мудрiсть приходить занадто пiзно…
– А чому ж не одружилися? – вже смiливiше поцiкавилася Ельжбета, сприйнявши балакучiсть Кукутiса як готовнiсть про свое життя розповiсти.
Кукутiс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господинi, одягнену явно на його честь. Спiдниця на Ельжбетi цього ранку коротша була, трохи нижче колiн, але теж чорна та тепла.
– Я б одружився, тiльки батько нареченоi проти був, – сказав гiсть i зiтхнув. – Давно це було.
Кукутiс озирнувся до вiкна, на снiг, що валив суцiльним бiлим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Бiле воно й е бiле, навiть якщо згори вниз летить.
– Як же його звали? – прошепотiв Кукутiс.
– Кого? – перепитала господиня.
– Мiрошника. Батька нареченоi моеi. Їi Рамуте звали.
– Гарна була?
– Дуже. Очi зеленi. Носик, як у лисички, тоненький.
– Струнка була?
Кукутiс похитав головою.
– Горбатенька.
Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профiль гостя, котрий втупився у вiконце. Теж на снiг погляд свiй пересунула.
А Кукутiс, навпаки, обернувся й iй в обличчя зазирнув. Погляди iхнi зустрiлися, i здалися йому очi господинi такими ж, як у Рамуте.
– І батько не вiддав за вас горбату доньку? – В голосi Ельжбети прозвучав щирий подив.
– Не вiддав, – Кукутiс зiтхнув. – Не вiддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який iз мене, одноногого, помiчник на млинi?! Мiшки з борошном носити я не мiг, лопатi лагодити – також. Так i не склалося у нас щастя.
– Шкодуете?
– Як не шкодувати?! – Кукутiс провiв долонею по щоцi, згадавши, що вранцi не поголився. Не витягнув iз таемноi шухлядки своею дерев’яноi ноги небезпечну, добре нагострену бритву.
І раптом спинився за вiкном снiгопад, i свiтлiше стало.
«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.
А Кукутiс попросив господиню води нагрiти. Поголився. Перевiрив, чи добре дерев’яну ногу на мiсце прилаштував.
Дала Кукутiсу господиня в дорогу недоiдену ним уночi ковбасу i шматок бринзи зi скибкою хлiба.
– Зараз такi гарнi новi ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловiк уже в плащi на порозi стояв. – Я по телевiзору бачила! Люди з такими ногами навiть в Олiмпiадi беруть участь!
– Я дуже старий для новоi ноги, – спокiйно вiдказав на це гiсть. – Та й до староi звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!
Ельжбета кивнула. І погоджуючись iз мандрiвником, i прощаючись з ним одночасно.
Пiд ногами снiг хрустiв. Ішов Кукутiс узбiччям лiворуч вiд свiжих слiдiв автомобiля, що проiхав нещодавно. Попереду з’явилася iнша дорога, та, з якоi вiн минулого вечора звернув. За нею iхали вантажiвки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бiк Нiмеччини. Ну а там, навколо Нiмеччини, й уся iнша Європа скупчилася. Праворуч – данцi з норвежцями, прямо – голландцi, лiворуч – французи з iталiйцями. Головне до правильноi розвилки дiстатися!
Роздiл 13. Лондон
Три ночi поспiль на вулицi Лондона лягав снiг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах вiн танув швидше, i вже години до восьмоi ранку завдяки машинам i автобусам вiд нього нiчого, крiм мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах вiн затримувався довше, немов хотiв показати, з яких будинкiв i куди виходили люди, котрi залишали на снiгу слiди вiд свого взуття.
Інгрида та Клаудiюс цього ранку вийшли першими з дверей свого пiдвального помешкання. Першими на сходинках i слiди залишили.
На вечерю iх запросив у гостi Марюс, однокласник Клаудiюса, той самий, котрий зустрiчав iх у Лондонi на автовокзалi. Але до вечерi далеко. Болгарка Таня, у котроi вони винаймали кiмнатку, запропонувала Клаудiюсу «теплу» роботу на кiлька днiв. Але вiдразу ж попередила, що робота хоч i легка, але вiдповiдальна, що вiн буде удвох iз напарником, за котрим треба стежити, щоб той нiчого не взяв.
– А робити що треба? – спитав вiн врештi-решт нетерпляче.
– Бiля багаття сидiти, – вiдповiла Таня. – Папiрцi рiзнi спалювати.
Клаудiюс здивувався пропозицii, але п’ятдесят фунтiв за день сидiння бiля багаття його цiлком влаштовували.
Й ось сходили Інгрида та Клаудiюс з самого ранку по свiжому снiгу в найближчий мiнi-маркет, купили двi сiм-картки, якими замiнили в мобiльниках литовськi номери на англiйськi, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вiльна, й ii тiснота виявилася iдеальною для снiданку вдвох. У квартирi було напрочуд тихо. Навiть не вiрилося, що за стiнами сплять ще двi пари, з якими Інгрида та Клаудiюс наразi навiть не познайомилися.
– Я, як звiльнюся, тебе наберу, – пообiцяв Клаудiюс. – Мене сюди назад привезуть.
– А до Марюса на котру годину?
– На восьму!
Над вiкном кухоньки заторохкотiв мотоцикл. Сходами до дверей в iхню пiдвальну квартиру спустився чоловiк рокiв сорока в чорному комбiнезонi зi штучноi шкiри. Постукав.
Уже провiвши поглядом Клаудiюса та незнайомця, котрий заiхав за ним, перечекавши торохтiння мотоциклетного двигуна, що вiддалявся, дiвчина кинула собi в горнятко новий пакетик чаю i залила його окропом.
Тиша в квартирi стояла iдеальна, стерильна. Інгридi здалося, що вiд цiеi тишi вiе холодом. Помацала батарею пiд вiконцем. Та не грiла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом i раптом, до своеi несподiваноi радостi, помiтила маленький радiоприймач у кутку на кухоннiй тумбочцi. Дротик, що тягнувся вiд неi до розетки, немов пiдтверджував, що приймач працюе. Інгрида натиснула згори на приймачi червону кнопку, що пихато стирчала, i приемний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповiдати iй про благодiйний концерт на допомогу дiтям-сиротам iз Румунii. Інгрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було iй зрозумiле. «Невже я так добре знаю англiйську?!» – зрадiла Інгрида.
І стало iй трохи теплiше.
Згадалося минулорiчне Рiздво. Мама, тато, молодша сестричка та паперовi снiжинки, налiпленi на вiкна. Торiк снiжинки вирiзала з паперу сестричка. А ранiше вони вирiзали iх утрьох iз сестричкою та матiнкою. Мама, у котроi ножицi в руках завжди були спритнiшими, нiж у доньок, вирiзала й янголят iз крильцями. І колись рiздвянi витинанки на вiкнах iхньоi квартири в Пренаi були дуже багатими. Внизу, вiдразу над ширшим пiдвiконням – бiлi янголи. Деякi з них дивляться вгору, на небо, хоча нiхто iм не домалював очi. Та й не потрiбнi iм були очi! Мама так добре вирiзала фiгурки, що голiвка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнiшою, нiж розфарбованi, яскравi та з виряченими очима янголи та серафими в костелi. А згори над янголами по склу були розклеенi ажурнi снiжинки: великi внизу, а чим вище, тим дрiбнiшi! Адже те, що далi, здаеться меншим, нiж те, що ближче!
З радiоприймача полилася музика Дебюссi, пiзнавана, легка, така легка та нiжна, що ii можна спiймати та перенести на кiнчику мiзинця ближче до вуха. І залишити там.
Спогади викликали в Інгриди теплий, добрий смуток.
І знову з’явилися перед очима вiкна iхнього помешкання, високi вiкна простороi кухнi, на якi вони клейстером наклеiли з мамою та сестрою янголiв i снiжинки. Наклеiли вдень, коли за вiкнами було ще свiтло. А коли стемнiло, i бiлi фiгурки янголiв, й ажурнi снiжинки немов засяяли в темрявi. І виникло дивне, чарiвне вiдчуття свята. Свiт зменшився, в iхньому маленькому свiтi залишилися тiльки вони з мамою, татом i сестрою, i цi янголи, яких ось-ось вкрие паперовий снiг.
Інгрида глянула у вiкно, пiдняла погляд, i вiн вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сiре зимове небо.
Потiм придивилася до скла. Його давно не мили.
Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радiоведучого.
І раптом згори вниз, в завiконний колодязь впала тiнь. Хтось спускався до дверей.
Інгрида вiдтиснула червоний гудзик на радiоприймачi, i той замовк.
Болгарка Таня опустила важку торбу на порiг, витягнула з кишенi бiлоi пуховоi куртки ключi та вiдчинила вхiднi дверi.
Роздiл 14. Париж
Паризький снiг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекае, поки його песик помiтить, i забiжить за рiг. І крутить бiдне собаченя мордочкою навсiбiч, не второпавши, куди подiвся той, хто його кликав.
