скачать книгу бесплатно
– Є з журавлиною та чорницею, – вiдповiла бiлява дiвчина-офiцiантка. – Будете брати?
Рената заперечно похитала головою.
Миготiв по обидва боки дороги зимовий лiс. Високi сосни стояли, впершись кронами в небо, й iхнi стовбури здавалися напруженими струнами величезноi арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!
Поруч на пасажирському сидiннi – пакет iз продуктами з супермаркету. На пiдлозi пiд сидiнням – ще один. Запас на двi кухнi.
Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравiйку. Тут уже маленький червоний «фiат» зменшив швидкiсть. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Снiг перед його ворiтьми i хвiрткою лежав незайманий. Нiхто пiсля того, як вiн випав, до давно померлих не навiдувався.
Далi два новi дерев’янi будинки, збудованi на мiсцi старих хутiрських. На тому ж фундаментi. Так тут заведено. Потiм лiсок i ще один хутiр, тiльки той уже сучаснiший, цiла ферма! Там i корiвник, i свинарник, i два трактори.
Мерзла укочена бiчна дорiжка з гравiю повернула до цiеi ферми, а Рената поiхала далi. По ii особистiй дорiжцi, по колiях, витиснених у снiгу, що осiв пiд колесами ii маленькоi машинки. Ще п’ять кiлометрiв, i вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в дiда Йонаса. Їхнiх двох «домiв» пiд одним дахом. Просто один дивиться вiкнами на пiвнiч, а другий – на пiвдень.
Пес Барсас вискочив iз будки i заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фiат» спинився бiля комори.
Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила бiля зелених фарбованих-перефарбованих дверей дiда. Другий занесла до себе.
«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати i дiда покликати!» – вирiшила вона.
Повернулася в коридор, постукала в зеленi дверi, штовхнула iх. Тi вiдчинилися.
– О! Приiхала! – зрадiв Йонас. – Якi в свiтi е новини?
– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив ii про це дiдусь.
– Нi, навiщо менi газети! Що там у мiстi? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?
– Нi, – на ходу вiдповiла Рената. Занесла пакет iз iжею на кухню, розклала покупки на столi. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку бiля плити.
– Все по-старому. Нiчого нового! Згадувала там бабусинi пирiжки з яблуками…
– Так, – дiд кивнув. – Пирiжки… Завези мене якось туди, в мiсто. Давненько не був.
– Звiсно! Ти сьогоднi ввечерi у мене повечеряеш?
– О! А я думав тебе до себе кликати! – зiзнався дiд.
– Ну тодi давай я вечерю приготую, а iсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.
– Тобi треба в полiтику йти, – посмiхнувся дiд. – Згоден. А що приготуеш?
– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообiцяла Рената.
Повернулася до себе.
Задумалася про Вiтаса. Згадала нещодавню «Шенгенську нiч», згадала гостей i веселу атмосферу очiкування вiд опiвночi дива. Інгрида та Клаудiюс уже в Лондонi, Барбора й Андрюс – у Парижi. Вiтас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захватi. У них все чудово!
Може, якби Вiтас принiс iй квитки на потяг чи на лiтак i стояв би над нею, поки дiвчина не збере речi, тодi б i вони вже були зараз десь в Італii. Але Вiтас – практичний, вiн усе ж ветеринар. Вирiшив, що вони поiдуть ii автiвкою. А iхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навiть не це головне! Навiщо? Що робити iм, литовцям, в Італii? Подивитися на Рим i Венецiю? Авжеж. А потiм?
Уся ця iсторiя з «Шенгенською нiччю» зараз здавалася Ренатi продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всi й познайомилися наприкiнцi серпня. Драйв, який захопив iх у вир музики та спiлкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опiр. Та й не було причини чинити опiр. А потiм жартiвливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радiстю взяли участь i пiсля цього, як пiсля справжнього одруження, влаштували в окремому наметi потрiйне весiлля без гостей. Кожен був одночасно i нареченим, i гостем на весiллi своiх друзiв. А потiм, коли прощалися, домовилися вiдсвяткувати разом «Шенгенську нiч». Ця iдея, здаеться, спала на гадку Барборi. Вiтас зрадiв, але сказав, що у нього в Каунасi не можна: занадто маленьке помешкання, хоч i свое власне – подарунок вiд батькiв на честь закiнчення ветеринарноi академii. До Інгриди, яка живе в Пренаi, далеченько. Клаудiюс та Андрюс своiм мовчанням дали зрозумiти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тiльки у Ренати виявилося достатньо мiсця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторi Пiенагалiс, на цьому литовському хуторi, на своiй землi, вкритiй снiгом. І iздила вона в Анiкщяй двiчi, зустрiчаючи з автобуса друзiв i вiдвозячи iх у будинок. А наступного дня пiсля «шенгенськоi забави», коли всi вiдiспалися та пообiдали, вiдвезла iх назад на Анiкщяйський автовокзал. Вiдвезла за один раз, здивувавшись, що в ii маленькому «фiатi» на задньому сидiннi вмiстилося аж четверо пасажирiв! А вони не тiльки вмiстилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже iх назва хутора розсмiшила. Пiенагалiс – корiння молока. «У тебе ж жодноi корови!» – реготав Клаудiюс. «А яке в молока може бути корiння?» – питала теж iз посмiшкою на обличчi Інгрида. Рената кермувала машиною i на iхнi запитання тiльки стенала плечима. І сама при цьому думала про «корiння молока». Адже й ii колись ця назва – Пiенагалiс – здивувала. Коли була зовсiм маленькою. «Все мае корiння, – вiдповiдала тодi на ii цiкавiсть бабуся Северюте. – У камiння, в iсторiй, у трави й у молока. Корiння молока дуже схоже на корiння трави! Якщо молоко на траву пролити, то пiде воно в землю по корiнням трави…»
Голос бабусi Северюте пролунав у пам’ятi Ренати дзвiнкiше, нiж зазвичай.
Тепер чотири пасажири зi заднього сидiння роз’iхалися по двое в двi краiни, а тi, хто сидiв на переднiх, залишилися наразi вдома, в Литвi.
– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.
Дiд Йонас зiзнався, що про вечерю почав думати з обiду, якого вирiшив не iсти. Апетит уже не той, що ранiше. Зовсiм не той. По два апетити на день не навiдуеться! Тому вирiшив зберегти той единий, що ще з’являвся у нього в думках i бажаннях, на вечiр.
На кухонному столi по центру – дерев’яне кружальце: пiдставка для каструлi чи казанка, двi тарiлки, виделки, ножi. І двi чарочки. Строго, по-прусському. Нiчого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кiмнату. Дiд звеселiв, вловивши простий i знайомий аромат тушкованих свинячих реберець iз картоплею.
– Ти ж зi мною вип’еш трохи? – спитав вiн, уже сiвши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарiлку.
Не чекаючи вiдповiдi, налив собi й iй гiркого бальзаму.
– Дiду, – Рената сiла за стiл, – ну давай, смачного!
Йонас вхопив мiцними пальцями свиняче реберце, пiднiс до рота.
– Чим простiша iжа, тим смачнiша, – вимовив вiн перед тим, як зняти з кiсточки зубами м’ясо.
– Не поспiшай, гаряче! – попередила Рената.
– Це не я поспiшаю, а мiй голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дiд кинув уважний погляд на онуку. – Пiд колiр машини купувала?
– Майже! Я ж спочатку машину купувала пiд колiр старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаеш… Майже такий же червоний… А потiм новий светр – пiд колiр машини.
– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Вiн у тебе ще, як гольф, на шиi манжетою закручувався! А що з роботою?
– Звiльнилася.
– Це я вже помiтив. А нову знайшла?
– Ще нi. Треба вирiшити, що хочу робити.
– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…
– Нi, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупцiв зараз в Анiкщяi стало менше. Всi, у кого машина е, в Паневежис за покупками iздять. Там вибiр бiльший! Тобi, дiду, також, до речi, треба щось купити. А то носиш усе старе!
– Старi носять старе, а новi – нове! Я ж не винен, що ранiше так шили, що двадцять рокiв носити можна!
– Винен, – засмiялася Рената. – Певна рiч, винен! Сам же ж шив!
– Шив, маю грiх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати пiдеш?
– Поки що не знаю… Ми з друзями вирiшили пошукати роботу в Європi…
Дiд Йонас завмер. Очi на мить зробилися склянi.
– В Європi? А ми тут де? – пiсля паузи перепитав вiн. – Це ти з Вiтасом вирiшила?
– Це ми вшiстьох вирiшили. Нашi друзi вже поiхали i влаштовуються, а ми наразi ще тут…
– А ти з Вiтасом давно знайома?
– З серпня. Вiн хороший. Ветеринарну академiю закiнчив. Уже працюе.
– Справдi? Нехай вiн нашого Барсаса подивиться!
Йонас важко зiтхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, пiдняв руку та тут же опустив знову на стiльницю.
– Чорна дiра – ця Велика Європа, – промовив вiн. – З неi не повертаються, не вiдгукуються…
Рената замовкла. Вона i до вечерi знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдiяти? Казати щось треба!
– Як звали твою матiр, мою доньку? – Йонас перейшов на шепiт.
– Юрате, – вiдповiла також пошепки Рената.
– А твого батька?
– Римас.
– Ти iх пам’ятаеш?
Рената мовчала. Вона заплющила очi. Не хотiла, щоб дiд бачив сльози.
– Кого ти пам’ятаеш? – продовжував шепотiти запитання дiд Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаеш?
Онучка кивнула.
– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобi ще й шести не виповнилося. Поiхали на пiвроку в Англiю на заробiтки… І де вони? Де iхнi заробленi фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона iх просто вбила!
Рената пiднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
– Я зараз, вибач, дiду! – сказала i вийшла.
Повернулася через кiлька хвилин, умита.
Якийсь час iли мовчки. На кухнi у дiда було теплiше та затишнiше, нiж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всi боки. Здавалося, все тут iз дитинства знала, кожен вбитий у стiнку i загнутий цвях, на якому висiла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цiкаво. Думки легко пiдпорядковувалися цiкавостi, лишаючи в спокою теми важкi, що викликають смуток й iнодi – сльози.
– Одягнися, пiдемо на зiрки подивимося! – запропонував дiд Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на порiг. Дiд у накинутому на плечi старому сiрому драповому пальтi, внучка – в китайському пуховику.
Зiрки палали яскраво на темно-синьому небi. Здавалося, що вони вiддзеркалюються на бiлiй скатертинi снiгу.
– Он там i там рокiв iз десять тому по вечорах свiтилися вiкна, – дiд показав рукою в бiк занедбаних сусiднiх хуторiв. – Цей помер, – вiн затримав витягнуту руку, потiм повiв ii далi, – цей потонув, цей спився, цi поiхали на заробiтки… Я тут останнiй… Якщо ти поiдеш…
– Я ще не знаю, – зiзналася Рената.
– Хочеш, я тобi пальто пошию? У мене десь сувiй драпу лежить, сiро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.
– Ти вже рокiв десять голку в пальцях не тримав!
– Вiчний «Зiнгер» працюе, та й пальцi ще мiцнi… Пальто, природно, до кольору машини не пiдiйде, – вiн усмiхнувся. – Пiд нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…
– Згода, – Рената кивнула. – Тiльки потiм пришиеш пiд петлю лейбик «Зроблено в Китаi».
– Нi, – дiд захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литвi. Фабрика Йонаса»!
Роздiл 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втiшила Клаудiюса. Все мiсто святкувало Рiздво, гамiрно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристiв. Суцiльна молодь. У лiвому вусi дзвенiла iспанська мова, в правому – польська. А Клаудiюс стояв на розi Оксфорд-стрит i Бервiк-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердинi справдi привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, iси, скiльки заманеться!» І стрiлка, що вказувала на бiчну вуличку, де розмiстилася та сама китайська забiгайлiвка, яка забезпечила його першим лондонським заробiтком. У першу годину Клаудiюс навiть лiчив, скiльки людей його щит звернув iз дороги i вiдправив пiдкрiпитися до китайцiв, але потiм перестав.
Інгрида волочилася крамницями, час вiд часу навiдуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз – ситний пирiжок iз картоплею.
– Може, пiдемо посидимо в кав’ярнi? – запропонувала вона, пiдiйшовши до Клаудiюса вже десь о четвертiй. – Я всi магазини в окрузi обiйшла! Бiльше нiчого робити!
– До восьмоi не можу, – втомлено видихнув хлопець. – «Довгий» сказав, що якщо прийде i мене не застане, то за день не заплатить!
– Цiкаво, а тут можна отримати роботу напряму?! – пирхнула Інгрида. – Так, щоб не за когось працювати, а за себе?
– Треба шукати, – впевнено промовив Клаудiюс. – Ще кiлька днiв тут простою, а бiльше – нi! Вже ноги гудуть!
– А менi що робити? – спитала розгублено Інгрида.
– Пiди в нацiональну галерею! Вона безкоштовна та велика!
– Гаразд, – дiвчина покiрно кивнула. – Пiду закохуватися в свiтовi шедеври!
«Довгий» з’явився тiльки о чверть на дев’яту, коли Клаудiюс, опустивши щит-покажчик догори дригом, притулив його до стiни кутовоi крамницi одягу мiж вiтринами, а сам сидiв навпочiпки, спираючись спиною об ту ж стiнку. Настрiй був гидкий. Вiн уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.
Інгридi ж настрiй приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варiантi. Вона стояла на розi бiля входу в магазин, склянi дверi якого раз по раз роз’iжджалися та з’iжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потiк теплого повiтря. Інгридi було холодно та нудно, але найбiльше iй було прикро за Клаудiюса.
Однак «Довгий» усе ж з’явився. Вiдлiчив Клаудiюсу тридцять фунтiв – по три за кожну годину роботи, i пiдказав, що тепер вiн може вiднести щит-покажчик у китайський ресторанчик i його там безкоштовно погодують.
– А ii? – поцiкавився Клаудiюс, показавши рукою на Інгриду, котра стояла трохи вiддалiк.
– Їi? Нехай на вулицi зачекае! А ти вiзьми це, – вiн передав хлопцевi маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки i потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайцi – юнак i дiвчина, що прибирали з вiльних столикiв посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудiюса, привiтно закивали. Кинули погляд на Інгриду, котра зайшла з ним. Старший китаець забрав iз його рук щит, вiднiс у пiдсобку. Потiм показав рукою на буфетний прилавок, на якому пiд склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всiляка iжа. З кожного стирчала ручка великоi ложки.
Клаудiюс показав китайцевi пальцем на Інгриду. Той зрозумiв безсловесне запитання i, чемно всмiхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарiлцi, наповнили ii кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, пiдсмаженою з ананасами i горiхами кеш’ю. Сiли за чистий столик i почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
