скачать книгу бесплатно
І тiлько слава, що в штанах;
Та й те порвалось i побилось,
Аж глянуть сором, так свiтилось;
Свитина вся була в латках.
55.[47 - Рожен – загострений кiлок. // Хирний – хворобливий, жалюгiдний.] Чи я ж тобi та не годила?
Хiба рiжна ти захотiв?
Десь вража мати пiдкусила,
Щоб хирний тут ти не сидiв».
Дiдона гiрко заридала,
І з серця аж волосся рвала,
І закраснiлася, мов рак.
Запiнилась, посатанiла,
Неначе дурману iз’iла,
Залаяла Енея так:
56.[48 - Кучма – кудлата, з нестриженого смушку бараняча шапка, папаха. Це слово вживаеться також у переносному значеннi: чуб, чуприна. В народi вiдомий неделiкатний жарт, який вчиняють над малими дiтьми. Жартовi передуе приблизно такий дiалог: «Зробити тобi кучму?» – «Зробiть». // «А яку ж тобi зробити кучму – велику чи малу?» – «Велику». Пiсля цього охочого до великоi кучми хапають за голову, боляче куйовдять чуб, з притиском проводять долонями супроти, щоб вiн стирчав у рiзнi боки. Не пускають, поки не доведуть жертву до плачу.]«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нiкчемний, ланець, кателик!
Гульвiса, пакосний, престидкий,
Негiдний, злодiй, еретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобi я в пику,
То тут тебе лизне i чорт!
І очi видеру iз лоба
Тобi, диявольська худоба,
Трясешся, мов зимою хорт!
57.[49 - Мандруй до сатани з рогами – перефразована лайка «Щоб тебе нечистий взяв!» (Номис. – С. 81). Не горiв, не болiв: зразу околiв (про наглу смерть злого) (Там же. – С. 159). Щоб ви шаталися повiк – один з тяжчих прокльонiв, майже обов'язковий компонент кожноi лайки. Ось давнiший зразок такого прокльону з «Галицько-Волинського лiтопису» (XIII ст.): «Хай не буде йому (зрадниковi боярину Жирославу) пристанку в усiх землях, у руських i в угорських, i нi в яких же краях! Нехай ходить вiн, блукаючи, по землях! Хай жадае вiн харчу, а вина i пива скудно хай буде йому! І хай буде двiр його пустим, i в селi його хай не буде живущого!» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 26). // Окинемо поглядом увесь епiзод з лайкою Дiдони. 53 – 54-та строфи – присоромлення, виказування, перелiк благодiянь невдячному коханцевi. Інший характер мають строфи 56-57. Вони становлять внутрiшньо завершену мовно-художню цiлiснiсть. Дiдона лае зрадливого коханця згiдно з устояними фольклорними канонами. Довгий монолог Дiдони завершуе лайка-заклинання, лайка – ритуальне дiйство. Виказавши все Енеевi, Дiдона доступним iй способом творить над ним суд i кару. Першi чотири рядки 56-i строфи – тринадцять лайливих слiв. Один перiод, роздiлений на два речення тiльки тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слiв-ударiв. Пiсля них, розпаливши себе, молодиця переходить до словесноi розправи. Словесно вiдтворенi етапи розправи: ляпас i дряпання нiгтями по обличчю. // У 57-й строфi вiд знищеного i розвiнчаного Енея Дiдона переходить до його братii. Тут уже не викриття, а лайка-заклинання, якi, за виразом Олександра Потебнi, е вивiтреними язичницькими молитвами. Дiдона накликае на троянцiв усi бiди й нещастя, серед яких найстрашнiше – «на чистому щоб поколiли», тобто вмерли наглою смертю. Несподiвана, раптова смерть, без сповiдi i причастя – ганебна. Тому воiни перед боем вiдправляли вiдповiднi ритуали, несподiвано опиняючись в смертельно небезпечному становищi, сповiдалися i просили прощення один у одного. В поезii Шевченка: «Ой пiшла я у яр за водою» дiвчина заклинае зрадливого коханого: // Побий тебе сила божа // На наглiй дорозi.] Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобi присниться бiс!
З твоiми сучими синами,
Щоб враг побрав вас всiх, гульвiс,
Щоб нi горiли, нi болiли,
На чистому щоб поколiли,
Щоб не оставсь нi чоловiк;
Щоб доброi не знали долi,
Були щоб з вами злii болi,
Щоб ви шаталися повiк».
58. Еней вiд неi одступався,
Поки зайшов через порiг,
А далi аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побiг.
Прибiг к троянцям, засапався,
Обмок в поту, як би купався,
Мов з торгу в школу курохват;
Потiм, в човен хутенько сiвши
І iхати своiм велiвши,
Не оглядався сам назад.
59.[50 - Аж занудило iй, небозi – небога – тут у значеннi: бiдолаха, сердешна.] Дiдона тяжко зажурилась,
Ввесь день нi iла, нi пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бiгала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала ногтi на руках;
А далi сiла на порозi,
Аж занудило iй, небозi,
І не встояла на ногах.
60.[51 - Паплюга – розпутна жiнка.] Сестру кликнула на пораду,
Щоб горе злее розказать,
Енееву оплакать зраду
І льготи серцю трохи дать.
«Ганнусю, рибко, душко, любко,
Рятуй мене, моя голубко,
Тепер пропала я навiк!
Енеем кинута я, бiдна,
Як сама паплюга послiдня,
Еней злий змiй – не чоловiк!
61. Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мнi бiгти? – до могили!
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей i славу занедбала;
Боги! я з ним забула вас.
Ох! дайте зiлля мнi напитись,
Щоб серцю можна розлюбитись,
Утихомиритись на час.
62.[52 - Пуцьверинок – пташеня. // Купiдон, або Амур – син богинi кохання Венери, за античними мiфами, – маленьке чарiвне хлоп'я з крильцями за плечима, луком i стрiлами в руках. Кому Амур прониже своею золотою стрiлою серце в момент зустрiчi з особою другоi статi, той покохае. // Бахур – полюбовник, залицяльник.] Нема на свiтi мнi покою,
Не ллються сльози iз очей,
Для мене бiлий свiт есть тьмою,
Там ясно тiлько, де Еней.
О пуцьверинку Купiдоне!
Любуйся, як Дiдона стогне…
Щоб ти маленьким був пропав!
Познайте, молодицi гожi,
З Енеем бахурi всi схожi,
Щоб враг зрадливих всiх побрав!»
63. Так бiдна з горя говорила
Дiдона, жизнь свою кляла;
І Ганна що iй нi робила,
Нiякой ради не дала.
Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собi в кулак.
Потiм Дiдона мов унишкла,
Звелiла, щоб i Гандзя вийшла,
Щоб iй насумоватись всмак.
64.[53 - Запiчок – заглибина в коминi печi рiзноi величини, частiше з боку припiчка i полу. Тому Дiдона, щоб дiстати кресало, «скочила на пiл». В запiчку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало i трут. Трут робили з вiдвареного в гречаному попелi гноту, ганчiрки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана вiд удару залiзного кресала об камiнь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, вiдходи пiд час обробки льону або конопель – i роздували вогонь.] Довгенько так посумовавши,
Пiшла в будинки на постiль;
Подумавши там, погадавши,
Проворно скочила на пiл.
І взявши з запiчка кресало
І клоччя в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на город.
Ночною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ.
65.[54 - Стояв у неi на городi – чому очерет складений на городi, а не в дворi, де стоять садибнi будiвлi, копицi сiна, соломи та iн.? У садибi двiр (iнколи обгороджений) – зовсiм не те саме, що город. Город обробляеться i на ньому можна ставити ожереди, копицi тощо тiльки тодi, коли достигла городина зiбрана, а нова ще не посаджена. У даному разi саме так стоiть справа зi скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тiльки став лiд на стоячих водах i ще не випав великий снiг. Город, що спускаеться до низу, в цю пору пустуе i на ньому зручно складати очерет. До весни увесь вiн чи бiльша частина його буде спалена. // Костер – тридцять кiп пов'язаного в кулi очерету. В копi – 60 кулiв.] Стояв у неi на городi
В кострi на зиму очерет;
Хоть се не по царськiй породi,
Та де ж взять дров, коли все степ;
В кострi був зложений сухенький,
Як порох, був уже палкенький,
Його й держали на пiдпал.
Пiд ним вона огонь кресала,
І в клоччi гарно розмахала,
І розвела пожар чимал.
66.[55 - Послала душу к чорту в ад – всi, хто накладае на себе руки, – вчиняе тяжкий грiх, якому немае прощення. Самогубцям уготованi вiчнi муки в пеклi (III, 71).] Кругом костер той запаливши,
Зо всей одежi роздяглась,
В огонь лахмiття все зложивши,
Сама в огнi тiм простяглась.
Вкруг неi полом’я палало,
Покiйницi не видно стало,
Пiшов од неi дим i чад! –
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
Частина друга
1. Еней, попливши синiм морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своiм, сердега, горем,
Слiзьми, бiдняжка, обливавсь.
Хоть од Дiдони плив поспiшно,
Та плакав гiрко, неутiшно.
Почувши ж, що в огнi спеклась,
Сказав: «Нехай iй вiчне царство,
Менi же довголiтне панство,
І щоб друга вдова найшлась!»
2. Як ось i море стало грати,
Великi хвилi пiднялись,
І вiтри зачали бурхати,
Аж човни на морi тряслись.
Водою чортзна-як крутило,
Що трохи всiх не потопило,
Вертiлись човни, мов дурнi.
Троянцi з страху задрижали,
І що робити, всi не знали,
Стояли мовчки всi смутнi.
3.[56 - Палiнур – керманич на човнi Енея. Згiдно з легендою. Палiнур був кинутий у море з волi богiв, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув вiд рук тубiльцiв. Його iм'ям був названий мис на пiвденно-захiдному узбережжi Італii, в областi Луканiя. В «Енеiдi» Вергiлiя Еней ще зустрiнеться з Палiнуром у пiдземному царствi Плутона (Вергiлiй. – Кн. б. – Ряд. 337-387).] Один з троянськоi ватаги,
По iх вiн звався Палiнур;
Сей бiльше мав других одваги,
Смiленький був i балагур;
Що наперед сей схаменувся
І до Нептуна окликнувся:
«А що ти робиш, пан Нептун!
Чи се i ти пустивсь в ледащо,
Що хочеш нас звести нiнащо?
Хiба пiвкопи i забув?»
4.[57 - Шпуе – дуже бризкае, хвилюеться.] А далi пiсля сеi мови
Троянцям вiн так всiм сказав:
«Бувайте, братця, ви здоровi!
Оце Нептун замудровав.
Куди тепер ми, братця, пiйдем?
В Італiю ми не доiдем,
Бо море дуже щось шпуе,
Італiя вiдсiль не близько,
А морем в бурю iхать слизько,
Човнiв нiхто не пiдкуе.
5.[58 - Ацест – легендарний цар Сiцiлii, родом з Троi. Цим пояснюеться, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».] Ось тут земелька есть, хлоп’ята,
Вiдсiль вона невдалеку:
Сiцiлiя, земля багата,
Вона менi щось по знаку.
Дмухнiм лиш, братця, ми до неi
Збувати горестi своеi,
Там добрий цар живе Ацест.
Ми там, як дома, очуняем,
І, як у себе, загуляем,
Всього у нього вдоволь есть».
6. Троянцi разом прийнялися
І стали веслами гребти,
Як стрiлки, човники неслися,
Мов ззаду пхали iх чорти.
Їх сiцiлiйцi як уздрiли,
То з города, мов подурiли,
