Енеїда

скачать книгу бесплатно

Полюбиться ii вiн мосцi
І буде бiсики пускать.
Іди, небого, не журися,
Попонедiлкуй, помолися,
Все буде так, як я сказав».
Венера низько поклонилась
І з панотцем своiм простилась,
А вiн ii поцiловав.

19. Еней прочумався, проспався
І голодрабцiв позбирав,
Зо всiм зiбрався i уклався,
І, скiлько видно, почухрав.
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
І море так йому огидло,
Що бiсом на його дививсь.
«Коли б, – каже, – умер я в Троi,
Уже б не пив сеi гiркоi
І марне так не волочивсь».

20.[18 - «Голе троянство» геть вибилося iз харчових запасiв. Вперше i востанне за весь час iхнього мандрування Котляревський не називае наiдкiв, а говорить просто «чогось попоiли».] Потiм до берега приставши
З троянством голим всiм своiм,
На землю з човнiв повстававши,
Спитавсь, чи е що iсти iм?
І зараз чогось попоiли,
Щоб на путi не ослабiли;
Пiшли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхався,
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк – i в город причвалав.

21.[19 - У цiй строфi подаеться характеристика Дiдони. Нi тут, нi далi Котляревський прямо не зображае i не називае ii царицею. Перед нами – украiнська молодиця, вдова заможного пана середньоi руки. Спосiб характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв «Енеiди», – це перелiк рис, якостей, у даному разi тiльки позитивних, якi складають той характер. Перша оцiнка дещо побiжна: «розумна i моторна». Потiм, звернувши нашу увагу на Дiдону, оповiдач розгортае ширшу характеристику. Йде ряд означень: «трудяща», за ним – паралельне означення-синонiм у вищому ступенi: «дуже працьовита». Далi – ще позитивнi риси: «весела», «гарна». Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета того iдеалу – працьовитiсть. З шести означень iдеалу жiнки працьовитостi вiдведено два, одне з них у вищому ступенi (единий у строфi прикметник вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi – «гарна». У щойно змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено на зовнiшностi, уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть не менш уважно й любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу, життевi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони прибуття троянцiв, надто великi надii пов'язуе цариця та ii близькi з появою Енея. Перед потенцiальним женихом насамперед викладаеться найважливiше з народного погляду – якостi молодоi вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку пильну увагу до моральних рис, особистоi вдачi зустрiнемо тiльки один раз – при змалюваннi майбутньоi дружини Енея Лависi, народного iдеалу дiвчини на виданнi. А тепер звернiмо увагу на означення «сановита», яке стоiть пiсля «веселоi», «гарноi», замикаючи перелiк достоiнств Дiдони. Справа в тому, що воно не зовсiм прикладаеться до украiнського народного iдеалу жiнки, взяте з iншого смислового ряду. В «Словнику украiнськоi мови» зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який мае високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи означень-похвал Дiдона наближаеться до царицi. Воно було б на мiсцi у ряду: «мудра» («розумна» мае бiльш практичний, житейський вiдтiнок), «могутня», «милостива» i т. iн. Чому ж слово «сановита» опинилося в чужому для нього лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами – травестiя. Взяте з iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточеннi створюе певний комiчний ефект. Воно заховалося в самому кiнцi останнього рядка характеристики i ненав'язливе, ледве помiтно виглядае звiдти, мов краечок царськоi мантii з-пiд плахти молодицi. На iдеал украiнськоi жiнки падае травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь вiн немов пройнятий любовно-iронiчним усмiхом автора. Наступне слово «бiдняжка» нiби маскуе, а насправдi пiдсилюе гумористичний мотив – сановита бiдняжка!] В тiм городi жила Дiдона,
А город звався Карфаген,
Розумна панi i моторна,
Для неi трохи сих iмен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бiдняжка – що була вдова;
По городу тогдi гуляла,
Коли троянцiв повстрiчала,
Такi сказала iм слова:

22.[20 - Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчуе рiзнi види мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон та у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу в цi краi були сiль i риба. Потiм названо переселення з одного краю Украiни в iнший («виходцi-бурлаки»). На початку 90-х рокiв XVIII ст. частина запорожцiв частково сушею, частково морем переселилася на «подарованi» царицею Катериною II землi мiж рiчками Кубань i Єя, утворивши там Вiйсько чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв вiдбив i цей iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi – мандри на прощу до Киева, Почаева та iнших мiсць паломництва.]«Вiдкiль такi се гольтiпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходцi-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак!»
Троянцi всi замурмотали,
Дiдонi низько в ноги пали,
А вставши, iй мовляли так:

23.[21 - Мана – привид, мiраж. Ману пускати – дурачити, морочити. // Вирва – викуп, який бере на весiллi з нареченого брат молодоi. У переносному значеннi також – хабар. В три вирви – дати вiдкупного в потрiйному розмiрi, синонiм до «втришия прогнати».]«Ми всi, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Троi, знаеш, порожденi,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали вiдтiль;
Звелiв покинути нам Трою,
Пiдмовив плавати з собою,
Тепер ти знаеш, ми вiдкiль.

24.[22 - Постоли, також личаки – простонародне взуття з цiлого шматка шкiри без пришивноi пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до нiг мотузками чи ремiнцями (волоками). // Кожух – верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокритоi тканиною овечоi шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром. // Свита – простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна. // Пеня – напасть, бiда.] Помилуй, панi благородна!
Не дай загинуть головам,
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибi скаже сам.
Чи бачиш, як ми обiдрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, нiби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили
І з голоду в кулак трубили,
Така нам лучилась пеня».

25.[23 - Тогдi Великдень був би нам! – до фразеологiзму «Великдень раз у рiк» Іван франко дае таке пояснення: «Се одно з найбiльших, а у нашого народа таки найбiльше свято» (Ф ранко. Приповiдки. – Т. 3. – С. 398).] Дiдона гiрко заридала
І з бiлого свого лиця
Платочком сльози обтирала:
«Коли б, – сказала, – молодця
Енея вашого злапала,
Уже б тогдi весела стала,
Тогдi Великдень був би нам!»
Тут плюсь – Еней, як будто з неба:
«Ось, осьде я, коли вам треба!
Дiдонi поклонюся сам».

26.[24 - Пiл – широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того боку, де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком i лавою. Ширина його – близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла людина. // І iли сiм'яну макуху – макуха – вижимки чи збой з конопляного сiм'я, вживали як десерт або легку закуску.] Потiм з Дiдоною обнявшись,
Поцiловались гарно всмак;
За рученьки бiленькi взявшись,
Балакали то сяк, то так.
Пiшли к Дiдонi до господи
Через великi переходи,
Ввiйшли в свiтлицю та й на пiл;
Пили на радощах сивуху
І iли сiм’яну макуху,
Покiль кликнули iх за стiл.

27.[25 - З полив'яних мисок – з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподiбним сплавом. // Свинячу голову до хрiну – ритуальна страва. У слов'ян-язичникiв дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальноi страви, трапезу. Потiм поряд з дикою або на змiну iй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньоi птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею – культ життедайноi, плодоносноi матерi-землi (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 52-53). Спосiб приготування: «Свинячу голову очистити, вимити i поставити варитися; натерти хрiну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трiшки бульйоном, покласти сметани i закип'ятити з невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд неi нижню щелепу i подавати» (Маркевич. – С. 162). // Локшину на перемiну – говорять ще «на перемiжку» – про легшi страви, якi подають мiж м'ясними. // Локшина – «замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарiзати вузькими смужками i зварити у водi з маслом або на молоцi» (Маркевич. – С. 157). // Кулiш – густа юшка з пшона. «Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою i зварити з олiею, коров'ячим маслом або свинячим салом» (Маркевич. – С. 153). // Лемiшка – «пiджарити гречаноi муки, розвести ii солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на коров'ячому маслi або на олii цибулею» (Маркевич. – С. 156). // Зубцi – кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним на сито конопляним сiм'ям. // Путря – «зварити кутю з ячменю; викласти ii в ночовки, обсипати житнiм солодом, добре перемiшати, викласти в дiжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле мiсце на добу» (Маркевич. – С. 157). // Кваша – колись одна з популярнiших страв («борщ, каша, третя кваша»). «Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати горячою водою (але не кип'ятком), дати пiвгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду i розводити на смак, щоб було рiдше або густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло кислоту, тодi варити в горшку i подавати» (Маркевич. – С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти. // Шулики – порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. Наiдки тут i у всiх подальших картинах бенкетування троянцiв автор перелiчуе в тiй послiдовностi, у якiй iх подавали на стiл. Звичайно, останнiми подавали солодкi страви, послiдовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до iжi. Пiд час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми, але нiколи не могли собi дозволити зневажливого ставлення до хлiба, iжi взагалi. І обiдаючи пiсля тривалого морського походу, i бенкетуючи цiлими днями, троянцi все пiдбирають, «як на вечерi косарi» (IV, 29). Адже не годилося ставити на стiл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цiкаво, що Котляревський у «Енеiдi» жодного разу не згадуе картоплi, хоч ii за життя письменника почали культивувати на Украiнi. Досить швидко вона вийшла в число головних городнiх культур. У «Салдацькому патретi» (1833), перелiчуючи виставленi на ярмарку овочi, Квiтка-Основ'яненко називае i «картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть».] Тут iли рознii потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самi гарнii приправи
З нових кленових тарiлок:
Свинячу голову до хрiну
І локшину на перемiну,
Потiм з пiдлевою iндик;
На закуску кулiш i кашу,
Лемiшку, зубцi, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.

28.[26 - За панським столом, можливо, кожен гiсть мав кубок. Одначе за давньою народною традицiею обносили i частували всiх гостей по кругу однiею чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i в якiй послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування. // Мед, пиво, брагу, сирiвець – названi найдавнiшi вiдомi в нас напоi. Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого – сирiвцю, единого в цьому ряду безалкогольного напою. // Калганка – горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь якоi вживаеться також у народнiй медицинi). // Ялiвець (Juniperus) – рослина родини кипарисових, росте кущами, рiдше невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Украiнi. Використовуеться як декоративне дерево. Мае гострий смолистий запах. Дим з ялiвця (плоди i стебла тлiють на гарячому вугiллi) мае лiкувальнi властивостi. // Горлиця – давнiй украiнський танець. Танцюють парою: дiвчина («горлиця») i парубок. Пiсня до танцю часто варiюеться, iмпровiзуеться залежно вiд обставин. У пiснях такого типу тiльки перший куплет рiдко зазнае якихось змiн. Подаемо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi, опублiкований у 80-х роках минулого столiття з примiткою: «Останнi два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський», вiдомий украiнський композитор i спiвак, автор опери «Запорожець за Дунаем». // Ой дiвчина-горлиця // До козака горнеться; // А козак, як орел, // Як побачив, так i вмер. // Умер батько – байдуже, // Вмерла мати – байдуже, // Умер милий, чорнобривий, // Жаль менi його дуже. // І за батька «отче наш», // І за матiр «отче наш», // За милого ж душу // Танцювати мушу // (Пiснi, думки i шумки руського народу на Подолii, Украiнi i в Малоросii. – К., 1885. – С. 128). // Зуб – танок, який танцювали пiд сопiлку. Один з рiзновидiв сопiлки називаеться «зубiвка». // Дудка, iнакше «дуда», «коза», «волинка» – музичний iнструмент, що складаеться з шкiряного мiха i вставлених у нього двох, iнколи трьох трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний тон (див. також коментар: І, 37). // По балках – танцю чи пiснi пiд такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях «Енеiди», здiйснених без участi Котляревського, було: «Ой, ненько, на цимбалах грали». // Санжарiвка – темпераментний розгульний танець. Приспiвки до «санжарiвки»: // Ішли дiвки з Санжарiвки, // А за ними два парубки; // А собаки з макiвок, // Гав-гав на дiвок. // Ой дiвчина кумина // Поiхала до млина. // Зачепила в сухий пень // Та й стояла цiлий день. // Продай, мамо, двi корови, // Купи менi чорнi брови, // На колодцi стояти // Та на хлопцiв моргати. // Чом, чом боса ходиш? // Чому чобiт не заробиш? // Ой не жалуй дурнички, // Купи новi черевички! // (Закревский Н. Старосветский бандуриста. – М., 1860. – Кн. 1. – С. 75). // У чотирьох «граючих» рядках 28-i строфи першоi частини «Енеiди» блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (вiн грав на скрипцi). Спробуемо проаналiзувати звукову iнструментовку рядкiв. Тут необхiдне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодiю i наростаючий темп. // «Бандура горлицi бриньчала» – чуються перебори струн бандури в помiрному темпi. «Сопiлка зуба затинала» – прискорення темпу i пiдвищення тону; пiсля двох «бринь» попереднього рядка (причому перше тихiше – «ба», друге голоснiше – «бринь») – три такти сопiлки, кожний голоснiший попереднього: «со» (глухий приголосний i голосний), «зу» (дзвiнкий приголосний i низький, приглушений голосний), «за» (той же дзвiнкий приголосний, але вже в парi з високим голосним). «А дудка грала по балках» – вступае iнструмент, голоснiший, нiж два попереднiх, з iншим забарвленням тембру, росте темп: пiсля «ду-ду» iдуть варiацii. // «Санжарiвки на скрипцi грали» – дальше пiдвищення темпу i тону. Завдяки нагромадженню дзвiнких приголосних та свистячих рядок немов зiграний на скрипцi. Вслухаймося у вступнi акорди: «с», «н», «ж» – на два такти – «ду-ду» – три перебори пальцiв скрипаля, три порухи смичка. Звернiмо увагу на те, що iнструменти починають звучати у певнiй наступностi. Першою – порiвняно неголосна бандура, за нею голоснiша – сопiлка, потiм ще голоснiша – дудка. І нарештi всiх покривае цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органiчний синкретизм, еднiсть ритму танцю, музики, спiву. Пiсня для танцю втiлюе його ритм i дух, без нього вона, як i без мелодii, за висловом Лесi Украiнки, «тiльки наполовину жива». Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття («Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дiстанеться й передам») часто фiгурують в пiснях до танцю, i не просто так, до слова, а тому, що вони е неабиякою складовою частиною святкового дiйства. Демонструють не тiльки силу i вправнiсть у танцi, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам i свиткам присвячений окремий рядок коментованоi строфи. // Дробушка – жiноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта – верхнiй одяг типу спiдницi, зроблений iз двох, зшитих до половини кускiв картатоi шерстяноi тканини. Святкове вбрання. З народноi пiснi: // Вийди, вийди, молодице, з вiдром по водицю, // Нехай же я подивлюся на плахту-дрiбницю. // (Собрание русских народних песен с их голосами. – СПб, 1805. – С. 182).]І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирiвець,
Горiлку просту i калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлицi бриньчала,
Сопiлка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарiвки на скрипцi грали,
Кругом дiвчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках.

29.[27 - Проворну, чепурну i гарну – народний iдеал дiвчини, прикмети названi в порядку iх важливостi. Пор. змалювання молодицi Дiдони (І, 21), дiвки на виданнi Лависi (IV, 21-22). // Юпка – верхнiй жiночий одяг у виглядi довгоi корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демiсезонного пальта чи плаща. // Запаска – жiноче вбрання, що замiняе спiдницю. Кусок чорноi, звичайно шерстяноi тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кiнцi його сходилися попереду. Поверх запаски у виглядi фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску i попередницю пiдперiзували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелi (франц. flanelle) – дорогоi фабричноi тканини. Святкове вбрання ii, так само як Дiдони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собi тiльки заможнi люди. // Стьонжки, стьожки – кiсники. // Ковтки – сережки. // Третяк – потрiйне притоптування в танцi. Часто викликають у танець, особливо дiвчата, не словами, а танцем. Вихилясом – танцюють, нахиляючись то вправо, то влiво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають iй в очi, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеем iде не Дiдона, а ii молодша сестра, дiвка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дiвчатами та парубками, тим бiльше не годилося вдовi з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пiр, поки грають музики. Вийти з танцю ранiше, особливо парубковi, означало показати слабiсть. Хто доведе свою пару до найбiльшоi втоми – той кращий танцюрист (див.: К. с. – 1898. – Т. 61. – Кн. 4. – С. 10 другоi пагiнацii).] Сестру Дiдона мала Ганну,
Навсправжки дiвку хоть куди,
Проворну, чепурну i гарну;
Приходила i ся сюди
В червонiй юпочцi баевiй,
В запасцi гарнiй фаналевiй,
В стьонжках, в намистi i ковтках;
Тут танцьовала викрутасом,
І пред Енеем вихилясом
Пiд дудку била третяка.

30.[28 - Гоцак – те саме, що тропак – народний танець. // Гайдук – народний танець. Садив гайдука – танцював навприсiдки. // Не до соли – примовка «Тепер менi не до солi» пiшла вiд народного оповiдання, вiдомого у варiантах. Наводимо поданий у «Трудах» Павла Чубинського, пiдготовлених у 70-х роках минулого столiття: «Послав батько сина за сiллю, дав йому гривню грошей. Купив син солi, скiльки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сiль у заполу та й iде додому. По дорозi був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж дiл гуде. Надiйшов туди наш парубок i дуже йому заманулося потанцювати, а в кишенi шаг мулить. // – Музико, грай менi одному! – погукнув парубок, вiддав того шага i почав танцювати, аж хата мала, а вiн закида ноги, i вприсiдки, i через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сiль потроху сиплеться з заполи. Що майне вiн ногою, то сiль так i поросне по хатi. А люди стоять округи та й приказують йому саме пiд ногу, мов знарошне приграють: // – Ой, парубче, сiль сиплеться, ой, парубче, сiль сиплеться! // А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все iм: // – Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! // Ходив, ходив парубок, поки аж вiдтанцював свого шага. Стала музика i вiн став. Глянув – аж сiль уся на долiвцi, ще сам вiн i порозтирав ii ногами. // Скривився парубок та в сльози: // – А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть! // Потяг собi, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379). // Здавна на Украiнi, так само як у Росii та Бiлорусii, сiль, як переважно привозний продукт першоi необхiдностi, цiнилася високо i витрачалася економно. Сiль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сiль «кримку» i «бахмутку». Першу одержували вiд випаровування на сонцi морськоi води в Криму, другу – вiд випаровування на спецiальних сковородах добутоi з соляних колодязiв води. Колодязi знаходилися на березi невеликоi рiчки Бахмутки в нинiшньому Донбасi. Бiля солеварень виникла укрiплена слобода, потiм – мiсто Бахмут (тепер Артемiвськ, великий центр соледобувноi промисловостi). Свiдчать, що «бахмутка» була бiльш дрiбною i вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солi. Їi ставили на стiл окремо. Звiдси й звичай зустрiчати гостей найдорожчим у господарствi – хлiбом i сiллю. Хлiб i сiль на столi – ознака достатку. Розсипати сiль не те що з торби – солянки вважалося в народi недоброю прикметою (посваритися).] Еней i сам так розходився,
Як на арканi жеребець,
Що трохи не увередився,
Пiшовши з Гандзею в танець.
В обох пiдкiвки забряжчали,
Жижки од танцiв задрижали,
Вистрибовавши гоцака.
Еней, матню в кулак прибравши
І не до соли примовлявши,
Садив крутенько гайдука.

31.[29 - Варенуха – «Хлiбне вино або наливка, варенi з сухими плодами, медом i пряним корiнням» (К.).] А послi танцiв варенухи
По фiлiжанцi пiднесли;
І молодицi-цокотухи
Тут баляндраси понесли;
Дiдона крiпко заюрила,
Горщок з вареною розбила,
До дуру всi тодi пили.
Ввесь день весело прогуляли
І п’янi спати полягали;
Енея ж ледве повели.

32.[30 - Про пiч багато хто з молодших та й старших уже не мае певного уявлення. Споконвiчний неодмiнний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припiчком та черiнню, уже майже вiдiйшла в минуле. Зараз тiльки iнколи в селянських хатах, на кухнi, продовжують ставити печi менших, нiж ранiше, розмiрiв i меншою черiнню над ними, скорiше як данину традицii, нiж з практичноi потреби. На черенi, яка нагрiваеться, коли топлять пiч, сплять, сушать зерно, в тому числi просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно. // Просо вiдоме ще з доiсторичних часiв як зернова культура. Згадуеться в дуже давнiх зразках народноi творчостi: «А ми просо сiяли, сiяли…» Традицiйно просо займае досить значне мiсце в харчовому рацiонi украiнського народу. В повсякденному побутi пшоняна каша або кулiш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у пiст з рибою та олiею – перший наiдок.] Еней на пiч забрався спати,
Зарився в просо, там i лiг;
А хто схотiв, побрiв до хати,
А хто в хлiвець, а хто пiд стiг.
А деякi так так хлиснули,
Що де упали – там заснули,
Сопли, харчали i хропли;
А добрi молодцi кружали,
Поки аж пiвнi заспiвали, –
Що здужали, то все тягли.

33.[31 - Оренда, оранда – корчма. У святковi днi тут збиралися на гуляння, танцi. Назва «оранда» походить вiд того, що корчмарi за право торгувати горiлкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду). // У недiлю на селi, // У орандi на столi // Сидiли лiрники та грали // По шелягу за танець. // Кругом аж курява вставала. // Дiвчата танцювали // І парубки… // (Тарас Шевченко. Титарiвна) // Кораблик – старовинний жiночий головний убiр, переважно в середовищi панства i заможного козацтва. Висока шапка з парчi або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звiдси й назва. Верх круглий, з дорогоцiнноi тканини, iнколи винизаний жемчугом i дорогоцiнним камiнням, над лобом викроений гострим кiнцем уверх (як нiс корабля), вуха залишалися вiдкритими. Ободок – завжди з чорного матерiалу, потилицю прикривав округло викроений чорний клапан. // І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию. // Та i запаски не забула – Дiдона одягла не таку запаску, яка була на ii молодшiй сестрi Ганнi минулого дня. Знали ще запаску у виглядi полотняного бiлого передника, яку носили поверх спiдницi замiжнi, взагалi бiльш поважного вiку жiнки. // З вибiйки платок – платок з вибитим на тканинi вiзерунком, який наноситься вручну за допомогою рiзьбленоi або набiрноi дерев'яноi дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жiночого одягу. Хустка вiдiгравала також велику роль у ритуалах, увiйшла в обряди та повiр'я. Заручена дiвчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом iхнього вiчного союзу. В третiй частинi «Енеiди» серед грiшникiв фiгурують i тi, що в дiвчат «з кишень платки тягли».] Дiдона рано iсхопилась,
Пила з похмiлля сирiвець;
А послi гарно нарядилась,
Якби в оренду на танець.
Взяла кораблик бархатовий,
Спiдницю i карсет шовковий
І начепила ланцюжок;
Червонi чоботи обула,
Та i запаски не забула,
А в руки з вибiйки платок.

34.[32 - Що од покiйника украла – тобто потай взяла з майна свого покiйного чоловiка Сiхея. // Каптан (рос. кафтан) – верхнiй чоловiчий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка. // Пояс з каламайки – пояс з цупкоi густоi льняноi тканини. Пояс був важливою деталлю чоловiчого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди пiдперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси рiзних розмiрiв – «бiльшоi руки» i «меншоi руки». // І чорний шовковий платок – платок, плат у старi часи в чоловiкiв мав ширше призначення, нiж нинiшня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сiдла тощо.] Еней же, з хмелю як проспався,
Із’iв солоний огiрок;
Потiм умився i убрався,
Як парубiйка до дiвок.
Йому Дiдона пiдослала,
Що од покiйника украла,
Штани i пару чобiток;
Сорочку i каптан з китайки,
І шапку, пояс з каламайки,
І чорний шовковий платок.

35.[33 - Ляси пiдпускати – весело, жартiвливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.] Як одяглись, то iзiйшлися,
З собою стали розмовлять;
Наiлися i принялися,
Щоб по-вчорашньому гулять.
Дiдона ж тяжко сподобала
Енея так, що i не знала,
Де дiтися i що робить;
Точила всякii баляси
І пiдпускала разнi ляси,
Енею тiлько б угодить.

36.[34 - У панаса грати – хто-небудь один iз зав'язаними очима ловить iнших. Кого пiймае, той стае йому на змiну.] Дiдона вигадала грище,
Еней щоб веселiший був,
І щоб вертiвся з нею ближче,
І лиха щоб свого забув: