Енеїда

скачать книгу бесплатно

Собi очицi зав’язала
І у панаса грати стала,
Енея б тiлько уловить;
Еней же зараз догадався,
Коло Дiдони терся, м’явся,
Їi щоб тiлько вдовольнить.

37.[35 - Журавель – весiльний танець (К.). Можна додати, що це взагалi народний масовий танець-пiсня. У танцi вiдтворюеться поведiнка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злiтае у повiтря тощо). Здебiльшого це робить ведучий, солiст-танцюрист. Іншi учасники стоять у колi або бiжать слiдом за ведучим. Вони спiвають пiсню, супроводжуючи текст ii вiдповiдними рухами та жестами. На весiллi звичайно водять «журавля» в понедiлок, коли несуть снiдання молодiй. Якщо в селi була церква, то в цей час мелодiю «журавля» мiг виконувати на дзвонах паламар. У сценi-жартi Марка Кропивницького «Лихо не кожному лихо – iншому й талан» пономар, вихваляючись своiм хистом, говорить: «…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвiн – чи на «достойно», чи на «многа лiта»?.. Та хочби i «журавля». Текст «Журавля», опублiкований за життя Івана Котляревського: // Да внадився журавель, журавель // До бабиних конопель, конопель! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле // Конопельки щипле! // А я сьому журавлю, журавлю, // Кием циби переб'ю, переб'ю! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле, // Конопельки щипле! // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С, 153). // Дудочка – народний дiвочий танець, сольний, зараз вiдомий пiд назвою «козачок». У давнину його танцювали пiд акомпанемент дудки (волинки), звiдки й назва. Зараз виконуеться на рiзних музикальних iнструментах (скрипцi, цимбалах, бандурi та iн.), одначе при цьому зберiгаеться характер музичного викладу, притаманний дудцi. Текст пiснi до танцю: // Ти ж мiй дударику, // Ти ж мiй сподарику, // Ти ж було селом iдеш, // Ти ж було в дуду граеш, // Ти ж мене забавляеш! // Тепер тебе немае, // Й дуда твоя гуляе, // І пищики запалися, // Бозна кому досталися // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 154). // Дудники iнколи ходили вiд села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарi або лiрники. На таку думку наводять i слова «Ти ж було селом iдеш». Можливо, наведена пiсня виникла в той час, коли мандрiвнi дудники почали вiдходити в минуле. Дудка лишила помiтний слiд у фольклорi, топонiмiцi, антропонiмiцi, що теж свiдчить про ii неабияку роль у культурному життi народу. // Хрещик – весняна гра, в котрiй одна пара учасникiв гри ловить другу, яка пiсля подачi сигналу розбiгаеться, уникаючи переслiдувачiв; також танець-гра, пiд час якого хлопцi й дiвчата мiняються мiсцями. Переважно гра дiтей i пiдлiткiв, причому дiвчат. Вiдомо кiлька рiзновидiв гри. // Горюдуб – гра, учасники якоi стають парами, а той, хто «горить», стоiть спереду i за сигналом ловить одного iз задньоi пари, що роз'еднуеться, перебiгаючи наперед. // Джгут – рiзновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долонi. Скажiмо, скiльки лишилося пiсля закiнчення гри на руках карт у дурня, стiльки раз його били джгутом по руцi. В «джгута» грали i без карт. // Хлюст – гра в карти. Взагалi хлюстом називаеться такий момент у грi, коли в одного чи кiлькох гравцiв на руках опиниться три карти однiеi мастi, або три козирi, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший – визначають за старшинством карт, якi його утворили. В пари – неясно, яка гра в карти маеться на увазi. Може, вдвох, один на один? // Вiзок – поширена гра в карти, так званi «своi козирi». Назва пiшла вiд того, що тому, хто програв, дiстаеться велика купа карт – «хоч возом вивозь» (див.: К. с. – 1887. – Т. 18. – Кн. 6-7. – С. 463-471). // Дамки – шашки. Закрита пiд кiнець гри шашками противника, шашка переможеного вважаеться соромом для нього («Чорт мав порожнього кута»). // 36 – 37-ма – «iгровi» строфи. У перших виданнях «Енеiди» кожна строфа складалася з 20 рядкiв, потiм сам Котляревський розбив двадцятирядковi строфи на двi десятирядковi. Тому тiсна смислова еднiсть двох сусiднiх строф у «Енеiдi» спостерiгаеться часто. Ігри не бенкет, де важко подати наiдки й напоi з урахуванням забаганок кожного з присутнiх окремо, i не обряд, де теж передбаченi обов'язковi для всiх ритуальнi дiйства. Грають «хто як i в вiщо захотiв». // Сцени бенкетування троянцiв у Дiдони не раз перегукуються з травестiями «мандрованих дякiв» – «Пiсня свiтська» та «Великодна вiрша», де фiгурують бiблiйнi персонажi, переодягненi в украiнський одяг i надiленi рисами украiнських селян. У «Великоднiй вiршi» – «Давид гуслi пiдстроiв, козацькоi як дернув», з присутнiх «всяк собi пару прибрав» i всi пiшли у танець: // Перше навприсядки брали, // Потiм били трепака, // А дiвчата забивали // Пiдкiвками гоцака. // Як же взяли молодицi // По-своему бушувать, // Аж погубили спiдницi, // Так взяло iх розбирать». // Тут же «парубки в м'яча гуляли, деякii ж у жгута; дiвки пiсеньки спiвали; малi ж дiти – у кота; хто хотiв – навбитки бився» (Історiя украiнськоi лiтератури: У 8 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 57). // В «iгрових» строфах новаторська риса «Енеiди» порiвняно з вiршами-травестiями полягае в тому, що з ряду iгор обособлено взятий «панас». Вiн служить зближенню Енея з Дiдоною, рухае сюжет. Пара на довший час, мов прожектором, вихоплена з маси. Індивiдуалiзацii героiв у сучасному розумiннi ще немае, але е типи, на розвитку стосункiв яких тримаеться сюжет. У травестiях попередникiв Котляревського гри чи танцю, взятих з виразною метою характеристики окремих персонажiв, вказати не можемо.] Тут всяку всячину iграли,
Хто як i в вiщо захотiв,
Тут iншi журавля скакали,
А хто од дудочки потiв,
І в хрещика, i в горюдуба,
Не раз доходило до чуба,
Як загулялися в джгута;
В хлюста, в пари, в вiзка iграли
І дамки по столу совали;
Чорт мав порожнього кута.

38. Щодень було у них похмiлля,
Пилась горiлка, як вода;
Щодень бенкети, мов весiлля,
Всi п’янi, хоть посуньсь куда.
Енеевi так, як болячцi
Або лихiй осiннiй трясцi,
Годила панi всякий день.
Були троянцi п’янi, ситi,
Кругом обутi i обшитi,
Хоть голi прибрели, як пень.

39.[36 - Курили – пиячили, бенкетували. // Сподар – шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: «господар» i «государ», «цар». І далi зустрiчаеться в «Енеiдi» (III, 1, IV, 127).] Троянцi добре там курили,
Дали приманку всiм жiнкам,
По вечорницям всi ходили,
Просвiтку не було дiвкам.
Та й сам Еней-сподар i паню
Пiдмовив паритися в баню…
Уже ж було не без грiха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свiй погубила,
А, бачся, не була плоха.

40.[37 - Грiнку убить – виграти (К.), добре поживитися. Грiнка – скибка хлiба, помазана зверху чимсь iстiвним; або ще – пiдсмажена на сковорiдцi з жиром. У переносному значеннi – взагалi шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грiнку. Грiнка йому упала (Номис. – С. 207). // Мутив, як на селi москаль! – москаль – тут у значеннi: солдат царськоi армii. На Украiнi до лiквiдацii козачого вiйськового устрою знали тiльки солдат-росiян. Пiзнiше назва «москаль» перейшла i на солдат-украiнцiв, взагалi людей будь-якоi нацiональностi, коли вони служили в царськiй армii.] От так Еней жив у Дiдони,
Забув i в Рим щоб мандровать.
Тут не боявся i Юнони,
Пустився все бенкетовать;
Дiдону мав вiн мов за жiнку,
Убивши добру в неi грiнку,
Мутив, як на селi москаль!
Бо – хрiн його не взяв – моторний,
Ласкавий, гарний i проворний,
І гострий, як на бритвi сталь.

41. Еней з Дiдоною возились,
Як з оселедцем сiрий кiт;
Ганяли, бiгали, казились,
Аж лився деколи i пiт.
Дiдона ж мала раз роботу,
Як з ним побiгла на охоту,
Та грiм загнав iх в темний льох…
Лихий iх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сидiли тiлько вдвох.

42. Не так-то робиться все хутко,
Як швидко оком iзмигнеш;
Або як казку кажеш прудко,
Пером в паперi як писнеш.
Еней в гостях прожив немало, –
Що з голови його пропало,
Куди його Зевес послав.
Вiн годiв зо два там просидiв,
А мабуть би, i бiльш пронидiв,
Якби його враг не спiткав.

43.[38 - Олiмп – гора в пiвнiчнiй Грецii, на якiй, згiдно з мiфологiею, живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та iнших богiв, збудованi й оздобленi богом ковальства Гефестом. Ворота в Олiмп, коли боги виiжджають звiдти на золотих колiсницях, вiдкривають i закривають гори. Олiмп – також символ верховноi влади. // Мартопляс – гультяй, гульвiса, блазень.] Колись Юпiтер ненароком
З Олiмпа глянув i на нас;
І кинув в Карфагену оком,
Аж там троянський мартопляс…
Розсердився i розкричався,
Аж цiлий свiт поколихався;
Енея лаяв на ввесь рот:
«Чи так-то, гадiв син, вiн слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засiв, буцiм в болотi чорт.

44.[39 - А то Венера все свашкуе – свашкуе – тут у значеннi: сватае, зводить. // Свашка – жiнка, яка порядкуе на весiллi. // Котляревський консультував свого знайомого Дмитра Бантиш-Каменського, який писав «Историю Малой России». Згадуючи в своiй працi про особливостi весiльного обряду на Полтавщинi, Бантиш-Каменський пише: «Коли молода приiжджае до хати молодого i вiдходить потiм до покою, дружка й свашка керують нею; остання роздягае, кладе молоду в постiль». До слова «свашка» Бантиш-Каменський дае примiтку: «Свашка зветься i мчалкою – пояснюе п. Котляревський – вiд дiеслова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жiнку молодих рокiв, смiливу, проворну, швидку» (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя i творчiсть. – К., 1981. – С. 104-105).] Пiдiть гiнця менi кликнiте,
До мене зараз щоб прийшов,
Глядiть же, цупко прикрутiте,
Щоб вiн в шиньок та не зайшов!
Бо хочу я кудись послати.
Ійон, iйон же, вража мати!
Але Еней наш зледащiв;
А то Венера все свашкуе,
Енеечка свого муштруе,
Щоб вiн з ума Дiдону звiв».

45.[40 - Меркурiй. – У римськiй мiфологii бог-вiстун, покровитель мандрiвникiв, купцiв, пастухiв; син Юпiтера i нiмфи гiр Майi (вiдповiдно у грекiв – Герпес). Тут Меркурiй одягнений вiзником-листоношею кiнця XVIII – початку XIX ст. // Ладунка (пол. Іаdunek) – тут поштова сумка з бляхою на нiй, знаком того, хто перебувае на державнiй службi. Листоношi носили ладунку на грудях. Також ще – патронна сумка у кавалеристiв, мисливцiв. // Ногайський малахай – довгий ремiнний батiг (нагай), як у ногайцiв, тюркськоi народностi, що зараз живе на Кавказi (переважно пiвнiч Дагестанськоi АРСР). Ногайцями у XVIII ст. називали кочiвникiв бiля узбережжя Азовського i Чорного морiв, на пiдступах до Кримського ханства.] Прибiг Меркурiй засапавшись,
В три ряди пiт з його котив;
Ввесь ремiнцями обв’язавшись,
На голову бриль наложив;
На грудях з бляхою ладунка,
А ззаду з сухарями сумка,
В руках нагайський малахай.
В такiм нарядi влiзши в хату,
Сказав: «Готов уже я, тату,
Куда ти хочеш, посилай».

46.[41 - А то залiг, мов в грубi пес – грубою називали пiч для обiгрiвання примiщення, яку топили з сiней. Звичайно груби були тiльки в панських будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. – С. 169).]«Бiжи лиш швидче в Карфагену, –
Зевес гiнцевi так сказав, –
І пару розлучи скажену,
Еней Дiдону б забував.
Нехай лиш вiдтiль уплiтае
І Рима строiти чухрае, –
А то залiг, мов в грубi пес.
Коли ж вiн буде йще гуляти,
То дам йому себе я знати, –
От так сказав, скажи, Зевес».

47.[42 - Станя, стайня – примiщення, де тримають коней, конюшня. // Чортопхайка – легка бричка. // Оглобельна – коняка, запряжена в оглоблi, по центру. По боках оглобельноi – конi припряжнi, або ще кажуть пiдпряжнi, орчиковi.] Меркурiй низько поклонився,
Перед Зевесом бриль iзняв,
Через порiг перевалився,
До станi швидше тягу дав.
Покинувши iз рук нагайку,
Запряг вiн миттю чортопхайку,
Черкнув iз неба, аж курить!
І все кобилок поганяе,
Що оглобельна аж брикае;
Помчали, аж вiзок скрипить!

48. Еней тогдi купався в бразi
І на полу укрившись лiг;
Йому не снилось о приказi,
Як ось Меркурiй в хату вбiг!
Смикнув iз полу, мов псяюху.
«А що ти робиш, п’еш сивуху? –
Зо всього горла закричав, –
Ану лиш, швидче убирайся,
З Дiдоною не женихайся,
Зевес поход тобi сказав!

49.[43 - Та швидко i не так задробиш – тобто задрiботиш, побiжиш мерщiй. // Дать халазiю – вiдшмагати рiзками (К.); взагалi – одержати нагiнку, прочуханку.] Чи се ж таки до дiла робиш,
Що й досi тута загулявсь?
Та швидко i не так задробиш;
Зевес не дурно похвалявсь;
Получиш добру халазiю,
Вiн видавить з тебе олiю,
От тiлько йще тут побарись.
Гляди ж, сьогодня щоб убрався,
Щоб нищечком вiдсiль укрався,
Мене удруге не дождись».

50.[44 - Мов Каiн, затрусивсь увесь – вираз походить вiд апокрифiчних варiантiв бiблiйного мiфу про першого великого грiшника людського роду братовбивцю Каiна (Буття IV, 11). Пор. у лiтописi (XIII ст.): «А князь (Мстислав) викрив Жирослава (свого боярина-зрадника) i прогнав його вiд себе, як ото прогнав бог Каiна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи i трясучись на землi; бо розверзла земля уста своi прийняти кров брата твойого» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 25). Тут «стогнучи i трясучись на землi» – апокрифiчний додаток. Нар.: Труситься, як Каiн (Номис. – С. 63). // Кабака – тютюн для нюхання, розтертий у порошок.] Еней пiджав хвiст, мов собака;
Мов Каiн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла кабака:
Уже вiн знав, який Зевес.
Шатнувся миттю сам iз хати
Своiх троянцiв позбирати;
Зiбравши, дав такий приказ:
«Як можна швидче укладайтесь,
Зо всiми клунками збирайтесь,
До моря швендайте якраз!»

51.[45 - А сам, вернувшася в будинки – у панських садибах будинками називалися тiльки тi примiщення, в яких жила панська сiм'я та ii гостi, люди «благородного звання». Двiрська челядь, взагалi простолюд, жили в iнших, службових примiщеннях. // Мiзерiя – злиднi, мiзернi пожитки.] А сам, вернувшися в будинки,
Свое лахмiття позбирав;
Мiзерii наклав двi скриньки,
На човен зараз одiслав
І дожидався тiлько ночi,
Що як Дiдона зiмкне очi,
Щоб не прощавшись тягу дать.
Хоть вiн за нею i журився
І свiтом цiлий день нудився;
Та ба! бач, треба покидать.

52. Дiдона зараз одгадала,
Чого сумуе пан Еней,
І все на ус собi мотала,
Щоб умудритися i iй;
З-за печi часто виглядала,
Прикинувшись, буцiм куняла
І мов вона хотiла спать.
Еней же думав, що вже спала,
І тiлько що хотiв дать драла,
Аж ось Дiдона за чуб хвать.

53.[46 - Крадькома виглядаючи з-за комина, Дiдона довго вдавала, що не помiчае зборiв у дорогу зрадливого коханця, довго тамувала злiсть. Побачивши, що Еней хоче втiкати, вхопила його за чуприну, не проговорила, а просичала першу фразу: «Постiй, прескурвий, вражий сину!» Зразок алiтерацii: у кожному словi – глухий свистячий та шиплячий приголосний. Нар.: Не грiй гадюки в пазусi, бо вкусить (Номис. – С. 58).]«Постiй, прескурвий, вражий сину!
Зо мною перше розплатись;
От задушу, як злу личину!
Ось ну лиш тiльки завертись!
От так за хлiб, за сiль ти платиш?
Ти всiм, привикши насмiхатись,
Розпустиш славу по менi!
Нагрiла в пазусi гадюку,
Що послi iзробила муку;
Послала пуховик свинi.

54. Згадай, який прийшов до мене,
Що нi сорочки не було;
І постолiв чорт мав у тебе,
В кишенi ж пусто, аж гуло;
Чи знав ти, що такее грошi?
Мав без матнi однi холошi,